Мерзенність російського варварства. Інтервʼю Блаженнішого Святослава для «Il Foglio»
Кремлівські дрони, які літають над дітьми, що повертаються до школи, страх і сила народу. «Європа не розуміє, що Україна захищає спокійне життя західних людей». Інтерв’ю з Отцем і Главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом.
У час, коли Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, зв’язується з редакцією газети «Il Foglio» для цієї розмови, у лунають сирени тривоги. У ці дні учні повертаються до навчання, і Владімір Путін вирішив, що найкращий спосіб нагадати мешканцям окупованих територій про те, що війна триває і триватиме, доки він того захоче, — це послати дрони, щоб ті з висоти спостерігали за дітьми, які біжать до класів. Похмуре memento mori — нагадування про неминучу смерть.
Ще кілька місяців тому війна проти України за тривалістю перевершила Першу світову. У колективній уяві той збройний конфлікт, що відбувся століття тому, увійшов в історію як «даремна різанина» — досконале визначення, що його дав тодішній папа Бенедикт XV, дивлячись на мільйони загиблих в окопах, убитих або отруєних газом заради завоювання кількох клаптиків землі, які наступного дня неминуче були втрачені.
І все ж, здається, що зараз це — як висловився ідеолог Найджела Фараджа Джеймс Орр, який нині впав у немилість, — лише регіональний слов’янський конфлікт. Конфлікт між росіянами й українцями, марна трата часу для західних людей, які хочуть спокійно поїхати на море, робити закупи, ласувати в ресторані морськими їжаками та стейками з ангуса. Неприємність, нудота. Ніби й без того мало проблем. Зазвичай так кажуть ті, хто ніколи не чув тривожних сигналів, які попереджають про війну.
«Ця війна — це велика кровотеча людської тканини в Європі. На жаль, якщо залишатися в медичному контексті, кровотечі, які не викликають болю, є найнебезпечнішими», — каже Блаженніший Святослав.
«Від таких внутрішніх кровотеч люди помирають. Я хотів би нагадати про масштаби цієї трагедії. Звісно, це - гібридна війна, дуже схожа на позиційну війну Першої світової, але масштаби цієї війни жахливі.
Наприклад, лише за перші два місяці повномасштабної війни, за оцінками Організації Об’єднаних Націй, 12,7 мільйона людей були змушені покинути свої домівки. Деякі стали внутрішньо переміщеними особами, інші — виїхали за кордон. Ця цифра перевищує чисельність усього населення Бельгії, яке налічує майже 12 мільйонів. За даними на початок року, оприлюдненими УВКБ ООН, трохи менше 6 мільйонів перебуває за кордоном як біженці. Слава Богу, ми змогли прийняти цих людей і не допустити, щоб ця гуманітарна криза переросла в трагедію.
Інша, дуже делікатна цифра, про яку часто забувають, — це лінія фронту, довжина якої становить від 1 000 до 1 200 кілометрів. Якщо провести порівняння, щоб італійський читач краще це собі уявив, це 55 % довжини внутрішнього сухопутного кордону Італії.
Ця війна забруднює землю вибухівкою. Це не просто бойові дії між угрупованнями, а причина забруднення навколишнього середовища, адже, за офіційними даними, 132 тисячі квадратних кілометрів української території забруднені вибуховими речовинами. Це становить 44 % усієї площі Італії.
Інший факт, який, на мою думку, жахливий, особливо з душпастирського погляду, полягає в тому, що 114 тисяч осіб офіційно визнані зниклими безвісти.
Згадаймо, що під час війни США у В’єтнамі було зафіксовано 2 640 зниклих безвісти, і це вважають трагедією американської нації. Натомість минулої неділі, коли весь світ вшановував Всесвітній день зниклих безвісти під час збройних конфліктів, ми в Україні знали, що в нас таких уже 114 тисяч. Тобто 114 тисяч сімей, які нічого не знають про долю своїх рідних.
Говорилося про Першу світову війну: точні цифри назвати важко, але нещодавно деякі органи Організації Об’єднаних Націй заявили, що сьогодні в окопах перебуває 1 мільйон 700 тисяч солдатів — росіян і українців. Росіян гине дуже багато, і нам це явище важко зрозуміти. Це ж варварство: на ці “м’ясні” штурми Москва відправляє нових і нових солдатів, навіть не підраховуючи кількість своїх жертв, яких дуже багато. Адже в таких атаках той, хто нападає, втрачає більше, ніж той, хто захищається.
