Покликання до священства під час війни: як семінарії УГКЦ відповідають на нові виклики

Тема душпастирства покликань до священства і монашества стане центральною для Синоду Єпископів УГКЦ, що відбудеться в липні цього року. У контексті війни вона набуває особливої значимості: з одного боку — зменшення кількості молоді в Україні, з другого — зростання потреби у священниках, здатних служити зраненому суспільству.

Сьогодні покликання потребує не лише відповіді, а передусім уважного слухання. Одне із середовищ, де цей процес відбувається, — духовні семінарії. Під час Днів відкритих дверей вони відкриваються для молоді, яка перебуває в пошуку свого життєвого шляху, даючи можливість ближче ознайомитися з формацією, життям спільноти та служінням у Церкві.

Як сьогодні виглядає шлях до священства, що шукають молоді люди і як семінарії відповідають на ці виклики, — розповідають ректори духовних семінарій УГКЦ в Україні.

Дні відкритих дверей

Кожна семінарія обрала власний підхід.

Київська Трьохсвятительська духовна семінарія, ректор — о. Роман Островський

Київська семінарія вперше відійшла від одноденного формату й запропонувала справжнє занурення: юнаки жили в семінарії з п’ятниці по неділю (24–26 квітня). Програма охоплювала вечірню та утреню, зустріч із духівником, мовчанку, лекції про Святе Письмо й Отців Церкви, майстер-клас із медіа, виліплювання і випікання просфор, а ввечері — футбол між семінаристами і гостями. У неділю — Архиєрейська Літургія із владикою Максимом Рябухою, Донецьким екзархом, та відвідання резиденції блаженнішого Любомира Гузара у Княжичах. До організації активно долучилися самі семінаристи: провели брейн-шторм, розподілили ролі й відповідальності. Загалом приїхало 20 юнаків — переважно з Центру та Сходу України.

«Ми вирішили взяти і занурити молодь у семінарійне життя у прямому значенні. Нічого спеціального, нічого показного — вони жили так, як живемо ми», — пояснює ректор о. Роман Островський.

Дрогобицька семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима, ректор — о. Мирон Бендик

У Дрогобичі обрали коротший формат — від ранку до обіду 25 квітня. Молебень, екскурсія аудиторіями та житловою секцією, неформальне спілкування та спільне частування. Особлива увага — до побутових умов: юнаки бачили кімнати, де живуть семінаристи, їдальню, бібліотеку.

«Слово „семінарія“ вже звучить, але рідко хто розуміє, що за ним криється. Тому вони подивилися і аудиторії, де хлопці навчаються, і каплицю, де ми молимося, і житлову секцію», — пояснює о. Мирон Бендик.

Івано-Франківська духовна семінарія імені священномученика Йосафата, ректор — о. Тарас Путько

В Івано-Франківській семінарії День відкритих дверей відбувся 25 квітня. Зареєструвалося 29 абітурієнтів — приблизно 65 % від загальної кількості тих, хто подав анкети на вступ. Зустріч поєднала молитву, знайомство зі семінарійним простором і живу розмову.

«Зустріч пройшла чудово, піднесено, і що важливо — у відкритій комунікації. Є відчуття, що юнаки мають запал служити Церкві, особливо в нелегкий для нашої країни час», — каже о. Тарас Путько.

Львівська духовна семінарія Святого Духа, ректор — о. Михайло Плоцідем

У Львові зустріч провели у Світлий тиждень після Великодня, 18 квітня. Понад 80 учасників приїхали не самі, а зі своїми священниками, наставниками, братами-семінаристами зі старших курсів. Після спільної Літургії відбулася трапеза і жива розмова без жодної заготовленої програми.

«Було дуже цінно слухати хлопців, їхні запитання, тривоги, надії. У цьому слуханні відкриваються нові шляхи Божої присутності», — каже о. Михайло Плоцідем. За його словами, понад 80 молодих хлопців поруч зі своїми духівниками — це «знак живої Церкви»: покликання не визріває в ізоляції, а у спільноті.

Тернопільська вища духовна семінарія імені Йосифа Сліпого, ректор — о. Іван Римар

У Тернополі традиційно акцентують на інформативності. Цього року — два тури, 2 і 9 травня. Ректор коротко ознайомлює із програмою навчання, вступними вимогами, розкладом, правилами. Семінаристи регулярно бувають на парафіях, тому чимало абітурієнтів приходить уже підготовленими — спілкувалися зі студентами семінарії на місцях.

