EN

Отець Севастіан Зубрицький — театрал, вояк УГА, священник, в’язень, підпільний душпастир

23 січня 2024, 07:00 219

У ці дні важкої війни з російських агресором подиву гідна відвага й відданість українців, готових віддати життя за незалежність України. Ці якості українських патріотів з’явилися не воднораз і нізвідки — вони були сформовані попередниками. Греко-католицькі священники, які пережили переслідування та репресії радянського тоталітарного режиму у ХХ столітті, були моральними авторитетами та добрими вихователями наступних поколінь українців. Таким був і о. Севастіан Зубрицький — актор, парафіяльний священник, в’язень сталінських таборів і представник катакомбної Церкви.

Отець Севастіан Зубрицький — театрал, вояк УГА, священник, в’язень, підпільний душпастир

Про нього в «Історіях з історії УГКЦ» розповідає о. Тарас Бублик, старший викладач Інституту історії Церкви Українського католицького університету.

Дитинство і театральна юність у Тернополі

Майбутній священник народився 30 грудня 1896 року в Польщі, у містечку Бяла Краківського воєводства (тепер — Бєльсько-Бяла Сілезького воєводства) в родині податкового чиновника Антона Зубрицького й Анни з дому Крохмальницьких. По батьковій лінії Севастіан був правнуком відомого галицького історика та архівіста Дениса Зубрицького (1777–1862). Також Зубрицькі належали до шляхетської родини гербу Венява. Дід по материній лінії був народним учителем на Тернопіллі.

Невдовзі родина Зубрицьких переїхала до Тернополя. Там Севастіан навчався в початковій народній школі та гімназії Франца Йосифа, яку закінчив 1917 року. Вступив до греко-католицької духовної семінарії у Львові, але у зв’язку з подіями Першої світової війни та політичними змінами у краї змушений був перервати навчання.

Ще гімназистом Севастіан Зубрицький був одним з організаторів та актором у професійному театрі «Тернопільські театральні вечори». Тут він мав нагоду співпрацювати з відомим українським актором, режисером і засновником театру «Березіль» Лесем Курбасом. Однією з перших вистав, поставлених у «Тернопільських театральних вечорах», була п’єса «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, у якій Зубрицький зіграв роль Возного.

Восени 1918 року Севастіан Зубрицький брав активну участь у підготовці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки в Тернополі. Саме йому випала честь 1 листопада 1918 року піднімати синьо-жовтий прапор України на міській ратуші. Зі спогадів, якими він ділився з рідними, ця подія стала для нього незабутнім моментом на все подальше життя — як він казав, це було «завершення тисячолітньої епохи наших мрій про свою державу».

Опісля Севастіан Зубрицький вступив до лав Української галицької армії і був призначений на посаду пропагандиста Пресової квартири УГА. Згодом влився в роботу військового театру УГА, з яким виступав за Збручем, на Великій Україні.

Також Севастіан Зубрицький стояв при витоках Київського театру імені Івана Франка, який на той час діяв у Вінниці. За його спогадами, під прикриттям театральної діяльності він часто виконував різні військові завдання. Був знайомий із визначними політичними діячами того часу: отаманом Симоном Петлюрою, Президентом УНР Євгеном Петрушевичем і генералом Мироном Тарнавським.

Священниче служіння у селах Львівщини та Тернопілля

Наприкінці 1920 року повернувся до Тернополя і згодом поновив навчання у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1924 року. Останні 2 роки навчання був секретарем о. д-ра Йосипа Сліпого.

Після закінчення семінарії Севастіан Зубрицький обрав шлях одруженого священника і 7 жовтня 1924 року взяв шлюб з Оленою Ковальською, донькою народного вчителя та управителя школи в Кобиловолоках на Тернопільщині (тепер — село Теребовлянської міської громади). Його дружина закінчила Перемишльський інститут для дівчат і склала учительський іспит зрілості.