Але війну цю ведуть не лише боями на лінії фронту. Тут застосовується вельми вишукана сучасна зброя. Київ, Суми, Запоріжжя, Одеса, Харків бомбардують вдень і вночі за допомогою сучасних дронів, оснащених камерами. Оператор бачить у реальному часі цивільних, яких він вбиває. Атакують крамниці, куди люди йдуть купувати хліб, ринки, університети, школи. Будь-яке місце, де збираються люди.
До початку навчального року в Україні було побудовано сто підземних шкіл, і, як кажуть, до кінця цього року буде побудовано ще сто. Російські дрони стежать за дітьми, які йдуть до школи, і нападають на них. Це тероризм.
Деякі аналітики стверджують, що ця війна дедалі більше нагадує війну між Іраком та Іраном у 1980-х роках. Ірак та Іран не могли просуватися вперед на фронті бойових дій і почали тероризувати цивільне населення. Її називали “війною міст”, але вона ні до чого не привела, лише до виснаження обох сторін.
Як висловився в Москві архиєпископ Ґаллагер, ця війна не має військового вирішення. Це справді кровотеча людської тканини Європи, і мені шкода, що кровотеча ця більше не болить великим демократіям Європи та світові, і вони лиш ховаються за спинами українців, які своїми грудьми захищають спокійне й мирне життя Європейського Союзу».
Глава УГКЦ говорить про Україну, яка своїми грудьми захищає європейців — тих, кого дратують галас і гуркіт зброї за уявною завісою, якою вони досі намагаються відокремити Захід від Сходу, ніби те, що там діється, є справою лише тих народів.
Цей дискомфорт зумовлений також риторикою, згідно з якою Росію неможливо перемогти — вона ж така велика і має надзвичайно сильну і численну армію. Вона може набирати солдатів будь-де — від рівнин Сибіру аж до Владивостока. Вона навіть має підтримку Кім Чен Ина, який є справжнім спеціалістом, що стосується солдатів, зведених до ролі м’яса для забій. Але чому, запитуємо ми у цього чоловіка з Києва, ми, західні люди, досі так думаємо, після чотирьох років війни?
«На мою думку, Західна Європа досі не до кінця зрозуміла, що таке Україна як нація, як незалежна держава. З історії ми знаємо: Росія вигравала великі війни — і це правда — і вигравала їх також тому, що на її боці воювали українці.
Сьогодні Росія, без українських ресурсів — як людських, так і природних — вже не є світовою потугою. Росія не має змоги відновити свою імперію чи колишню радянську велич. Це вперше в новітній історії, коли Україна не воює пліч-о-пліч з Росією. Багато хто, як у Росії, так і на Заході, цього не зрозумів. Крім того, цей факт руйнує міф про велику непереможну Росію. Тепер це вже не так. Чимало стереотипів і способів мислення втратили підґрунтя.
Значна частина західних людей завжди вважала, що Східна Європа — це окремий, однорідний світ. Чужий світ. Саме слово “Європа” часто вживалося лише у значенні Західної Європи. Але тепер це вже не так. Україна вже довела, що є суб’єктом, а не об’єктом європейської політики, дипломатії та економіки. Ба більше — вона сама захищає Європу.
Багато хто запитує, звідки береться цей український спротив. Ми самі цього не розуміємо вповні, щодня дивуємося цій силі. Ми заново відкриваємо для себе силу нашого народу.
Ми стоїмо перед зіткненням двох різних типів суспільства. Україна сьогодні — це суспільство, яке ґрунтується на соціальній мережі, мережі солідарності, інформації та взаємної підтримки; мережі громадянського суспільства, яка іноді породжує державні структури та політичне життя. Це люди, які співпрацюють, які живуть спільним життям.
Натомість Росія — це жорстка піраміда, яка була побудована без громадянського суспільства і всупереч йому. На вершині цієї піраміди стоїть злочинний, клептократичний уряд — влада, яку там намагаються відбудувати за зразком радянської системи. В Росії не існує громадянського суспільства. Росіяни політично апатичні, бо знають, що нічого змінити не можуть. І ця піраміда стала віч-на-віч з мережею. Росіяни не можуть перемогти в Україні.
Звісно, кожен з цих типів суспільства має свої сильні та слабкі сторони. В Україні, наприклад, цю мережу потрібно весь час відновлювати та зшивати заново. Адже кожна травма, кожна втрата на фронті чи серед цивільного населення в містах призводить до розриву різноманітних зв’язків у мережі. Церкви відіграють у цій мережі дуже активну роль, оскільки вони перебувають на сторожі людських стосунків й лікують травми, які завдає війна та наново зшивають цю мережу.
