Окопний Господь: Як не втратити Бога на війні
«Так, ми віримо, що Господь все може і всіх любить. Але Він досі не зупинив умить все це жахіття. Чому? Я теж хочу почути відповідь. Колись я точно Його запитаю. Чому сам не зупинив війну, якщо такий всемогутній. Я матиму багато незручних питань. Але точно не спитаю, де Він був, де був Бог під час війни. Саме це я знаю. Бачив і відчував. Він був із нами в кожній ямці та під кожним обстрілом. Наш Окопний Господь, до якого ми маємо стільки претензій та запитань. Із нами обстріляний, з нами втомлений», — це цитата з есею «Господь Окопний» Артура Дроня — 26-річного воїна і поета, з його збірки «Гемінґвей нічого не знає». Питання, які звучать у ньому і на які шукає відповіді кожна людина, нині суща в Україні, стали віхами розмови в межах проєкту «Сенси» в мистецькому просторі Zenyk Art Gallery у Львові.
Про людину, Бога та Україну в час війни говорили Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, військовий капелан, мислитель і автор низки книжок о. Андрій Зелінський та військовий, ветеран, поет, автор збірок «Тут були ми» і «Гемінґвей нічого не знає» Артур Дронь. Модератор бесіди — літературознавець, директор Музею Франка у Львові Богдан Тихолоз.
Що таке віра?
Блаженніший Святослав:
— В історії християнської думки на це запитання було сотні різних відповідей, але зараз спробуймо відповісти на нього з ракурсу нашого досвіду, який хочемо осмислити. Я би сказав, що віра — це стосунок людини з Богом. Але найцікавіше, що початком і джерелом віри є стосунок саме Бога до людини. Якщо людина втримається в ньому, не зірве його, не втратить тої віри, з нею можуть відбутися дивовижні, навіть неможливі речі.
Артур Дронь:
— Моя відповідь буде подібною. Я міг би тільки доповнити, що в моєму розумінні віра в Бога — це не просто доконаний факт, не просто визнання, що Бог існує, а процес, спілкування, стосунок, як сказав Блаженніший. Тобто не тільки факт і прийняття чогось, а й процес спілкування з Тим, у кого віриш і кого приймаєш. Бо без цього процесу саме прийняття факту існування Бога не є до кінця правдивою вірою.
о. Андрій Зелінський:
— А крім факту і процесу, мабуть, віра — це також і подив. Для мене дуже важливо, щоби віра дивувала, бо те, що не дивує, стає очевидним. А Бог не може бути заручником очевидності: коли стаємо такими заручниками, то втрачаємо силу рухатися до істини. Бог — це краса, навіть на війні. Краса дивує, а прекрасне можна побачити лише тоді, коли серця торкається подив. Тому віра — це ще й подив.
Де є Бог під час війни?
Блаженніший Святослав:
— Це запитання, напевно, найчастіше сьогодні ставлять люди, зокрема, коли приходять на духовну пораду чи розмову до священника. Думаю, кінцеві відповіді дасть Він сам, бо ми віримо в Бога, який не є якоюсь абстрактною ідеєю, а є особою. От ми говоримо про віру як стосунок. Можна мати стосунок і до ідеї, але ідея — абстракція — завжди холодна, мовчазна, безособова. А Господь входить із нами у стосунок спілкування, Він не мовчить: ми точно знаємо з Божого обʼявлення, що наш Бог не є німим — Він говорить, промовляє до людини. Тільки ми, як люди, дуже часто Його не розуміємо.
Те, що впевнено можна сказати: Бог не покинув нас у час війни — Він присутній між нами. Кожен із нас має свій, дуже особистий досвід і відчуття, що таке війна, тому кожен може відповісти на це запитання дуже по-своєму. Єдине, що ми всі можемо сказати, так це те, наш досвід війни показує, що Господь Бог нас не покинув.
Ми розуміємо не тільки розумом, а й відчуваємо всім нашим єством, що війна — це якась радикальна протилежність до всього того, що вкладаємо в поняття Бога. Тому і запитують: де Він? Війна — це найбільший абсурд, а Бог — найвища істина. Війна святотатська і зневажає Творця, бо нищить і забирає життя, яке Він дає.
Парадокс християнської відповіді — Бог є тут і зараз, між нами, — полягає в тому, що ми віримо у воплоченого Бога, — Бога, який став людиною і ввійшов у наш світ. Ба більше, віримо в Бога, який реально присутній у кожному людському досвіді. Знаєте, я одного разу пережив такий досвід присутності Бога під час війни, на її початку. Ми були в оточенні в Києві. Я відвідував військовий шпиталь і підійшов до нашого воїна. Море крові, просочені кров’ю повʼязки… А він дивиться на мене і каже: «Отче, поблагословіть мене! …». А я на нього дивлюся і думаю: що я можу тобі дати? … Бо в певний момент відчув: тут і зараз присутній мій Господь — у крові, болях, ранах, травмах, стражданнях мого народу…
Ми віримо у страждаючого Бога. Навіть в абсурді війни Він нас не покинув. Думаю, це спільний досвід усіх віруючих людей. Коли почалася війна, у мене було відчуття, що все наше знання про Бога закінчилося. Коли руйнується світ, у якому живеш, є відчуття, що всі твої стосунки обнулилися, і треба все відбудовувати наново — стосунок до себе, ближнього і Господа Бога. Але з досвіду сьогодні можемо сказати: Він з нами. Війна не походить від нього. Бог не є її творцем. Він шанує і рятує людину — навіть ту, яка Його зневажає. І саме тому Він з нами.
