«Моє перше завдання — стати братом для майже 250 священників Бучацької єпархії», — владика-номінат Терентій Цапчук

24 вересня 2026, 07:00 14

1 жовтня в Чорткові відбудеться архиєрейська хіротонія о. Терентія Цапчука, ЧСВВ, новообраного єпископа-помічника Бучацької єпархії УГКЦ. Напередодні свячень владика-номінат розповів Департаменту інформації УГКЦ про своє покликання до монашого і священничого служіння, роки праці на Волині та в Погоні, людей, які вплинули на його шлях, а також про те, яким бачить своє нове служіння серед священників і вірних Бучацької єпархії.

— Владико-номінате, після того як Синод обирає кандидата на єпископське служіння, його запитують про згоду. Коли до Вас звернулися з таким запитанням, якою була Ваша реакція? Що Ви відповіли?

— Коли пролунав телефонний дзвінок, я був у келії в Погоні. Це був обідній час. Звичайно, я дуже перехвилювався від несподіванки.

Спочатку побачив номер отця Олега Олекси, секретаря Глави Церкви. Я знав його особисто, тому подумав, що, можливо, телефонує у якійсь іншій справі. Але почув, що зі мною хоче говорити Блаженніший Святослав. Коли він запитав, чи приймаю я єпископське служіння, до якого мене обрали єпископи Синоду нашої Церкви, а Папа дав підтвердження і благословення, для мене це був великий шок. Я дуже хвилювався, бо зовсім не був готовий почути таке запитання. Але згодом опанував себе і дав згоду.

— Відповідаючи Богові на подальший поклик до єпископського служіння, чим Ви керувалися? Як зрозуміли, що готові до цього кроку?

— Я не можу сказати, що зрозумів, що готовий. Але хотів служити Богові все своє життя. Від дитинства я в Церкві.

Моє монаше, священниче і, думаю, єпископське служіння не буде для мене чимось новим. Воно буде в Церкві, серед моїх співбратів, священників і мирян.

Я не думаю, що це зовсім новий етап. Можливо, буде більше, ніж те, що робив дотепер. Тому вирішив: якщо Синод Єпископів обрав мене і, напевно, дуже добре обдумав це рішення, то я маю зважити на нього.

— У 1997 році Ви вступили до семінарії, а вже за рік пішли до новіціату у Крехів. Що відбулося з юним хлопцем, що він вирішив так кардинально змінити своє життя?

— У 1997 році, після закінчення школи, я вступив до Івано-Франківської семінарії. Це був особливий час: у семінарії було багато студентів, а сама вона ще перебувала у процесі ремонту, тому не всі першокурсники могли там мешкати. Багато семінаристів жило на квартирах. Ми з друзями-семінаристами також мешкали на квартирі неподалік монастиря отців василіан на Майзлях [мікрорайон в Івано-Франківську — ред.].

Не завжди мали можливість уранці йти на богослужіння до семінарії, тому ходили до монастиря на Літургію, вечірню чи інші богослужіння.

Так я познайомився з отцями василіанами. Декого з них знав і раніше, але це були лише побіжні зустрічі. Тепер же мав нагоду більше спілкуватися із братами та священниками, і вони справили на мене глибоке враження.

«Спробуй. Ти нічого не втрачаєш»

— Чи пам’ятаєте той вирішальний момент, коли зрозуміли, що хочете присвятити своє життя Богові? Це був якийсь один момент чи сукупність подій?

— У монастирі в Івано-Франківську служив отець Йосиф Данилович. Він мав добру освіту, був відкритий до діалогу, багато спілкувався з людьми та молоддю й особливу увагу приділяв сповіді.

Я часто сповідався в нього. Саме під час цих сповідей отець Йосиф допоміг мені відкрити моє монаше покликання.

Священником я вже хотів бути, але не думав, що можу бути священником у монашестві

Власне, за допомогою отця Йосифа я відкрив у собі це покликання і вирішив спробувати. Він сказав: «Спробуй. Ти нічого не втрачаєш». Я спробував і залишаюся в монастирі досі.

