Священник для українців у Греції отець Роман Скрипнюк: «На Літургії ми маємо простір набагато святіший, аніж Єрусалим чи Рим»
Отець Роман Скрипнюк уже майже 5 років служить для української громади у Греції. Він приїхав до Афін у постковідний час влітку 2021 року, а вже незабаром почав допомагати українським біженцям, які опинилися у Греції через війну. Як служити у країні із глибоко православною традицією? Як грецький менталітет впливає на українську молодь? Як навчання за кордоном формує сучасного душпастиря? Про це, а також про досвід капеланства у виправній колонії та власний шлях до священства о. Роман розповів в інтерв’ю.
— Отче, 5 років тому Ви стали душпастирем для українців у Греції. Чи Ви свідомо обрали саме цю країну, чи це була відповідь на потребу Церкви?
— Швидше відповідь на потребу Церкви, бо я такого не планував.
Я закінчив Івано-Франківську семінарію, прийняв дияконські, а потім священничі свячення, і за кілька місяців поїхав на навчання до Рима. Після закінчення студій повернувся до України, і з благословення Коломийського єпарха владики Василя Івасюка розпочав служіння у селі Товмачик, біля Коломиї. Це дуже цікава парафія, бо там є відпустовий центр. Це досить давнє паломницьке місце. Понад 400 років туди приходять люди. Там колись був монастир і досі є чудотворне джерело, де, за переказами, одному подорожньому обʼявилася Богородиця. Парафія там була маленька, але, з огляду на відпустове місце, праці було достатньо. Я там прослужив 3 роки, паралельно звершуючи обовʼязок капелана в Коломийській чоловічій виправній колонії №41.
Протягом 3 років служив собі і не планував нічого змінювати. Але надійшла пропозиція спочатку отцю Ігореві Посоленику, нашому настоятелю тут, в Афінах, а потім і мені їхати служити до Греції. Я спочатку був збентежений, оскільки це інша мова, інша культура, у мене було дуже багато планів щодо служіння в Коломиї. Але голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ владика Степан Сус запропонував, а владика Василь не заперечував — так я опинився тут.
Дякувати Богові, до Товмачика замість мене прийшов дуже хороший священник, молодий, активний. Тому тішуся, що праця, яку я там звершував, не була марною, а має продовження, навіть набагато краще. А я служу разом з отцем Ігорем як сотрудник в Афінах і загалом у Греції.
— Як Вас зустріла нова країна? З якими викликами зіштовхнулися на початку? Як опанували мову?
— Мені дуже допомогло знання італійської. Єпископ Мануїл Нін, який тут був на той час і нас приймав, говорив італійською. Священники Грецького екзархату теж розмовляли італійською досить добре, тому комунікація відбувалася італійською. З нашими людьми в душпастирстві говорили українською, а грецька була потрібна для побутових питань, але на початку я давав собі раду завдяки шкільній англійській.
Греція зустріла мене 5 серпня 2021 року неймовірною спекою. Температура в те літо била сторічні рекорди. Відчинилися двері літака і мене накрила ударна хвиля тепла.
Якщо порівнювати з Україною щодо побуту, сервісу, то Греція набагато кроків позаду. У нас, куди би ти не зайшов — у якийсь маленький магазинчик чи кафе — все буде на найвищому рівні: гарно, сучасно, чисто. А тут ніхто нічим не переймається, всі задовольняються тим, що є. Як було 50 років тому зроблено, так і є.
Нас спочатку тимчасово поселили в малесенькі кімнатки із залізною шафкою, без кондиціонера, без нічого. Ця спека і вдень, і вночі, ти постійно мокрий — це все трошки вибивало з колії. Але вже за кілька днів дали інші кімнати, більш комфортні, з кондиціонером, — стало легше.
Це був постковідний час, ще діяли певні обмеження, вимоги щодо вакцинації, носіння масок. Людей на парафії було мало. Я спочатку думав: «А що ж ми тут двоє робитимемо?». Здавалося, що й один священник легко дасть собі раду. Але потім, коли у вересні—жовтні люди повернулися з літніх відпусток, коли ковідні обмеження почали відступати, стало зрозуміло, що тут справді багато роботи. Навіть і для трьох священників вистачить праці.
— Розкажіть про напрямки і географію Вашого служіння. Ви сказали, що надаєте духовну опіку українцям не тільки в Афінах, а й у різних містах Греції.
— Служіння справді різноманітне. Щодня маємо Божественну Літургію. Інколи у вівторок — вихідний, але не завжди. Щодня проповідуємо, і це стимул постійно ретельно готуватися, перечитувати слово Боже.
