EN
«Дбай про душу, щоб залишитись людиною навіть серед пекла», — Любомир Бендас, військовий ЗСУ

«Дбай про душу, щоб залишитись людиною навіть серед пекла», — Любомир Бендас, військовий ЗСУ

20 березня 2023, 08:00 1400

Березневі ночі інколи холодніші за зимові. Двері загального балкона раз по раз стукають — вітер гуляє сходовою кліткою. «Де би не був, не забуду дім…, — лунає „Калуш“ із Любомирового телефона. — Хочеш, закрути мене як бігуді…». «Хвилинку, це дружина, — перепрошує, дістає телефон і стиха додає. — Це як у тому анекдоті, що ніхто у світі не здатний підкорити українця, окрім його жінки». Усміхається, гасить цигарку, піднімає слухавку: «Алло…».

З вогнем у серці, із блиском очей
До перемоги йдеш крок за кроком!
Та біль людський і тобі пече,
Ти став твердим, та не став жорстоким!

Олександр Положинський

Знай своє завдання

… я не стежу за датами, за днями тижня. Мені важливо чітко знати своє завдання, а чи то буде в понеділок, чи в середу, чи у квітні, чи в листопаді — байдуже.

Влітку та на початку осені я на волонтерських засадах був інструктором у навчальному центрі ССО (Сил спеціальних операцій. — Ред.). Тренував усіх, хто хотів мобілізуватися і йти воювати. Навіть тих, хто вже мав бойовий досвід (серед них були і майори, і підполковники).

Я не мав на меті заганяти їх фізично — хотів максимально добре підготувати до реальних боїв, навчити правильно поводитися зі зброєю. Наприклад, зараз ти впадеш на спину — і піднімешся без проблем. А я вдягну на тебе бронежилет, дам у руки автомат — спробуєш піднятися. Якщо не вмієш керувати своїм тілом, то вовтузитимешся на спині як черепаха. Це тільки один нюанс, а їх безліч.

За два з половиною місяці через мене пройшло 2500 людей. Я відправляв усіх їх воювати, а сам залишався на базі. Хотів випробувати себе, перевірити свою фізичну форму. Після поранення 2014 року не знав, як поведеться моя спина, якщо знову піду на фронт, не знав, чи зможу взагалі вдягнути бронежилет. Дурень бере собі автомат і чеше в бій, а потім спину скрутило, впав і все — навоювався. Так робити не треба.

У навчальному центрі була смуга перешкод. Щоби проганяти через неї людей, я мусив сам проходити її найкраще. Тож за день проходив її разів зо 20 — із кожною групою. І врешті сам мобілізувався у бойовий підрозділ.

Тренуйся

Вгадай, хто був лідером у моєму кварталі в Новому Роздолі? (усміхається) Не був ні найвищим, ні найсильнішим, але робив так, що мене слухали. Думаю, це виявляється змалечку, навіть у дитячих іграх. Чи ми грали в черепашки-ніндзя, чи у футбол, чи у «війнушки» — я завжди був головним.

У школі я був другим найнижчим по зросту. Мене ображали і мені це не подобалося. Тому почав тренуватися. Щоліта їздив у село і там знайшов свого тренера — колишнього КМС (кандидата в майстри спорту. — Ред.) із кікбоксингу. Він узяв мене під своє крило і почав тренувати. І за два літа мене на кварталі вже почали поважати і трохи боятися.

В армію я пішов у 2000-му. Пройшов пʼять місяців ВШМС (Вищої школи молодших спеціалістів. — Ред.) у Києві, потім служив у Яворові та Брюховичах на Львівщині.

Пам’ятаю, наша «учебка» в Києві була дуже велика. У ній у чотирьох місцях стояли протипожежні бочки з піском. Знаєш, такі — біля піску стоїть щит, червоне відро, сокира і лопата. Одного разу ми провинилися і офіцер нас зібрав біля купи піску. Мені сказав брати відро і насипати у протипожежну бочку, поки не буде повна. Пів дня я носив пісок у бочку, але вона ніяк не наповнювалася. Тоді зупинився на віддалі й чекав. Дивлюся: іде солдат, набирає пісок із моєї бочки і несе у свою. А офіцер поставив нас по колу. Я, наприклад, брав пісок за 500 метрів і ніс у свою бочку, інший солдат брав із моєї і ніс у свою, а з його бочки брав інший. Останній ніс пісок на купу, з якої я брав. І так ми носилися з тим піском по колу по всій «учебці», поки не зрозуміли, що й до чого, і не домовилися. Отакі офіцерські приколи.

