«Волонтерики коло доброти» ― діти, які рятують воїнів
«Бог не має інших рук, крім наших», ― так, розповідаючи про діяльність благодійної спільноти «Волонтерики коло доброти» (3-В клас ліцею № 4 Дрогобича імені Лесі Українки), каже засновниця і головна ідейниця Іванна Балко.
Коли діти, вбрані у вишиванки, і воїни ― на протезах, із паличками чи покульгуючи, заходять до храму Святого Володимира і Ольги у Стрию під час Божественної Літургії, чути тихий шепіт вірних, які спершу дуже здивовані таким гостям. Туди «Волонтерики» приїхали на запрошення пароха. А загалом, уже понад рік щонеділі із благословення правлячого архиєрея Самбірсько-Дрогобицької єпархії владики Ярослава Приріза діти і поранені військові відвідують різні парафії своєї єпархії. Воїни через свідчення, а діти піснями звертаються до присутніх у храмі, закликаючи не відмежовуватися від військових, їхніх родин, спонукають відкинути всі страхи, упередження та підходити, спілкуватися, дякувати і, що теж важливо, в різний спосіб підтримувати Збройні сили України. Так, за час своєї активної діяльності «Волонтерики» зібрали понад 7 млн грн на дрони, амуніцію, техніку.
— Щонеділі ми встигаємо відвідати три-чотири парафії. Передовсім ми шукаємо людського тепла. Кошти на дрони — це вже похідний результат. Найважливіше — комунікація, щоб допомогти військовим знов повернутися в соціум. Ми прагнемо не розчулити людей, хоч бачимо, що багато хто реагує плачем, висловлює жаль, а хочемо, щоб наше суспільство краще розуміло наших воїнів, — підкреслила Іванна.
Розповідаючи про початок діяльності «Волонтерики Коло Доброти» Іванна пригадує:
― Ідея так взаємодіяти з військовими виникла на початку повномасштабної війни, коли мої діти пішли в перший клас. У той час із деякими батьками ми почали відвідувати поранених воїнів в госпіталі. І пересвідчилися, що це — місце розпачу, де люди переживають свої болі в собі. Тож перший виїзд із дітками ми запропонували організувати саме до наших героїв. Звичайно, що не всі батьки поставилися до цієї ідеї з розумінням. На жаль, це явище ми теж спостерігаємо в нашому суспільстві ― немає адекватного толерантного сприйняття військових загалом, а поранених, особливо зі серйозними інклюзіями, зокрема. Тому ми поставили собі за мету ― привчати дітей, що в нашій країні через війну є багато людей з інвалідністю. Хоча треба вчити і дорослих. Дуже неприємно, якщо батьки, бачачи військового з пораненням, прикривають діткам очі чи кажуть ― «не дивись». Якраз наша поїздка з учнями в госпіталь дала розуміння, що діти повинні бути поруч із пораненими воїнами. Тож від жовтня 2022 року двічі на тиждень ми — там: організовуємо різноманітні акції, до яких залучаємо дітей і військових, — розповіла Іванна.
Діти — місток до швидшої соціалізації поранених воїнів
На початку діяльності «Волонтериків» Іванці для консультування щодо роботи з військовими вдалося залучити психологів із Варшави (Польща), які допомогли впродовж місяця напрацювати методику роботи з пораненими, що перебувають на лікуванні та реабілітації. Завдяки їхній підтримці переконалися, що найкраще воїнам допомагають діти.
— В кожному з нас живе дитина. Тому саме діти вміють найкраще знайти підхід. Психологам іноді потрібні місяці, щоб розговорити військового, натомість вже через день спілкування з дітьми воїни сміялися. Наші щонедільні програми після Літургій завжди мають продовження — взимку їздили кататися на лижах і тюбах, влітку — плавати в басейнах, підіймалися в гори. Тобто організовуємо різне дозвілля. Військові, які мають пошрамовані тіла, часто соромляться цього, та дітям ніколи не відмовляють і плавають разом із ними.
Через діяльність благодійної спільноти «Волонтерики Коло Доброти» перейшли тисячі військових. Як розповіла Іванка, дехто з них вперше за кілька місяців лікування вийшов із палат, дозволив на себе дивитися, доторкнутися. Дехто з тих воїнів вже демобілізований та все одно шукає можливість зустрітися з дітьми. А з тими, які повернулися на війну, вони підтримують зв’язок, купують для них дрони.
Через дітей виховуємо батьків
Також у Пасторально-Реабілітаційному центрі «Оранта» міста Трускавець організовують різноманітні зустрічі з сім’ями, окремо працюють з дітками, чиї батьки воюють.
— Ми їздимо в різні школи з такою ж програмою. Наші воїни пояснюють учням, хто такі військові, чому їхні діти можуть гостріше реагувати на різні ситуації, бути сумними, а також наголошують, що з ними треба дружити. Особливу увагу приділяємо також і з батьками. Нам важливо донести, що всі упередження базуються на стереотипах. Діти — це чистий аркуш паперу і часто саме батьки дають установки — «не дивися», «заплющи очі», «відвернися»… Через це дитина виростає зі сприйняттям, що військовий — це загроза. Тому важливо переконати батьків, брати їх хоча б раз зі собою, щоб вони побачили це все.
