«Я хочу віддати все в Божі руки і просто йти вперед», — новий митрополит Вінніпезький

10 липня 2026, 20:30 89

«Помолімося перед тим. „Царю Небесний, Утішителю, Душе істини…“», — такими словами владика Михайло Квятковський розпочинає своє перше інтерв’ю після призначення архиєпископом і митрополитом Вінніпезьким.

Цей маленький, але промовистий жест не на камеру відразу розкриває дух і пріоритети нового митрополита. Для нього молитва — не формальність, а основа душпастирського служіння.

У розмові з о. Тарасом Жеплінським для офіційних медіа УГКЦ владика Михайло ділиться переживаннями перших днів після звістки з Ватикану, згадує, де і коли в його серці народилося покликання до священства, розповідає про досвід служіння в Україні та Канаді. З особливою теплотою він говорить про вірних і духовенство Нью-Вестмінстерської єпархії, якою опікувався останні 3 роки, а також звертає перші слова-побажання до всіх українців-греко-католиків на неозорих просторах Канади як їхній новий митрополит.

— У ці дні Українська Греко-Католицька Церква, особливо наша Церква в Канаді, переживає велику радість. У четвер, 9 липня 2026 року, у Ватикані Папа Лев XIV призначив нового архиєпископа і митрополита Вінніпезької митрополії. Ним став дотеперішній єпископ Нью-Вестмінстерської єпархії владика Михайло Квятковський.

Сьогодні ми маємо велику радість поспілкуватися із владикою Михайлом у Зарваниці, де триває Синод Єпископів нашої Церкви. Дорогий владико, скажіть, будь ласка, чим зараз сповнене Ваше серце?

— Якщо чесно, то мої почуття дуже різні. Не сказав би, що мені страшно, але, безперечно, хвилювання є. Хоч я родом із Вінніпега, з Манітоби, однак уже кілька років там не служив.

Думаю про свою теперішню єпархію. Переживаю за священників, за вірних. За ці 3 роки ми дуже зблизилися, я щиро полюбив цих людей, тому трохи нелегко залишати їх. Водночас думаю і про те, що чекає на мене у Вінніпезі. Але Господь добрий. Він любить нас, піклується про Свою Церкву всюди — і тут, і там. Це дає мені великий спокій.

Якщо відверто, то останнім часом були різні чутки щодо мого можливого призначення. Я переживав через невизначеність. Не тому, що прагнув саме цього служіння, а тому, що хотів уже знати, куди Господь веде мене далі, щоби спокійно планувати своє життя і служіння.

Тепер я знаю Божу волю. І це для мене велика потіха. Також мушу сказати, що почуваюся трохи здивованим. Останніми днями навіть думав: ким був той хлопчик, який колись бігав шкільними коридорами, а сьогодні Господь покликав його бути спочатку священником, потім єпископом, а тепер — митрополитом? Я не можу до кінця цього збагнути. Але хочу віддати все в Божі руки і просто йти вперед. Якщо так робиш, тоді в серці зʼявляється мир.

Це не означає, що мені байдуже чи що тепер усе — лише Божа справа. Навпаки, я знаю, що Господь перебуває з нами, бажає добра своїй Церкві, допоможе мені й усім людям, з якими доведеться співпрацювати та яким покликаний служити.

— Владико Михайле, Ви згадали про хлопчика з Манітоби, який там зростав. Розкажіть, як і де зародилося Ваше покликання до священства? Коли Ви вирішили стати на цю дорогу?

— Це цікаве питання. Часто, коли хтось стає священником чи єпископом, люди кажуть: «О, він завжди був дуже побожним хлопчиком, чудово поводився, був найкращим учнем у школі».

На жаль, про мене так сказати не можна. Я був досить бешкетним хлопцем. Але водночас дуже любив ходити до церкви, служити при престолі. Це приносило мені велику радість.