Або інша історія — про яблуні, що росли в нас на плацу, з кислющими зеленими яблуками. Ми їх пообгризали (якраз перед генеральською перевіркою) і нас змусили на сусідніх складах нарвати таких самих і попришивати нитками до дерев, щоби вони виглядали цілими.

А траву ми як стригли! Сідали в ряд і щипали руками. Армія — це коли квадратне котиш, а кругле несеш (усміхається).

В «учебці» в мене було 18 похвальних грамот за фізичну підготовку. Щотижня кожна рота давала по бійцю, який біг разом з іншими три кілометри. Той, хто прибігав найшвидше, отримував торт (на який ми скидалися). Так от: я не програв жодного торта (пишається).

Не панікуй

Кажуть, на війні головне бути витривалим, а не великим і сильним. Та чого? За великими добре ховатися (сміється). Як я за великим сховаюся, то хто в мене попаде?

А якщо серйозно, то на війні головне кмітливість. Сила нічим не допоможе. Уяви: вилетіла ворожа куля або міна (клацає пальцями). Вгадай, що станеться першим: тебе поранить чи ти почуєш звук? Звісно, що поранить або вб’є — ти навіть звуку не почуєш. На війні допомагає розсудливість і холоднокровність. Маєш дві секунди. Швидко зорієнтуйся. Постав себе на місце ворога. Подумай, що би ти зробив, якби там стояв? Куди би заліз? Куди би пішов? Прорахуй дії на кілька кроків наперед. І тоді, можливо, виживеш.

Важливо розуміти, для чого ти там і що на тебе чекає. Знати, з чим працює ворог. Наприклад, ти знаєш, що в нього є снайпер, — і бережешся від снайпера. Знаєш, що в нього стоїть артилерія, — береш карту й вираховуєш, куди та артилерія дістає, малюєш собі зелену, жовту та червону зони безпеки. Не можна взяти автомат, крикнути «Ура!» й побігти «гасити» москалів. Ти готуєшся до кожного виходу. Ти розробляєш кілька планів розвитку подій, прораховуєш плани відходу, пам’ятаєш про медиків: де вони стоять, за скільки часу приїдуть, думаєш, що робитимеш, якщо всіх поранять, як триматимеш бій. Що краще підготуєшся, то більше матимеш шансів вижити і зберегти життя особового складу. А решта — удача. Ворог вистрілить будь-куди за 500 метрів і попаде в тебе. Навіть не буде цілитися — просто покосить кулеметом, а ти будеш у зоні ураження, не встигнеш впасти на землю — зловиш кулю. Ухилитися від кулі, як показують у фільмах, неможливо. Тому думати (і боятися) треба перед боєм.

Так, боятися треба. Якщо ти боїшся за себе чи побратимів — ти живий. Перестаєш боятися — мертвий. Але треба вміти швидко прийняти рішення. І головне не стояти довго на місці! Деколи краще прийняти хибне рішення, але швиденько щось зробити, ніж довго й непорушно думати.

Не їж чужих дітей!

У 2014-му мені був 31 рік. Я пішов на фронт добровольцем на четвертий день війни. Вдома залишив дружину з малесенькою донькою. Два тижні нас вишколювали на Яворівському полігоні, два тижні — на Дніпропетровському. А потім кинули в Амвросіївку, Лисичанськ, Довжанськ, Зеленопілля… Дружина думала, що я на полігоні, аж поки мене не поранили. У Зеленопіллі нас сильно обстріляли. Тоді загинуло дуже багато хлопців, ми їх по коробках збирали…

Чому пішов? Бо кожен має своє місце. Чому художник пише картини? Чому пекар добре пече? Бо вміє! Я знав, що маю фізичну підготовку й відчував обов’язок піти на фронт.

У 2014-му я спілкувався з місцевим населенням на Донеччині. Слухав літніх людей, які шкодували, що їх обманули на референдумі. Казали, що їм збрехали, мовляв, підпишіть папірчик, щоби гроші Донбасу залишалися на Донбасі, а не годували всю Україну чи йшли в кишеню Києва. І жодного слова про «народні республіки».

Пропаганда там дуже ефективно спрацювала. Пам’ятаю, в одному селі до мене з острахом підійшла вагітна жінка і серйозно запитала, чи правда, що ми розпинаємо дітей. Відповів: «У мене теж є донька. Я її люблю. Як ти думаєш, я свою дитину люблю, а чужих з’їдаю на обід?».

Молися

Навіть невіруючі на війні починають молитися, але по-своєму. Не можу сказати, що всі вони стають віруючими. Якось під час бою мій побратим-атеїст вигукнув «О, Боже!» (звісно, коли по тобі працює танк, то і не таке закричиш). Я кажу: «О, бачиш, ти вже повірив у Бога. Ще кілька разів танк стрільне і станеш найбільшим віруючим» (усміхається).