— Як у Вашій сім’ї сприйняли таку зміну?

— Я наймолодший у сім’ї, до того ж значно — моя сестра старша від мене на 16 років. Маю ще двох братів. Батьки сподівалися, що я залишуся біля них. Тому, коли дізналися, що хочу до монастиря, спочатку, звичайно, були здивовані.

Мене підтримала моя бабуся. Пізніше дуже радо відгукнулася і мама. А батько ще багато років не міг сприйняти мого рішення піти до монастиря. Але згодом, уже після моїх обітів і коли я став священником, дуже радо прийняв мій вибір. Відтоді вони в усьому мене підтримували.

— Тобто рішення вступити до семінарії сприйняли спокійніше, ніж стати монахом?

— Так. Ще під час навчання у школі не планував вступати до жодного іншого навчального закладу, крім семінарії. Від 11 років був дуже близько до своєї парафії, до священника. Служив у вівтарній дружині.

Прощі, поїздки, події — усе, що було пов’язане з Церквою, було мені близьке. Тому я вже навіть не вагався у виборі куди вступати. Для всіх це було природно. А ось вибір монашого життя став для багатьох новиною.

— За майже 20 років священничого служіння що найбільше утвердило Вас у переконанні, що свого часу правильно відповіли на покликання? Чи були ситуації, моменти, коли особливо відчували, що перебуваєте на своєму місці?

— Двадцять років священничого служіння — це немалий час. І, звичайно, за ці роки було багато різних ситуацій, зокрема випробування мого покликання. Але водночас вони утверджували мене в тому, що це справді мій шлях і вибір.

Думаю, немає священника чи монаха, який би не проходив через випробування. Духовний шлях без цього неможливий.

Але я відчуваю в цьому покликанні велику радість, передусім через єдність із Богом, а також через можливість бути близько до людей. Особливо до тих, хто сам шукає Бога і намагається жити близько до Нього. Зустрічі з такими людьми також багато разів утверджували мене в тому, що я на своєму місці.

— Ви навчалися як у греко-католицькому, так і в римо-католицькому середовищі. Як цей досвід вплинув на Ваше служіння? Що Ви з нього почерпнули?

— У 90-х роках Василіанський чин ще не мав можливості повністю навчати своїх студентів у власній семінарії, тому братів відправляли на навчання за кордон. Наші студенти навчалися в Римі, Польщі, Хорватії, Америці. Для мене це також був цінний досвід.

У Варшаві я навчався у Вищій римо-католицькій митрополичій семінарії Івана Хрестителя, хоча жив у нашому монастирі. Щодня ходив на навчання до семінарії, і це дало можливість пізнати інше церковне середовище: обряд, культуру, мову.

Там я знайшов нових друзів. Багато однокурсників із римо-католицької семінарії залишаються моїми друзями до сьогодні. Ми спілкуємося, зустрічаємося, разом молимося, приїжджаємо один до одного. Тому я вдячний Богові за цей досвід і за людей, яких тоді зустрів.

— Під час навчання в Католицькому університеті Любліна Ви здобули ліценціат з історії Церкви. Яку тему досліджували? Чому свого часу зацікавилися саме нею?

— Тема моєї праці — унійна діяльність митрополита Андрея Шептицького. Ще від семінарійних років, від Крехова, мене дуже захоплювала його особа. Особливо тому, що він також був василіанином і великим прикладом для мене в багатьох сферах.

Тому я писав про його унійну діяльність, про прагнення до єднання — це те, що йому боліло. Митрополит Андрей прагнув не лише розвивати свою Церкву, а й дбати про єдність християн, які не були в сопричасті з Апостольським престолом.

Мене дуже вражало, наскільки митрополит Андрей переживав за єдність Церкви. Він шукав різних шляхів для того, щоб її наблизити. Багато з того, що він робив у цій сфері, було дуже далекоглядне. Тому для мене його діяльність у цьому напрямі надзвичайно цінна.