Памʼятаю, що зі своєю старшою сестрою, яка згодом стала монахинею, ми іноді навіть двічі на день ходили до храму. Вона хотіла підтримати одного священника, а я, ще маленький, просто ходив разом із нею. І мені це дуже подобалося. Я завжди почувався в церкві як удома.

Покликання до священства було в моєму серці ще змалку. Я справді хотів бути священником. Як інші хлопці гралися у пожежників чи солдатів, так я «грався у священника».

Пригадую, у 4-му класі сказали намалювати, ким ми хочемо стати в майбутньому. Хтось малював пожежника, хтось — військового, а я — священника. Вчителька тоді подивилася і сказала: «Ти — священник? Не думаю». Але, як бачите, сталося саме так.

Коли Господь дав мені таку можливість, я без вагань погодився — вступив до семінарії і став священником.

— У Вашій біографії є дуже цікавий період — 10 років служіння в Україні. Ви розпочали священниче служіння в Канаді, але з 1996 по 2006 рік служили в Україні. Розкажіть, будь ласка, про цей час. Чим Ви займалися і як цей період вплинув на Вас як на священника і людину?

— Я дуже хотів, якщо буде така можливість, служити в Україні.

Уперше я приїхав сюди 1991 року, на великий зʼїзд молоді на стадіоні. Добре памʼятаю той час, виступ Вʼячеслава Чорновола. Це справило на мене дуже сильне враження. Тоді я подумав: «Я хочу бути в Україні». І згодом Господь справді відкрив мені таку можливість.

Мій молодший брат тоді вже жив і працював в Україні — у канцелярії курії блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського. Я приїхав його відвідати, познайомився з багатьма священниками. Кілька разів проводив англомовні літні табори для дітей. Це був дуже цікавий досвід.

Пізніше, коли я вдруге навчався в Римі і студіював канонічне право, блаженніший Любомир запросив мене до України. Він сказав: «Ви каноніст, пишете працю. Можливо, приїдете до Львова? Зможете завершити свої студії й одночасно послужити канцлером Патріаршої курії». Я погодився. Відтоді працював при соборі Святого Юра, у Патріаршій курії, а згодом і в Трибуналі, паралельно завершуючи навчання.

Коли у 2000 році закінчив студії, почав активніше працювати в тодішній Львівській богословській академії, яка згодом стала Українським католицьким університетом. Протягом 6 років був духівником, проректором із питань формації, а також викладав канонічне право — саме ту дисципліну, на якій спеціалізувався.

Знаєте, для мене перебування в Україні було неймовірною можливістю. У той час усе було відкритим. Хотів щось добре зробити — просто робив. Було багато свободи, багато ентузіазму, багато бажання будувати Церкву.

І, звичайно, люди. Якщо чесно, я справді закохався в Україну. Навіть був момент, коли вирішив, що залишуся тут назавжди. Думав, що саме тут мине все моє життя.

Але Господь мав інший задум. Мене запросили повернутися до Канади, щоби протягом року послужити духівником у семінарії. Я поїхав, а потім залишився там і продовжив священниче служіння.

Проте ті 10 років в Україні назавжди залишаться для мене особливим періодом. Я дуже багато навчився, познайомився з великою кількістю прекрасних людей. Церква тоді активно розвивалася, відкривалися нові можливості. Я справді почувався тут як удома, хоча народився в Канаді. Для мене це був золотий час.

— Ваше служіння в Канаді значною мірою було повʼязане з парафіяльним душпастирством. Що було для Вас найціннішим у цьому служінні?

— Передусім — саме життя Церкви. Мушу сказати, що дуже багато навчився саме в Україні. Тут я здобув великий досвід праці з молоддю, організації парафіяльного життя, різноманітних душпастирських програм.

Пізніше цей досвід дуже допоміг мені вже в Канаді. Звичайно, культура там дещо інша, парафіяльне життя має свої особливості. Але якщо ти навчився служити людям в Україні, то зможеш знайти підхід і до людей у Канаді.

