Легалізація УГКЦ і вихід із підпілля: як йшла до цього Церква

Процеси легалізації УГКЦ почалися прикінці 1980-х, на піку розпаду радянського союзу, хвилі національно-демократичного відродження і проголошення незалежності України. Повернення законних прав УГКЦ, як і відновлення державної незалежності, не були тим, що сталося саме собою — їх виборювали й виривали з пащі вже конаючої радянської імперії сотні дисидентів подвижників — політв’язнів та підпільних священників, і відстояли сотні тисяч патріотів України й вірних Церкви. Про це — у випуску «Історій з історії УГКЦ» з Юрієм Скірою.

«24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України. Цьому передували драматичні й надзвичайно швидкоплинні події, які відбувалися в радянському союзі і, врешті, призвели до розпаду цієї держави. Паралельно йшли процеси, що завершилися відродженням Української Греко-Католицької Церкви.

У 1980-х роках криза радянської системи загострилася — події Чорнобильської катастрофи 1986 року стали точкою неповернення. Суспільство остаточно втратило довіру до наявного ладу й вимагало змін. І однією з вимог була зміна у сфері релігійного життя. Греко-католики розпочали відкриту боротьбу за легалізацію своєї Церкви», — розповідає історик.

«Горбачовська» епоха характеризувалася послабленням тиску режиму — із тюрем почали випускати політичних в’язнів. Одним із них був правозахисник, дисидент Іван Гель. Наближення ювілею — 1000-річчя Хрещення Русі-України — для греко-католиків стало додатковим стимулом добиватися легалізації підпільної Церкви: проводилися численні масові богослужіння у паломницьких Зарваниці та Гошові, просто неба на площах міст і сіл. У 1987 році група українських греко-католиків — єпископів, священників, монахів та вірних УГКЦ — відправила листа до папи Івана Павла ІІ із заявою про підтримку прагнень легалізації підпільної Церкви.

«У 1987 році було створено комітет захисту УГКЦ, який очолив Іван Гель. Цей комітет організовував публічні заходи, відкриті богослужіння, — каже Юрій Скіра. — Потреба легалізації УГКЦ, у прямому значенні цього слова, вийшла на вулиці. І зупинити цей процес влада вже не могла».

26 травня 1989 року вірні УГКЦ на чолі з єпископами Филимоном Курчабою, Софронієм Дмитерком, Павлом Василиком і священниками Григорієм Сімкайлом, Миколою Сімкайлом, Володимиром Війтишиним та Ігорем Возьняком розпочали ланцюгове голодування у москві з вимогою легалізації УГКЦ.

«17 вересня 1989 року у Львові 100 тисяч людей вийшло на маніфестацію під гаслом цієї вимоги. А вже за місяць відбувся перехід Преображенської церкви у Львові до Української Греко-Католицької Церкви. У січні 1990 року митрополит Володимир Стернюк скликав у Львові церковний Собор за участю шести єпископів і 150 священиків. Собор проголосив легалізацію нашої Церкви й неканонічність Львівського псевдособору 1946 року. До уряду в москві Собор скерував вимогу: визнати Українську Греко-Католицьку Церкву і повернути її храми», — розповідає історик.

У червні 1990-го підпільні владики УГКЦ мали зустріч із папою Іваном Павлом ІІ, на якій він «поблагословив та утвердив канонічну й церковну єдність єдиної Помісної УГКЦ на батьківщині й у діаспорі».

«Після легалізації УГКЦ почався масовий перехід і реєстрація греко-католицьких громад. Тільки в лютому 1990 року до органів влади надійшло 435 таких заяв. Ці заходи влада, очевидно, не підтримувала. Але церковний провід мав нових надійних союзників — депутатів-демократів Львівської обласної ради. На початку 1991-го у Львівській області було зареєстровано вже 907 греко-католицьких громад, в Івано-Франківській — 375, у Тернопільській — 392, у Закарпатській — 127. Кульмінацією стала передача УГКЦ 19 серпня 1990 року собору Святого Юра у Львові.

У лютому 1991-го Синод єпископів у Римі прийняв рішення про переїзд Глави Церкви до Львова, і вже в березні кардинал Мирослав-Іван Любачівський прилетів до України. А 23 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійних організацій». Всі антирелігійні закони радянського союзу втратили чинність. Попереду була незалежність і копітка розбудова УГКЦ у вільній Українській державі», — завершує Юрій Скіра.

Інші статті

Біблійно-богословське осмислення чесноти надії
16 грудня

Біблійно-богословське значення ювілейного року
18 листопада

Коротко про ювілейний рік
18 листопада

Митрополит Андрей Шептицький: «Апостол правди і науки» українського народу
1 листопада

Дивитися ще