За 19 років — знову в Бучачі

— Не знаю, чи Ви задумувалися над тим, що 26 липня 2007 року саме в Бучачі Ви були рукопокладені на священника, а за 19 років повертаєтеся до Бучацької єпархії вже як єпископ. Чи сприймаєте це як особливу тяглість у своєму служінні? Що для Вас означає це повернення?

— Мої священничі свячення в Бучачі відбулися після закінчення семінарії. Там я був лише рік і знав лише наш монастир та колегіум Святого Йосафата, де був префектом [відповідав за духовне й повсякденне життя студентів — ред.].

Саму Бучацьку єпархію тоді не дуже знав і, можна сказати, не дуже знаю її й тепер. Вона для мене нова, тому що я тут ніколи не працював. Багато років моє служіння було пов’язане з Волинню.

Після священничих свячень мене призначили до монастиря Святого Василія Великого в Луцьку. Там я спочатку був настоятелем, згодом — ігуменом монастиря, а також служив парохом парафій Святого Василія Великого в Луцьку, Різдва Пресвятої Богородиці в Ківерцях і Зіслання Святого Духа в селі Крижівка [у Луцькому екзархаті також служив головою Молодіжної комісії (2010–2018), головою Катехитичної комісії (2011–2020), протопресвітером Луцького деканату та синкелом у справах монашества (2019–2020) — ред.].

Зараз уже 6,5 років я тут, на Івано-Франківщині. Тому служіння в Бучацькій єпархії для мене справді нове. Хоча я знаю деяких священників і дуже добре владику Дмитра Григорака, єпископа Бучацького.

— Ви були дотичні з ним у служінні?

— Я познайомився з тоді ще отцем Дмитром, коли навчався у семінарії. Він був настоятелем у Луцьку. Одного разу, під час канікул на Великодні свята, мене скерували до Луцька. Отець Дмитро тоді запитав: «Слухай, може, ти би прийшов сюди, на Волинь, трохи допомогти мені?». Я відповів: «Добре, якщо мене сюди скерують, то прийду».

Але так сталося, що у 2007 році, коли мене висвятили на священника і направили на служіння до Луцька, отця Дмитра саме скерували до Бучацької єпархії як апостольського адміністратора. Тож ми розминулися. Я ще трохи був помічником, а потім мене попросили стати настоятелем монастиря у Луцьку. Владика Дмитро перед тим 3 роки служив там, тому багато допомагав. Я був молодим священником і ще багато чого не знав.

У Луцьку тривало будівництво монастиря і парафії. Його досвід був для мене дуже цінним. Владика Дмитро приїжджав до Луцька, радив, як краще організувати роботу, інколи допомагав знаходити добродіїв, щоби будівництво тривало.

— Протягом цього часу Ви тісно контактували із владикою Дмитром?

— Не можу сказати, що дуже часто, але добре знаємо один одного.

— Ви походите з Чортовця, а Ваша єпископська хіротонія відбудеться в Чорткові — фактично на рідній землі, всього за годину їзди автомобілем. Що для Вас означає розпочинати новий етап служіння саме тут?

— Для мене це виклик. Уже 2,5 роки я служу як ігумен і парох у Погоні. Тут моє служіння дуже інтенсивне.

Я ще не знаю своїх конкретних обов’язків як єпископа-помічника. Ми з владикою про це не говорили. Звичайно, я розумію, що формально буду протосинкелом [головним помічником єпархіального єпископа в управлінні єпархією — ред.], і матиму інші обов’язки, але ми ще навіть не мали можливості детально поговорити про те, що саме мене чекає.

Багато часу в Погоні пішло на те, щоб передати обов’язки ігумена і пароха наступникові. Відтак розпочалася підготовка до хіротонії, зокрема реколекції, які для мене проводив владика Йосафат Говера. Тому я ще, чесно кажучи, не дуже думав про те, що мене чекає на новому етапі служіння.