На війні є побратимство. Уяви, що хочеш поговорити з другом, якого вже немає. Уяви, що тобі страшно, тобі потрібна підтримка, порада. Уяви, що не віриш у Бога і залишаєшся сам на сам. Так можна і дахом поїхати (може, тому люди й дуріють на війні?)…

Коли ти з Богом, то маєш великого Друга, який знає про тебе все, що ти не намагався б йому наплести. Він знає, коли ти плачеш. Кажуть, чоловіки не плачуть. Неправда. Ми плачемо так, щоб цього ніхто не бачив. Ніхто, крім Бога. Йому ти можеш розказати те, що не розкажеш ні побратимам, ні дружині. Бо Він і так усе це знає. Може, деколи й хочеш Його обманути, щось недорозказати, але в ту ж мить смієшся із себе: «Кого ти хочеш надурити?». Він знає усе: що я роблю правильно, а що неправильно, за що я каюся, а за що ні. Бо створив мене таким і дав мені волю.

Не розумію атеїстів, які ні в що не вірять. Я кажу: мене вб’ють, того вб’ють, того і того. І ти залишишся в окопі сам. І здурієш. Я ж ніколи сам не залишуся — я завжди з Богом. Навіть якщо помру (ніхто ж не гарантує, що якщо ти віруючий, то Бог тебе захистить і врятує від смерті).

Бог прощає. Бо якби не прощав, то такі грішники, як я, вже давно би горіли в пеклі (усміхається).

Пам’ятай тих, хто пішов

Хто з любовʼю в вогонь пішов,
Той не згинув, а полетів! …

Kozak System

Липень 2014-го. Під Зеленопіллям нас обстрілюють. Уночі мене ранять. Це «Град». Великий осколок відриває шмат броніка, просто розламує його, заходить у спину і виходить збоку навиліт. Не можу дихати. Ноги на місці? На місці. Мацаю спину. Розумію, якщо зачепило печінку або нирку, значить не паримся: розслабились, закурили сигаретку, чекаєм кілька хвилин і спокійно собі вмираєм (гірко усміхається). Мій побратим кіпішує, знімає з мене бронежилет. А я сиджу і готуюся до смерті. Бо з того поля, де ми є, мене ніхто не встигне довезти до медиків. Пізніше на тому місці знайдуть мій роздертий бронік, моїй дружині скажуть, що я, ймовірно, загинув…

Та за кілька хвилин, на диво, я не відключаюся. Ми розуміємо, що треба швидко виїжджати. В машині сідаю на лаву біля дверей. Поруч — двоє побратимів, навпроти — інша лава, теж із хлопцями. Ми їдемо, машину хитає, вони мимоволі штовхають мене в поранений бік. Страшенно болить. Я злізаю з лави і пересідаю в ноги. На моє місце посувається інший хлопець. І тоді машини перед нами починають обстрілювати…

Москалі все знали: коли ми виїжджатимемо, яким маршрутом. Спершу вони пристрілювалися — кілька машин навіть встигли проскочити. Але наша потрапила під вогонь. У мене на шиї була вервечка. Коли ми виїжджали з Дніпропетровського полігона на війну, до нас приїхав священник. Не знаю навіть, чи він був греко-католиком, чи православним; на той момент це було неважливо. Я в нього висповідався, і він роздав нам білі пластикові вервечки — тепер їх називають АТОвськими. А тоді про них ще ніхто не знав.

… я бачу, як машини перед нами обстрілюють, усе вибухає, земля, частини кузовів і частини людей розлітаються на всі сторони. Хапаю на шиї ту вервечку. Вона сама вилізає з-під кітеля — я вже без бронежилета, без нічого. Пригинаюся і починаю молитися. Прошу: «Боже, допоможи нам!».

Збоку від машини прилітає.

Вибух.

Чорний дим. Осколки молотять по землі. Ноги хлопця, який пересів на моє місце, падають, чіпляються за фаркоп. Я думаю, може, він живий, просто вилетів з машини? Хапаю ті ноги, намагаюся його дістати. Але бачу, що, крім ніг, нічого нема — його повністю розірвало. А Паші, який сидів поруч, розірвало спину. Хутко накриваю його спальником, щоб інші не панікували. Позаду — хлопець із розтрощеною ногою. Перев’язую його, ставлю три джгута (у нас тоді були ще старі СРСРівські), аби хоч якось спинити кровотечу, колю знеболювальне.

