EN

«Вірю, що одного дня наша Церква, наш народ отримає ще одного святого», — Блаженніший Святослав про патріарха Любомира

20 грудня 2023, 19:13 9122

19 грудня в Києві, у Центральній дитячій бібліотеці імені Тараса Шевченка, відбулася презентація книжки спогадів Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава про свого попередника й духовного батька — Блаженнішого Любомира. Захід відбувся за участю Блаженнішого Святослава, упорядниці видання п. Оксани Климончук та засновниці й редакторки «Видавництва Старого Лева», у якому вийшла ця книжка, п. Мар’яни Савки.

«Вірю, що одного дня наша Церква, наш народ отримає ще одного святого», — Блаженніший Святослав про патріарха Любомира

Про те, чому важливо говорити про духовних велетів нашого народу та їхню спадщину, про тяглість духовної традиції і силу духу, яка допомагає бути людиною у нелюдських обставинах, і те, чому ця книжка має назву «Кобзар Незалежної України» — говорить Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

Читайте також:
«Кобзар Незалежної України»: У Києві презентували книжку спогадів Блаженнішого Святослава про патріарха Любомира

«Він тут, поміж нами»

«Коли говоримо про блаженнішого Любомира, ми говоримо про справді велику людину. Я б хотів, щоб ця презентація стала нагодою ще раз вшанувати пам’ять нашого блаженнішого Любомира. Саме цього року ми відзначали його ювілей — 90-річчя від дня народження. І багато різних заходів із цього приводу мали одну-єдину мету: зробити все, щоб із плином часу його постать не віддалялася від нас, а навпаки — наближалася. Бо коли людина відходить у вічність, є відчуття втрати когось і чогось важливого. Але я переконаний, що блаженніший Любомир із нами, ми лише повинні відкрити його присутність між нами по-новому. Нам треба зробити для себе таке маленьке відкриття, що він і далі супроводжує нас своїми думками, натхненням, можливо, навіть моделями поведінки, які ми, кожен у свій спосіб, від нього перебрали.

Пригадую, коли були найстрашніші часи облоги Києва і в Патріаршому соборі, як у бомбосховищі, ховалися сотні людей, біля гробу блаженнішого у криптах постійно молилися люди. Вони казали, що там — найбезпечніше місце, бо «ніби він є тут, з нами». Одна пані мені тоді так і сказала: «Навіть якщо всі втечуть із Києва, він залишиться тут, із нами».


Не звузити велику постать

«Ця книжка — це розмова, але й провокація, яка запрошує нас, тих, хто пам’ятає блаженнішого Любомира, занотувати свої спогади про нього. Я відчуваю, що його постать вимагає від нас якоїсь особливої праці над собою.

На мою думку, є три великі небезпеки, які чигають на нас, коли говоримо про патріарха Любомира Гузара. Перша — спокуса звузити його постать лише до якогось аспекту спілкування. Пам’ятаю, одна із перших книжок про нього називалася «Вуйко Любко»: дуже гарно і тепло, але він — не тільки вуйко Любко, він — Отець і Глава великої Церкви. Друга — інколи говорять про нього просто як про Любомира Гузара: але він не є приватною особою чи суспільним діячем, він — обличчя Церкви; без Української Греко-Католицької Церкви, історії її величі та страждань не було би й такої його постаті. І третя, уже клерикальна, — «приватизація» Блаженнішого Любомира греко-католиками. Але це неправильно: блаженніший був людиною, якій було тісно у Львові, і саме Київ став для нього містом, де він розквітнув. Так Господь його вів — Європою, Північною Америкою, потім привів до Рима, потім — до Галичини, щоби врешті привести до Києва. Отож дуже важливо для нас не впадати у спокуси звузити постать блаженнішого Любомира, коли про нього говоримо.