Я щодня прошу: Боже, зупини війну! … На жаль, історія показує, що війни починають люди. Той, хто починає війну, думає, що зможе потім над тим демоном панувати, що використає війну як засіб для досягнення якихось своїх цілей. Але правда в тому, що той демон непідвладний людині. Людина його випускає і потім стає його рабом. Покласти край силі пануванню демона війни може тільки всемогутній Господь.
Артур Дронь:
— Думаю, що слово «люди» буде ключовим у тому, що б я хотів сказати. Бо часто, коли ми запитуємо, де Бог, або коли думаємо про існування Бога чи диявола, то вигадуємо собі якісь їхні вияви. Так, коли просимо, щоби Бог зупинив війну, то хотіли б, щоб зʼявилися вогненні колісниці і Він сказав: «Все, стоп — зупинились, примирились! …». Коли ми говоримо про диявола, можливо, більшість із нас уявляє, що десь ходить якась істота з рогами і копитами й чинить зло. Але мені видається, що дуже часто найчіткіші вияви Бога і диявола ми бачимо через нас самих.
Блаженніший говорить, про те, що Бог нас не покинув навіть в умовах війни. За законами військової справи, математики, потужностей росіян — усіх тих обставин, у яких ми опинилися у 2022 році, нас давно мало не бути і з оточення Київ вибратися не мав. І завадило цьому тільки те, що серед нас зʼявилася така колосальна кількість людей, яка прийняла найнераціональніше для себе рішення — не втекти, а піти туди, де найнебезпечніше. Для чого? Для того, щоби хтось інший — мама, дружина, донька — були в безпеці, взагалі були. Тобто піти на дуже великий ризик заради того, чого ти, може, й не побачиш, але зробити хоч щось в умовах, коли проти тебе абсолютно все. І от те внутрішнє щось, що спонукає людину це робити, я асоціюю з Богом. Ми можемо називати це голосом Бога, присутністю Бога, частинкою Бога — це щось Боже, що є у нас. Який чіткіший вияв Бога можна уявити, ніж люди, які зараз нас захищають, завдяки яким ми можемо тут сидіти і говорити? …
Так і ті, хто по той бік. Вони користаються свобідною волею, щоб обрати іншу сторону: піти і вбити чиюсь жінку, маму, доньку — це найчіткіший вияв диявола. У нього не завжди є роги і копита, зараз у нього — русскій піксель і триколор на формі. Яке чіткіше уособлення диявола можна собі уявити, ніж те, що ми побачили після деокупації Бучі? Описи пекла в Біблії не такі страшні, як те, що наші люди там зазнали…
Один священник із храму Різдва Богородиці розповідав, як колись спілкувався з ветераном, захисником, який пережив складне поранення й ампутацію. І той отець сказав йому: «Дякую, дякую за все!», бо більше не мав що сказати… А той хлопець на нього подивився й каже: «Мені? А за що? …». І отець відповів: «Яка колосальна сила має за тим стояти! … Яка ще колосальна сила стоїть за цією людиною, за нашими захисниками, як не Бог і його вияв? …».
Тому я погоджуюся з тим, що Бог нас не покинув. Але от ми говоримо про стосунок із Ним, а все не так просто, як ми би собі хотіли: що от я сиджу собі вдома, а ти, Боже, все зроби. Треба, щоб у тому стосунку була співдія, щоб була взаємодія з Богом. Знову ж таки, те, з чого ми розпочинали: мало просто знати, що Бог десь є, треба перейти до того, щоб мати особистий стосунок із Ним, взаємодіяти, десь стати Його руками. Завершити війну чи перемогти у війні з допомогою Бога може означати не вогненну колісницю, як би ми всі хотіли, а велику тяжку працю дуже великої кількості людей — ризиковану, небезпечну, найскладнішу, але єдино правильну в цих обставинах.
о. Андрій Зелінський:
— Блаженніший використав термін «абсурд» щодо війни. Етимологічне значення цього слова латиною — «те, що йде від німого». Іншими словами, є якийсь шум, але він нічого не повідомляє, можна щось говорити, але нічого не донести. Мені здається, що це — один із найточніших описів війни: багато шуму й клекоту, світ трясеться, але людина не чує правди про себе.
Глибоко переконаний, що світ творять люди. Але поміж нас є ті, хто памʼятає, звідки вони, від кого; ті, хто шукає свого коріння і себе у стосунках із Творцем; а є ті, хто призначає себе замість Творця — для певних своїх потреб можуть робити багато шуму в цьому світі, але нічого не казати людині про неї саму, не озвучувати правди про людину.
