EN

УГКЦ на Закарпатті: Ліквідація василіанських монастирів комуністичною владою (частина V)

23 травня 2024, 07:00 113

Ця сторінка «Історій з історії УГКЦ» — один з епізодів про цілі й методи «русского міра», як би він не називався. У цьому випадку — радянської окупаційної влади, яка перейняла ці методи від російської імперії і передала їх своїй наступниці — сучасній рф. УГКЦ, як Українська Церква, для всіх цих режимів завжди була пунктом «остаточного вирішення питання», тобто знищення і поглинання. Але у всі часи Церква, її служителі і вірні, чинили спротив.

УГКЦ на Закарпатті: Ліквідація василіанських монастирів комуністичною владою (частина V)

Про долю отців василіан та їхніх монастирів на Закарпатті після приходу радянських «освободітєлєй» у 1944-му розповідає науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ Володимир Мороз.

Радянський тоталітаризм і його дати

Коли аналізувати події комуністичного періоду, увагу привертає особлива «любов» функціонерів тоталітарного режиму до приурочення убивств і знищення знаковим для режиму датам. У 1937 році, до 20-річчя жовтневого перевороту, НКВС розстріляло 1111 в’язнів в урочищі Сандармох у Карелії. У 1943-му військове командування срср, у намаганні приурочити визволення Києва від німецької окупації до 26-ї річниці «вєлікой октябрьской», кинуло на смерть надзвичайно багато солдатів і офіцерів радянської армії: називають цифри від 415 до 800 тисяч полеглих.

Ще одним напрямом цієї «датської» діяльності радянського режиму стало приурочення закриття церков і монастирів Греко-Католицької Церкви до великих свят церковного календаря. Як у випадках із річницями жовтневого перевороту, коли комуністи хотіли показати силу встановленого ними режиму, так і у випадках із датами репресивних дій проти Церкви, вони ніби підкреслювали перемогу комунізму над начебто безсилим християнством. Режим прагнув показати, що і в найбільші релігійні свята може нищити віру, сіяти зневіру і страх.

Одним із прикладів такої стратегії комуністичної влади проти Греко-Католицької Церкви стало знищення василіанських монастирів на Закарпатті, у Провінції святого Миколая Василіанського чину святого Йосафата.

«Освободітєлі» та «возз’єднання» Церков

Закарпаття в межах сучасної Закарпатської області було звільнене радянською армією від німецьких військ та їхніх союзників (угорських військ) 28 жовтня 1944 року. 29 червня наступного року було підписано радянсько-чехословацький договір, за яким край увійшов до УРСР. У листопаді договір ратифікували обидві сторони, і 22 січня 1946 року було створено Закарпатську область.

У середині 1940-х, на момент приходу радянської влади, на Закарпатті діяли 463 греко-католицькі церкви і 88 — православних. У грудні 1944-го — січні 1945-го православні, за підтримки комуністичної влади, відібрали в Мукачівської греко-католицької єпархії близько 50 церков, і процес тривав далі.

Протести священників і Мукачівського єпископа блаженного Теодора Ромжі нічого не давали, бо саме атеїстична держава курувала це «возз’єднання» греко-католиків із православними. Ба більше, 6–8 вересня 1945 року Собор Сербської Православної Церкви прийняв рішення передати Мукачівсько-Пряшівську православну єпархію до складу РПЦ.

1 листопада 1947 року в межах операції комуністичних спецслужб вбили владику Теодора Ромжу. Переведення греко-католицьких парафій до РПЦ офіційно завершили 1 липня 1949 року. Загалом, «возз’єдналися» 126 священників, не погодилися — 173, із яких 128 — ув’язнили.

Василіанський опір

Особливо згуртовану групу греко-католицького духовенства, яка опиралася насиллю, становили василіани. На 25 липня 1946 року в п’яти василіанських чоловічих монастирях Закарпаття — Мукачівському, Малоберезнянському, Імстичівському, Боронявському та Ужгородському — було 53 ченців. Беручись до знищення Церкви, комуністи настирливо «пропонували» василіанам перейти до підконтрольного радянській владі Московського Патріархату. Ченці відмовилися.