Проповідь, яку я виголосив на його похороні, для мене особисто була, можливо, одним із найбільших викликів життя: наймолодший серед єпископів мав промовити слово, прощаючись із нашим Батьком. Коли мені бракує слів і я не знаю, як сказати, шукаю допомоги в Тараса Шевченка. І тоді, у цій проповіді, я говорив про блаженнішого Любомира як про перебендю. «Перебендя старий, сліпий — хто його не знає? … Він усюди вештається і на кобзі грає…», — пам’ятаєте? Коли я тоді ті слова сказав, то відчув, що вони дуже зворушили людей, зачепили — так, ніби цей наш сучасний перебендя, блаженніший Любомир, торкнувся своєю вже вічною рукою струн не кобзи, а наших душ. Можливо, той образ тоді спонтанно народився як образ, який не звужує блаженнішого, а навпаки — розширяє, бо це була людина широких горизонтів і великих масштабів».

Про стосунки із патріархом Любомиром

«Кожен із нас мав свій спосіб стосунків із блаженнішим Любомиром. Щодо мене, то Господь Бог так покерував, що в мене з ним були різні види стосунків. Я пам’ятаю його ще як духівника Львівської духовної семінарії: це були стосунки духовного отця зі своїми дітьми. Тоді, на початку 90-х, монахи-студити переїхали з Рима до Зимної Води, архимандрит Любомир став нашим духівником, і семінаристи відразу дали йому прізвисько — „Бог Отець“. Потім він був у нас викладачем еклезіології, говорив про роль та місце мирян у Церкві. Пам’ятаю, коли приймав екзамен, ніколи не казав одразу, яку оцінку поставив: переслуховував усіх, і аж тоді, вкінці, оцінював знання.

Ще один вид стосунків був у мене з ним як його приватного секретаря та очільника Патріаршої курії у Львові — виконавчого органу нашої Церкви, яка вийшла з підпілля і відроджувала свої структури. Я тоді мав нагоду бути поруч і дивитися, як він приймає на аудієнції різних людей: політиків, дипломатів, звичайних людей, інтелігенцію, як будує з ними стосунки, як бачить українське суспільство. Був поруч із ним під час Помаранчевої революції, бачив, як блаженніший реагував на ті вибухові на той час події в українському суспільстві.

Цілком іншими були мої стосунки з ним як єпископа з Аргентини із Главою Церкви в Києві. Бути єпископом у діаспорі — цікавий досвід: дивитися з іншого кінця світу, з-за океану, на свого Главу Церкви і будувати з ним відповідні інституційні відносини. Але мені ніколи навіть на думку не спадало, що матиму ще один стосунок — як його наступник, якому він теплою рукою передасть ту місію, яку йому Господь Бог доручив звершувати до кінця свого життя.

Тому та розмова так і побудована: я намагався передати свій досвід через різні види стосунків із блаженнішим Любомиром, які Господь Бог подарував особисто мені. І так описати цю постать, цю глибу з різних ракурсів, із різних сторін, щоб ми мали нагоду слухати той епос, той голос, яким він промовляє до нас, зокрема й сьогодні, під час війни.

До речі, ще один цікавий досвід — мене, як пасажира, і блаженнішого, як водія. Якось у Римі я мав нагоду бути в авті, яке вів блаженніший: ми їхали містом, і я просто ціпенів від того трафіка. А він так гарно їде, всі ті затори об’їжджає і каже до мене: «Отче Святославе, не переживайте. У Римі є єдине правило дорожнього руху: не пхайся, бо я ся пхаю».


Про попередників, наставництво і спадкоємність

«Ми, як Церква і народ, переживали періоди тотального знищення. Щоразу, коли ми хоч трошки відроджувалися і щось відбудовували, нове лихоліття все руйнувало. Але ми не втомлюємося будувати — вкотре. І ось, говорячи про ідеї будівництва й розвитку, блаженніший Любомир часто казав: коли патріарх Йосиф Сліпий мав сумніви, що робити, тобто потребував наставника, він питав себе — цікаво, а що про це сказав би митрополит? Тобто завжди запитував себе про думку свого попередника — митрополита Андрея Шептицького. І, можливо, це наставництво владики Андрея, яке передалося Йосифові, у ньому знайшло нове дихання в новому історичному періоді: власне, він здійснював мрії митрополита: і про католицький університет, і про великий народ, і про єдність між Церквами, і про об’єднання світового українства в єдину велику родину за допомогою нашої Церкви.