«Ми головно акцентуємо завжди на Святому Письмі, Катехизмі, історії нашої Церкви і літургіці — тих чотирьох основних моментах, які завжди пригодяться», — пояснює о. Іван Римар. Він зауважує: перша зустріч із семінарією нерідко сковує — «завжди є бар’єр першого разу, коли вони потрапляють до духовної школи і бачать священників». Але хто справді цікавиться, той питає.

Хто приходить і що шукає

Портрет сучасного абітурієнта змінюється. У Київській семінарії цього року серед 20 юнаків лише 3 — із Заходу України, решта — з Центру і Сходу. Це — результат місіонерської роботи священників-випускників у Донецькому й Одеському екзархатах. «Наша Церква починає народжувати покликання на місцях. Ці діти через зустріч з отцями, через табори почали ходити до Греко-Католицької Церкви і тепер себе розглядають як можливих семінаристів», — каже о. Роман Островський.

Питання, які ставлять абітурієнти, дуже різні. Отець Михайло Плоцідем зауважує, що, переступаючи поріг семінарії, потенційні абітурієнти входять у щось нове і, можливо, ще не до кінця зрозуміле: «Семінарія — це не просто навчальний заклад, це — духовний простір, де діє Святий Дух». Найчастіше хлопців цікавить, як поєднати навчання і молитву, як виглядає щоденне життя семінариста. «Але за цими питаннями, — стверджує ректор Львівської духовної семінарії, — стоїть щось глибше: як розпізнати Божий голос у шумі сучасного світу, як приймати життєві рішення, як зберігати мир у серці, коли довкола стільки тривоги, болю і невизначеності».

У Дрогобичі о. Мирон Бендик говорить про юнаків із «глибокими запитами» — тих, для кого семінарія є не вибором за традицією, а середовищем для розпізнання. «Для багатьох з них це є також перший стимул задуматись, чи священичий шлях — це їхній шлях», — зауважує він.

Отець Тарас Путько фіксує глибший особистісний запит: «До мене найчастіше приходять з питаннями в моменти особистих криз. Молода людина потребує особливого супроводу, хоче, щоб її почули і зрозуміли. Саме тоді зроджується довіра, взаєморозуміння і спільнотний дух».

Покликання в час війни

Усі ректори визнають: війна суттєво змінила демографічну реальність. Молодь масово виїжджає — разом із нею зменшується кількість потенційних кандидатів. Отець Мирон Бендик наводить цифри: «Якщо нас в Україні було колись приблизно 50 мільйонів, то зараз рахують демографи — від 30 до 35 мільйонів. Бачимо по факту: набагато менше стало хрещень, вінчань. Просто фізично людей менше». Водночас богословська позиція дрогобицького ректора чітка: «Священниче покликання безпосередньо не залежить від епохи. Дух епохи якоюсь мірою впливає, але остаточні рішення людська особа приймає у своїй свободі».

Отець Роман Островський вказує на принципово нову категорію кандидатів: «Маємо звернення від військових, які ще служать, але розглядають після завершення служби семінарію як можливість. Для них звичайний 6-річний курс лише на місці не до кінця підходить — дехто вже старший, хтось має сім’ю». Ці люди, наголошує ректор, матимуть особливий авторитет у постраждалих спільнотах: «Їм будуть більше довіряти, ніж нам, цивільним. Вони пережили власну трагедію, власну кризу — і переглянули Бога в зовсім інших постановках».

Отець Михайло Плоцідем зі Львова бачить у важких обставинах духовне очищення: «Останні роки, позначені пандемією і війною, стали своєрідним очищенням розуміння покликання. Сьогодні вибір семінарії — це вже не про стабільність чи статус. Це — вибір серця, готового служити. Покликання дедалі більше розуміється як готовність бути поруч із людиною в її болю — не лише у храмі, а й у щоденному житті».

Отець Тарас Путько додає: «Щодня війна залишає все нові й нові рани на людських душах. Перша і природна реакція — бажання допомогти. Саме ця мотивація послужити нашому зраненому війною народу може стати для юнаків поштовхом і додати сміливості, щоби відповісти Богові „так“».

