EN

«Це неймовірне відчуття любові від єдності з Ісусом»: У Херсоні 16 осіб уперше приступили до сповіді та Причастя

21 лютого 2024, 09:05 3990

15 лютого 2024 року на парафії Святого Володимира Великого, що при монастирі василіан у Херсоні, відбулася історична подія — 16 людей, серед яких дорослі й діти, вперше у своєму житті приступили до Таїнства Сповіді і Святого Причастя.

«Це неймовірне відчуття любові від єдності з Ісусом»: У Херсоні 16 осіб уперше приступили до сповіді та Причастя

Про це на фейсбук-сторінці монастиря повідомив ігумен о. Ігнатій Москалюк.

«Мені, як священикові і слузі Божого милосердя, було надзвичайно радісно на серці, коли уділяв розгрішення від усіх гріхів із цілого життя. У цю мить я усвідомлював, що Господь дозволяє мені тут вижити задля цих людей. Дякую Богові за Його дари і дякую отцю-дияконові Пахомію, ЧСВВ, за катехизацію для цих людей», — зазначив о. Ігнатій.

Вже понад рік у монастирі отців василіан диякон Пахомій Левчун займається катехизацією та підготовкою людей до зустрічі з живим Христом. Отож я розпитала його про сучасні реалії Херсона, наших вірних і те, як відбувається душпастирство під обстрілами, та що допомагає їм відновлювати силу, щоб жити, ба більше, працювати над своїм духовним життям.

Диякон Пахомій: «Не війна є метою життя, а Бог!»

— Як відбувалася підготовка людей до першої в їхньому житті сповіді в Херсоні?

На Півдні України люди відкриті до духовних осіб: священника, монаха, диякона. Можливо, на Заході більшість думає, що все знає і добре робить. Тут люди розуміють, що не знають. Тому цікавляться, чим є сповідь, що відбувається на Святій Літургії та іншими практичними питаннями. Я приїхав до Херсона з розпорядження свого ігумена з місією Божого милосердя. Ми маємо ікони Божого милосердя, вервички. Йдеться про те, що передав Ісус святій Фаустині Ковальській.

Я переконався, що з людьми треба бути.

Коли вперше прийшов до людей, переконався, що Дух Святий кличе щось робити. Якщо нічого не робити, то результату не буде ні для тебе, ні для твого оточення. Дух Святий так веде, що стаєш з дивану і йдеш проповідувати. Я переконався, що з людьми треба бути.

— Про що Ви говорите людям?

Я намагався закцентувати, що не війна є метою нашого життя, а Бог, і Він допомагає пережити труднощі, які людина має. Бог їх людині не бажає. Хто старається любити Бога, тому Він усе співдіє на добро. Тут живеш одним днем. Я не знав, чи проживу цей місяць. Часто їздив на «Нову пошту» під снарядами, бо треба було терміново щось забрати.

У черзі за гуманітарною допомогою люди вивчили «Отче наш» українською мовою.

Також я старався використовувати час, коли люди стояли в черзі за гуманітаркою. Брав гітару і йшов до них. Так ми разом співали, вчилися українською мовою «Отче наш», «Богородице Діво». Одного разу була дуже велика черга — понад 2 000 людей. Вся черга повторювала за мною українською мовою ці молитви. Я говорив про сповідь, про те, чому у храмі стоїть сповідальниця. Пояснював, як готуватися, що робити, чому потрібно приходити сповідатися. Запрошував прийти на Святу Літургію і подивитися. Так я розказував про вервицю, і ми відразу разом її молилися.

Ще мав контакт із людьми перед Літургією. Ми збиралися швидше, і я пояснював, що і в якій частині на Божественній Літургії відбуватиметься. А коли починалася Літургія, ставав на крісло, щоби всім мене було видно і показував, коли треба сісти, коли стати, як себе поводити у храмі. Це тривало понад місяць.

Маємо дуже гарний молитовник, де є щоденні молитви, розписано, як підготуватися до сповіді. Окремо маємо інформативні буклетики про Службу Божу. Ми їх роздаємо. Тут, у Херсоні, ми роздали понад 20 000 вервичок із поясненнями, що і як молитися.

— Чи люди не бояться приходити на молитву, адже є постійна небезпека обстрілів?

