П’ять думок Блаженнішого Святослава про Українську державу, Церкву та християнський патріотизм
Яка різниця між державною і державотворчою Церквою? Чому УГКЦ за світськість держави? У чому особливість християнського патріотизму? Вашій увазі пропонуємо відповіді Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ, на ці запитання.
1. Українська Греко-Католицька Церква не є державною, але державотворчою. У чому різниця?
Державність — це певний вид стосунків між людьми, певні цінності, правила, які стають законами. І так саме християнська віра є джерелом для тисячолітнього досвіду державобудівництва. І ніколи не навпаки! Не можна сказати, що держава — джерело Церкви, що держава в той чи той спосіб творить різні церковні інституції та структури. Якщо ми говоримо про державну Церкву й державотворчу Церкву, то це дві абсолютно різні дійсності. Державотворча Церква — джерело державності. Це чітко видно з історії нашої Церкви. Бо саме через те, що існувала українська Церква, відроджувалася і повставала українська державність, виявлялося прагнення українського народу мати свою державу. А державна Церква є гвинтиком державної машини. І коли ми бачимо, що якісь Церкви спокусилися стати гвинтиком державної машини, тоді вони відчужувалися від свого народу, ставали не голосом Божим для народу, але голосом тої чи тої світської влади. Наша Церква ніколи не була гвинтиком якоїсь державної машини, ніколи не була державною Церквою, але завжди була народною, а тому державотворчою.
2. Як Церква співпрацює з державою?
Греко-Католицька Церква виступає за світськість держави і за партнерські стосунки між державою та церковними й релігійними організаціями. В такій державі повинно бути комфортно всім: християнам, мусульманам чи, можливо, тим, хто наразі не бере участі в житті жодної релігійної спільноти. Нікому не можна силою накидати якусь віру чи переконання. Бо це насилля над його сумлінням. Для того, щоб це зрозуміти, минули століття. Церква мала усвідомити свою роль у суспільстві. Світськість держави означає, що жодна з Церков чи релігій не може претендувати на роль державної. Тому, зокрема в умовах багатоконфесійної держави, якою є Україна, думаю, що це дуже правильний спосіб організації нашого народу в його державотворчій діяльності. Але державна світськість не означає протиставлення державних структур церковним чи релігійним організаціям. Адже ми маємо багато спільних завдань, маємо спільно працювати для спільного блага і добра цього народу.
Церква ніколи ні до чого не примушує, нічого нікому не накидає, але є матір’ю і учителькою, яка говорить до серця. І в такий спосіб ми працюємо для спільного блага.
3. Що відбувається, якщо держава привілеює одну Церкву відносно інших?
Це означає, що вона зробила ставку на якусь Церкву і так, де-факто, трактує її як державну. А згідно з українським законодавством, державна влада повинна абсолютно однаково ставитися до всіх Церков і релігійних організацій. Чи вони малі, чи великі, чи потужні, чи слабкі — вони мають право на існування і однакове ставлення. Ми всі маємо рівні права. До речі, це одна із засад, на яких формується життя і діяльність Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій: «Усі ми різні, але усі ми рівні». Коли так поводиться з релігійним середовищем держава, тоді небезпеки одержавлення такої структури немає. Є ще одна небезпека: коли якась Церква пропонує державі себе як інструмент для досягнення цілі, зокрема політичної. Це дуже видно під час виборів. Коли якась Церква починає підтримувати одну політичну силу і коли ця політична сила приходить до влади, тоді представники певної Церкви про це нагадують. Це теж небезпечна ознака, коли відбувається злиття престолу та трону.
4. Що таке патріотизм?
Існують різні види патріотизму. Ми говоримо про християнський як любов до своєї Батьківщини. Сьогодні ми не завжди усвідомлюємо, що це означає. Ми так часто вживаємо слово «любов», що воно втрачає свій зміст. Любити треба навчитися. А любов завжди повинна бути діяльною. І, очевидно, що саме в любові криється зміст того, про що ми говоримо як про патріотизм. Любов породжує героїв, а ненависть — злочинців. Ми про це чітко сказали в нашому посланні цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ. Патріот не обов’язково той, хто стріляє, але обов’язково той, хто любить. Церква вчить своїх вірних любити. Християнська спільнота — це школа любові, яка пояснює, що любов не означає брати те, що мені подобається, але давати себе тому, хто потребує. Давати стільки, скільки можу. Навіть усього себе. Справжній патріотизм ніколи не буде приправлений протиставленням або ненавистю. Навіть до ворогів. Християнський патріотизм треба відрізняти від інших видів так званої любові до Батьківщини, яка, фактично, є національним егоїзмом. Шовініст також скаже, що він виступає за свою країну. Але хоче добитися величі своєї держави завдяки приниженню інших. Іноді ми кажемо, що захищати своє — це загальнолюдське правило. Навіть поганин розуміє, що треба захищати свій дім, майно, коли приходить злодій. Що тут християнського? Християнин розуміє, що не ненависть і протиставлення до інших робить нас здатними здійснити своє християнське завдання захищати Батьківщину, але саме здатність давати себе. І цьому треба навчитися. Ми сьогодні дуже часто говоримо, що існують диванні патріоти, готові любити Україну, але тільки на своєму дивані з теплою філіжанкою кави. І це, очевидно, карикатура на патріотизм.
5. Не диванні патріоти…
Я горджуся своїм народом. Горджуся українськими патріотами, які без найменшої краплі ненависті готові захищати своє. Вони кажуть: «Нам чужого не треба, а свого не віддамо. Ми на чуже не зазіхаємо, але любимо своє і готові своїм навіть поділитися». І, очевидно, що сьогодні до кінця наш ворог не розуміє, що він воює не зі Збройними силами України, а з народом. Україну сьогодні боронить не тільки Президент і Головнокомандувач, не тільки державні структури, а мільйони українців. Хтось на передовій, хтось своєю працею на українській ланах. Вони ризикують натрапити на вибухові пристрої чи стати мішенню ракети. Треба бути героєм, щоб на полях України сіяти, а тепер і жати посіяне.
Треба бути героєм, щоб в умовах війни народжувати дітей. Тато і мама, які дають життя, — патріоти! Вони розуміють, що батьківство й материнство теж має патріотичний вимір. Коли хтось утікає від тих тягарів, не дає майбутнього українському народові, той десь щось втратив.
Згадаймо наших волонтерів, які без будь-якої надії на компенсацію чи слова подяки, за велінням власного сумління, день і ніч працюють, аби помогти біженцям, одягнути тих, кому бракує одягу, евакуювати тих, хто в небезпеці смерті, забезпечити українське військо всім тим, що воно потребує.
Є цілий механізм буття українського суспільства. Однак душею цього тіла, яке орудує, є любов і християнський патріотизм.
Анастасія Вихордля Департаменту інформації УГКЦ
