Слово Блаженнішого Святослава на Всецерковному форумі богословів УГКЦ
Високопреосвященний владико Апостольський нунцію!
Преосвященні владики!
Всесвітліші та всечесні отці!
Преподобні брати і сестри!
Дорогі студенти!
Слава Ісусу Христу!
Дозвольте сьогодні звернутися до вас по-іншому — колеги! Хочу промовити не тільки як Глава вашої Церкви-матері, але і як один із вас. Бо Господь поставив мене в дуже цікаві обставини: я став першим богословом, який у 90-х роках повернувся з докторатом до України після навчання за кордоном. Бачу тут отця Петра Ґаладзу, першого декана відродженої Богословської академії. А більшість із вас — мої колишні студенти, які за ці 30 років посивіли, змужніли, розвинулися. Ми є свідками великого дару Святого Духа для нашої Церкви — дару богослов’я і богословів!
За цей час наша Церква виховала цілі покоління людей із науковими ступенями. Усі ми, колеги, є плодом певної церковної культури. Бо після виходу з підпілля наші владики не мали нічого. А коли їх запитували: «Що вам потрібно?» — вони відповідали: «Стипендії для навчання моїх хлопців». Пан Олег Турій влучно сказав: «Це є наша інтелектуальна культура, якій понад 200 років». Цього року ми відзначаємо 250-річчя заснування «Барбареуму» у Відні. Це — культура інвестицій нашої Церкви в освіту, формацію духовенства і мирян, культура відкритості та служіння своєму народові. Тож дозвольте мені звернутися до вас у цьому контексті, споглядаючи Божий дар богословів для своєї Церкви у ваших очах і обличчях.
Отже, колеги! Свою промову я хотів би викласти в трьох пунктах. Перше — що означає богослов’я? У чому полягає цей дар, про який ми сьогодні говоримо? Що робить нас богословами і до чого це зобов’язує? Друге — що означає богослов’я УГКЦ у XXI столітті і яким воно має бути? І третє — які знаки часу та надії ми покликані відчитати, споглядаючи Божу присутність у тілі нашого народу й Церкви під час цієї святотатської війни?
Мені приємно, що в дечому я перегукуватимуся з думками ректора УКУ, виступ якого ми щойно почули. Ми не домовлялися! Тому, пане Тарасе, цікаво буде зіставити наші акценти. Я б хотів, щоб цей форум завершився конкретним результатом, щоб ми не просто поговорили, послухали і роз’їхалися, як сказав би Шевченко: «Великих слів велика сила, та й більш нічого» (Поема «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…»). Сьогодні ми, як ніколи, потребуємо конкретики та плодів.
Отож перший пункт — богослов’я. Наша Церква інвестувала в нас. Поклавши руку на серце, визнаймо: майже всі ми навчалися за рахунок Церкви. Хтось оплатив нашу освіту. Тож дякуємо Апостольській столиці та всім жертводавцям, які дали нам можливість вчитися. Приємно згадати, що щороку близько сотні студентів виїжджали з України до престижних католицьких університетів.
Ця інвестиція зобов’язує. Ми, дорогі колеги, маємо віддати Церкві те, що вона в нас вклала. Цей дар не можна закопати — його потрібно розвинути і помножити. Тоді, як сказав владика Апостольський нунцій, богослов’я і наша праця матимуть плід і цінність в Божих очах.
Та є ще одна важлива річ, яку дала нам Церква. Ми не тільки мали можливість навчатися в закордонних університетах, вивчати іноземні мови, отримати дипломи, які дозволяють нам викладати. Наша Церква-мати зробила нас частиною свого mens Ecclesiae (ума Церкви). Ми стали причасниками здатності Христового Тіла — Церкви — до богомислія. Це значно більше, ніж диплом. Це — певний чин. У Церкві є єпископський чин — колегіальність; священничий чин — пресвітерій; спільнота хрещених членів Тіла Христового. І є ще один чин, який дає нам можливість разом із Церквою мислити, бути частиною mens Ecclesiae, і який передбачає обов’язок діяти. Про це говорив Ігнатій Лойола, наголошуючи на завданні sentire cum Ecclesia (відчувати з Церквою). Йдеться не про приватну думку в межах академічної свободи, а про необхідність бути причасником мислення спільноти Церкви як Христового Тіла. Лише тоді свобода набуває правильного контексту і співвідноситься з об’єктивністю Богом об’явленої Істини, господарями якої ми не є, а якій покликані служити. Ми повинні щоразу глибше її пізнавати, розвиваючи богословську науку, а не змінювати її під себе і не пристосовувати до сучасних людських ідеологій у дусі «диктатури релятивізму». Про це чітко говорив папа Венедикт XVI на зустрічі із кліром Римської дієцезії, наголошуючи, що II Ватиканський Собор неможливо правильно зрозуміти поза mens Ecclesiae.
Отже, ми отримали великий дар, який є водночас покликанням, завданням і відповідальністю. Найперше — жити, думати й богословствувати разом із Христовою Церквою. Саме для цього нам потрібні такі форуми — щоб бути разом. У культурі, позначеній крайнім індивідуалізмом, легко випасти з mens Ecclesiae, відчужитися від живого пошуку Бога у своїй Церкві.