На Півдні, у Херсоні, небезпека набагато вища, ніж на Заході. Людей, які бояться, ми запевняємо, що Господь про них подбає. До нас на Літургію серед тижня може прийти 20 людей, а може і 50. Я їм кажу: дорогі, ви що роботи зараз не маєте? Прийдіть, помоліться і дальше собі йдіть додому. Навіть серед тижня люди приходять на утреню. На вечірню щодня може прийти до 30 осіб.

— Ким є ці люди?

Це — херсонці. Наші практикуючі християни були вражені, що вчора стільки людей приступило до сповіді. Вчора багато з тих, хто вперше сповідався, — плакали. Ми їх обіймали й дякували за те, що вони зробили крок на зустріч Богові.

— Ми маємо загальнонаціональну спокусу нарікати. Люди запитують, де є Бог, коли ми страждаємо. Чи запитують про це в Херсоні?

Той, хто почав практикувати християнське життя, так не нарікає. Ми шукаємо відповіді на ці запитання в контексті Біблії, наших воїнів. Господь також є на передовій, з тими, хто там страждає, з тими, хто втрачає рідних, хто втрачає здоров’я, частини тіла.

Всі люди — діти Божі. Я на цьому дуже акцентую. Це те, що нас найперше об’єднує! Ти спочатку дитина Божа, а вже потім грішна людина.

Я вам не можу передати емоцій тих людей. Урочисте Святе Причастя маленька дитина сприймає по-одному, старша людина — по-іншому. Найбільше чудо, яке дає Бог, — це милосердя, яке постійно повторюється у Тайні Сповіді через священника.

Тут, на Херсонщині, інколи є тенденція ходити щоразу в іншу церкву. Я прошу людей, якщо ви прийшли до нас, вам тут добре, ви відчуваєте себе спокійно, то залишайтеся. Будьте тут. Цей храм є для вас. Багато хто залишився, бо відчув інше ставлення.

Ми роздаємо ікону Божого милосердя. Люди дякують, прийнявши Святі Тайни, Ісусові за Його милосердя.

Серед мешканців Херсона, які пройшли катехизацію і приступили до сповіді, ми попросили двох парафіян: пані Тетяну та пана Ігоря розповісти свою історію приходу до Української Греко-Католицької Церкви та досвід першої сповіді в дорослому віці.

Пані Тетяна Гошко, парафіянка при монастирі

— Пані Тетяно, як Ви прийшли до монастиря і чому відчули потребу приступити до сповіді?

Монастир у нас із 90-х років. Ми живемо біля нього все життя. Щоразу дивилися на монастир як на красиву будівлю, але щоб зайти туди — якось не було можливості. Але ще десь за рік до початку війни я все-таки зайшла, поспілкувалася тоді ще з о. Іваном Логаєм. Це була перша зустріч із монахами-василіанами.

З початком війни, коли нас окупували, ми з дому практично не виходили. Взагалі я ходила в Українську Православну Церкву лише на свята. Там нас ніхто не вчив, що і як потрібно робити, коли і навіщо приходити. Хоча я завжди вірила в Бога, вдома приватно молилася.

— Ситуація змінилася після окупації?

Після окупації до монастиря почали привозити гуманітарну допомогу і там її роздавали. Ця інформація розійшлася містом. Я пішла в монастир вперше того дня, коли давали гуманітарну допомогу. Але не за допомогою — мені було цікаво ще раз подивитися, як там усе всередині. Сама соромилася туди піти — легше було піти з натовпом, коли всі йшли по гуманітарну допомогу.


— Що Ви відчули, прийшовши до храму?

У самому храмі відразу відчула мир, Боже милосердя мене огорнуло. Відразу відчула різницю між Українською Греко-Католицькою Церквою і Українською Православною Церквою, куди я ходила до цього.

На Службі Божій отець-диякон нам усе показував і детально розказував, що, як і чому треба робити, де можна сісти, де стояти. «Отче наш», «Богородице Діво» я знала російською мовою. Разом хором молилися. Ця атмосфера мене торкнула. Прийшовши додому, я відчула, що подумки залишилася у храмі і що хочу знову повернутися. Так я почала ходити. Мені запам’ятався погляд отця — доброзичливий, зрозуміла, що мені тут раді. Ще про себе подумала, чому ж я швидше сюди не прийшла?

— Як Ви прийшли до сповіді?

Тут монахи постійно говорять про сповідь та її важливість, розказують, що для цього потрібно.