Священничі свячення Севастіан Зубрицький отримав 5 квітня 1925 року у Львові з рук Луцько-Острозького єпископа Йосифа Боцяна. Спочатку працював у віддалених гірських парафіях: його першим місцем служіння було с. Ялинкувате Тухлянського деканату (тепер — Стрийський район Львівської області). За рік, у 1926-му, був переведений у село Плав’є того ж деканату. Отець Зубрицький став ініціатором проведення поминальних богослужінь на г. Маківці — місці бою січових стрільців із російськими військами 1915 року. Згодом Маківка стала місцем паломництва українських патріотів.

У 1929 році о. Зубрицький став парохом с. Чолгани Болехівського деканату (тепер — Міжріччя Болехівської міської громади Івано-Франківської області) і працював там майже 15 років. Отець ревно виконував свої душпастирські обов’язки, але при цьому активно займався і громадською, і просвітницькою діяльністю серед молоді та старшого покоління. Будучи членом товариства «Просвіта», займався місцевою читальнею, організував хор і драматичний гурток. Залучав селян до кооперативного руху. Мав вплив далеко поза межами своєї парафії, був відомим своєю проукраїнською позицією, за що не раз був караний польською владою і штрафами, і навіть арештами.

Отець налагодив хороші стосунки з місцевими осередками ОУН — як із молодшим, так і старшим поколіннями організації, між якими в 1930-ті роки наростало протистояння. Згодом Болехівщина стала одним із регіонів активної діяльності підрозділів УПА.

У радянській і німецькій окупаціях

Першу більшовицьку окупацію 1939 року о. Зубрицький застав у Чолганах. З того часу дійшов такий спогад: місцеві більшовики дозволили людям пограбувати помешкання пароха. Але на подвір’я священника для реквізиції «попівського добра» так ніхто і не зайшов.

Після втечі «червоних», у червні 1941 року, о. Севастіан брав безпосередню участь у комісії з ексгумації тіл людей, закатованих НКВС у Стрийській тюрмі перед відступом радянців.

З початком радянсько-німецької війни о. Зубрицький отримав наказ від представників української влади зберегти від руйнації та грабунку майно колишніх фільварків. Оскільки вільно володів німецькою мовою, згодом отець співпрацював з австрійськими промисловцями, які організовували роботу в лісових господарствах у Чолганах та лісових промислах на Калущині. Він був консультантом та перекладачем, і це врятувало його, коли за денесенням його арештувала німецька влада: за нього вступилися саме ці його друзі — промисловці з Австрії.

Німці підозрювали отця у тому, що він допомагав українському підпіллю. І це справді було так: маючи доступ до продуктів харчування, о. Севастіан забезпечував бійців УПА провіантом, надавав їм душпастирську опіку. Також у часи німецької окупації організував порятунок двох охрещених жінок-єврейок і кількох єврейських дітей.

Знайомства серед представників німецької влади давали о. Севастіанові можливість попереджати місцеву молодь про облави для вивезення на примусову роботу до Німеччини. Тоді отець перехворів на тиф і частково втратив зір.

Навесні 1944 року, коли фронт усе ближче підступав до Галичини, отець Севастіан отримав дозвіл від церковного керівництва на виїзд на Захід, але з цього не скористався. Приблизно тоді перейшов на парафію в селах Завадові та Голобутові Стрийського деканату. Тут він пережив повернення радянської влади і продовжив допомагати національно-визвольному руху.

На Стрийщині священник перебував до 1948 року, а тоді перейшов на парафію у Золочеві на Львівщині. Зміна парафії була пов’язана з небезпекою для життя священника, оскільки йому надходили погрози від місцевих жителів, які співпрацювали з органами держбезпеки.

Арешт і радянські табори

Отець Севастіан був змушений формально перейти в лоно РПЦ (Російської Православної Церкви), щоб уникнути репресій і не переривати священничої діяльності.