Дивлячись на блаженнішого Любомира, теж можна було сказати, що він постійно себе запитував: а що б на це сказав патріарх Йосиф, яка була б його думка? Хоча не можна сказати, що він копіював патріарха Йосифа — ні, вони були кардинально різними особистостями. Але ота спадкоємність через наставництво дуже цікаво простежувалася, і в певних моментах блаженніший Любомир був автентичним інтерпретатором думок, позицій і навіть заповіту патріарха Йосифа. Хоча він, як науковець, вивчав екуменічну думку митрополита Андрея Шептицького, це була його докторська дисертація. Тобто він десь у тому середовищі й виростав.

Ну, а сьогодні ми всі, його учні, теж постійно запитуємо себе: а що про це сказав би блаженніший Любомир? Як би він відповів на те чи те запитання, як покерував церковною інституцією, яка мала би служити Богові та своєму народові — це ті знаменні й чи не останні слова, які він промовив до всіх нас у Патріаршому соборі Воскресіння Христового. Тобто йдеться не лише про суто інституційну пам’ять функціонування якоїсь моделі: це справді спадкоємність у бажанні великого.

Пригадую промову блаженнішого Любомира на тризні після похорону патріарха Йосифа. Він у присутності Мирослава-Івана Любачівського говорив про спадкоємність Київських митрополитів, яка збереглася в нашій Церкві, про безперервну спадкоємність. Церковною мовою це називається правонаступництвом, яке має як духовне, так і канонічне значення. Блаженніший Любомир був свідомим правонаступництва тієї пам’яті, тієї животворчої сили, яка вийшла з купелі святого князя Володимира і потім ним рухала. Звідти ж походить і його ідея київського християнства, Київської Церкви, яку він увів навіть до наукового обігу. Такого ми маємо нашого батька й учителя. І горді з того, що можемо бути його спадкоємцями».

Священники — з народом

«Думаю, ще прийде час, коли ми про це розкажемо більше. Я гордий, що коли почалася війна, всі наші владики, священники, монахи й монахині залишилися разом зі своїм народом у найнебезпечніших місцях. Це був їхній свідомий вибір. Ми маємо двох наших священників-редемптористів, які перебувають у російському полоні в Бердянську — це отеці Іван Левицький і Богдан Гелета. Напередодні повномасштабного вторгнення я отримав листа від провінційного настоятеля редемптористів, який мені написав: „Ми залишаємося зі своїми людьми, де би це було потрібно“. І наші редемптористи і в Бердянську, який відразу був окупований, і в Чернігові залишилися.

Що стало причиною чи приводом для арешту наших отців в окупованому Бердянську? Упродовж багатьох років вони разом із людьми виходили на публічну молитву під напис «Я люблю Бердянськ» і молилися за своє місто. Навіть під час окупації люди там не переставали молитися і наші священники були з ними. І от у листопаді минулого року окупаційна влада сказала, що такого типу молитва є незаконним протестом. І наших священників саме за цей жест, за те, що були зі своїм народом, заарештували. Але, як каже Христос, коли добрий пастир бачить вовка, він не кидає своїх овець і не втікає, а душу свою віддає за них. Можу сказати, що таких добрих пастирів наша Церква має сьогодні дуже багато: священників, єпископів, монахів і монахинь, які перебувають сьогодні в гарячих точках та окупації, капеланів, які стоять поруч із нашими військовими. Кожна наша парафія, кожний монастир перетворився на осердя порятунку людського життя, на центри соціального служіння. Тому можу сказати: сьогодні Церква є зі своїм народом, тому що вона і є народом, є частиною народу, частиною громадянського суспільства.