Минулого року ми ще святкували Різдво 7 січня. Перед цим, 6 січня, диякон Пахомій наголошували, що перед Різдвом підіть до сповіді. Я дивлюся, як люди йдуть, і думаю, «а ти чого сидиш, треба робити крок і йти». Отак без підготовки я побігла сповідатися до отця Ігнатія. Це була сповідь без підготовки, дуже сумбурна. Отець дозволив прийняти Причастя. Але в мене залишилося відчуття неспокою.

Я в житті тоді переживала переломний момент через сімейні обставини. Так збіглося, що в певний період на проповідях я знаходила відповіді на свої запитання. Мене це ще більше торкнуло і притягнуло.

За декілька днів до нас приїхав владика Михайло, він мені дав багато цінних порад та настанов. Так я, виписавши на листочки все, що мене тривожило з дитинства, підготувалася. І ось після цієї сповіді я отримала повне полегшення, світ став яскравішим, камінь із душі впав. Я відчула Божу любов і Боже милосердя, яке огортає. Слів бракує, щоб це описати. Я ще опісля посиділа у храмі в тиші. Це неймовірне відчуття любові від єдності з Ісусом. У мене всередині так ніби щось кричало, що нарешті ця зустріч відбулася. У мене було дуже піднесене відчуття, я почуваюся щасливою. Приходжу — й людям усміхаюся. Хочеться дивитися на світ зовсім іншими очима, з любов’ю. Також у молитовнику українською мовою були моменти, які я не дуже розуміла, то диякон Пахомій мені допомагав підготуватися.

— Що було далі?

Я відчула по ставленні отців і братів, що вони нас не осуджують за те, що ми є такими, як є, грішними, не знаємо багатьох речей. Вони навпаки дивляться, як нам можна допомогти, і шукають способів, що з нами можна робити. Мені запам’яталися слова Любомира Гузара про те, що на грішника треба дивитися не з осудом, а із питанням, що з ним можна робити. Ці слова я прочитала в очах диякона Пахомія, коли він дав мені книжечку з Божественною Літургією. Так воно зав’язалося і пішло: сповідь, піднесений настрій. Багато нам дала ікона Божого милосердя.

Пан Ігор Ворона, мешканець Херсона, парафіянин отців василіан

У 43 роки я вперше прийшов до церкви, а відтак і до сповіді. В окупації було дуже важко, адже будучи багатодітним батьком (5 донечок), я втратив роботу, не мав жодних доходів.

У монастир привозили допомогу. Одного разу просто прийшов допомогти розвантажити фуру. Після того, як закінчили розвантаження, нас запросили за стіл, нагодували. І я звернувся до ігумена — отця Ігнатія — із проханням, щоб нашій родині дав необхідні засоби гігієни. Він не відмовив. Раніше я взагалі до церкви не ходив. У 43 роки почав ходити. Раз пішов на Літургію, послухав — мені сподобалося. Потім до нас приїхав отець-диякон Пахомій. Він побачив мою дружину з донечками, також їх запросив приходити на Літургії. З цього моменту, а це вже понад рік, ми ходимо до нашого монастиря. Приходимо щодня. Зранку ми є на утрені, на Службі. І якщо є можливість, то приходимо також на вечірню. Диякон Пахомій нам подарував ікону Ісуса Христа — Божого милосердя.

По сьогодні постійно тривають обстріли Херсона. Ми в хаті стаємо всією родиною, молимося «Отче наш», «Богородице Діво» і йдемо до храму. Знаєте, нам так набагато краще стало жити. Я би сказав легше і спокійніше, наскільки це можливо в наших умовах. Ми майже всі повірили в Бога. А хто ще сумнівається, той ще в дорозі до цього.


— Як Ви пережили цей момент перших урочистих Сповіді та Причастя?

Я відчував страх, особливо перед самою сповіддю. Але коли вже сів біля отця, почалася сповідь, то трохи заспокоївся. Тим більше, що священник мені допомагав і підказував. Я відчуваю, як я змінився, коли почав ходити до церкви. А тепер ще й відчув легкість і відчуття Божої благодаті. Тепер стараємо щодня приступати до Святого Причастя.

— Якщо Вас діти запитають, що таке сповідь, як Ви їм поясните із власного досвіду?

Найперше я би сказав, що сповідаюся не перед священником і не для нього розповідаю гріхи. Я вірю, що за його посередництвом спілкуюся з Ісусом Христом. Саме Він мені прощає мої гріхи. А я цього дуже потребую, щоб мені було добре і краще жити. Тому треба йти. Троє моїх донечок уже теж сповідаються і причащаються.

Підготувала Христина Потерейко,
Департамент інформації УГКЦ

Дивіться також