Окрім літургійно-проповідницького служіння, маємо Катехитичну школу. Дуже часто доводиться спілкуватися з людьми, відвідувати вірних у їхніх домівках, зокрема хворих і немічних. Люди запрошують у гості на обід, вечерю чи на каву. Часто вділяю Єлеопомазання. У парафії багато людей старшого віку, які стикаються із проблемами зі здоровʼям, тому з радістю сам пропоную, і люди із вдячністю приймають це Таїнство. У мене олія завжди напоготові, а також требник і єпитрахиль.
В Афінах діє багато українських громадський асоціацій, які постійно запрошують на свої заходи, різні презентації, ярмарки, зустрічі, конференції. Часто беремо в них участь.
Їздимо різними містами Грецької Республіки. Раніше регулярно відвідували Салоніки. Спочатку ми з отцем Ігорем чергувалися, потім він перейняв це служіння. Але зараз там, дякувати Богові, є інший український священник — отець Роман Сухоруков, який обслуговує грецьку греко-католицьку парафію поблизу Салонік і водночас нашу українську громаду.
Ще маємо душпастирський осередок у місті Патри, де прийняв мученицьку смерть апостол Андрій. Час до часу їздимо туди служити. Це 200 кілометрів від Афін. Отець Ігор літав на острів Крит, відправляв Літургії у місті Іракліон, там є наші українці, досить гарна активна громада.
Одного разу я відправляв Службу Божу на острові Корфу (Керкира). Він відомий тим, що там спочивають мощі святого Спиридона. Щоправда, там на Літургію прийшло лише четверо чи пʼятеро людей.
У звʼязку з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну в Афінах зʼявилося дуже багато роботи. Перші півтора року ми активно роздавали допомогу (речі, продукти, побутову хімію тощо) для вимушено переселених осіб. Постійно треба було поповнювати запаси, закуповувати все, потім роздавати.
— Як загалом змінилося Ваше служіння і Ваша громада з початком війни в Україні?
— 24 лютого 2022 року я був на парафії сам. Отця Ігоря з певних причин упродовж двох тижнів не було в Афінах. Тому разом із сестрами ми змушені були прийняти цей виклик. Ніхто не знав, що маємо робити, як це має бути. Були думки, що, можливо, за тиждень–два війна закінчиться. Але, як бачимо, вона триває досі. Спочатку все було надзвичайно хаотично, нам прибувала різна допомога — ми її роздавали. Десь за місяць уже трошки ввійшли в колію і налагодили звʼязки з німецькою благодійною організацією «Space-Eye», яка нам виділяла кошти, а ми закуповували продукти й побутову хімію для наших біженців. Роздавали двічі на тиждень. Приходило доволі багато людей.
Знаємо, що люди часто приходять тільки за матеріальним, інші речі не завжди їх цікавлять. Але було по-різному.
Чи змінилися парафія? Так, безперечно, трошки додалося людей. Спочатку було більше, потім пішов певний відтік, бо хтось виїжджав до інших, більш заможних, країн Євросоюзу, хтось повертався додому. Деякі сімʼї залишилися тут і стали активними парафіянами. У пропорційному відношенні це десь 10%, але вони дуже цінні, беруть активну участь у житті парафії, їхні діти відвідують Катехитичну школу. Свіжу кров вони все ж влили в нашу громаду.
— Українська громада в Афінах доволі діяльна. У соцмережах постійно зʼявляються повідомлення про проведення свят, мітингів, ярмарків. Це ініціатива Церкви, яку підтримують парафіяни, чи навпаки — заходи організовує громада, а священники долучаються?
— Тут ініціатива йде з обох сторін. Ми часто виступаємо організаторами різних заходів. На церковному подвірʼї влаштовуємо благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ, культурні події і, звісно, відзначення релігійних свят. Деякі ініціативи перейняли ще від попередників, деякі запровадили самі.
Українські асоціації постійно нас запрошують взяти участь у їхніх заходах. Їхні представники часто є нашими активними парафіянами.
Треба сказати, що культурна й соціальна діяльність обʼєднує навіть тих українців, які не надто сильно заангажовані в житті церковної громади.
— Якою сьогодні є Ваша громада? Чим вона живе і як змінюється?