Іванна їздить із воїнами всюди ― на концерти, в школи на 1 вересня, на останній дзвоник.
— Минулого року вони привезли кожному вчителеві букети, щоб подякувати за те, що дали дітям знання. Ми звикли, що жодне свято в школі не проходить без воїнів. Інколи самі подають ідеї. Їм дуже важливе дозвілля. Коли діти мотивують їх піднятися на Тустань, чи зробити щось понад силу. З нами військові без ніг були на горі. Побратими їх несли, ― зазначила Іванна Балко.
Є захоплення діяльністю, немає готовності допомогти її розвивати
З особливим жалем моя співрозмовниця реагує, коли наприкінці Божественної Літургії люди виходять і не слухають військових.
— Як військові мають у той момент почуватися? Важливо пам’ятати, що приїжджають поранені воїни, часто понад силу, а виглядає, що їх не чекають. На жаль, Церква і військо ― мало пересікаються. Адже капеланська служба не вповні закриває потребу підтримки наших військових. Багато хто з воїнів з нами вперше заходить до храму. Їм потрібні обійми, слова вдячності… а не байдужість. Я завжди нагадую: «Ворог іде туди, де програв вчитель і священник».
«Волонтерики Коло Доброти» постійно шукають можливість розширювати співпрацю, тож запрошують однодумців. Та, як наголосила пані Іванка, багато захоплюються їхньою діяльністю, та, на жаль, ніхто не бере на себе відповідальність і не розвиває цієї справи в своїх громадах.
«Я бачу, як мої побратими оживають»
Дехто з воїнів і волонтерів поділилися, як «Волонтерики Коло Доброти» впливають на них.
Воїн Ара пережив окупацію в Херсоні і саме звірства ворогів спонукнули його піти добровольцем на фронт.
— Війна почалася в 2014 році. Я, живучи в Херсоні, до повномасштабної війни, цілком не усвідомлював, що відбувається. Мені здавалося, що це десь там, і, що війни як такої нема. Коли я прожив окупацію, зовсім по-іншому це все почав сприймати. Той, хто був в окупації, хто воював, хто бачив ті всі жахи, ніколи не втомиться від війни, а буде лише за те, щоб те все завершилося. На жаль, досі більшість не усвідомлює і не відчуває війни. Їм здається, що те все далеко і їх не заторкне. Тому ми чуємо, що можна віддати територію, бо це — не їхній дім і вони за це не переживають. Це було й моєю помилкою раніше. На початку повномасштабної війни люди були більш об’єднані. Та, на жаль, ми програємо інформаційну війну і є багато вкидів, які нас розділяють.
Також воїн додає:
— Я вже не вперше на такому виїзді з дітьми. Вони ― наше майбутнє. Мені дуже подобається ці ініціативи. Що більше їх приходитиме, то краще. Я бачу, як мої побратими оживають. Це потрібно і дітям, щоб вони нас не боялися. З нами (військовими) треба поводитися природно. Так, як завжди. Перш за все пам’ятати, що перед вами ― людина. Поранення на кожному залишає свій відбиток. І багато хто не любить, коли їх шкодують.
«Діти змінюють воїнів, вони змінили і мене»
Журналістка Оля неодноразово мала можливість висвітлювати діяльність благодійної спільноти «Волонтерики Коло Доброти», та лише раз побувавши на виїзді з дітьми і військовими до глибини душі перейнялася цією діяльністю:
— Коли «Волонтерики» вперше мене запросили на зустріч, я навіть не уявляла, яку важливу справу вони роблять. Почувши, що каже Іванка, ― вона закликала помічати поранених людей, ― побачивши поранених військових, я зрозуміла, як віддалено сприймала цю всю ситуацію. Ми бачимо, як помпезно зустрічають загиблих героїв, та, коли поруч іде поранений військовий, його не помічають. Завдяки Іванці я зрозуміла, що теж була однією з таких людей і усвідомила, яка це глибока проблема на суспільному рівні. Від липня 2024 року я — постійно з «Волонтериками» і щосуботи приходжу в госпіталь і запрошую воїнів поїхати з нами. Знаю, що дехто з них не виходив із госпіталю по кілька місяців. Я бачу, як після цих зустрічей із дітьми, оживають порожні погляди. Ці зміни надихають!
«Таке покоління підростає, що з ними буде і нація, і Україна!»
Ще один воїн, який, перебуваючи на реабілітації, вже не вперше їде на парафії з «Волонтериками», ― Капітан Верба ― поділився своїми переживаннями:
— Кожна поїздка дуже цікава. Надзвичайно розчулює і торкає до глибини душі, коли дітки звертаються до людей. Ці слова вдячності беруть за живе. В такі хвилини згадую поле бою, побратимів… сльози накочуються. Та важливо, щоб усі розуміли: цей біль і біда ― кожного, а не лише людей, які воюють, чи втратили все. Перемога може бути лише тоді, коли всі зусилля спрямуємо спільну справу. Фронту без тилу не існує. В єдності наша сила. І саме в цих дітях ми бачимо майбутнє. Таке покоління підростає, що з ними буде і нація, і Україна!
Наталія Павлишиндля Департаменту інформації УГКЦ