Бар’єр остаточного вибору

Отець ректор Івано-Франківської семінарії називає головний бар’єр для юнака, який роздумує над священством, прямо: «Найбільший бар’єр сьогодні — страх остаточного вибору. Сучасний секуляризований світ пропагує „відкриті двері“, легкі гроші, уникання служіння й довготермінових зобов’язань. Сучасна молодь живе у світі, де все можна спробувати, відкласти, змінити. А священство вимагає сказати „так“ раз і назавжди». До цього додається соціальний тиск: «Закиди оточення: Навіщо тобі це? Ти ж нормальний хлопець, можеш заробляти гроші, жити комфортно. Також часто батьки мріють про інше майбутнє для сина — бізнес, IT, медицину».

Отець Мирон Бендик акцентує, що для багатьох юнаків семінарія досі залишається чимось абстрактним. Саме тому День відкритих дверей — це інструмент зняття бар’єру: «Ті, для кого семінарія була якоюсь екзотикою, як щось із джунглів, вони раптом опинилися в цих „джунглях“ і побачили, що це не так страшно, як здається».

Отець Іван Римар із Тернополя дивиться на страх крізь євангельську призму: «Священство завжди вимагало ризику, і треба ризикнути, щоб піти за Христом. Апостоли ж не знали, куди йдуть. Запитали: „Учителю, де перебуваєш?“. Христос відповів: „Прийдіть і подивіться“. Пішли — і вже більше не відходили від Христа». Той, хто приходить із справжнім бажанням у серці, додає він, «зовсім не страшиться того, що відбувається».

Найбільша радість, про яку рідко говорять

Попри всі виклики, ректори говорять і про глибоку внутрішню нагороду служіння — ту, що не звучить у парадних промовах.

«Для мене радість — це та втома, яку ти маєш, коли було щось зроблено, і ти розумієш, що все вдалося із залученням багатьох людей. Ти вже вичерпаний, не маєш ні сили, ні емоцій, але розумієш, що завдяки Божій підтримці та співпраці людей було зроблено щось добре, і воно залишилося», — ділиться о. Роман Островський.

Отець Тарас Путько говорить про інший вимір: «Священник — це єдина людина, якій дозволено бачити, як хтось приходить на сповідь у повному розпачі, „мертвим“ зсередини, а виходить зі світлом в очах. Бачити це переродження в режимі реального часу — це неймовірне відчуття сопричастя з Богом. Звучить парадоксально, але велике щастя для священника — привести людину до Бога і в певний момент відійти у тінь».

Отець Михайло Плоцідем зі Львова наголошує на євхаристійному серці служіння: «Серцем священичого життя є зустріч із Христом у Пресвятій Євхаристії. Саме там, у святому Причасті, священник не просто служить — він єднається з живим Богом. Це — тиха, але найглибша радість, з якої народжується все інше служіння. Без цього джерела все швидко виснажується».

Отець Іван Римар формулює лаконічно: «Служити, проповідувати Боже Слово, бачити, що людина, яка це приймає, отримує радість і благодать. Навіть якщо ти навернув одну людину — ти вже зробив радикальну справу».

Сьогодні в Україні діє кілька духовних семінарій УГКЦ — у Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі та Дрогобичі. Різні за контекстом й акцентами, вони фактично відповідають на одне й те саме запитання: як допомогти людині почути Боже покликання і не злякатися відповісти на нього. Саме це питання Церква винесе на цьогорічний Синод Єпископів — не як теоретичну тему, а як відповідь на реальність, у якій війна зменшує кількість тих, хто може прийти, але водночас загострює потребу в тих, хто готовий залишитися. І тому сьогодні покликання — це не про кількість вступників і не про статистику. Це про тих, хто, попри страх, невизначеність і втому країни, все ж наважується сказати своє «так» і стати поруч із людьми там, де найважче.

Інші історії

«Україна особлива тим, що тут родючий духовний ґрунт», — Данило Коласа, богослов з Австрії
29 квітня

Священник для українців у Словаччині отець Іван Коваль: Тут я зустрічаю людей, які для себе тільки відкривають Церкву, віру і Христа
23 квітня

«Дякую Богові, що могла бути мамою такому сину. Дякую, що Бог дає сили, щоб я могла бути допомогою іншим», — мама загиблого «Привида Києва» Степана Тарабалки
18 квітня

Священник для українців в Іспанії отець Володимир Ціж: «Для молоді спочатку треба стати другом, а вже потім заглиблюватися в питання віри та Бога»
2 квітня

Дивитися ще