Із Погонею в серці

— З 2024 року Ви служите в Погоні — одному з марійських паломницьких центрів на Прикарпатті. За цей час мали можливість зустрічатися з людьми, які приїжджають сюди зі своїми болями, страхами, надіями і проханнями. Чи змінило служіння там Ваше розуміння того, якою сьогодні має бути Церква для людини?

— Так. По-перше, я сам для себе відкрив Погоню як місце паломництва багатьох людей, але водночас — як місце особливої присутності й дії Бога через Богородицю, перед чудотворною іконою якої тут молимося.

Це справді великий скарб для нашого народу, для нашої Церкви. Особливо тепер, у час війни, сюди приходять тисячі людей із різних куточків України. Кожен знаходить тут щось своє. Але найчастіше люди говорять про тишу. Кілька разів я чув це навіть від людей, яких зовсім не знав: «Тут по-особливому промовляє тиша».

Від початку повномасштабної війни біля чудотворної ікони триває безперервна молитва. Миряни самі організувалися — і вдень, і вночі моляться вже 4,5 роки за припинення війни, справедливий мир та наших воїнів.

Тому тут, у Погоні, я багато чого навчився, передусім — покірної вірності Богові в малому. Бо інколи сюди приходять двоє людей, інколи десять чи п’ятнадцять, інколи їх приїжджає як цілих два храми — і ця молитва триває безперервно. Як на мене, це приклад постійності в молитві та постійної довіри до Бога.

Багато прочан приходить після втрати чоловіків чи синів на війні. Вони шукають потіхи і знаходять її, знаходять пораду, Божу любов. Тому знову і знову повертаються.

Мабуть, саме це і змінило моє розуміння. Церква сьогодні має бути місцем, де людину приймають з усім, що вона приносить із собою: болем, втратою, страхом, надією. Де їй можуть не дати готової відповіді на все, але можуть бути поруч, вислухати, помолитися разом із нею і допомогти їй знову побачити Божу присутність у своєму житті.

— Як зародилася ініціатива безперервної молитви?

— У 2022 році чудотворна ікона Богородиці перебувала в монастирській каплиці, і люди могли приходити туди на молитву.

Коли почалася повномасштабна війна, вірні приходили все частіше. Вони казали: «Ми постійно біля неї молитимемося». Тоді отці василіани запропонували перенести ікону до церкви, щоб кожен міг вільно до неї приступати.

Це — дуже нелегке служіння. Ті, що заступають на денну молитву, приїжджають близько половини восьмої ранку. Моляться з нами Божественну Літургію, а потім залишаються на весь день у молитві аж до вечора.

Увечері приїжджає інша група і молиться всю ніч. А вранці, коли ми їдемо до сестер василіанок на Літургію, забираємо їх дорогою до Івано-Франківська.

Люди самі свідчать, що це нелегке служіння, але водночас розповідають про його добрі плоди. Під час чергування плетуть вервиці, моляться псалмами, вервицю й інші молитви.

— Повертаючись до Бучацької єпархії, що для Вас буде пріоритетом у служінні? До чого найбільше хотіли б докластися?

— Я маю певний досвід праці в Катехитичній комісії Луцького екзархату. Тому для мене буде цікаво побачити, як це служіння розвивається в Бучацькій єпархії і, можливо, долучитися до нього зі своїм досвідом.

Але багато думав над цим і вважаю, що одне з моїх перших завдань — стати братом для майже 250 священників Бучацької єпархії. Оскільки я монах, то звик жити у спільноті. Думаю, ці священники стануть моєю спільнотою, хоч ми й не житимемо в одному монастирі.

Я хочу розуміти їхні потреби, розділяти їхні радощі й труднощі. Бо сьогодні священники мають багато викликів, особливо єпархіальні: служіння, відповідальність, сім’я, утримання парафії — це непросто. Тому моє бачення — бути поруч із ними, підтримувати їх і залишатися для них братом.