— Завжди хочеться, щоб у храмі було якнайбільше молоді. У нас більшість людей на недільній Літургії старшого віку. Хоча молоді сімʼї присутні в Афінах. Є і наша молодь, і діти. Але особливості грецького менталітету накладають відбиток на менталітет нашої діаспори. Якщо, наприклад, в Італії абсолютно нормально, що велика кількість молодих людей щонеділі відвідує Месу, бере участь у Святих Таїнствах, то у Греції реалії інші. Грецький менталітет такий, що вони християни, православні, вони цим пишаються, це для них важливо, але значною мірою не впливає на їхнє щоденне життя. Більшості вистачає десь-колись на свята прийти до церкви, засвітити свічку. На їхню думку, цього достатньо. Тобто належність до Православної Церкви не спонукає їх брати активну участь у парафіяльному житті.
Наші діти, наша молодь, які навчаються у грецьких школах, грецьких університетах, є частиною грецького суспільства, дуже часто переймають цей спосіб мислення, це бачення своєї релігійності. Вони усвідомлюють: ми — українці, християни, греко-католики, але часто тяжко пояснити молодій людині, чому вона має щонеділі бути у храмі Божому, чому треба регулярно приступати до Сповіді, чому цеважливо. Тому ми боремося, як-то кажуть, за ці молоді українські душі, молимося за них, але не так легко заангажувати їх до церковного життя, як у деяких інших суспільствах. Не так легко пробити цю ментальну перепону. Тому все ж таки більшість людей у нашому храмі похилого віку, як, зрештою, часто і в наших громадах в Україні.
— Попри те, що на Літургії більше людей старшого віку, у Вас діє Катехитична школа. Це означає, що є діти. Як їх вдається гуртувати навколо Церкви?
— З дітьми легше, тому що їх приводять батьки. А вже хлопця чи дівчину 16+ не дуже-то «заженеш» до храму.
Тому часто ми працюємо з дітьми, вони є учнями Катехитичної школи, хлопці прислуговують у святилищі, а потім досягають певного віку, 16–17 років, і зникають із нашого поля зору, або майже зникають, але років за 5–10 знову приходять до Церкви вже як сімʼї, із власними дітьми, яких теж потім приводять до школи.
Ми віримо, що те зерно, та праця у Катехитичній школі, у таборах, наша інша діяльність у межах душпастирства дітей і молоді не марна. Ми знаємо притчу про сіяча: справа сіяча — сіяти, а Господь уже подбає про те, щоб те зерно все ж таки приносило свій плід.
— Як Вам, греко-католицькому священникові, служиться у глибоко православній країні? Яке ставлення відчуваєте?
— Ми служимо в нашому греко-католицькому храмі. Ніхто ніяких перешкод у нашій діяльності, у нашому служінні нам не завдає. Жодного дискомфорту не відчуваємо. Коли виходиш у грецьке середовище, звичайно, чуєшся певною мірою чужим для греків. Є дехто вороже налаштований, але таких меншість. Хтось може відвертати голову, не вітатися. Але багато православних священників спілкуються і сприймають тебе як співбрата.
Звичайно, коли подорожую до католицьких країн, як-от Італія, Польща чи Хорватія, то почуваю себе там наполовину як вдома, порівняно із Грецією. Там ти можеш зайти в будь-який храм, і тебе сприймають як свого, ти можеш стати до престолу, співслужити Божественну Літургію. Мені, як греко-католицькому священникові, там набагато комфортніше. Тут на ціле місто Афіни є лише кілька римо-католицьких храмів. Греко-католицький взагалі наш один. Тобто тут домінує Православна Церква. Бракує католицького середовища, але приймаємо реалії такими, як є.
— У Греції Вас приймає Грецька Греко-Католицька Церква. Ви фактично є частиною місцевого екзархату. Як складається співпраця?
— У Греції немає структур УГКЦ, як в Італії, Німеччині, Великобританії, Франції чи інших країнах. Тут наші вірні, фактично, є частиною Грецького екзархату. Назва цієї церковної структури — «Апостольський екзархат для католиків візантійського обряду в Греції». Тобто, це окрема маленька східна Церква свого права. І наші вірні становлять частину цієї структури, а ми як священнослужителі тимчасово позичені для цієї структури.
Як нас приймають? Дякувати Богові, ми не першопрохідці — тут був Блаженніший Святослав, інші душпастирі. Вже 28 років в Афінах діє наша спільнота. Коли ми приїхали на служіння, екзархом був владика Мануїл Нін, але його відкликали. Зараз місце вакантне — чекаємо на призначення нового екзарха. Тимчасовим адміністратором є священник зі Словаччини отець Петро, який до цього часу виконував обовʼязки протосинкела.