А що може бути правдивішим для людини, як не те, що вона люблена і здатна любити? Я з 2014 року пишу про те, що війна — це надтрансцендентний досвід, бо це — світ поза межами всього врегульованого нашими нормами, цінностями, якимись іншими регулятивами, світ, який годі спрогнозувати і передбачити. І ось там, у цьому дійстві шуму, клекоту, здригання землі, кожен голос, який нагадує людині про те, хто вона і звідки, про те, що вона здатна любити навіть тоді, коли обставини змушують діяти суто інстинктивно, є одним із найважливіших.
Люблю згадувати випадок, як, мандруючи з позиції на позицію (а це була Авдіївська промзона часу АТО), якось ми зайшли в один з ангарів. І там на світанку крізь діри й уламки від куль і снарядів засяяло зоряне небо. Про такі речі ще до мене згадували класики, і це надзвичайно важливий досвід: дозволити Богові торкнутися тебе в умовах порожнього й німого шуму, почути правду про себе, побачити красу. Мені здається, що Бог на війні — це там, де людина чує правду про себе: що вона здатна любити і, попри все, відчувати себе любленою.
Абсурдність війни: чи може війна мати сенс
Блаженніший Святослав:
— Людина не може жити в абсурді, тому навіть у час війни шукає сенсів. Ми переживаємо момент великого болю, досвід зла та абсурду, але й шукаємо сенсів. І сьогодні Україна переживає момент навернення, реального навернення. Таких навернень до Бога, які ми маємо, зокрема в контексті нашого Патріаршого собору в Києві, я давно не бачив. Внутрішній біль спонукає людину шукати сенси. І в тому абсурді можна знайти сенс лише тоді, коли в цих обставинах чиниш добро.
Колись я викладав моральне богослов’я, але те, про що ми сьогодні говоримо, — це не про не про абстрактне поняття добра, а про дуже конкретні речі. Блаженніший Любомир колись сказав: «Коли ви чините добро, ви є дуже сильними». Тому добро — це про силу. Коли чиниш добро, то здобуваєш і досвід свободи. І це, знову ж, не про декларацію свободи, це — твій особистий досвід того, що ти — вільна людина.
У час війни можна віднайти сенси лише тоді, коли захищаєш життя, і це найвищий вияв практичного добра, не теоретичного. Якщо говорити про страшний день — 24 лютого 2022 року, то в нас у всіх не було питання, що робити, — ми рятували життя. І на це питання порятунку життя кожен відповів по-своєму.
Війна — не час говорити взнеслі гарні речі — треба взятися до роботи, й тоді матимеш досвід добра і свободи, досвід власної гідності. Коли я можу вчинити добро, то відчуваю, що чогось вартую у власних очах. Тому це — абетка сенсів, як на мене. Їх потім можемо артикулювати, висловлювати, пояснювати іншим, але зараз, у час війни, треба рятувати життя, відвойовувати простір життя у смерті. Часами за це варто навіть пожертвувати власним життям. Але це єдине, що дає сенси в тому абсурді.
Артур Дронь:
— Війна — це одне слово, всього пʼять букв, але це не один предмет, який завжди однаковий. Це — обставини, у яких є дуже багато людей по різні сторони, і ці обставини кардинально різні.
Чи є сенс у війні, яка зараз триває, наприклад, у росіян? Ні, абсолютно. Їхній сенс — приходити, вбивати, грабувати, нищити, тобто іншого сенсу там просто нема. Коли ми дивимося на війну, у якій живемо, з нашого боку, то це не так питання, чи є сенс у війні, як питання, чи є сенс захищатися, коли приходять знищити твоє життя, вбити всіх, кого ти любиш, забрати твою свободу? І це вже не виглядає складним філософським питанням. Це виглядає чимось дуже очевидним.
Якщо ти опиняєшся у війні, де твоя робота захищати життя, то, очевидно, це має колосальний сенс. Якщо ж опиняєшся у війні, де з незрозумілих причин ти ці життя забираєш, якщо знаходиш себе у війні в іншій країні, як зараз росіяни, це і є той абсурд та мова німих.
У нашому випадку мені дуже співзвучні спогади про те, як на початку повномасштабної війни всі почали робити хоч щось. Ми опинилися в чомусь, чого не могли собі навіть уявити і не могли зупинити, але кожен старався зробити хоч щось — хтось приєднався до армії, хтось зайнявся волонтерством, хтось тут, у Львові, поїхав на вокзал приймати людей, які втратили свої домівки у східніших областях України. Кожен взявся за це «хоч щось», і ми якось змогли витягти оці найскладніші обставини. Тому часами, коли той сенс важче знайти, варто вдатися до чогось такого елементарного, як-от зробити хоч щось, зробити хоч якусь правильну річ.