Сьогодні в Канаді живуть сотні тисяч українців, які прибули через війну. І, якщо можна так сказати, це стало великим благословенням і для наших парафій. Там, де раніше на Літургію приходило 100 людей, нині приходять уже кілька сотень — парафії ожили.

Дуже приємно бачити, що люди знаходять у Церкві свій духовний дім, що вони задоволені, активно долучаються до життя громад, і це служіння розвивається.

— Зараз Ви повертаєтеся до своєї рідної Вінніпезької архиєпархії вже як митрополит. Що для Вас означає очолити цю історичну митрополію?

— Як я вже сказав, я виріс у цій архиєпархії. Тут був хлопчиком, пізніше — священником. І коли озираюся назад, то бачу, скільки людей Господь поставив на моєму життєвому шляху. Дехто з них уже відійшов до вічності, наприклад, митрополит Максим Германюк. В Україні також зустрів багатьох людей, які дуже вплинули на мене. Тому повернення до Вінніпега сприймаю як особливу Божу ласку.

Я повертаюся до добре знайомого місця. Знаю місто, знаю храми, знаю багатьох священників і вірних. Навіть знаю, де можна знайти найкращу піцу (сміється).

Звичайно, за ці роки багато чого змінилося. Буде щось нове, будуть нові виклики. Але почуваюся спокійно. Я дуже відчуваю підтримку наших владик, особливо митрополита Лаврентія Гуцуляка, з яким ми вже багато років співпрацюємо. Також уже спілкувався із владикою Андрієм Рабієм. Від багатьох священників уже одержав привітання. Відчуваю їхню відкритість і доброзичливість.

Я розумію, що виклики будуть. Без цього ніяк. Можуть бути й несподівані труднощі. Але, якщо Господь благословить, то ми співпрацюватимемо і впевнено йтимемо вперед.

— Цьогоріч Синод Єпископів УГКЦ присвячений душпастирству покликань до священства та монашества. Якою є ситуація з покликаннями в Канаді, зокрема у Вінніпезькій архиєпархії? І як Ви бачите розвиток цього служіння в майбутньому?

— Коли я був молодшим священником, то священників було значно більше. Памʼятаю, під час наших конференцій зали були переповнені. Сьогодні нас менше. Хоча змінилися і потреби, і обставини, покликання залишаються надзвичайно важливими.

Переконаний, що дуже важливо, щоби священники відчували себе щасливими в покликанні. Адже буває, що людина хоче бути священником, але потрапляє в обставини чи парафію, де не може повністю реалізувати своє служіння.

Мені хотілося б, щоб кожен священник міг служити там, де справді може найкраще розкрити свої дари, де почуватиметься на своєму місці і служитиме з радістю.

Те саме стосується і монашого життя, яке також є однією з тем нашого Синоду. У Канаді дуже гарно служать отці василіани, редемптористи й інші монаші спільноти. Їхні парафії справді живі. Але мені хотілося би бачити ще ширшу присутність різних форм монашого життя. Думаю, на це є запит, і люди були б дуже раді.

Звичайно, нам завжди потрібні нові священники. Потрібні й монаші покликання. Наші сестри нині здійснюють надзвичайно важливе служіння, зокрема опікуються великим будинком для людей похилого віку. Це — дуже потрібна місія в Канаді.

Водночас є ще багато інших напрямів служіння. Колись монаші спільноти були значно активніше залучені до катехизації. Діяв дуже потужний катехитичний центр. Я хотів би, щоб ми поступово відновили цю працю.

Також дуже важливо продовжувати душпастирство молоді. У нас є добрі священники, які працюють із дітьми, організовують літні табори та різні молодіжні заходи.

Мені хотілося б відновити більше церковних організацій, рухів та ініціатив, які свого часу дуже активно діяли. Якщо Бог дасть, над цим і працюватимемо.

— Ви вже згадували, що останніми роками наші парафії в Канаді значно поповнилися українцями, які були змушені виїхати через війну. Вони оживили життя багатьох громад. Ви приходите до них як новий митрополит. З якими викликами сьогодні стикаються українці в Канаді? І які виклики загалом стоять перед Українською Греко-Католицькою Церквою в Канаді?