Потім йому поставили крапельницю з плазмою, бо ми виїжджали дуже довго, пересідали з машини в машину. Ще один поранений з нашої машини перев’язав себе сам. За тиждень у шпиталі в мене з вуха витягли шматок м’яса того хлопця, якого повністю розірвало.

Плач наодинці

Я весь час запитував себе, чому я зліз із лавки? Чому загинули ті двоє хлопців? Один із них був сиротою. Інший мав маленьку донечку. Вона потім казала, що тато тепер воює разом з ангелами.

Пам’ятаю, ми з Пашею перед тим, як їхати воювати, пішли в магазин у Яворові й купили по банці «Бірміксу». Там є одна дуже гарна верба. Ми домовилися, що коли закінчиться війна, приїдемо туди, знову купимо по «Бірміксу» і вип’ємо вдвох під вербою. Уже після шпиталю я приїхав туди сам, купив дві банки того пива, сів під вербу. І лише один Господь бачив, як я тоді плакав… (стишує голос). Як маленька дитина. Я ніби говорив із Пашею — це він був сиротою. Я запитував, чому він загинув, а я вижив? Вони ж усі були в бронежилетах, у касках, а я — ні! І мене не зачепило жодним осколком! В якусь мить зрозумів, що якщо вже Бог врятував мене, то значить Він має якийсь план. І я мушу виправдати Його довіру.

Приблизно в той період я познайомився з отцем Ростиславом Височаном. І почав разом із ним займатися вихованням дітей, відновлювати «Тризуб», робити дитячі вишкільні табори, допомагати в УМХ.

Любомир Бендас та о. Ростислав Височан, травень 2022 року.

Говори з капеланом

Розвивати треба не тільки тіло, а й душу. Як потрібно не тільки качати м’язи, а й розвивати уважність, кмітливість, вміння швидко приймати рішення. Толку з того, що ти сильний? Ти кинешся в бій не подумавши і тебе відразу застрелять. Та навіть не застрелять, а з рогатки заб’ють.

Так і з душею. Дбай про душу, щоб залишитися людиною навіть серед пекла. Як в умовах тотального страху не скотитися до рівня москалів, які, як звірі, вбивають усіх без розбору? Капелан — це той, хто допомагає відчути межу. Наприклад, учора ви з побратимами разом їли, говорили, сміялися. Сьогодні в бою хтось із них загинув. А ти взяв у полон москалів, серед яких убивця. Що ти захочеш із ним зробити? Поцілувати в лобик? Навряд. Але нас від них те і відрізняє, що ми не вбиваємо просто так, для задоволення. Ми вбиваємо, бо захищаємося, бо інакше перестанемо існувати як нація, як держава. Якби я мав таку можливість, то не вбивав би їх. Був би щасливий, якби вони всі добровільно здалися. Я б забрав їх живими.

Людина, яка довгий час на війні, може втратити відчуття тієї межі. Але якщо ми полюбимо вбивати, то чим тоді відрізнятимемося від москалів, які були в Ірпені, Бучі, Ізюмі? Капелан завжди дає розуміння, що ти тут робиш. Є хлопці, яким зриває дах, які забувають про сім’ю, наприклад, і для них війна стає домом. Важливо пам’ятати, що війна — це не твій дім. Війна — це ненормально. Ти мусиш вижити заради своєї дружини, дітей, батьків. Ти мусиш повернутися додому, зняти форму, забути про зброю. А не ходити й розмахувати автоматом, бо «я воював».

Капелан може допомогти навіть невіруючим, просто поговоривши з ними. Є військові, які не хочуть говорити з психологом. Буцімто, якщо я говорю з психологом, то я вже якийсь псих. Є такий міф.

З капеланом можна поговорити про те, чого не обговорюватимеш із побратимами. Середовище військових буває таке… занадто маскулінне. З побратимами боїшся показати слабину. Не говоритимеш, наприклад, про сварку з дружиною чи з батьками. А з капеланом — запросто.

Коли ми говоримо з Богом, ставимо Йому запитання, то Він завжди нам відповідає. Однак ми не завжди можемо зрозуміти ці відповіді. Деколи капелан може розтлумачити те, чого не розумієш. Пояснити, чому сталося саме так.

Вчи заповіді

Найбільший біль військового — вбити іншу людину. Бо ти живеш із цим все життя. Нам психологічно легше знелюднювати росіян, називати їх москалями, орками. Але ми розуміємо, що це такі ж люди. І — раптом ви не знали — їм так само страшно. Вони так само кличуть: «Мама!». Вони так само затискають у руках фотографії своїх дітей і жінок. І моляться…

Є 10 Божих заповідей, однакових для всіх. І серед них — «Не вбий!». Думаю, коли я помру і стану перед Богом, Він не плескатиме в долоні, не казатиме: «Ти молодець, ти захищав свою державу, свою сім’ю». Він запитає: «Чому ти вбив?».