Я пригадав ще один дуже добрий приклад щодо сенсів: наш релігієзнавець і колишній полонений Ігор Козловський, який пережив роки російського полону, у спогадах «Вільний у полоні» відзначив дуже важливу річ. Він написав про те, наскільки швидше ламається людина, яка стикнувшись із жахіттям та несправедливістю до себе, і задається питанням: «За що мені це все?». Це те, що весь час питаємо й ми, і це — та наша перша претензія до Бога. І наскільки змінювалася людина, коли доходила до питання: «Для чого?». Так, можна опинитися в абсурдних обставинах, але знайти сенс свого в них перебування, щоб допомогти комусь, кому ще гірше, захистити щось чи когось. Це потребує, можу припустити, якоїсь колосальної сили — опинившись у таких обставинах, відмовитися від «за що?» й перейти до «для чого?». Це щось дуже складне, але це, видається, справді звільняє.
о. Андрій Зелінський:
— Артур згадав про те, що кожен взявся щось робити. Звичайно, те, що ми робимо, розкриває нас на новий досвід існування. Кожен наш вчинок — це передовсім досвід, а не просто якесь усвідомлення. В «Анатомії воїна» я написав, що усвідомлений досвід стає чи не найпотужнішим ресурсом у житті людини. Усвідомлення своєї присутності в контексті таких викликів і розуміння, що ти вільний стати заручником безвиході або розгорнути свою свободу, роблячи добро, повертає людині субʼєктність, людську гідність.
У сучасному дискурсі ми доволі часто плутаємо слова «значення» і «сенс». Значення — це те, чого ми надаємо досвіду, а от сенс вже у своєму корені має також відчуття. Тобто це якийсь пережитий досвід, якого шукаємо, бо нам стало тісно, можливо, страшно, боляче, і тепер шукаємо сенсів, нових досвідів.
Блаженніший говорив про захист життя — це мегаважливо. Великий Отець Церкви, святий Іриней Ліонський якось сказав: «Gloria Dei est vivens homo» («Слава Божа — жива людина» — ред.). І оце vivens homo — надважливе. Зазвичай його перекладають як людина жива, але ми тут маємо активний дієприкметник — людина живуща, та, яка живе. В умовах війни обставини іноді складаються так, що захищати життя означає просто виживати — як в окупованому Маріуполі чи Ягідному на Чернігівщині. Проживши ще один день, ти захищаєш Божий дар життя, приносиш славу Богові тим, що борешся за життя у власному досвіді існування і захисті життя тих, хто поряд із тобою. І це — прекрасно, бо це повертає нас до життя як краси, яка залишається надією навіть в умовах війни.
Людина і війна: як не втратити Бога
о. Андрій Зелінський:
— Один із великих привілеїв капеланського служіння — ти маєш доступ до людини, яка бореться не лише із противником, не лише з обмеженнями і нестачами, але за людину в собі. Цей бій не завжди очевидний, не з першого пострілу ти розумієш, що тобі треба залишитися в собі цілою людину. У мене такі приклади були неодноразово, коли, перебуваючи в цьому абсурді війни, люди знаходили в цьому процесі сенс, якийсь новий досвід свого існування, переживали переродження, відродження, переображення.
Війна — це ніби померти для себе цивільного, умовно кажучи, для того себе, який іще не переступив поріг безпеки зрозумілого і завжди присутнього. І щойно ти усвідомлюєш, що оцей я залишився позаду, він закінчився, потрібно боротися за себе нового.
Ми не повернемося до себе колишніх. Мабуть, одна із фраз, яку я невпинно повторюю: це — наш із вами час, і його не можна просто пережити, перетерпіти, якось перечекати. Цього часу нам ніхто ніколи не поверне й не компенсує. Або ми беремо на себе відповідальність, і тоді бачимо людей, які боряться за добро, за правду, за справедливість, але водночас являють людству красу людяності, яка у наш час, у XXІ столітті, коли так легко про такі ціннісні орієнтири забути, готова боротися за ці цінності. Ці люди рятують для нас людяність. І тут ніби здійснюються слова пророка Ісаї: «Його ранами ми зцілені». Ми зцілені ранами українського воїна, який, перебуваючи на межі звичного і досяжного, веде боротьбу за людину.
Коли запитують, як сьогодні, у час війни, допомогти людині залишитися людиною, відповідаю, що є дуже короткий богословський принцип. Ми віримо, що людина — образ Творця, і богослови вивели низку ознак цього: істина, добро, краса, справедливість. Це — чотири важливі координати нашої людяності в умовах екзистенційних викликів: шукати істину, обирати добро, захищати справедливість і бачити красу. Навмисне перше слово — дієслово, тому що це процес — не припиняти шукати, захищати, боротися і споглядати.
Артур Дронь:
— Більшість із нас вірить у Бога передовсім не через якісь раціональні докази, чому Він є, а тому, що щось у своєму житті досвідчили й відчули щось таке, що нам підказало, що Бог існує. Це «щось» у кожного з нас дуже різне. І якщо спробувати це пояснити з особистого життя й досвіду, то для інших це може звучати навіть беззмістовно. Але це — не нове, про це сказано і в Біблії. Моя найулюбленіша історія покликання в Новому Завіті — це історія про Натанаїла.