Ми говоримо, що часом нам важко будувати міцні державні структури, але у нас влада змінюється, відбувається перехід влади з одних рук в інші. В Україні влада змінюється, бо існує фундамент громадянського суспільства, який зумовлює ці зміни.
В Росії, — каже Блаженніший Святослав, — все навпаки, хоча ця жорстка піраміда починає демонструвати внутрішні тріщини. Вона починає руйнуватися, наче величезний колос, тому стає дедалі небезпечнішою, смертоносною. Вона бачить себе як обложений замок і сприймає весь світ як ворога.
Це вертикальне пірамідальне суспільство, ясна річ, є дуже жорстким і непрозорим. Наприклад, якщо російський президент особисто займається військовим мікроменеджментом, тобто тим, на яке село слід напасти в той чи інший день, то всі інші очільники, включно з військовими, відчувають себе знеціненими і не можуть більше приймати рішень.
Натомість суспільство у формі мережі стає дедалі гнучким та динамічнішим, будується і розвивається на засадах солідарності, допомоговості, приватної ініціативи, поваги до діяльності людини та її недоторканності.
Дивлячись на ці два протилежні образи, ми, можливо, зрозуміємо український спротив — опір пораненого суспільства, яке реагує на напад. Адже війна ця спричиняє не лише розриви в мережі, а й внутрішні рани душі: для нас це екзистенційна боротьба. Якщо піраміда ця поглине мережу, ми знаємо, що повторяться події минулого, такі як Голодомор — геноцид, під час якого понад шість мільйонів українців загинули від штучного голоду.
Ось чому ми мусимо захищатися. І ми можемо це робити завдяки міжнародній мережі, адже ми — транскордонний народ: у нас є глобальна спільнота з шістдесяти мільйонів українців, які проживають по всьому світі, підтримують одне одного та захищають свою країну».
На тлі всього цього Святий Престол намагається зберегти контакт навіть з агресором. Десять днів тому Архиєпископ Пол Річард Ґаллагер відвідав Москву, і багато хто в Італії розцінив цю поїздку як крок назустріч Росії. Однак той самий Ґаллагер два місяці тому побував в Україні й дуже рішуче висловився щодо необхідності захищати українську справу. Він також підтримав територіальну цілісність країни, в яку вторглася Москва. Яка ваша думка з цього приводу?
За словами Блаженнішого Святослава, «місія архиєпископа Ґаллагера була пророчою в тому сенсі, що то було пророцтво голосу, який волає в пустелі. Цікаво, що архиєпископ Ґаллагер прибув до Росії саме в той момент, коли в Росії приземлився глава розвідки США. Архиєпископ Ґаллагер справді говорив про діалог і мир; він сказав, що війна ця не має військового вирішення, що потрібно знайти дипломатичне рішення тощо.
Але коли він виголошував ці пророчі слова, саме в той момент Росія планувала ескалацію війни в Україні. Ба більше, вона намагалася — і досі намагається — винести цю війну за межі України, навіть за межі земного повітряного простру.
В Україні кажуть, що причиною приїзду до Москви глави розвідки США було те, що Росія намагається перенести війну в космічний простір і навіть планує здійснити ядерний вибух, спрямований на ураження супутникової системи GPS, і тим самим завдати удару по глобальному зв’язку.
Це дає нам зрозуміти, що заява, з якою виступив архиєпископ Ґаллагер, різко суперечила реальності, яка розгорталася перед ним у Москві. Ми дуже уважно стежили за цим візитом. Це було так, ніби ми спустилися в безодню пекла і проголосили звідти віру у воскресіння мертвих.
На жаль, Лавров і Песков прокоментували слова архиєпископа Ґаллагера як звичайне гасло, “порожній слоган”. Це дуже серйозний факт, оскільки він свідчить про те, наскільки Росія зневажає дипломатію. Єдина мова, яку вона розуміє — це сила, груба, військова сила, і Росія не здатна сприймати свого співрозмовника як рівного.
Крім того, я хотів би додати, що росіяни зацікавлені в діалозі лише тоді, коли їхніх співрозмовників можна використати в пропагандистських цілях Москви. З тими, хто не хоче бути використаним, вони відмовляються мати справу. Поїздка архиєпископа Ґаллагера була дуже делікатною: ризик такого використання дуже великий, і Святий Престол, звісно, не може на це погодитися.
Папа і представник з питань стосунків з державами чітко й недвозначно говорили про мир. Говорити про мир у сучасній Росії, до речі, вважається злочином. Тому я б сказав, і повторю це, що то був пророчий візит, але, на жаль, він не відкрив жодного шляху, жодного прориву до сьогодні так і не відбулося.