І тут я нагадаю одну істину, що належить до суті поняття «богослов’я». Згадаймо Григорія Богослова та його славні «П’ять богословських слів»: перше слово — «Про богослов’я», друге — «Про богослова», далі два слова про Сина Божого і одне про Святого Духа. У цих творах він розрізняє θεολογία (богослов’я) і τεχνολογία (словесна технологія). Богослов’я народжується в живому богоспілкуванні, у спогляданні Бога. Домініканська традиція це висловила формулою contemplata aliis tradere (передавати іншим те, що ти споглядав). Тобто ти «вербалізуєш» власний досвід Бога. А хто випадає з живого богоспілкування в спільноті своєї Церкви, за словами Григорія, займається іншим: академічними дослідженнями, словесними конструкціями, теоріями, ідеологіями, вправлянням у суперечках і риториці «на християнську тему». Але це вже не богослов’я, а технологія.
Повірте, таких «технологів» у Католицькій Церкві дуже багато, а справжніх богословів — вкрай мало! Великою бідою богослов’я Вселенської Церкви є відрив академічного богослов’я від живого досвіду богоспілкування і життя віри Христової Церкви. Тоді богослов, цей «технолог», випадає з mens Ecclesiae, втрачає здатність ragionare cum Ecclesiae (мислити разом із Церквою). І стається прикра річ, яку наші мудрі, вчені миряни називають «світоглядною смертю священника» — навіть якщо він має диплом з католицького університету.
Тому сьогодні Церква потребує вас, дорогі колеги. Потребує істинного богослов’я, вашого живого слова про Бога в сучасному житті й у тілі нашої Церкви.
Другий пункт — богослов’я УГКЦ у XXI столітті. Упродовж багатьох десятиліть ми дискутували про ідентичність УГКЦ: ким ми є, звідки прийшли, куди йдемо. Ви добре пригадуєте, що багато разів говорилося про УГКЦ як про «міст» чи «посередника». Блаженніший Любомир зазначав, що концепт «міст» дуже поганий, бо міст не має власної ідентичності — по ньому всі ходять. Від мосту ми відмовилися. Тоді він запропонував термін «посередник» — більш христологічне поняття. Але нині кажуть, що Схід і Захід не потребують більше посередників: вони можуть говорити про нас без нас. І посередництво втрачає сенс.
Я пропоную вам концепт, який не цілком новий, але добре знаний. Подивімося на це з певного пункту бачення. Як кажуть наші сусіди поляки, рunkt widzenia zależy od punktu siedzenia (точка зору залежить від точки сидіння). Подумаймо про богослов’я УГКЦ у XXI столітті як про богослов’я помісної УГКЦ. Одразу зазначу, що тут «помісність» не означає «локальність». Наша УКГЦ, як співспадкоємиця Київського християнства, є помісною Церквою. Саме тому вона є Церквою глобальною, зі своєю богословською, канонічною, літургійною традицією та власним способом християнського благочестя.
Ми маємо три погляди на помісність УГКЦ і пов’язане з цим богослов’я. Перший погляд — з Риму. Заклик до помісного богослов’я УГКЦ виходив від митрополита Андрея Шептицького і патріарха Йосифа Сліпого. Собор Святої Софії в Римі є гімном Київській Церкві, її історії, богослов’ю, помісності. Заповіт патріарха Йосифа — бути похованим у соборі Святої Софії в Києві після відновлення єдності колись єдиної, нині поділеної Київської Церкви — передає нам бачення помісності Київського християнства. Патріарх Йосиф, який спочиває в соборі Святого Юра у Львові, закликає нас негайно рухатися далі. Слухаючи його, творімо богослов’я XXI століття як богослов’я помісної Київської Церкви.
Другий погляд — зі Львова до Києва. Цього року ми урочисто спогадуємо 30-річчя відродження структур Київської митрополії і 20-річчя повернення до Києва осідку Глави нашої Церкви. Блаженніший Любомир приїхав до Києва із посланням «Один Божий народ у краї на Київських горах», у якому вказані певні кроки й віхи в богомислії Київської Церкви, заклик до навернення нашого ума. Київська Церква перестала бути лише уявленням про минуле чи мрією: нині вона є об’єктивною реальністю, дарованою Господом Богом.
Третій погляд — уже з Києва. Коли православні брати відроджували помісність після Томосу про автокефалію і сформували Православну Церкву України, я написав послання «Наша Свята Софія». Це спроба відкрити для нашої Церкви погляд на власну помісність уже з Києва, осмислення місця, ролі, історії нашої Церкви. В тому посланні я говорю, що можна мати собор Святої Софії і втратити нашу Софію. Ця Софія — не матеріальні речі, а матриця богословського мислення, яка, віддзеркалюючи сутність Київської Церкви, стала джерелом державотворчої та націєтворчої ідеї. Наша Свята Софія живе і сьогодні у нашій Церкві уже понад тисячу років! Тому закликаю вас на основі цього скарбу творити богослов’я помісної Київської Церкви — відкрите, екуменічне, запрошуючи до спільного богомислія наших православних братів. Ми вертаємося ad fontes (до джерел), що завжди є джерелом відродження нової епохи.