Христос покликав Пилипа стати Його апостолом, і Пилип звернувся до Натанаїла й сказав: «Ми знайшли його! Ми знайшли того, про кого всі пророки писали — Він прийшов з Назарету…». Натанаїл посміявся на ці слова й відказав: «Та що би доброго могло з того Назарету прийти?», але пішов перевірити. Прийшов до Ісуса. Ісус на нього подивився й сказав: «Ото — справжній чоловік, ото — справжній ізраїльтянин!». Натанаїл здивувався, бо бачив його вперше: «Звідки ти знаєш? Ми ж незнайомі!». А Христос йому каже: «Ще до того, як ти сюди прийшов, я тебе бачив біля смоковниці…». І Натанаїлові не треба було ні воскресінь, ні ходьби по воді, не треба було ніц — тільки почути ті слова. І він першим сказав: «Ти — Господь, ти — Бог, ти — Син Бога живого!»…
Ми так і не знаємо, що та смоковниця означає для Натанаїла, що такого він біля неї пережив. Може, молився, може, прийшов з якимись тяжкими питаннями і не мав на них відповідей, може, переживав якусь втрату і плакав біля неї. Ми знаємо тільки, що це було щось надзвичайно інтимне, і йому для віри вистачило однієї цієї фрази — дізнатися, що перед ним стоїть Той, хто знає і про ту смоковницю, і про його пережиття. У більшості з нас, найпевніше, теж є така особиста смоковниця. Отець Кіпріян колись мені підказував, що для цього є термін у богословʼї — типу аргументу особистого досвіду, тобто коли твій найголовніший аргумент — це те, що ти досвідчив сам.
Я веду до того, що, як сказав Блаженніший, напрям, як не втратити Бога на війні — це, власне, розвивати той стосунок, памʼятати про ту смоковницю, щоб коли ти опиняєшся в найскладніших обставинах, і в тебе було все — претензії, сльози, питання, нерозуміння, горювання, бо це все дуже людське, але щоб не було зневіри, щоб ти десь, доходячи до останньої ручки, міг пригадати: «Ну, але Він мене бачив біля тої смоковниці, Він точно є! Я Його не розумію, але Він точно є». І щоби цей особистий досвід — те, що ти у своєму житті такого пережив, тому в Нього віриш, — завжди ставав твоєю найнижчою точкою, щоб ти ніколи не міг опуститися нижче, щоб ти від цього завжди міг відштовхнутися. І в тому особистому стосунку, спілкуванні треба шукати відповіді на складніші запитання. Може, ніколи їх і не знайти, але важливіші, все-таки, не відповіді і навіть не запитання, а той особистий стосунок.
Блаженніший Святослав:
— Ми говоримо про досвід війни, досвід стосунку. Знаєте, про що я задумався? За тих понад 4 роки я постійно переживаю досвід, що мене не розуміють. Коли я говорю про війну, про біль мого народу до зовнішнього світу, мене не розуміють. Я почав аналізувати, коли це вперше сталося, і пригадав 25–26 лютого страшного 2022 року: я говорив телефоном з оточеного Києва з певними людьми, вони планували якусь конференцію за два тижні, запитували, чи я там буду, а я не знав, чи буду живий завтра. Таке нерозуміння спричиняє величезний біль, і ти починаєш звинувачувати у цьому всіх. Знаєте, як я цей досвід осмислив для себе? Ми були в епіцентрі подій — щось подібне, коли хтось кидає камінь на водне плесо, і з місця, де вдарив камінь, розходяться хвилі. Можливо, такою є й наша людська природа: поки та перша хвиля дійде до тебе, в епіцентрі вже десять інших зродилося, тому, можливо, природно, що ті, хто далеко від епіцентру, й гадки не мають, що сталося.
Як Глава Церкви, усі ті понад 4 роки я мусив знову і знову пояснювати, що відбувається в Україні. Було багато драматичних моментів, коли наш досвід війни був настільки незрозумілим, деколи навіть скандалом. Пригадую, у січні 2023 року Всеукраїнська рада Церков приїхала до Рима: ми мали зустріч із папою Франциском, а потім — пресконференцію на Ватиканському радіо. І мені довелося вступити в публічну сутичку з італійськими пацифістами. Наше непорозуміння дійшло до точки кипіння, і я сказав: «Панове, якщо хтось із вас знає, як зупинити російські війська без зброї, ласкаво просимо в Україну! …». І розмова припинилася.
Сьогодні ті різні хвилі нерозуміння, на яких перебуває українське суспільство, можуть бути доволі небезпечними, вони можуть розхитувати його.