Багато хто у важкі часи присутність священника називає останньою надією, думкою, що Господь їх не покинув. За ці майже два роки ми відчули, що можемо перемагати й вистояти не завдяки сильним державним інституціям, а часто всупереч їм. Ми навчилися шукати ту силу в собі. Цю стійкість знаходимо у внутрішній силі й волі українського народу до свободи. Думаю, саме там захований ключик до нашої перемоги. І над душею нашого народу, над ранами цієї душі сьогодні чувають духовні отці, наші священники. Тому вони близько. А як їх назвуть і опишуть колись? … Не знаю. Як побратимів, посестер чи в якийсь інший спосіб назвуть той близький стосунок наші люди, наш народ.


«Бути людиною в нелюдських обставинах»

«Напевно, якби запитати будь-кого: яку фразу блаженнішого Любомира ви точно пам’ятаєте, це буде: „Хочу бути людиною“. І це фраза, що, можливо, найкраще описує цю велику постать, цю велику Людину.

У надзвичайних обставинах те, що виявляється найбільше, — це справжня людяність. Або — велике нелюдство. Щоб показати бачення блаженнішого Любомира людських стосунків у надзвичайних обставинах, я хотів би згадати ще одну постать. Блаженніший Любомир подарував нашим священникам дуже особливого покровителя, патрона і ним є блаженний священномученик Омелян Ковч, який ламає всі стереотипи, що їх радянська пропаганда проєктувала на нашу Церкву, і ламає по сьогодні, коли нас називають нацистами тощо. Він загинув у концентраційному таборі, в Майданеку, тому що рятував євреїв під час Голокосту. Блаженніший Любомир схарактеризував Омеляна Ковча так: син одного народу, українського, загинув на землі іншого народу, польського, рятуючи синів і дочок третього народу, єврейського. Маємо лист Омеляна Ковча з концтабору, де він пише: «Тут я бачу Бога, який є один і той самий для всіх», і перераховує людей різних народів та релігій, не тільки християнських конфесій. Там, у тому пеклі, він бачив одного-єдиного Бога — Творця і Спасителя, дорогу до якого пропонують усі релігії, зокрема монотеїстичні. Ба більше, він пише до родини: «Я знаю, що ви хочете мене врятувати, витягнути звідси. Дуже прошу, не робіть цього, бо тут я — єдиний священник. І тут люди переходять у вічність». Він навіть подає точну цифру, вбитих нацистами в тому концтаборі за минулий день. І каже: «Це єдине місце поза раєм, де я би хотів бути». Рай — це місце великого щастя та радості у всіх релігіях. А він каже таке про Майданек… Чому? Бо бачив себе як того, хто бере людину за руку і з того пекла, мук, страждань, смерті, переводить у вічне життя. У цьому він бачив свою функцію як священника: бути людиною в нелюдських обставинах.

Думаю, коли блаженніший Любомир подарував постать саме Омеляна Ковча нам, священникам, як приклад для наслідування, він сказав цим усе. Це було і є його послання нашим священникам. Це щось глибоке, що справді є фундаментом єднання для усіх: бути людиною в нелюдських обставинах».

Про молодь

«Наша Церква сьогодні — це молодь: середній вік духовенства, наших нових єпископів — 35–38 років. Ми постійно шукаємо молодь, створюємо молодіжні простори, намагаємося з молоддю спілкуватися. Коли я перебрав служіння в нашій Церкві, то пообіцяв нашій молоді, що це завжди буде пріоритетом мого спілкування. І скрізь, де би я не їздив, відвідував ті чи ті єпархії і спільноти, завжди намагався поспілкуватися з молоддю.

Так, нам бракує таких постатей, як блаженніший Любомир, — нам бракує мудрих старців, сьогодні багато хто про це говорить. Комуністичні реалії вирвали цілі покоління з нашої Церкви. Свого часу блаженнішого запитували, чи не боїться передавати Церкву наймолодшому єпископові Церкви, яким я тоді був? І він, із притаманним йому гумором, сказав: «Якщо бути молодим — гріх, то будьте певні — від того гріха він буде щодня виправлятися».