— На жаль, саме війна привела багатьох українців до Канади, і вони справді відродили життя багатьох наших парафій. Водночас самі переживають чимало труднощів.

Наші парафії, українські організації, зокрема Конгрес українців Канади, дуже добре зорганізували допомогу новоприбулим. У моїй єпархії в Нью-Вестмінстері саме катедральна парафія стала одним із центрів цієї підтримки. Наші люди допомогли понад 7 000 українців знайти житло, роботу, облаштуватися на новому місці. Я дуже пишаюся цим служінням. Хоч усе це розпочалося ще до мого приходу, я мав нагоду побачити, наскільки добре ця допомога була організована.

Серед найбільших викликів, безумовно, залишається мова. Також люди шукають кращу роботу, стабільніше житло, намагаються відбудувати своє життя.

І водночас усі живуть із запитанням: що буде після війни? Дай Боже, щоби вона закінчилася якнайшвидше. Але чи всі повернуться в Україну? Я не знаю. Минуло вже кілька років. Діти ходять до канадських шкіл, багато сімей уже вкорінилися на новому місці. Тому перед кожним постає непростий вибір.

Мене дуже тішить, що чимало новоприбулих українців стали активними парафіянами наших громад. Звичайно, як і всюди, багато приходить до храму лише на Різдво чи Великдень. Але є й чимало тих, хто вперше звернувся до Церкви за допомогою, а згодом залишився в ній, став частиною парафіяльної спільноти й активно долучився до її життя.

Є ще один виклик — уже для самої Церкви. Багато наших давніх парафіян народилося в Канаді. Вони переважно англомовні. Натомість нова хвиля українців — україномовна, і для багатьох із них англійська поки залишається непростою.

Тому наші парафії сьогодні вчаться приймати всіх і знаходити спосіб поєднати ці дві спільноти. Інколи це непросто, але, слава Богу, всі розуміють, що ми є учнями Христа. Люди відкриті один до одного, стараються знаходити спільну мову й разом будувати життя Церкви.

Я переконаний, що це може стати благословенням і для нашої Церкви, і для всієї Канади.

— Наша Церква в Канаді не лише прийняла тисячі українців, які були змушені покинути Батьківщину через війну, вона також активно підтримує Україну гуманітарно. Блаженніший Святослав неодноразово наголошував, що саме завдяки такій солідарності вдалося не допустити гуманітарної катастрофи. Чи продовжить Українська Греко-Католицька Церква в Канаді цю допомогу і з новим митрополитом Вінніпезьким?

— Знаєте, розповім Вам один секрет. Єпархія Нью-Вестмінстера, де я досі служив, — це місійна єпархія. Це означає, що ми самі часто потребуємо допомоги. Нам доводиться звертатися до різних місійних організацій, щоб мати можливість забезпечувати власне служіння. І водночас наші люди дуже хотіли допомагати Україні.

Для мене це був певний виклик. Ми не мали великих фінансових можливостей, але водночас не могли залишитися байдужими до того, що переживає Україна. І знаєте, знайшли правильний баланс. Люди були готові жертвувати. Сказали: «Ремонт може зачекати ще рік чи два. Зараз важливіше допомогти Україні». Це мене дуже вражало.

У Вінніпезькій архиєпархії, звичайно, фінансові можливості дещо більші. Але найважливіше навіть не це. Я дуже пишаюся тим, як організувалися наші люди — парафії проводили численні збірки, приймали новоприбулих українців, надсилали гуманітарну допомогу в Україну і продовжують робити це сьогодні. І так буде надалі, бо це наша Батьківщина, це наші люди.

При цьому допомагають не лише українці. Багато канадців теж бачать, що відбувається в Україні. Вони розуміють, що це трагедія, несправедлива агресія, яка щодня забирає людські життя.