Інколи буває, що чоловік повертається із фронту додому, а його не розуміють. І треба докласти чимало зусиль, щоби він і його рідні перейшли на одну хвилю. Ми бачили це в Києві, коли повернулися з евакуації люди, які виїхали в лютому 2022-го: сусід сусіда вже не розумів — де ти був, коли під Києвом стояли росіяни? … Маємо певну трудність розуміння між тими частинами України, де сьогодні йде війна, і умовно мирними, далекими від лінії фронту. Що вже казати, коли йдеться про наших людей, які опинилися за кордоном…
Але ми, все ж, повинні шукати певних, я би сказав, найглибших фібрів, які кажуть: ми всі — люди, є певний спільний знаменник, який повинен нам показати, що немає фрагментованого особистого досвіду дійсності, який робить нас людьми, що ми всі — однакові. Ще один пережитий досвід — коли тільки-тільки звільнили Бучу, і ми всі туди поїхали. Повірте, на краю цієї братської могили ти відчуваєш, що ми всі — однакові, і не розумієш, чому ти — живий, а міг бути там. Можливо, той досвід спільної людяності сьогодні такий для нас усіх важливий. І це нічого, що нас не розуміють інші. Як сказав один мудрий чоловік: «Коли ми переможемо, тоді нас зрозуміють всі». Тому не знемагаймося, коли той досвід, навіть досвід нашого стосунку з Богом, не всім сьогодні зрозумілий.
Коли я чую різних радників чи «цензорів», які дивляться, чи ми справді по-християнськи переживаємо війну, знаєте, яка частина Святого Письма виринає в памʼяті? Історія про праведного Йова. Скільки мудрих друзів до нього приходило й пояснювало, за що йому це, що, мабуть, він щось не так і не те зробив… Але саме цей страждаючий Йов є прообразом страждаючого Спасителя у Новому Заповіті! Часто ми сьогодні чуємо мудреців, які роздумують над темою справедливої війни, межі дозволеної самооборони і так далі. Я їм зазвичай кажу: «Браття, гарно про це думати за горнятком доброї італійської кави в Римі — приїдьте до Києва! …».
Можливо, це справді наша місія — щоби цей переосмислений досвід, про який говорив отець Андрій, став нашим капіталом. Ми перебуваємо в епіцентрі глобальних змін, і звідси розходяться сейсмічні хвилі на весь світ. І, можливо, це наша місія — у дусі глибокої християнської віри промовити про це до світу.
Пригадую, у вересні 2022 року приїжджав до Києва президент Католицького єпископату Франції архиєпископ де Мулен-Бофор. Він читав ті мої щоденні звернення першого року війни, і при зустрічі сказав таку річ: «Європа пережила багато воєн і що зродила? Соціальне вчення Церкви. Як на мене, його треба розвивати далі, бо воно вже не відповідає сучасним умовам. А ви, українці, вашим досвідом війни зродили християнську духовність в умовах війни». І це те, що ми зараз робимо: даємо духовні відповіді, проєктуємо духовні сенси на ключові питання, які перебуватимуть у центрі уваги світу.
Україна і війна: що далі?
Артур Дронь:
— Я чекав цієї частини розмови, бо хотів би собі дозволити трошки критичніше поговорити про нас самих. Бо коли ми говоримо на тему Бога, то, оскільки є страждаючою стороною, для нас природно висловлювати претензії і запитання до Нього: чому так? Чому Він нам не допомагає? Але коли ми говоримо про нас як про суспільство у війні, я би хотів запитати, чи ми самі все правильно і добре робимо? Ми дуже часто не дивимося правді в очі про те, як впродовж цієї війни інколи себе поводимо. У 2022 році ми всі справді зробили щось неймовірне й колосальне спільно з Богом: пригадуємо і черги у військкомати, і шалену повагу до наших військових… Але от недавно я спілкувався з одним хлопцем, який пішов служити в лютому 2022-го, потрапив у полон і його звільнили тільки у травні 2025-го. І він мені сказав: «Знаєш, я ніби пройшов через машину часу — я повернувся в іншу країну, не ту, де був. Йду по вулиці у формі — і від мене ховають очі… Читаю новини про те, що у Львові вбивають військовослужбовців ТЦК… Чую на вулицях так багато російської мови, яка зникла у 2022 році. Бачу так багато цієї байдужості. Я повернувся в якусь іншу країну»…
Я би дуже хотів у контексті суспільства, війни і Бога дивитися не тільки, як діє Бог, чи добре Він, на нашу думку, діє, чи ні, а як діємо ми. Є такий вислів: ти маєш робити все можливе, а Бог зробить усе решта. Але чи справді ми робимо все можливе? Дуже добре, що починаємо день із хвилин мовчання, вшановуємо військових і визнаємо, що в них виявляється Бог. Але чи ми до тих військових ставимося з достатньою пошаною, чи не перекладаємо на них забагато? Бо виходить так: у вас виявляється Бог — ви з усім і розберіться. Не всі, але частина з нас так думає. Чи достатньо розуміємо, що ми всі є щось одно, як сказав Блаженніший, що ми в нашому суспільстві — всі разом? Чи більше дбаємо, щоб для нас особисто небезпека минула, а далі якось буде? …