— Новий виклик, з яким останніми роками стикаються єпископи — це служіння в час війни. Що для Вас означає бути єпископом у країні, де триває війна?

— Це означає пропускати через своє серце все те, що переживають родини, чиї близькі на війні або, на жаль, віддали в цій боротьбі своє життя. Разом із ними переживати тривогу, біль, очікування, втрати — бути поряд.

Думаю, що Погоня і ці чування біля чудотворної ікони також мене цього навчили. Коли ти не можеш фізично бути поруч із нашими військовими, то в думках, у молитві, у серці за Господнім посередництвом можеш залишатися з ними. Зараз такий час, коли вони віддають найдорожче — своє здоров’я і життя…

Тому для мене бути єпископом у час війни — це всіма силами підтримувати зболений народ у різних напрямах, але передусім постійно чувати над ним у молитві.

— Період підготовки до єпископських свячень охоплює також підготовку єпископського герба і девізу. Чи Ви вже над цим працювали?

— Так, він уже є. Ми розробили його разом із геральдистом Андрієм Гречилом.

У моєму єпископському гербі є три основні елементи. Перший — Всевидяче Око, яке символізує Пресвяту Тройцю. Я походжу з парафії Пресвятої Тройці, і вона мені дуже близька. Люди, які там є, завжди моляться за мене, пам’ятають про мене, особливо тепер, коли я в Погоні, — вони приїжджають до мене щомісяця. Я це дуже ціную, тому хотів, щоб цей символ був і в моєму гербі.

Також у ньому є василіанський герб — палаючий стовп вогню, який символізує святого Василія Великого. Це — полум’я любові, що поєднує землю з небом. Над ним — сонце, яке уособлює Ісуса Христа.

І я дуже хотів помістити на своєму гербі чудотворну ікону Погінської Богородиці, яка стала для мене дуже близькою. Якщо придивитися, то на ній є слід від пострілу радянського солдата. Це особливо відгукується мені в час війни.

Девіз на гербі — «Мир на небі і на землі». Це те, чого ми сьогодні дуже потребуємо. Я хочу, щоб ці слова були гаслом не лише на гербі, а й у моєму житті.

— Ви кажете про прострелену ікону. Що це за історія?

— Це давня історія, усне передання. У 1946 році, коли комуністична влада ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву, погінський монастир також захопили. Спочатку тут розмістилися органи НКВС — перебували близько 3 років.

Тепер я розумію, чому саме Погоня була для них важливою. Довкола функціювало сильне підпілля — тут переховувалися й діяли українські повстанці. Радянські силовики ходили довколишніми селами, шукали їх, проводили облави.

Як розповідав тодішній настоятель погінського монастиря, світлої пам’яті отець Никодим Горалюк, одного разу вони повернулися дуже злі з чергового рейду, бо нічого не знайшли, увійшли до храму і почали стріляти по іконах.

У нашому храмі в Погоні досі стоїть розстріляний іконостас. Постраждала від цих пострілів і наша чудотворна ікона. Отець Никодим розповідав, що діти, які гралися неподалік, чули постріли у храмі.

Я навіть маю кулі, які вийняли з іконостасу. Коли наш івано-франківський реставратор Валерій Твердохліб реставрував ікони, то передав мені їх.

У 2001 році наша ікона була на реставрації, і тоді ми вирішили залишити отвір від пострілу. Я не знайшов цієї історії в жодних писемних джерелах — її передавали усно. Власне мені переповів її отець Никодим, який віднайшов ікону і займався її реставрацією.

Того ж 2001 року, коли папа Іван Павло ІІ приїхав в Україну, отець Никодим привіз ікону на зустріч і папа поблагословив її. А потім разом із прочанами ікону пішою прощею кілька днів несли від Львова до Погоні.

— Ваше монаше ім’я Терентій пов’язане зі святим Терентієм? Як Ви його обрали?

— Першочергово воно було пов’язане зі святою Терезою з Лізьє. Але, знаєте, трохи дивно, щоби священник чи монах мав жіноче ім’я, тому врешті моє монаше ім’я стало Терентій.