Він завжди мав особливий сантимент до молоді. Пам’ятаю, як ми святкували його 80-річчя: він із такою своєю впертістю не хотів святкувати, що ми ледве вмовили його у Львові, у соборі Святого Юра, відслужити святкову Літургію. Не хотів ніякого бенкету чи прийняття. А в Києві принципово сказав: хочу святкувати з молоддю. І свій день народження тоді провів із молоддю.

Справді, було видно, як молодь до нього горнулася, як вона потребувла такого батька. Бо в сучасному світі ми часом маємо небезпеку бути поколіннями безбатченків. І мати такого батька, який тим батьківством променіє, світиться, було великим щастям. Він був іронічним до себе та душею завжди молодим, відчував спорідненість у душі з молодою людиною. Про гумор патріарха Любомира можна написати окрему книжку. Бо ті його жарти над собою заслуговують окремої уваги. Пригадую, раз він так сказав про себе: «Ех, якби молодість вміла, а старість могла…». Він говорив про себе, про своє бажання могти більше, послужити до останньої краплі своїх сил та енергії, вмінь, знань.

Інколи хтось втікає від молоді, бо не розуміє молодих людей, а вони — його, а блаженніший так не відчував. Тому з відходом його до вічності ми всі відчули, що втратили нашого батька — і як тепер жити далі? Але навіть така подія, як сьогодні, коли він до нас промовляє, ті почуття й обставини, про які згадуємо, робить його для нас стає ще ближчим».


«Свобода — це здатність чинити добро: спробуй — і в тебе вийде»

«Блаженніший Любомир мав такий звичай: зустрічатися з різними групами людей, особливо, коли вже відійшов від адміністративних обов’язків. До нього приходили вчителі, юристи, громадські діячі. Він був стержнем ініціативи „Першого грудня“. З тої хатинки у Княжичах багато людей виходили просто преображеними. Він уважно слухав: для нього вухо було чи не єдиним органом сприйняття світу. Він любив слухати людей, а в кінці для кожного мав слово, яким промовляв до тих, хто творить соціум, хто має відповідальність за майбутнє свого народу.

Лідерство патріарха було особливим — він вмів надихнути, допомогти людині відкрити лідера в собі. Не так самому перебирати чи за тебе щось зробити, ні — він вмів спонукати не боятися приймати рішення. Пам’ятаєте його визначення свободи? Це — здатність чинити добро. Якщо не робиш нічого доброго, не маєш і досвіду свободи. Його запитували багато разів: як стати свобідним? Він казав: спробуй — і в тебе вийде. І в цьому був його секрет як лідера, який тебе не примушував, а надихав. І тут якраз виявлялася сила зустрічі: він любив зустрічатися з людьми, приходив на зустріч для того, щоб послухати. І та зустріч була дуже вільна, свобідна, це була зустріч, яка тебе розкривала. У його присутності ти ніколи не був скований, переляканий. Ти відчував, що завжди можеш сказати те, що лежить на серці.

Про екуменізм в Україні

«Що цікаво, не до блаженнішого Любомира приїжджали, а він до них — і до патріарха Філарета, і до митрополита Сабодана, тобто саме він робив перший крок назустріч. Пригадую, як потім ділився враженнями. Пригадую, як я запитав, про що вони говорили з Сабоданом? І він сказав — про монашество, про справжнє монашество. Бо Сабодан йому казав, що їм у лаврі бракує справжніх монахів — подумайте! Не йшлося про кількість, а саме про справжність: митрополит Сабодан, як колишній архимандрит, шукав справжніх монахів!

