EN
У Бога нічого не буває запізно — історія 69-річного диякона Тараса Паната

У Бога нічого не буває запізно — історія 69-річного диякона Тараса Паната

3 лютого 2023, 07:00 1977

У Бога свої шляхи, на яких нічого не буває запізно. І приклад 69-річного диякона Тараса Паната — підтвердження цьому: чоловік сів за студентську парту в 62 роки, щоби здійснити мрію і покликання свого життя — стати священником. Про труднощі, сумніви та натхнення, підтримку і джерело сили — у «Добрій розмові» з Тарасом Бабенчуком розповідає Тарас Панат, який 8 січня у соборі Святого Юра у Львові прийняв дияконські свячення.

Про пізні покликання

Кажуть, що покликання до священства чи монашества не може бути пізнім — воно або є, або його немає, адже Господь кличе до служіння, незважаючи на вік чи життєві обставини. І тоді людині важливо розпізнати це покликання, знайти в собі сили йти за ним, а Церкві — прийняти та допомогти укріпитися на цьому шляху.

В історії УГКЦ були і є диякони різного віку. Дияконія (від грецького διάκονος — «служитель») — перший ступінь прийняття Таїнства Священства із трьох можливих (наступні — священицтво (або пресвітерство) та єпископат). Обов’язки диякона — це співслужіння єпископам і пресвітерам при уділенні Святих Таїнств, здійсненні богослужінь тощо. В Україні на сьогодні дияконія часто є перехідним етапом до священства. А от у США та Канаді є практика, коли на дияконів висвячують побожних заслужених парафіян поважного віку і вони залишаються ними до кінця життя. В Україні таких довічних дияконів значно менше, як і тих, хто отримує свячення у старшому віці.

Питання так званих пізніх покликань в УГКЦ існує і в різний час воно було предметом обговорень Синодів Єпископів: що робити з покликанням зрілих людей, якими мають бути їхні формації, де вони мають навчатися (свого часу йшлося навіть про окрему семінарію для таких осіб).

У часи підпілля Церкви до духовних семінарій приймали зрілих осіб — тих, кому виповнилося 30 років. Коли УГКЦ вийшла з підпілля і була кричуща потреба у священниках, то до семінарій вступали всі, хто мав бажання, й на вік зважали найменше. Але досить швидко на формацію до семінарій почали брали переважно юнаків відразу після школи або із щойно здобутою вищою освітою, але у віці до 30 років. Для старших осіб ситуація з навчанням у духовних закладах і відповідно зі свяченнями знову ускладнилася, хоча в семінаріях вчаться сорока- й п’ятдесятирічні.

Шляхи Господні незвідані

Приклад 69-річного диякона Тараса Паната — яскравий, показовий, оптимістичний, але й драматичний. На його історію наклалися й історичні реалії, у яких перебувала Церква в радянські часи, зокрема в 1950-1960-ті роки, і сучасні реалії ейджизму в нашому суспільстві та можливість долання цих стереотипів. Історія диякона Тараса підтверджує, що наполегливістю і працею з Божою і людською поміччю можна досягти навіть, здавалося б, неможливого.

Отже, вашій увазі пропонуємо історію Тараса Паната, нововисвяченого диякона, який все життя хотів стати священником.

Народився у селі на Львівщині. Щонеділі ходив зі сімʼєю до церкви, де служив священник, який заторкнув серце хлопця. Отець пропонував йому вступити до духовної семінарії. Це були 1960-ті — діяли лише храми Російської Православної Церкви, Українські Церкви перебували під забороною і в підпіллі. Їхати до російської семінарії на край світу, у Ленінград, хлопець не хотів, хоча думка про священство запала йому в душу. Тож вступив на механіко-математичний факультет Львівського університету. І, приїжджаючи до рідного села, навідував свого священника — спілкувався з ним, той давав йому релігійну літературу і зрештою подарував дуже цінне на той час синодальне видання Біблії.


«Я чув потім різне про священників того часу, але те, що в мене залишилося у душі від мого отця — це дуже світла, радісна і вдячна пам’ять, — ділиться диякон Тарас. — Моє моральне, культурне і духовне становлення у ті часи відбувалося саме завдяки йому. Про підпільну Греко-Католицьку Церкву я дізнався значно пізніше: у нашому селі про неї не було відомо, про неї не говорили, бо я би знав…».