Важливо розуміти, що українські василіани на Закарпатті вже мали досвід переслідувань та арештів у час угорської окупації 1939–1944 років. Тоді було ув’язнено і заслано таких ієромонахів, як Діонісій Дребітко, Йосиф Завадяк, Методій Кралицький (племінник о. Анатолія Кралицького), Полікарп Лозан, Мелетій Малинич, Богдан Мересій, Антоній Мондик, Іван Сідей, Антоній Станканинець. Вони вже не боялися тюрми, знали, що вона несе, але не були готовими платити за уникнення від неї апостазією, тобто відступництвом від своєї віри. Єдиним винятком згодом став ієромонах Богдан Мересій, який потрапив у павутину режиму й покинув Церкву.

Експропріація: Мукачівський монастир і відпусти

Особливо дражливими для тоталітарного режиму були масові відпусти у василіанських монастирях, найбільший із яких відбувався на Успіння Пресвятої Богородиці у мукачівському монастирі Святого Миколая на Чернечій горі. У 1945 році відпуст зібрав 50 тисяч вірних, у 1946-му — 70 тисяч. Під час цього, уже останнього, відпусту люди зібрали 20 тисяч карбованців, щоб заплатити податок, накладений на чернечу обитель комуністичною владою.

Авторитет Мукачівського монастиря комуністи хотіли використати на свою користь. 13 липня 1946 року уповноважений ради у справах релігійних культів по УРСР Петро Вільховий видав висновок про передачу унійного Мукачівського монастиря РПЦ:

  • «Єпископ Мукачівський Російської Православної Церкви Нестор Сидорук подав прохання про повернення даного монастиря Православній Церкві. Розглянувши це прохання і приймаючи до уваги, що Мукачівська єпархія РПЦ в місті Мукачеві не має катедрального собору, а Греко-Католицька Церква має і катедральний собор, і п’ять монастирів, вважаю доцільним задовільнити прохання єпископа Нестора. До того ж повернення Православній Церкві цієї святині значно підніме авторитет Російської Православної Церкви в Закарпатській області».

Це слова партійного функціонера.

24 березня 1947 року, тобто за тиждень до Благовіщення, МДБ захопило Мукачівський монастир, а ченців, на чолі з ігуменом о. Іваном Сатмарієм, вивезло до Імстичівського монастиря, який влада перетворила на неофіційний табір для монахів.

Як згадував о. Павло Мадяр: «Вночі приїхали машини, нам дали приказ зібратися за одну годину і не сказали, куди ми їдемо… Ми думали, що нас забирають десь у Сибір, тому що нам не сказали, куди нас везуть… Ну і, в кінці-кінців, вночі нас всіх виселили. Там пару машин було. То ще тридцять там людей. Двох залишили братів, щоб маєток передали православним. Бо православні прийшли».

«Торжества православія» не вийшло

Під час відпусту в Мукачівському василіанському монастирі на Успіння 1947 року комуністична влада планувала проголосити «торжество православія», сподіваючись, що місцевий люд — темна покірна маса, яка прийде на звичне місце і прийме все, що відбуватиметься. Провести цей відпуст зібралися православні єпископи Нестор Сидорук, Макарій Оксіюк, Варлаам Борисевич, Сергій Ларін, Антоній Пельвецький, а також Гавриїл Костельник.

За оцінками православних, біля Мукачівського монастиря зібралося близько 30 тисяч осіб, за оцінками греко-католиків — заледве 10 тисяч. Натомість, приблизно 80 тисяч греко-католиків зібралися біля своєї парафіяльної церкви. «Торжества православія» не вийшло. А Костельника, коли він наступного дня проїжджав через одне із сіл, закидали помідорами.

Все це, звісно, на плани режиму не вплинуло — комуністи готувалися до ліквідації наступних монастирів. Але небезпека, яка чигала на Церкву, мобілізувала греко-католиків.