Пригадую, що у візитах і розмовах із патріархом Філаретом йшлося про модель єдності між Церквами. І тоді виринула ця ідея, пропозиція блаженнішого Любомира, яку він озвучив у знаменитій програмній проповіді «Один Божий народ у краї на Київських горах». Це був його екуменічний маніфест, із яким він повернувся до Києва. Пригадую, 10 років щоразу, коли ми святкували престольний празник Патріаршого собору, у світлий понеділок, на другий день Пасхи, я завжди готував проповідь по одному з пунктів того маніфесту блаженнішого Любомира. Модель єдності, яку він пропонував, не була єдністю у злитті в одну інституцію: він говорив про сопричастя, про те, щоб кожна Церква принесла найбільший свій скарб до спільного євхаристійного столу. І це лягло в основу нашої екуменічної концепції. Справді, пошукайте ще якусь Церкву в Україні, яка має свою екуменічну концепцію — документ, за який проголосував весь Синод Єпископів, про те, як нам будувати рідну хату, як казав колись митрополит Андрей Шептицький, як нам йти до єдності між Церквами. Тобто ми рухаємося в тому фарватері, у тому світлі, яке пролив, награв нам як новий церковно-християнський епос блаженніший Любомир».


Про капеланство та конфесії у війську

«Великий приятель блаженнішого Любомира, пан Євген Сверстюк, одного разу сказав: „Богові дякувати, що церковні поділи не сягають небес“. Блаженніший дуже погоджувався з тою фразою, і одного разу сказав: „Не дай Боже, щоб церковні поділи засягнули серця українського воїна“. Ми, християни, очільники духовенства різних Церков, не маємо права нести наші церковні поділи на поле бою, бо це — найвища міра аморальності. Тому ми так вчимо наших капеланів: коли йдеш у військо, залиш за військовою брамою всі поділи. Ми йдемо до своїх — ким би той воїн не був, до якої б конфесії не належав, намагаємося послужити людині, що стала на захист своєї Батьківщини. Це, можливо, той дух, те світло, яке блаженніший Любомир сьогодні хотів би дати нашим капеланам.

До речі, він дуже любив приходити на щорічні з’їзди наших капеланів. Його присутність була терапевтичною. Багато хто може підтвердити: коли він приходив на якусь подію, йому не треба було навіть говорити: він просто заходив поважно, сідав — і все, він уже все сказав. Тобто сама його постать — того перебенді, який так настроював цей інструмент, який слухався його пальців, співав під його теплою батьківською рукою, була моментом лікування ран, яких завдавала війна. Моментом, який надавав нової сили нашим капеланам повертатися на поле бою.


Одного дня наш народ отримає ще одного святого

«Маю ще одне прохання. У криптах біля гробу блаженнішого Любомира ми маємо книгу — відкриту книгу, де люди записують свої молитви та прохання до нього. Люди приходять, щоб подякувати за допомогу, за вислухані молитви. Так, блаженніший продовжує змінювати життя людей.

Історія чи традиція тої книги з’явилася в час похоронних богослужінь за блаженнішим Любомиром, коли люди годинами стояли в черзі, щоб доступитися до домовини і попрощатися з ним. І ми тоді поставили у притворі Патріаршого собору цю книгу. Ці записи пізніше стали для мене духовним читанням, як зі сторінок якоїсь богонатхненної книги. Юдеї, мусульмани, протестанти, навіть атеїсти записували свій досвід отримання благодаті за посередництвом блаженнішого Любомира. Скінчилася одна книга, ми поставили другу — і її теж списали. Поставили третю — і її списали. Ми ці всі книги збираємо.

Згідно з церковним законодавством ці свідчення — ознаки святості, а отже, — підстава розпочати беатифікаційний процес. Згідно з церковних законів також, коли мине 5 років після відходу у вічність якогось праведника, а культ його залишається, є підстава офіційно канонічно відкрити процес його беатифікації. І ми маємо намір це зробити.

Тому не полишайте блаженнішого Любомира самого в тій крипті! Він і далі готовий змінювати ваше життя — так, як тоді, коли був між нами присутній наживо. І прошу: при отриманні ласки — повідомте нас, і це буде підставою рухати процес його беатифікації. Вірю, що одного дня наша Церква, наш народ отримає ще одного святого, бо його праведність усі ми досвідчили на собі. Тому прохання: не переривайте той особистий стосунок із блаженнішим Любомиром, який сьогодні заступається на небі за нас, за нашу Церкву, наш народ і за кожного з нас особисто.

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Персони

Дивіться також