Стараємося співпрацювати, лишнього не просити, щоб ні для кого не бути тягарем. Стараємося бути вдячними за все. Ми розуміємо, що храм, у якому служимо, будували не ми і не наші вірні, а греки. Як і ті приміщення, у яких живемо, навчаємо наших дітей. Ми прийшли, можна сказати, на все готове, тож стараємося максимально вкладати від себе, що можемо, у підтримку цього храму і приміщень.
— У Вас активно розвинуті паломництва. Яку роль вони відіграють у житті громади, як впливають на людей?
— Так, ми часто організовуємо паломництва, тому що люди самі цього хочуть. Часто підходять і запитують: «Отці, коли ми вже знову кудись поїдемо?». За цю діяльність більше відповідає отець Ігор. Він має харизму на те, щоб організовувати всі логістичні моменти, бо паломництво — це ж не тільки молитва, треба подбати про те, щоб людей довезти, розселити, нагодувати тощо.
Чи перемінює паломництво людей? Однозначно. Одна з цінностей — те, що часто у прощах беруть участь не тільки вірні, які щонеділі є на Літургії, а й люди, які, можливо, трошки віддалені від життя спільноти, але вони купують квиток, їдуть із нами, і це нагода до них промовити, доторкнутися до їхніх сердець, щоби вони приступили до Сповіді, навчити їх чогось нового, пояснити, чому важливо бути християнами не тільки в паломництві, не тільки в Єрусалимі, Римі, Меджугор’ї чи у грецьких монастирях, а бути християнами щодня, чому так важливо щонеділі брати участь у Божественній Літургії. Я завжди повторюю, що на Божественній Літургії ми маємо простір набагато святіший, аніж Єрусалим, Рим чи будь-яке інше святе місце, бо на кожній Літургії до нас приходить Ісус Христос, щоби стати нашим хлібом, нашою поживою, щоб увійти в наше життя. Тому паломництво — це добре, але це тільки перший крок.
Часто трапляється, що люди задумуються над тим, що ми говоримо, і починають бути активнішими учасниками церковного життя.
— Коли Ви вперше відчули покликання присвятити своє життя Богові? Пам’ятаєте цей момент? І, загалом, яким був Ваш шлях до священства?
— Я дуже добре памʼятаю, бо це було в досить свідомому віці.
Моя сімʼя не була дуже релігійною. Ми відвідували храм час до часу. Звичайно, я вмів молитися, мене навчили батьки, бабуся, але не можу сказати, що ми були дуже активними парафіянами. Десь у 9–10 років я почав готуватися до Першої Сповіді і Першого Святого Причастя. У нас була дуже гарна вчителька — Галина Петрівна, яка вміла зацікавити дітей, зокрема й мене. І відтоді почав більше цікавитися Біблією, Катехизмом. Згодом сказав батькам та бабусі, до якої на вихідні завжди їздив, що хочу щонеділі ходити до церкви. Хочеш — то хочеш. Мені давали 50 копійок, я йшов на маршрутку, їхав до Михайлівської церкви в Коломиї і там стояв на Службі Божій. Дітей там було дуже мало. І бабці мене завжди випихали наперед, під іконостас. Я почав регулярно приступати до Сповіді, до Причастя, читати християнську літературу, дуже любив читати про життя святих. Десь у 14 років приєднався до християнської спільноти «Діти світла» при катедральному соборі в Коломиї. І фактично в той час почав думати, що хочу присвятити своє життя служінню Богові, оскільки мене справді дуже цікавило все, повʼязане з релігією, з Церквою. Я завжди чекав неділі, щоб поїхати на Божественну Літургію. Я вже знав, до чого готуюся, до чого йду.
В 11-му класі я познайомився з теперішнім єпископом Тарасом Сеньківим. Тоді він ще був священником, ієромонахом у монастирі Чину найменших братів святого Франциска з Паоли в Коломиї. Кілька місяців прожив у монастирі. Це не був новіціат. Це було знайомство з харизмою цього чину. Але потім усе ж обставини склалися так, що я вступив до Івано-Франківської духовної семінарії.
— Після семінарії Ви продовжили навчання в Римі. УГКЦ заохочує священників до подальшої освіти за кордоном. Наскільки, на Вашу думку, це важливо для майбутніх душпастирів? Що особисто Вам дали студії у Вічному місті?