Ліквідація монастирів на великі церковні свята

У 1945 році керівництво Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії також звернулося до Народної ради Закарпатської України, щоби православним передали василіанський монастир у Бороняві. Тоді чиновники поставили коротку, але дуже показову візу: «Пока в архів».

Боронявський відпуст на свято пророка Іллі 1946 року зібрав від 15 до 20 тисяч прочан.

22 серпня 1947 року виконком Закарпатської обласної ради УРСР прийняв рішення про закриття Малоберезнянського та Боронявського монастирів.

Малоберезнянський монастир міліція та співробітники МДБ закрили 7 квітня 1948 року, тобто саме на Благовіщення Пресвятої Богородиці. Оскільки до церкви збіглися вірні, уповноважений змушений був дозволити ігумену Миколі Шепі служити вечірню. А тоді монахів відправили до Імстичева своїм ходом, тобто потягом. Тільки двом братам дозволили залишитися жити в Малому Березному.

Боронявський монастир комуністична влада закрила 19 квітня 1948 року, тобто теж у Великий піст, за шість днів до свята Входу Господнього в Єрусалим, Вербної (Пальмової) неділі. Це сталося в час, коли ігумен Йосиф Завадяк, майбутній мученик за віру, пішов сповідати вірних до села Золотарево. Вночі до Бороняви прибули дві вантажівки з міліцією, і мдбісти зайняли монастир. Ченців вивезли до того ж Імстичівського монастиря.

Інакше склалася доля ужгородського монастиря Святого Василія Великого: його приміщення у василіан відбирали поступово, впродовж березня—травня 1949 року, під приводом потреб Ужгородського державного університету.

Імстичівський монастир, який став табором

На кінець 1940-х років на Закарпатті залишився тільки Імстичівський монастир, який радянська влада фактично перетворила на табір для непокірних ченців. Василіани, яких вивезли сюди з усіх інших монастирів Закарпаття, стійко трималися своєї Церкви.

Коли 35 закарпатських священників, які перейшли у православ’я, 28 червня 1949 року оголосили про скасування Ужгородської унії і «возз’єднання» греко-католиків Закарпаття з РПЦ, ченці в Імстичеві не визнали цього акту. Комуністична влада планувала насильно переселити монахів з Імстичева до Гошівського василіанського монастиря в Івано-Франківській області, але його закрили швидше. Далі був план розселити монахів по покинутих хатах у горах Тячівського району, але його теж не втілили.

Зрештою, атеїстичний режим, який почувався вже більш впевнено, не бажав передавати Імстичівську обитель РПЦ. 9 квітня 1950 року, тобто на сам Великдень, монастир офіційно ліквідували. За кілька днів до того співробітники КДБ сфабрикували справу, що монахи начебто гнали і продавали самогонку, отримуючи так «нетрудові доходи». У межах цієї фіктивної справи арештували ігумена о. Йосифа Сідея та братів Сильвестра Бішова і Юліяна Миговича. Окремо заарештували о. Костянтина Голиша: йому «пропонували» перейти на православ’я, але він відмовився зі словами: «Я не на то служив у монастирі, щоб зрадити Бога. Я готов на смерть». Отець Костянтин загинув у таборі.

Невдовзі Імстичівський монастир перетворили на будинок-інтернат, почепивши на його церковних вежах червоні зірки замість хрестів.

Василіани були змушені піти в підпілля. Багато з них пройшли ув’язнення, табори, примусові виселення, але не зреклися своєї віри.

***

Влаштовуючи «акції ліквідації» монастирів у Великий піст, на Великдень, на інші великі церковні свята, радянська окупаційна влада намагалася показати свою силу, якій неможливо не скоритися. Насправді ж, багато ченців, витерпівши переслідування і прослуживши в підпіллі довгі роки, дочекалися часів, коли атеїстичний тоталітарний режим упав, а Церква відродилася знову.


Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Дивіться також