Тут, в Україні, під час Синоду ми вже не раз чули про чергові російські обстріли Києва й інших міст. І я знову ставлю собі запитання: навіщо? Як таке може відбуватися у XXI столітті? Ми молимося, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася. А доти, я переконаний, наші люди в Канаді, а також наша Церква й надалі допомагатимуть Україні всім, чим зможуть.

— Владико, не знаю, чи Вам уже говорили про це особисто, але від кількох людей я чув цікаве спостереження: серед владик нашого Синоду саме Ви найбільше нагадуєте Святого Миколая.

Під час своєї єпископської хіротонії Ви просили людей молитися, щоб бути добрим і святим єпископом. Тож хочу запитати: що означає бути добрим і святим єпископом у XXI столітті?

— Це означає впродовж усього життя ставати тією людиною, якою Господь хоче тебе бачити. Бог не лише чогось від нас вимагає — Він дає нам усі необхідні ласки, можливості й сили, щоб ми могли бути добрими і святими людьми. Звичайно, не завжди нам це вдається. Але саме в цьому і полягає наше життя — ми стараємося, ми хочемо бути добрими, ми хочемо бути святими.

Для мене бути добрим означає передовсім шукати Божої волі й старатися виконувати її. Саме цього я прагну. Тепер, після нового призначення, моя молитва дуже проста: «Господи, я — Твій. Зроби зі мною те, чого Ти бажаєш. Лише допоможи мені це зрозуміти. Дай мені силу, відвагу і мудрість виконати Твою волю». Я думаю, це найважливіше.

Так, усі ми робимо помилки. Не завжди все виходить так, як хотілося б. Пригадую один фільм — «Павло, апостол Христа». Там дуже гарно показано святого Павла вже наприкінці життя. Його мучать спогади про те, як колись він переслідував Церкву, був причиною смерті багатьох людей. Та, зрештою, він віднаходить мир, тому що повністю віддав своє життя Господеві. Мені здається, це дуже важливий урок і для нас.

Так, ми помиляємося. Помилялися вчора, можемо помилитися нині чи завтра. Але ми повинні щоразу підніматися і йти далі. Я справді вірю, що Господь допомагає нам. Ба більше, я не просто вірю, я бачу це у власному житті. Тому молюся, щоб і моє нове служіння у Вінніпезі було саме таким — щоб я міг співпрацювати з Божою благодаттю і з людьми, яких Господь поставить поруч, і щоб разом ми могли зробити багато добра для Бога і Його людей.

— На завершення прошу Вас звернутися до людей, до яких Господь посилає Вас як нового архиєпископа і митрополита. Яким буде Ваше перше слово до вірних Вінніпезької архиєпархії?

— Передусім хочу сказати, що я не перший Вінніпезький митрополит. До мене служили багато достойних архипастирів, і, якщо Бог дасть, після мене будуть інші. А сьогодні Господь дав саме мені можливість послужити Церкві саме тут.

Я дуже хочу працювати з усіма. Не хочу жити лише минулим — оцінювати його чи когось осуджувати. Все, що було, стало частиною історії. Тепер Господь дає нам нову нагоду. Ми повинні дивитися вперед, чесно побачити, які виклики стоять перед Церквою сьогодні, і разом шукати відповіді на них.

Ми вже говорили про покликання, про молодь, про духовні та моральні виклики сучасного канадського суспільства. Ми не можемо змінити весь світ, але можемо зробити свій внесок, щоби він став кращим, згідно з Божою волею.

Я вірю, що Господь благословить нашу працю. Лише не можна опускати рук, потрібно йти вперед, до кінця, до виконання того завдання, яке Господь нам довірив. Коли і як усе здійсниться — знає лише Бог. Але я переконаний: усе буде добре. Бо Господь добрий, Він безмежно любить нас і бажає нам добра. Він дав нам багато талантів. Наше завдання — обʼєднати їх, навчитися співпрацювати й разом будувати Його Церкву. Тож ідемо вперед!