Ми згадали стільки уривків Нового Завіту, то запитаймо себе, чи деколи не опиняємося не на тій стороні? Бо, знову ж таки, мушу, бо наболіло, покликатися на Святе Письмо про те, як Христа зустрічали в Єрусалимі — це буквально ставлення до наших військових у 2022 році. І ті самі люди, які так зустрічали Христа, за тиждень Його вже розпинали. Чому? Бо був незручним, не таким, яким вони собі Його уявили. Деколи у ставленні до наших військових частина суспільства опиняється в Єрусалимі за тиждень, бо вони стали незручними, бо не так собі уявляли захисників. Уявляли когось, із ким легше знайти спільну мову, хто не вимагатиме щось робити. Уявляли героїв, які самі розберуться, переможуть, «прийдуть і порядок наведуть». Колись Христос став людям незручний, і ті самі люди, які Його вітали, пізніше розіп’яли. Чи деколи всередині тої України, про яку говоримо з любовʼю, ми не тягнемо в цю сторону? …
о. Андрій Зелінський:
— Україна — це ми. Не існує абстрактної України — є ми, українці. З досвідом, із памʼяттю про досвід попередніх поколінь, із надією, яку хочемо передати наступним поколінням, яку би вони втілили. Сьогодні вже неодноразово покликалися на тексти Святого Писання: так-от, початок створення людини. Господь віддає людям цей світ — ідіть, працюйте, він ваш. А ми доволі часто хочемо якось уникати цієї відповідальності. Повторю просте твердження: це наш з вами час. Були покоління, які жили впродовж Першої світової війни, в окопах Другої світової. І вони не чекали, коли все мине, і тоді почнуть жити. Звичайно, вони прагнули миру, але в ті важкі часи вони й творили: хтось писав фізичні теорії, хтось задумував, як створити кращий світ, закладав основу того, що згодом стане Європейським Союзом, європейською спільнотою. Світ відносного миру і достатку був створений людьми, які сиділи в окопах Першої і Другої світових війн.
Це — як запрошення: це наш із вами час. І слово Україна — також запрошення: Україна — це ми, а значить, які ми, така й країна. Пригадую, як повернувся вперше з тоді ще зони антитерористичної операції. Першу ніч сидів до 5-ї ранку, швидко писав текст, щоби вербалізувати всі почуття після тривалого виїзду вперше на війну, якої не знав і не розумів. Я назвав цей текст «Репортаж із зони автентичності», бо там люди — не в полоні статусів і статків. Коли ти перед викликами і загрозами самому життю, усі статуси і статки зникають як цінності. А залишається що? Ось те прекрасне, створене Богом — людина, її життя. І за це нам варто боротися, причому на дуже різних фронтах.
Герберт Маркузе, філософ XX століття, написав книжку про одновимірну людину, про людину-споживача, якої, на його думку, насправді не існує, — це величезне спрощення. Світ сьогодні, керуючись ринковою логікою, намагається стати дуже простим, спрощеним. І, можливо, ми сьогодні є і докором, і запрошенням, і викликом для світу, бо кажемо, що статуси та статки не вирішують всього, бо бачимо, наскільки прекрасним є життя, яке сяє всією своєю красою, цілою своєю цінністю. Можливо, це наш із вами час стати свідками для всього світу, повернути людське серце до цінності конкретної живої людини.
Блаженніший Святослав:
— Мені спала на гадку одна дуже цікава фраза. У лютому цього року ми мали візит нашого Постійного Синоду до Бразилії. Зауважу, що Бразилія — це країна, де нас ніколи не розуміли, і зараз це — політичний союзник нашого ворога. Але в час Синоду в нас було багато інтервʼю, була увага медіа до України. І 24 лютого, коли була чергова річниця повномасштабного вторгнення, в одному із провідних видань штату Сан-Пауло вийшла стаття про війну в Україні. І там була фраза, яка, як на мене, є найвлучнішою про Україну й українців нашого часу: росіяни думали, що вторглися на територію, а напоролися на націю. І це написали бразилійці! …
Тобто ми, українці, — не населення, а Україна — не територія. Ми є субʼєктом, який зараз творить історію власної країни, історію Європи й історію світу. Можливо, Україна як субʼєкт і творець сучасного буття людства не всім зрозуміла, зручна, а дехто вважає її для себе й небезпечною, тому дуже перешкоджає в час, коли Україна б’ється на смерть, і не лише за себе. Але ми є. І це — головна ознака того, що ми перемагаємо.
