EN
«Релігія — Великдень»: Історія про пасхальну поїздку капеланів на фронт

«Релігія — Великдень»: Історія про пасхальну поїздку капеланів на фронт

24 квітня 2023, 09:00 2275

«Релігія», — о. Ростислав Височан каже пароль на блокпості. «Великдень», — відповідає кремезний дядько років 50 з дерев’яною вервечкою на бронежилеті. Махає рукою, мовляв, проїжджайте. Схоже, підозр ми не викликаємо. Отець Ростик у пікселі, як годиться капеланові, Сергій Зосіч, підполковник, який пильнує, щоби двоє священників дали собі раду, теж. Під склом блакитного буса «Мудра справа» — плащаниця. Всю дорогу періщить дощ. «Ставлю воду на макарони», — каже по телефону о. Олег Ладнюк. «Гаразд, — відповідає о. Ростик. — За 20 хвилин будемо у Дніпрі».

За розповіддю о. Сергія Синовіцького

На півдорозі від Слов’янська до Сіверська

Отець Олег за кермом мінібуса «Нісан» знервовано оминає ями на дорозі. «Ти впевнений, що ми правильно їдемо?». «Так, звісно», — відповідаю, намагаючись надати голосу впевненого вигляду. Затискаю пальцем екран телефона з геолокацією, яку скинув Іван. Іван — молодший брат мого шваґра — старший від мене на рік. Пам’ятаю, коли нам було років 12–13, ми посперечалися, хто вище залізе на черешню. Здається, обоє вилізли на один рівень — далі вже було нікуди.

«Далі вже нікуди», — каже о. Олег, зупиняючись біля крайньої хати. Сіра вуличка. Подекуди під дворами стоять машини з білими хрестами. Здається, у цьому селі живуть лише військові. Хоча… Стривайте, здається, є і цивільні. Метрів за 100 від нашого мінібуса, ніби привид, з’являється літній чоловік. Повагом перевозить через дорогу тачку. Тачка рипить. Вдалині не вщухає артилерійська канонада. Раз по раз вчуваються кулеметні черги. «Це з полігона», — у відчиненій хвіртці з’являється Іван. Чоловік-привид завозить тачку на подвір’я вщент розбитого будинка навпроти і зникає.

Кілька місяців окупації, бої, визволення — зараз це село, що сховалось на півдорозі від Слов’янська до Сіверська, вже далеко від лінії фронту. Тут справді живуть військові. На відтяжці між бойовими завданнями чи між виїздами на полігон під час навчань, чи легкопоранені, яким забракло місця у шпиталях під час двотижневої відпустки-реабілітації. Як, наприклад, Іванові. «Убік від дороги не звертайте, — відразу попередив він. — Ці території особливо не розміновували».

У храмі Пророка Іллі у Краматорську

Великодній ранок ясний і вітряний. Тихий дідусь із білим волоссям — класичний паламар — відчиняє церкву. З о. Ростиком одягаємо ризи — чисті й випрасувані. Храм охайний, чиїсь турботливі руки дбають про нього. Одна шибка пробита, ніби дрібний уламок знічев’я залетів до церкви, щоб порушити її цілісну чистоту. Через шибку йде свіжий перетяг. Сходяться перші військові. Молоді парубки. Помітно вишколені, інтелігентні, україномовні. Невже пластуни? «Я з честю ношу свій однострій! Мій погляд — уверх, до небес! І розум, і ніж — однаково гострі. І гордість за лицарський хрест!» — наспівую подумки «Легіон» Положинського.

Отець Ростик починає Надгробне. Я сідаю сповідати. Пластуни підтягуються і по черзі йдуть до сповіді. Дякують. Крадькома витирають сльози в кутиках очей. Цілують хрест, дехто навіть намагається поцілувати мені руку. Незвично. Через пандемію ми вже давно від цього відвикли. Зауважую, що військових у храмі побільшало. Прийшли навіть кілька цивільних жіночок.

«Військових капеланів дуже мало, — каже о. Ростик на проповіді. — Священників взагалі мало в українському суспільстві, а військових священників — ще менше. Тому ми сьогодні тут, і хочемо передати щирі вітання від Отця і Глави нашої Церкви Блаженнішого Святослава, який освятив та передав для вас ці гостинці. Хочемо передати вітання від Служби військового капеланства ЗСУ, яка офіційно творить професійне капеланство. І хочемо передати вітання від ваших рідних та близьких, бо через нашу присутність, молитву і благословення всі вони хочуть вас обійняти, пригорнути, сказати величні й переможні слова „Христос воскрес!“» — от уміє ж людина гарно сказати, думаю.

Ліворуч, під розбитою шибкою, стоїть кремезний чолов’яга років 40 у мультикамі, опускає в підлогу червоні від сліз очі. «Бо нарешті потрапив на Службу Божу», — розповість він пізніше.

Отець Ростик завершує проповідь. Просить мене щось додати. Дивлюсь на спокійні й сумні очі військових. Що ви хочете почути, хлопці? І хоч ці суворі лиця не усміхаються, відчуваю від них невловиму радість звістки про Воскресіння Христа. Вони роз’їдуться по своїх підрозділах, привезуть каски з акуратно складеними пасками і крашанками (раніше я бачив таке лише на дитячих малюнках), а що залишиться в їхніх серцях?