Очевидно, що як проросійські ЗМІ, так і їхні друзі на Заході, як справжні “корисні ідіоти”, використають його у своїх цілях. Але ми в Україні знаємо, що Папа Лев — це Папа миру, який проголошує його, навіть якщо це суперечить певній політичній течії. Лев XIV проголошує цінності, захищає гідність людини, а стосовно України говорить про війну в Європі, про повагу до нашої Конституції. Тобто він проголошує засади, без яких неможливо покласти край цій війні».
А після років очевидної напруженості чи, радше, нерозуміння, як сьогодні сприймається в Україні роль Святого Престолу стосовно війни, що триває?
«Можу констатувати, що наразі мова Папи Лева та ватиканської дипломатії є дуже виразною. В минулому непорозуміння іноді виникало саме внаслідок певного тлумачення не так намірів, як символів і слів. Сьогодні все те, що говорить і робить Святий Престол, є дуже чітким і високо цінується в Україні.
З самого дня свого обрання Лев XIV був проголошений в Україні Папою миру, який не обмежується лише пацифістськими гаслами — адже справжній християнський мир не має нічого спільного з пацифізмом, особливо комуністичного зразка — а проголошує засади, на яких цей мир може бути збудований. Справедливий і тривалий мир, мир “беззбройний і роззброювальний”.
Тому ми дуже вдячні за цю чіткість, в цьому плані ми відчули підтримку Святого Престолу. І ми вдячні йому насамперед за те, що в червні, під час Консисторії, було відкинуто ідеологію “справедливої війни”. Йдеться про те, що зараз проголошується в Москві: патріарх Кіріл щойно видав книгу про “справедливу війну”, яка для нього є війною священною. На мою думку, Святий Престол думає зовсім інакше».
Є ще одна фундаментальна проблема, яка знову ж таки пов’язана з тим, що Захід є неуважний і сповнений упереджень, а також з тим, що він є носієм цілком хибних історико-релігійних оцінок. Адже завжди знаходяться ті, хто вбачає в Росії твердиню захисту так званих «справжніх цінностей», у тому числі християнських.
І це незважаючи на те, що Владімір Путін не бачить нічого поганого в тому, щоб бомбардувати навіть Успенський комплекс в Києві. Це щодо поваги до християнських символів…
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви мовчки посміхається і чекає кілька секунд, перш ніж відповісти.
«Кілька днів тому, — каже він, — з’явилася дуже яскрава й важлива стаття на цю тему, яку підписав Сергій Чапнін. Це православний вірянин, який п’ятнадцять років належав до системи Московського патріархату, а потім з певних причин був змушений порвати з ним. Його стаття має назву “Faith Under Pressure”, тобто “Віра під тиском”. Чапнін розвінчує міф про Росію як твердиню захисту традиційних цінностей.
Я хотів би уточнити: тут взагалі не йде мова про християнські цінності. Російська пропаганда спирається на так звані традиційні цінності. І та традиція, про яку йдеться, аж ніяк не є християнською. Вони використовують сімейні цінності у військових цілях, проповідують богослов’я смерті, а не воскресіння. Тут зовсім не йдеться про християнські цінності, про Божі заповіді.
Це громадянська релігія, цінності якої збігаються з цінностями російської держави. Тому розмови про традиційні цінності — це ідеологічна пастка, пастка ідеології “русского міра”.
Невеликий приклад для розуміння: православний священик, який не хоче молитися за війну, а молиться за мир, є не просто дисидентом, а вважається єретиком. У чому його провина? У тому, що він не підтримує це так зване “нове богослов’я”, яке поєднує фрагменти християнства з комуністичною та марксистською ідеологією Радянського Союзу у формі нового виду релігійного синкретизму.
Ось у такому контексті існує міф про Росію як захисницю традиційних цінностей. Це не має нічого спільного ані з християнською традицією, ані з Євангелієм Ісуса Христа».
Вчора, наприкінці молитви «Ангел Господній», думки Папи знову звернулися до України: «З болем у серці я стежив за новинами про жорстокі удари, які нещодавно вразили різні міста та цивільну інфраструктуру в Україні, спричинивши загибель невинних людей. Моє серце єднається зі стражданнями населення, яке вже роками живе в тривозі та страху. Я знову закликаю покласти край насильству, зупинити руйнування, відкрити серця для діалогу та миру. Сподіваюся, що зусилля, докладені цими днями для відновлення переговорів, принесуть конкретні плоди й відкриють простір для дипломатії».
Маттео Мацуцці Переклад з італійської: Секретаріат Глави УГКЦ в РиміФото: EPA / Сергій Долженко
