Повернення до Отця
Вислів «відпущення гріхів», відомий кожному християнинові, часто зустрічається на сторінках Нового Завіту, в багатьох моментах богослужіння, його ми промовляємо як символ віри. Годі обрати якісь інші слова, які б точніше вказували на процес звільнення, очищення, примирення людини з Богом та відновлення її природи, оскверненої гріхом.
Багатьом із нас відоме відчуття духовного полегшення, яке настає в той таємничий момент, коли чуємо від священника слова: «Відпускаються тобі гріхи твої». Але виникає і багато запитань: що таке гріх, чи священник має право його відпускати, що потрібно для того, аби твої помилкові і злі вчинки залишилися позаду, і ти міг вільно рухатися вперед.
Усі ми знаємо про 10 Божих заповідей — правила праведного, гармонійного і мудрого життя людини у світі. Формально гріх є порушенням цих правил, але якщо поглянути глибше, то гріх — це передовсім про стосунки і звʼязок людини з Богом, точніше, про пошкодження цих стосунків.
Новий Завіт проголошує настання нової ери стосунків Бога з людьми через свого Сина, Ісуса Христа. Він ґрунтується на Божій обітниці пробачити гріхи та відновити стосунки з тими, хто звертається до Нього через віру в Христа. Основою цієї обітниці є добровільна і жертовна смерть Ісуса на хресті.
Смерть Христа — це остаточна, досконала, раз і назавжди принесена жертва за гріхи всього світу. Він є тим Агнцем Божим, що бере на Себе гріх світу. Його кров, пролита на хресті, приносить нам справжнє відпущення гріхів. Усі тексти Нового Завіту наголошують на Божій ініціативі та Його безмежному милосерді. Бог не просто може прощати, Він прагне цього.
Але чи це відпущення може відбуватися без свідомої участі людини, без її згоди? Ні, адже Бог не діє всупереч волі, не змушує людину до стосунків зі Собою, а запрошує її.
Саме в такому сенсі слід сприймати таїнство Покаяння, яке часто називають таїнством Сповіді. Однак така назва дещо звужує розуміння того, що відбувається в цьому священному обряді, і далі ми зрозуміємо чому.
Не випадково євангельська розповідь починається зі заклику: «Покайтеся, бо наблизилося Царство небесне!» (Мт. 4, 17; Мр. 1, 15). Цей заклик є стислим підсумком та осердям усієї проповіді Ісуса Христа.
У біблійній мові «царство» означає не простір, територію чи країну, а активну дію та присутність Царя. Говорячи про Царство, Ісус звіщає: Бог є, і Він прямо зараз конкретно діє в історії та людському житті. «Царство Небесне» — це панування Бога. Через Ісуса Творець прийшов до людини, наблизився до неї і відкрився їй в любові, милосерді та служінні. Але є одна принципово важлива вимога до людини: покаятися. Чи це означає звинуватити себе, викликати в собі почуття провини за вчинене? Заклик Ісуса має набагато ширше й глибше значення. Це радикальна зміна точки зору, внутрішня перебудова способу мислення та життя. Покаятись — означає перестати ставити в центр усього власне «я», багатство, владу чи суто матеріальні прагнення, і свідомо розвернутися обличчям до Бога. Адже Бог став неймовірно близьким до вас у Христі і діє поруч із вами вже зараз.
Сповідь потребує від людини зусилля, і то неодноразового. Саме тому в Церкві існує особливе таїнство Покаяння, яке дозволяє людині, яка щиро відкриває своє серце, пройти шлях навернення і наближення до Бога, залишивши за своєю спиною помилкові, гріховні думки і вчинки.
Як підготуватися до Cповіді?
До всіх важливих подій у житті ми готуємося, і сповідь не є винятком. З думкою про Сповідь людина вирушає у духовну прощу. Цей шлях складається з декількох етапів:
Початок шляху — іспит сумління. Це глибокий аналіз своїх вчинків, думок і намірів. Іншими словами, перевірка душі, яка має на меті оцінити стан своїх стосунків із Богом, ближніми та й самим собою. Перед іспитом сумління важливо щиро помолитися, попросити у Бога просвітлення розуму, пам’яті та дару щирого покаяння. Для цього найкраще виділити окремий час у спокійному місці — у храмі, вдома чи на природі. Проводити іспит сумління можна по-різному, але найбільш зручним шляхом є обрати собі певний духовний орієнтир. Здебільшого ним є 10 Божих заповідей. Особисто мені більше до вподоби орієнтуватися на три виміри життя, три сфери стосунків — стосовно Бога, ближніх і себе самого. Треба щиро поставити собі питання: як я поводився стосовно Бога, стосовно інших і стосовно себе самого.