«Якщо потрібно, я ще сповідатиму, — кажу. — Не бійтеся прийти до сповіді, звільнитися від усього злого, що обтяжує ваше серце. Ніколи не залишайтеся зі своїм болем сам на сам. Довірте його Богові». Відходжу вбік. Молодий хлопчина в зеленій флісці, з виголеною під 0,5 головою, дивиться на мене. Вагається. За хвилину підходить до сповіді.

У будинку Закарпатської ТРО

«Оце, не розумію хлопців, які ховаються від армії. Навіть я, старий, із моїм-то тиском пішов. І зять теж воює. Удома залишилися одні жінки — дружина й донька», — дядько Володимир, сивий чоловік міцно за 60, великими шматками нарізає картоплю на бограч. Його руки звиклі до штукатурки, цементу чи каменю (бо в цивільному житті був будівельником), але точно не до кухні. Поглядає на мене, немов очікує підказки, що робити далі. «Тепер наріжте перець, помідори, — дивлюся на шматки картоплі розміром із пів долоні й додаю: — Але перець дрібніше, будь ласка, дрібніше».

На великій сковорідці помішую дрібно нарізану золотаву цибулю і м’ясо. Розтоплюю сало (щоб у картоплі була хрумка скоринка) й обсмажую картоплю. Додаю овочі. Тепер дрібка перцю чилі, копченої паприки; тушкуємо кілька хвилин, перекладаємо в каструлю і додаємо воду. Варимо на слабкому вогні 30 хвилин.

«Якщо більше нічого не треба, то я збігаю покурю, — дядько Володимир, мабуть, мріє пошвидше забратися з кухні, і ніби виправдовуючись, додає: — Не вмію куховарити. Це треба любити».

Вечоріє. Вікно кухні виходить на подвір’я, прямо на льох, у якому військові ховаються під час обстрілів. Будинок на пагорбі, міцний, охайний. Повз нього спускається вниз центральна вулиця одного із приватних секторів Слов’янська, а від неї густою ялинкою розходиться мережка маленьких вуличок. Під будинком темніє наш блакитний бус. «Сусіди тут нормальні, не сєпари. Ми перевіряли, — запевнив нас замкомбат. — У машину не полізуть».

Хтозна де

Сусіди і справді в машину не лізли. Паски, ковбаски, пальники, газові балони, які ми берегли для останнього пункту мандрівки, торохтять у помітно опустілому вантажному відділенні. Залита сонцем дорога прямує вперед, а навігатор стрімко наближає нас до кордону з росією. Одне за одним проїжджаємо мертві села. Ось дві стіни з білої цегли із припеченими, ніби вершечки пасок, краями. Стоять самотою, тільки блимають пустими очима вікон. Ось паркан із червоними квітами, що ріс довкола великого подвір’я, а тепер тримає собою пустку. Біля нього притулилася верба з обітнутою верхівкою. Обоє, ніби посивілі ветерани, дивляться одне на одного й питають: «Що ти?», «Та нічого. А ти що?», «Та нічого». Село велике, розтягнуте вздовж дороги. За селом цвинтар, біля якого ми звертаємо вбік і прямуємо далі ґрунтівкою.

Назустріч нам виходить військовий у койотовій куртці й панамі, натягнутій на самісінькі очі. «Який я радий вас бачити!» — Любчик у своєму стилі — гучний, щирий, від лютого зовсім не змінився, хіба трішки схуд. По черзі обіймає нас так міцно, що здається, на грудях залишаються вм’ятини від магазинів на його «розгрузці».

Читайте також: «Дбай про душу, щоб залишитись людиною навіть серед пекла», — Любомир Бендас, військовий ЗСУ

У цій місцевості будинки пустують. Люди повиїжджали — хто за кордон, хто до безпечніших регіонів України. Немало й тих, хто виїхав у росію. Військові, які живуть у вцілілих будинках, платять господарям за оренду, нехай навіть і символічно, підтримують із ними зв’язок, із дозволу користуються речами та побутовою технікою. «Щоби ви не думали, що ми захоплюємо чуже майно», — каже Любчик. Дозволяє нам роздивитися зброю: легку американську гвинтівку, гранати, схожі на недостиглі зелені яблука.

«Обережніше, отче. Краще не чіпайте», — хвилюється Зосіч. «А от що я вам зараз покажу — не вгадаєте», — каже Любчик, зникає і за кілька хвилин приносить прямокутний чорний футляр, з якими зазвичай ходять скрипалі. Та в ньому точно не скрипка. «Я цим уже трьох російських „пташок“ посадив — і це тільки за місяць! — Любчик дістає гармату, що перехоплює ворожі дрони. — Просто перебиваєш канал зв’язку, садиш „пташку“ і все — вона твоя».

Колись мій тесть займався автомодельним спортом. Мав маленьку білу Формулу-1 на радіокеруванні. На змаганнях кожен учасник керував своєю машинкою на певній частоті. Іноді (хоч і дуже рідко) частоти перебивалися, машинки припиняли слухатися. Тоді судді зупиняли відлік часу, щоб учасники змогли налаштувати зв’язок з машинками. Тільки після цього продовжували перегони. Щось подібне і з цими дронами. Мають же хлопці, чим розважитися, думаю. Та відразу відганяю цю думку. Озираюся на розбите село. І розумію, що вони тут зовсім не розважаються. Зовсім.

Вивантажуємо речі з буса. Любчик із побратимом сідають у білий пікап «Тойота», проводжають наш бус до найближчої заправки. На заправці пригощають кавою, прощаються. Сідаємо в бус. Дорога на Київ. Ясний квітневий полудень.

Марта Синовіцька
Департамент інформації УГКЦ

Інші історії