— Я завжди планував їхати на студії за кордон. Це розширює світогляд. Одна справа навчатися у стінах семінарії в Івано-Франківську, Дрогобичі, Тернополі, Львові чи Києві, прожити в цій «бульбашці» 6 років і потім одразу піти служити в парафію. Зовсім інша — приїхати до Рима чи якоїсь іншої європейської столиці і побачити, що наша Церква глобальна, що це не тільки твоя єпархія, не тільки твоє місто чи село. Церква — це різні континенти: від Німеччини до Нігерії, від Сполучених Штатів до Австралії, від Польщі до Бразилії, це різні ментальності, різні культури, різні способи духовності, різні способи реалізації свого покликання.
Ти можеш надихнутися добрими прикладами, можеш побачити також і певні негативні речі, які присутні в тих чи тих Церквах, в тих чи тих суспільствах. Особисто я побачив, наскільки шкідлива, небезпечна надмірна секуляризація віри, Літургії. У деяких західноєвропейських країнах вірні вже практично не приступають до Сповіді, а Літургія дуже часто перетворюється на соціальне дійство — вже не переживається як Таїнство.
Я зрозумів, наскільки важливо для душпастиря плекати прагнення духовного багатства, духовної поживи у вірних. Не можна зациклюватися на благодійній, соціальній діяльності, не можна лише всіх хвалити і казати, що Бог нас усіх любить, всі ми спасенні. Вірних потрібно насичувати Божим словом, провадити до молитви, до духовного життя, щоби вони насправді переживали свою віру глибоко, щоб це не було чимось культурним, поверховим.
— З Вашого досвіду, чим відрізняється служіння в Україні та за кордоном? Які виклики постають під час душпастирства на міграційних теренах?
— За кордоном Церква для українців не тільки храм, не тільки місце молитви. Це — клаптик України на чужій землі, без перебільшення. Звичайно, люди приходять за духовним. І ми завжди на цьому наголошуємо, що ми тут найперше для того, щоб шукати Господа, щоби відкривати багатство Його слова, щоб живитися Тайнами Церкви.
Але це також простір, щоб єднатися, ділитися один з одним своїми труднощами, проблемами, радощами, щоб допомагати один одному, щоб не відриватися від коренів, щоб не забувати, хто ми є. Бо, зрештою, можна піти і до Грецької Церкви, Римо-Католицької чи Православної. І там теж можна молитися, можна прийняти Святе Причастя. Але для більшості людей цього замало. Вони розуміють, що там вони певною мірою чужі. І тільки в нашій українській громаді природно продовжують свій шлях віри, на який стали ще в Україні, у своїх сімʼях, парафіях. І дуже важливо передати це їхнім дітям, щоби вони знали рідну мову, культуру, молитву не тільки грецькою, а й рідною українською, щоб діти памʼятали, що вони українці. Можливо, вони греки за паспортом, але етнічно все ж українці.
Перед нами стоять виклики, як не дати нашим людям розсіятися, розгубитися. Бо коли українець відділяється від українців, коли перебуває лише серед греків, то дуже швидко губиться, перестає думати про Україну, йому перестає боліти те, що болить нашому народу. А коли ми тут разом згуртовані, то болі й радості України є також нашими болями та радощами.
— Ви маєте непересічний досвід служіння у виправній колонії. Як таке душпастирство зʼявилося у Вашому житті? Як засуджені сприймали Вас як священника? Що Ви відчували, приходячи до людей, які відбували покарання?
— Коломийська виправна колонія № 41 була розташована в селі Товмачик, куди я був призначений адміністратором парафії. Я тут служив Літургію в неділю, тому мені простіше було відправляти Богослужіння і в колонії, ніж комусь доїжджати з Коломиї. Отож призначили мене. Я пройшов курси вКиєві для капеланів, де пояснювали особливості цьогослужіння і спілкування із засудженими. Наприклад, що не можна проносити ніяких речей, навіть якщо про це просять, навіть якщо мама хоче щось передати синові. У жодному разі! Бо там можуть бути дуже майстерно приховані заборонені речовини чи предмети.
Після кількох місяців служіння я відчув довіру з боку адміністрації. Вони побачили, що я законослухняний, що ніяких нюансів зі мною не може бути, і згодом мене навіть ніхто не перевіряв.
Що стосується праці із засудженими, тоБогослужіння відвідувала невелика кількість із них, максимум — до 10 %. Щоправда, туди приходив і православний священник, то якась частина, напевне, ходила до нього.