Важливо звертати увагу не лише на зовнішні вчинки, а й на їхні внутрішні причини. Вчинки найчастіше є наслідками наших думок, бажань і намірів. Тому правдива Сповідь передбачає глибоке розкриття нашого серця, а не лише поверхневий перелік гріховних вчинків. Таким чином ми звертаємо увагу не лише на плоди, але й на те насіння, з якого вони проросли.
Аби іспит сумління не став для вас складною і виснажливою практикою, духовні наставники радять щовечора перед сном робити коротку рефлексію — це допомагає підтримувати душевну чистоту й робить приготування до сповіді більш природним і глибоким.
Усвідомлення свого гріха і особистий жаль за нього. У відомій євангельській притчі про милосердного Отця є момент, який допомагає нам проникнути в саму суть таїнства покаяння. Після того, як персонаж притчі — молодший син — наробив багато безглуздих вчинків, раптом настає момент, коли він «промовив до себе» (дослівно біблійний текст звучить так — «промовив у собі»): «Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів» (Лк. 15, 17–19). Це поворотний момент істини, початок шляху повернення. Так і щоразу, коли людина приймає рішення піти до Сповіді — має бути усвідомлення свого гріха і великої любові до милосердного Бога, Який чекає і кличе людину.
Однак тут часто виникає проблема — людині нелегко самотужки побачити свій гріх. Протягом Великого Посту на богослужінні ми часто повторюємо молитву з таким проханням: «Господи… дай мені бачити гріхи мої». Християнські духовні вчителі переконують: бачити свій гріх важливіше, ніж мати якісь незвичайні духовні досвіди чи об’явлення. Адже саме зі спостереження і усвідомлення свого гріха починається дивовижний шлях повернення людини до Бога. Тому ми й просимо Його допомогти нам побачити справжню перешкоду на шляху людини до Бога, щоб її усунути. Усвідомити свій гріх — це не про сором і провину, а про віднайдення правди про себе, яка веде до Бога. За усвідомленням свого гріха має слідувати скруха серця (глибокий жаль) через те, що ми своїми діями відкинули і зневажили Божу любов. Це не зациклене самоприниження (яке нерідко є маскою прихованої гордості), а довірливий рух до милосердного Отця, Який біжить назустріч дитині та відновлює її гідність.
Постанова поправи — рішення навернутися і змінити своє життя. Якби син, який віддалився від дому Отця лише подумав собі повернутися, однак не почав свого шляху додому, то не відбулося б зустрічі з Отцем. Він би й надалі — користуючись образами притчі — пас свиней на далекому чужому полі. Син приймає рішення змінитися і йде. Це один із ключових моментів таїнства покаяння. Людина має захотіти виправитися і відвернутися від того гріха, який і став причиною розриву з люблячим Богом.
Визнання своїх гріхів перед Богом у присутності священника — Сповідь. Каменем спотикання для багатьох людей може стати психологічний бар’єр: чому я маю визнавати свої гріхи перед священником, якщо я каюся перед Богом? Я сповідаюся перед Богом чи перед священником?
Відповідь однозначна: у таїнстві Покаяння людина кається і визнає свої гріхи насправді перед Самим Богом, однак робить це у присутності священника.
Гріх — це передовсім руйнування зв’язку людини з Богом як джерелом життя, але водночас людина віддаляється і від спільноти — Церкви, яку Бог збирає та любить. Тому покаяння є не лише особистою справою, а й примиренням зі спільнотою. Священник як провідник спільноти засвідчує своєю присутністю те, що людина принесла своє покаяння і виявила бажання відновити свої стосунки з Богом і Церквою.
Крім того, кожен добре знає, наскільки людині потрібна інша людина, в тому числі і для духовного очищення, навернення. Тут ми зустрічаємося з певним парадоксом: священник, який є теж грішною людиною, стає свідком покаяння іншої людини, і Божою владою відпускає гріхи каянника. Тому Церква і називає це таїнством, а не просто духовно-психологічною бесідою.
Досить поширеним явищем є так звана сповідь з чужих гріхів. Задля того, аби виправдати себе чи створити власний позитивний образ, людина схильна шукати винних у своїх падіннях або ж перекладати провину на близьких, колег по роботі чи сусідів. Звісно, така поведінка суперечить самій логіці таїнства особистого покаяння людини перед Богом. На сповіді важливо говорити виключно про власні гріхи.
Покута як духовні ліки. Після того, як людина визнала свої гріхи, священник може дати короткі духовні поради відповідно до ситуації, в якій перебуває людина, підтримати її і заохотити змінити життя. На завершення Сповіді священник встановлює для каянника покуту — молитву, читання Святого Письма або ж милостиню, допомогу потребуючим тощо. Цю духовну практику не слід сприймати як покарання за вчинені гріхи, а як духовні ліки, які мають допомогти людині повернутися на правильний шлях.
Максим Тимо,регент деканату душпастирських справ УКУ, викладач Філософсько-богословського факультету УКУФото — УКУ Медіа