Коли ми були на новіціаті, тодішній магістр, отець Василь Мендрунь, часто пропонував імʼя.

На той час я приятелював із тепер вже покійним отцем Терентієм Довганюком. Він був родом із Воскресінців на Коломийщині. Це — один із перших монахів, яких я взагалі пізнав. Ми були земляками і познайомилися у Крехові.

Отець Терентій був дуже добрий, позитивний. Мені імпонувала і його постать, і саме ім’я. Тому, коли запропонували стати Терентієм, я погодився.

— У Вашій біографії багато служіння, навчання і відповідальності. А як відпочиваєте? Думаю, зараз скажете, що не маєте часу ні на добру книжку, ні на якусь прогулянку. Але, можливо, ми чогось не знаємо про нового єпископа?

— Якогось спеціального хобі не маю. Моє служіння саме собою дає мені багато радості від спілкування з людьми. Вірні, прочани, які приходять до Погоні — це те, що мене відновлює. У спілкуванні з ними я знаходжу і задоволення, і відпочинок.

Я вже багато років, чесно кажучи, не мав повноцінного відпочинку. Раніше старався їздити з нашими прочанами в Меджугор’є — це був певною мірою відпочинок. Але, наскільки мені відомо, єпископи зобов’язані відпочивати, то тепер уже старатимуся знаходити час і для цього (сміється).

— Зараз Ви фактично передаєте Погоню в інші руки. З якими відчуттями її залишаєте?

— Я беру її із собою в серці. Уже взяв Погінську ікону на свій єпископський герб, тому вона буде зі мною й надалі.

Маю надію, що зможу приїжджати сюди вже як єпископ — на молитву, на відновлення, просто побути в цьому місці. Тому Погоня залишається для мене тим місцем, куди завжди хочеться повертатися.

Не зі страхом, а з довірою

— Яким є добрий єпископ у Ваших очах?

— Ще з дитинства, особливо з юності, пам’ятаю двох єпископів, які неабияк вплинули на мене. Це — владика Павло Василик, який був моїм єпархом і свого часу скерував мене на навчання до семінарії. Коли я його бачив, це викликало в мене величезну повагу. Він був для мене великим авторитетом — мужнім, працьовитим і рішучим у своєму служінні.

Інший — владика Софрон Дмитерко, єпископ Івано-Франківський, ЧСВВ. Він був зовсім іншим — дуже спокійним і тихим. Його сила була в щоденній жертовній праці та близькості до людей.

Ці два владики були різними за характером і способом служіння, але кожен по-своєму залишив у мені важливий слід. Тому для мене добрий єпископ — це не якийсь один образ. Це — людина, яка вірно служить Богові й Церкві, залишається близькою до людей і своєю поставою допомагає їм наближатися до Бога.

— Ви багато років були тим, хто служить конкретній спільноті: монастирю, парафії, деканату, відпустовому центру. Тепер перед Вами відповідальність за цілу єпархію. З якими відчуттями входите в цей новий етап?

— Напевно, зі страхом і трепетом. Бучацька єпархія, як і кожна, має свої виклики й потреби. Я ще не знаю багато чого про неї, але довіряю Богові. Якщо Господь ставить мене на це служіння, якщо владики довірили його мені й Святіший Отець благословив, то вірю, що Господь і провадитиме мене далі.

Тому входжу в цей етап із довірою. Тим паче, що мої єпископські свячення відбудуться 1 жовтня, у свято Покрову Пресвятої Богородиці. Для мене це ще одне свідчення того, що Богородиця поряд на цьому шляху від початку.

Я розумію відповідальність, яка мене чекає, але не хочу входити в це служіння зі страхом. Навпаки, хочу прийняти його з радістю і готовністю — бути відкритим до того, куди Господь мене провадить.

Розмовляла Діана Мотрук
Департамент інформації УГКЦ
Фото з особистого архіву єпископа-номіната Терентія Цапчука