Звичайно, це особливе служіння. У тій колонії відбували покарання за середні й тяжкі злочини — за вбивство або за розбій. Вбивство може бути і не навмисне, при побутовій сварці, зʼясуванні стосунків на пʼяну голову. Не обовʼязково, що людина мала злі наміри, але так сталося. Тому люди часто справді щиро шкодують за скоєне, що обставини склалися саме так. Для людини, яка, не дай Боже, опинилася в тюрмі випадково чи вперше, це настільки несприятливе місце, наскільки тяжка реальність для існування. Бо для людини не природно бути обмеженою у пересуванні, у власній реалізації. Таке служіння певною мірою пригнічує, коли ти бачиш страждання людини, яка хоче повернутися на волю, до своїх близьких, до свого дому. Звичайно, це важко, і треба великої Божої благодаті й багато зусиль капелана, щоб людину підбадьорити, вселити в неї надію, що це не назавжди, що прийде час — і вона повернеться, що є задля чого жити далі, є задля чого працювати над собою. Тобто, з одного боку, це специфічне і складне служіння, а з другого — прекрасне, бо коли бачиш, що тобі вдається засвітити хоча б маленький промінчик світла в житті людини в неволі, то це велика благодать і радість для священника.
— Чи відрізняється, на Вашу думку, віра в людей у місцях позбавлення волі від віри тих, якіперебувають на свободі? І чи вірите Ви, що засуджені можуть щиро покаятися, змінитися і почати нове життя?
— Думаю, так. Потрапити до виправної колонії — це значуща подія в житті людини. А кожна значуща подія є нагодою для переміни, для того, щоб щось переосмислити в житті. Є багато випадків, коли людина жила звичайним життям, далеко від Бога, від Церкви, у силу певних обставин і вчинків потрапила вколонію, і це стало для неї нагодою подивитися на своє життя, на своє існування зовсім з іншого ракурсу. Людина, яка ніколи не брала Біблію до рук, у вʼязниці має нагоду перечитати її від першої сторінки до останньої. Людина, яка ніколи в житті не сповідалася, бо була ненавчена, або походила з такої сімʼї, почала регулярно приступати до Сповіді, до Причастя.
— Якою Ви бачите українську громаду в Афінах за 10 років? Які перспективи розвитку УГКЦ на теренах Греції?
— Тут є багато молоді, багато молодих сімей, ми їх зустрічаємо на мітингах, на різних українських заходах. І тут я послуговуюся словами апостола Павла: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно». Тому, куди б я не приходив, завжди стараюся кинути те зерно, постукати в ті українські серця, сказати, що ми потребуємо Бога, що душа потребує більше уваги з нашого боку, більше зусиль. Прийдіть до церкви, наш храм розташований там-то. Прийдіть до Сповіді. Памʼятаймо, що щодня треба помолитися, хоча б коротенько вранці та ввечері.
Наведу приклад. Пасха. Освячення кошиків. Прийшло дуже багато «річників» — багато нових обличь, які ти не бачиш у храмі протягом року. Ми всіх привітали, прочитали молитви, йдемо окроплювати кошики. Панує піднесена атмосфера. Я беру мікрофон і кажу: «Дорогі парафіяни, хочу дві хвилинки вашої уваги. Знаємо, що є церковна заповідь, що треба бодайраз на рік приступити до Сповіді і Причастя, але варто частіше. І я знаю, що багато з вас хотіли посповідатисяпід час Великого посту, але не встигли. Хтось поїхав у відрядження, хтось прихворів, хтось мав багато роботи. Але памʼятаймо, що навіть після Пасхи це можна і треба зробити. Якщо ви не встигли до Великодня, прийдіть завтра, післязавтра, на другу неділю, за два тижні — коли матимете змогу. Ми сповідаємо цілий рік». І люди прийшли! Хай там стояла тисяча людей, і з неї прийшло двоє—троє до Сповіді, але це важливо!
Тому нам, душпастирям, катехитам, потрібно йнадалі активно працювати та намагатися гуртуватилюдей, навчати, молитися за них і приводити їх до Христа. Бо, зрештою, це наше основне завдання. Для того я і всі інші священники присвятили своє життя Господу, щоби здобувати для Бога душі, бути душохватами, як святий Йосафат, працювати йнадіятися, що все ж таки приходитимуть люди. Звичайно, що прийдуть не всі. І за Ісусом Христом не всі йшли. Тобто треба розуміти, що не все від тебе залежить, ти невсесильний, ти не можеш людей насильно привести до храму, до Христа, але що більше ти працюєш, то більше молишся за людей, то більше Господь помножує твої зусилля і вони дають плоди.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ УГКЦ