Проте 29 квітня 1950 року о. Зубрицький був арештований у межах спецоперації МДБ. Слідство так і не знайшло доказів зв’язку священника з українським підпіллям, тому він був звинувачений у тому, що «будучи вороже настроєним до радянської влади, ще у 1938 році написав та опублікував у чотирьох номерах релігійного журналу „Сівач“ дві цинічно-антирадянські націоналістичні статті, зміст яких закликав до повалення СРСР» (цитата зі судового вироку — ред.). Поза тим, ці статті мали винятково церковно-релігійний зміст. Наприклад, одна з них була присвячена 900-річчю проголошення Пресвятої Богородиці Царицею України і була написана на основі виголошеної о. Зубрицьким проповіді. Також священника звинуватили у зберіганні в його помешканні антирадянської літератури, яка була вилучена при обшуку. Цікаво, що до антирадянських були віднесені такі книжки, як «Катехитичні проповіді» та «Католицька апологетика».

7 червня 1950 року о. Зубрицького Львівський обласний суд засудив до 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у Мартинівському виправно-трудовому таборі в Ростовській області на будівництві Волго-Донського каналу. Згодом переведений до Волго-Балтійського ВТТ у селі Пахомово Вологодської області. Потім, через постійні хвороби, отця перевели в табір для інвалідів у м. Боровичі Новгородської області. За спогадами співв’язнів, о. Зубрицький відправляв таємні Літургії у таборових бараках.

Наприкінці 1954 року, на основі рішення суду, о. Зубрицький був достроково звільнений.

Священник катакомбної Церкви

Після повернення з таборів о. Зубрицький відмовився від формального «возз’єднання» з РПЦ і ввійшов до структури катакомбної Церкви. Перш за все отець уділяв Святі Тайни. Служив богослужіння у себе на квартирі чи у помешканнях вірних, катехизував дітей, готуючи їх до першої сповіді та Причастя. Також отець відвідував своїх колишніх парафіян у селах Плав’є, Завадів, Голобутів та інших населених пунктах Львівщини та Тернопільщини.

По-друге, о. Зубрицький займався вихованням майбутніх поколінь греко-католицького духовенства: викладав для підпільних семінаристів у Львові філософію, догматику, літургіку, ділився душпастирським досвідом. За дорученням єпископа Володимира Стернюка приймав іспити в майбутніх священників. Були випадки підпільних свячень у його помешканні.

По-третє, о. Зубрицький, з огляду на вік та досвід, у середовищі львівських греко-католицьких підпільних священників фактично виконував функцію декана. До нього зверталися молодші душпастирі за порадами, щоб в умовах тотального контролю зайвий раз не турбувати єпископа. Отець разом з іншими підпільними священниками організовував реколекції для греко-католицького духовенства. Збиралися переважно в когось вдома, кілька разів такі реколекції відбувалися в помешканні самого о. Севастіана.

Очевидно, радянська влада щось знала про діяльність о. Зубрицького. Він кілька разів був оштрафований за відправляння «незаконних» богослужінь. Також його прізвище і місце проживання постійно потрапляли до списків КДБ — списків «уніатських» священників.

Окрім священничої праці, о. Зубрицький неофіційно допомагав відомому львівському історику Іванові Крип’якевичу з перекладами з класичних мов, які священник знав дуже добре.

Отець Зубрицький не дожив два місяці до офіційної легалізації Української Греко-Католицької Церкви — помер 29 вересня 1989 року. Похований на Личаківському цвинтарі в родинному гробівці. Його було реабілітовано лише 1993 року.

Отець Севастіан Зубрицький — приклад непростого, сповненого важких випробувань і викликів життєвого шляху. Одружений парафіяльний священник став добрим провідником для своїх парафіян — молоді, співв’язнів, підпільних греко-католиків. Він не віддав своє життя воднораз, як мученик, але щоденною кропіткою працею служив Богові, Церкві та Україні.

Більше про о. Севастіана Зубрицького — в однойменній статті о. Тараса Бублика в журналі «Патріярхат».

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Дивіться також