«Україна і межі діалогу». Джордж Вайґель
Вже кілька місяців поспіль я отримую тривожні ранкові SMS-повідомлення від верховного архиєпископа Києво-Галицького Святослава Шевчука, Глави і Отця Української Греко-Католицької Церкви. Зазвичай ці повідомлення надходять після того, як цей героїчний церковний діяч провів усю ніч у бомбосховищі (як це траплялося вже багато-багато разів протягом останніх чотирьох з половиною років), і до них додається цифрова карта, на якій позначено місця, де російські ракети та дрони освітлювали нічне небо, наносячи удари по столиці України.
На карті немає військових об’єктів. Російські удари навмисно спрямовані на цивільні об’єкти. І хоч силам української протиповітряної оборони вдається збити частину ракет та дронів, інші все ж досягають цілі. Вбивають невинних людей, сім’ї втрачають свої домівки через цю політику навмисного заподіяння жертв серед цивільного населення. 15 червня через російський дрон значних руйнувань зазнала Києво-Печерська лавра, історичний православний «Печерський монастир». («Ось вам і „захисник християнської цивілізації“ — цар Путін».)
Це не війна. Це тероризм. Його ціллю є знищення національної моралі. І це не працює, не більше ніж нацистський бліц на Англію у 1940 році. Якби Квентін Рейнольдс — журналіст XXI століття — сьогодні вів репортаж з України, його коронною фразою було б: «Київ це витримає», як і «Лондон це витримає», що відображало британську стійкість і рішучість перед обличчям Люфтваффе.
Але Київ не мусить це витримувати. Він страждає від цих терористичних атак тому, що цар Путін програє наземну війну, яку він розпочав 24 лютого 2022 року. Війну, яка триває попри катастрофічні втрати з російського боку, спричинені цілковитою зневагою російського військового керівництва до життя погано навчених солдатів, якими воно командує.
Японські військові виправдовували своє бажання битися до смерті у Другій світовій війні, посилаючись на світсько-націоналістичний кодекс бусідо, згідно з яким капітуляція вважалася ганьбою. Російське варварство в Україні є значно гіршим, тому що його, як стверджують, виправдовують посиланнями на християнську віру та істину. Таким чином, у своїй проповіді 6 березня 2022 року в храмі Христа Спасителя в Москві патріарх Російської православної церкви Кирило спробував зобразити російське вторгнення в Україну, яке тоді вже зазнало невдачі у спробі захопити Київ методом «бліцкригу», як виправдану релігією священну війну між християнською Росією та сатанинським Заходом, до якого прагнула приєднатися Україна. Якщо ця брехня не була богохульством, то, як мінімум, межувала з ним. Ця святотатська політика виправдати те, що не підлягає виправданню, триває й досі. Вона була засуджена Вселенським патріархом Константинополя Варфоломієм, який є «першим серед рівних» у керівництві православних церков.
Все це викликає нагальні питання щодо меж діалогу в певних історичних реаліях.
Вінстон Черчилль, який у 1940 році був готовий застосувати іприт, щоб запобігти німецькому вторгненню до Великої Британії, аж ніяк не був боязким, коли йшлося про застосування збройної сили. Проте Черчилль наполягав, що загальним принципом людських взаємин є те, що «зустріч віч-на-віч краща, ніж війна» (цю максиму пізніше Гарольд Макміллан перефразував як «розмови кращі, ніж війна»). І це справді так. Релігійні лідери, такі як Папа Лев, не виходять за межі своєї компетенції, коли зазначають, що війна — це завжди поразка для людства.
Однак це не єдине, що заслуговує на осуд.
Так само як і покірність тиранії. Так само як і мовчазна згода на геноцидну спробу знищити націю та її культуру — саме це є визначеною метою царя Путіна у його війні проти України. Так само як і нездатність надати всю можливу допомогу тим, хто, щодня ризикуючи життям, чинить опір тиранам і вбивцям, які навмисно націлюються на мирних жителів, прагнучи зламати волю країни до опору.
Крім того, пропорційне та виважене застосування збройної сили може створити умови для діалогу, який може призвести до миру, що ґрунтується на безпеці, свободі та справедливості. Адже можуть скластися обставини, за яких справжній діалог і реальні переговори стають можливими лише тоді, коли агресору (або тим, хто утримує його при владі) не просто продемонструють, що його спроби завоювання марні, а й те, що триваюча агресія обходиться йому надто дорого. Таким чином, хоча й ціною, безперечно, трагічною, створюються умови для того, щоб розум міг відіграти належну роль у вирішенні конфлікту.
Саме така ситуація склалася сьогодні в Україні.
Джерело: First Things