Війну придумали люди, людство загалом — така природа людини, ми схильні до гріха. Це цілий клубок: людина вигадала зброю, почала вбивати інших заради вигоди чи амбіцій. Зараз ми змушені вбивати ворогів, аби не втратити державу, аби вижити. Ми бачимо, що роблять москалі на окупованих територіях, як вони мучать цивільних, як поводяться з нашими військовополоненими. Їх не можна пускати далі. Ми захищаємося — і можемо так себе виправдовувати. Але від цього вбивство не перестає бути гріхом. І цей біль, цей гріх ми нестимемо до кінця життя і відповідатимемо за нього після смерті.

Не вір брехні

Та ми не маємо іншого виходу. Мусимо їх дотиснути. Те, що росія почала повномасштабну війну, розв’язало нам руки. Як би це прикро не звучало, але зараз, попри те, що гине цвіт нації, ми маємо шанс нарешті від’єднатися від росії раз і назавжди. Щоб наші діти вже не кусали того дурного совкового виховання. Бо нас, а тим паче наших батьків, виховували як рабів: «Нам солнца нє надо — нам партія свєтіт, нам хлєба не надо —  работу давай».

Я не готовий бути узурпатором — Москва мене не цікавить. Мене цікавить територія України. Наприклад, Бєлгород (хитро усміхається та відразу стає серйозним).

Росіяни хочуть крові — вони так ментально виростають. Уяви, що ти маленький москаль («Господи, прости!»— сміється, закочує очі). Тебе змалечку годують брехнею, ти свято віриш у неї. Потім такий вгодований виростаєш. Ой! — і вже опинився в чужій країні зі зброєю в руках, а ззаду йдуть погані дяді кадирівці і стріляють, якщо раптом ти передумав воювати.

Вони вважають себе християнами. Але поглянь, як вони спотворили образ християнства! Вони справді вірять, що Бог схвалює війну, що Він з ними!

Цінуй життя

Ми мусимо усвідомити, що поки всі, хто може, не стане на захист Батьківщини, ми не переможемо. Або ми своєю кров’ю здобудемо перемогу, або будемо рабами до кінця життя. Я не кажу, щоб усі підряд ішли в армію. Бо «махрові хлопчики» роблять більше проблем, ніж користі. Але кожен на своєму місці — на роботі, у волонтерському центрі, у шпиталі — мусить трудитися для перемоги.

Війна змінює людей. Ти починаєш цінувати життя. Перестаєш звертати увагу на дрібні проблеми. Думаєш, Боже, які ми були дурні, як того не цінували — могли мирно жити, любити рідних, працювати, будувати свою країну, робити щось для неї. А ми сварилися, підставляли один одного. Тому велика війна була єдиним шансом відірватися від москальні, зрозуміти, якою потужною нацією ми можемо бути, на яких засадах нам варто виховувати дітей. Вони мають знати, як виборюється свобода, і цінувати це.

Після перемоги ми мусимо якнайшвидше все відбудувати. Розумієш, ми просто не маємо права розслабитися, почати нити, втягнутися в політичні суперечки. В нашої перемоги буде дуже висока ціна. То виправдай її!

***

Світло фар чорної «Паджеро» розрізає темряву. Підсвічує сухі білі сніжинки. Вони падають на асфальт і зникають. Здається, весна буде холодною. «Почекаємо трохи. Зараз ґрунти підсохнуть — і почнеться… Легко не буде. Та це не означає, що ми не впораємося», — Любомир усміхається, підморгує, підтягує рукава «койотової» куртки, сідає в машину.

Проти ночі на 11 липня 2014 року регулярні війська рф із реактивних систем залпового вогню «Град» обстріляли позиції ЗСУ, які прикривали кордон у районі с. Зеленопілля, що на Луганщині. Загинуло 38 військовослужбовців 24-ї механізованої, 72-ї механізованої, 79-ї аеромобільної бригад ЗСУ та Прикордонної служби України. Понад 100 осіб отримало поранення. Росіяни також обстріляли евакуаційну колону, що вивозила поранених. Атака під Зеленопіллям стала першим масованим застосуванням регулярної армії рф проти України. Після цього українські бійці ще майже місяць тримали оборону на тій ділянці фронту під постійним ворожим вогнем.

Марта Синовіцька
Департамент інформації УГКЦ
Фото з особистого архіву Любомира Бендаса
Текст читає Дмитро Зозуля

Локації

Інші історії