Знаєте, я думаю, що наші вороги зроблять усе для того, щоб українці свою перемогу вважали поразкою. Сьогодні про перемогу в нас майже ніхто не говорить, це слово зникає з нашого дискурсу. Але будьмо уважні! Я вважаю, що ми переможемо не завдяки, а всупереч. Всупереч недолугості нашої державної машини, всупереч ницості багатьох українців. Як сказав отець Андрій: «Ми і є Україна», тобто ми є такими, якими є. Не всі ангели і святі, є й злочинці, які роблять Україну такою, яку ми маємо сьогодні і, на жаль, матимемо й завтра. Ми би хотіли бути кращими, але…
І от, завдяки Божому промислу ми перемагаємо — не завдяки, а всупереч. До речі, цей момент стосується й процесу українського націєтворення за всі роки відновлення нашої незалежності. Так, Україна стала незалежною не завдяки, а всупереч. Памʼятаєте, як президенти США нас переконували, що в Москві вже є «харошиє русскіє», тому, боронь Боже, не відокремлюйтеся? Памʼятаєте, як на початку війни нам не хотіли навіть зброю давати, бо думали, що росіяни окупують Україну «за три дні», а українці, які чинитимуть спротив, будуть просто розрізненими загонами партизанів, які воюватимуть проти регулярного війська «джавелінами», а авіації й «петріотів» їм не потрібно? … І ми міняли категорії мислення наших партнерів щодо нас самих! …
Тому я переконаний, що цей дух націєтворення, про який говорили Шевченко, Франко, Леся Українка і багато інших українців, у нас живе. Я переконаний, що цей дух, даний нам Богом, — це дух нашого становлення. У ньому ми будуємо наші стосунки. У ньому переосмислюємо нашу віру в Бога. І в ньому перемагатимемо.
Що сказати людині, щоб її надихнути й підтримати
Блаженніший Святослав:
— Маю такі слова, і вони — не мої. Ми вручали відзнаку «Серце вдячності» нашим отцям салезіанам у Львові, а саме — отцю Михайлові Чабану, який організував команду з ампут-футболу. Члени цієї команди — ветерани, які пройшли горнило війни, ампутацію і ось почали разом грати у футбол. У цій команді є маленький хлопчик, Михайлик, який також втратив ногу. Знаєте, що він їм каже? «Дядьку, ти можеш!» — це слова дитини, які допомагають отим «дядькам» знову повірити у свої сили…
Артур Дронь:
— Теж розкажу історію — як невеликий вступ. Ми проводили у Львові благодійний вечір на допомогу дівчинці із Запоріжжя, 15-річній Марії. Вона зазнала величезного жаху у своєму недовгому житті. Її тато служив у Збройних силах, загинув, але довгий час вважався зниклим безвісти. Минулого року, у червні, його тіло евакуювали і похоронили. Марія з мамою виїхали до Німеччини, але влітку минулого року поверталися, щоби зробити їй паспорт, потрапили в автокатастрофу — мама загинула. Дівчина зазнала перелому хребта, мала багато травм…
Я часто думаю про ту Марію. І про те, де є Бог, коли нам тяжко, і де Він, коли стаються такі речі? … Коли ми розуміємо, що не Бог є причиною поганих речей у нашому житті, ставимо трошки розумніше запитання, але все одно без відповіді: чому Він допустив, щоб це сталося? Можна дуже довго говорити і думати, за що чи для чого ця дівчинка зазнала такого жаху? … Тобто море запитань, а відповіді немає. Але й можна щось зробити. На тому вечорі і через соцмережі ми зібрали для неї 627 тисяч гривень — це по-перше. А по-друге, дізнавшись про Марію, зголосилися реабілітологи, які сказали: «Ми її заберемо до Львова і будемо реабілітувати безкоштовно». І тепер матиме реабілітацію і Марія, і ще четверо чи пʼятеро дітей наших зниклих безвісти та загиблих військовослужбовців, які потребують такого лікування.
Я веду до того, що ми можемо сидіти і роздумувати дуже багато: чому Бог щось допускає, чому є так чи сяк? І, може, тої відповіді й не знайдемо, і для нас все це виглядає як колосальна несправедливість. Я ще не знайомий із Марією. Але, думаю, важливо, що в один день її баба й дідо отримали дзвінок і сказали їй: «Багато людей, які тебе ні разу не виділи, так тобі захотіли допомогти, що зібрали півмільйона гривень, і ти через місяць їдеш до Львова».
Тобто гіпотетичній людині, яка переживає зневіру чи втрату віри, я би говорив не якісь богословські речі про Бога, а, найперше, — ти не сама. Бо це обставини, коли треба не говорити про Бога, а трохи Богові допомогти своїми руками і словами, трохи з Ним співдіяти.
о. Андрій Зелінський:
— Артур сказав те, що хотів сказати і я, то скажу трішки іншими словами. В абсурді війни, коли шуму багато, але не чуєш правди про себе, людина може повірити, що вона самотня в тому зовсім іншому світі. Але іноді абсурдність війни можна зламати навіть не словами, а реальною присутністю — просто підійти, бути поряд, обійняти, зрозуміти, як дієво допомогти. На це не завжди спроможні слова, але тепло наших рук, того, що ми — поряд, може комусь посвідчити й тепло Божої присутності біля саме тієї людини саме в той момент. Але коли б я обняв, я би, все ж, сказав на вухо мовою класиків: «Vivere memento» («Лиш боротись — значить жить»). Нам усім сьогодні потрібно памʼятати: мусимо жити. І це — наша боротьба.
Підготувала Оксана Козак,Департамент інформації УГКЦ