Цікаво, що якихось утисків за свої релігійні погляди і практики п. Тарас не зазнав: у львівському НДІ, де він працював, знали про це, але не переслідували, як це було в ті часи з греко-католиками. Займався родинними справами, виховував дітей, бо був кінець 80-х — початок 90-х — економічна ситуація була важкою, треба було дбати про хліб насущний.

«Але тоді відбувалися події, які ніби повертали мене до думки про священство, — згадує Тарас Панат. — УГКЦ вийшла з підпілля, по селах (і в моєму рідному селі теж) люди розділилися на дві групи — греко-католиків і православних. Постало питання поділу храмів, аж до того, що люди готові були братися за сокири. І священник, який на той час служив у нашому селі, зумів підібрати такі слова, що за якийсь час конфлікт ущух. І це була ще одна віха для мене: я побачив, наскільки потрібне для людей може бути мудре слово священника».

Про навчання і пряму дорогу

У кінці 90-х Тарас Панат став парафіянином Греко-Католицької Церкви — храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. І висловив бажання стати священником парохові цього храму — о. Орестові Фредині, який пообіцяв дати рекомендацію, але попередив, що на здійснення цього бажання знадобиться час. Чи були сумніви, що воно колись здійсниться і що на це є Божа воля?

«Звичайно, були. Можна назвати це й так», — каже п. Тарас, якому через багато років після цієї розмови довелося здавати тест ЗНО у 62 роки і знову надовго сісти на студентську лаву. Потрібна була богословська освіта, а тоді — формаційні студії у семінарії. Рішення було прийняте із благословення Львівського митрополита владики Ігоря Возьняка та бесіди з ним і ректором Львівської духовної семінарії о. Ігорем Бойком. Так намалювалася «дорожна карта» — семирічний план підготовки до свячень.


«Коли вступив на філософсько-богословський факультет Українського католицького університету, мені довелося вести життя звичайного студента, який вчиться на стаціонарі. Я мав обов’язки і перед своєю родиною — на тоді в мене вже було троє внуків. У перший рік навчання я ще працював в інституті, але побачив, що треба обирати. Звільнився і влаштувався паламарем у храмі УКУ Софії — Премудрості Божої: до обіду в мене було навчання, після — праця паламарем. Зізнаюся: з’являлися думки: ну як можна це витримати? Твої однолітки грають у шахи, відпочивають, а тобі потрібно писати курсові та складати екзамени. І тоді думав, що треба відмовитися. Але коли майже вирішив, настав момент, коли, я би сказав, душа починає плакати, — такий внутрішній біль, ніби втрачаєш надзвичайно дороге. Таке було кілька разів, і я тоді одержав велику підтримку в деканаті. Священники мені казали: якби на моїй дорозі все було гладко і не було ніяких ударів та труднощів, варто було б задуматися, чи доброю дорогою я йду; а якщо є ті труднощі й удари — значить, комусь хочеться, щоб я з неї зійшов, тому й б’є. І, дякуючи їм, я не зійшов».

За чотири роки п. Тарас здобув ступінь бакалавра, далі була трирічна формація у Львівській духовній семінарії Святого Духа — на момент цієї розмови йому залишилося ще півроку навчання. Каже, що серед молодих семінаристів не почувається чужим чи інакшим. Чотири дні на тиждень живе в семінарії, як і всі, три — паламарює у храмі Софії.

«Коли вступив до семінарії і надягнув підрясник, зрозумів — це вже пряма дорога, інше відчуття, — каже диякон. — Наша Львівська семінарія — справді святе місце: воно освячене Богом і тими, хто в ньому перебуває, — їхньою працею, навчанням, самопожертвою. Тут шліфуються дорогоцінні камені, щоб після довгого і важкого шліфування постати у всій красі».

«Перед дияконськими свяченнями було багато думок, — ділиться спогадами про недавню подію п. Тарас. — Бог довго провадив мене, і ось я вже стою на тому порозі — з чим я прийшов і що можу, ставши на цей поріг? Той шлях, який Бог дав мені, я пройшов. На ньому зустрів багато людей, багато подій відбулося, були різні ситуації. Думаю, Бог дав мені його недаремно — це Його великий подарунок мені, який доведеться віддавати людям. Щодня молюся, щоби Бог дав мені ту радість і щастя — служити Йому та людям».

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Локації

Інші історії