Нам потрібно не лише збагнути себе частиною mens Ecclesiae Вселенської Церкви, а й стати частиною того, що візантійська традиція називає φρόνημα τῆς Ὲκκλησίας. Тут φρόνημα означає спосіб існування та здатність ума віруючого сприймати Божественну мудрість. Бути богословським мудрим і здатними до богослов’я — це мислити у Святому Дусі. Це провокація і заклик для всіх богословів нашої Церкви: ми повинні створити власну богословську традицію (про це давно йде мова). Ми вийшли з різних шкіл, навчалися в різних університетах, нас виховали різні богословські традиції. Час повернутися додому і відчути себе спадкоємцями та причасниками φρόνημα τῆς Ὲκκλησίας помісної Київської Церкви.
Третій пункт — богослов’я в умовах війни. Я поділяю заклик, що ми повинні богословствувати в єдності з досвідом нашої Церкви, зраненої війною. Колосальна увага світу прикута до нас. Ми, богослови, будемо цікаві світові лише як голос зраненого українського народу. Адже наш досвід Бога в умовах війни відрізняється від досвіду богоспілкування інших помісних Церков.
Пригадую, як президент Єпископської конференції Франції, слухаючи мої щоденні відеозвернення з Києва на початку повномасштабної війни, сказав: «Знаєте, Блаженніший, європейське християнство пережило багато війн. І зродило Соціальну доктрину Католицької Церкви про справедливу війну і мир. Але ми ніколи не мали духовності християнського життя в умовах війни».
А це сьогодні так потрібно! Можливо, Господь тепер інакше вказує нам на свою присутність у тілі нашої Церкви. Ми повинні шукати Його там, де Він нині перебуває серед нас. Наше покликання — відкрити Бога і вказати на Нього нашою інтелектуальною й творчою працею. Ми надзвичайно потребуємо сьогодні осмислення екзистенційного досвіду болю і страждання Бога в тілі нашої Церкви та нашого народу, щоб потім його висловити.
Переконаний, що наш душпастирський план «Зцілення ран війни» у контексті завдань академічного богослов’я має дуже конкретні перспективи. Нам потрібно шукати шляхів, щоб бути, думати і богословствувати разом.
Колись ми мали гарну спільноту — Українське богословське наукове товариство (УБНТ). Але вона занепала. І коли я бачив, як УБНТ завмирає, то здійснив його канонічну візитацію. Тут присутні й ті, хто її проводив, згідно з моїм декретом. Отримавши акти візитації, я зрозумів: наша Церква вже переросла рамки структури УБНТ. Ми можемо мати подібні товариства в Канаді, Америці та Україні, зокрема в Дрогобичі, Львові чи Києві. Але нам потрібно те, що нас об’єднає, — можливо, у новій формі, з новою інституційною спроможністю. Тому ідея створення, за підсумками цього форуму, Асоціації богословів УГКЦ, яка б відповідала нашому сучасному становищу, є надзвичайно важливою. І це зібрання має для цього всі компетенції.
Ще одна важлива річ: нам потрібно відродити журнал «Богослов’я». Бо ми маємо писати. Пригадуєте, свого часу патріарх Любомир критикував наших богословів, що вони нічого не пишуть. Тоді я вас захищав, кажучи: «Вони ще молоді, ще не встигли багато написати». Але тепер я мушу вас спитати: що ви написали відтоді? Скільки наукових статей, скільки праць зродив кожен із вас після того, як отримав диплом кандидата чи доктора богослов’я? Де ваша праця?
Ми потребуємо такого журналу як «полігону» для вашого богослов’я. Майте відвагу написати навіть «розвідкові» статті. Хай колеги критикують, але ми будемо знати, що пишуть інші. Бо сьогодні ми багато говоримо й пишемо, але не читаємо один одного, власних богословських праць. Навіть не всі з вас читають послання Глави Церкви чи Синоду. А хто здатен розгорнути і прочитати те, що написав ваш колега з іншого наукового чи навчального осередку? Тому нам необхідно відродити цей журнал, щоб бути разом — cum Ecclesiae — давати можливість рости, розвиватися і так творити богослов’я.
Хтось із вас може зауважити: «Блаженніший, це гарні, але абстрактні речі. А як конкретно це робити?». Тому завершу свій виступ прикладом.
Коли студенти Львівського університету імені Івана Франка приїжджали колядувати до мене в Київ дорогою на фронт, я познайомився з одним хлопцем — Артуром Дронем. Він пішов добровольцем у лютому 2022 року. А на Різдво 2023-го приїхав до мене як перший колядник і привіз збірку своїх віршів.
Серед жахіть війни Артур писав духовну поезію, осмислюючи події як воїн-християнин. Тоді він прочитав мені свій вірш — переспів гімну про любов святого апостола Павла (І Кор. 13). До речі, цю поезію він читав цього року на Молитовному сніданку в Києві на запрошення Офісу Президента. Нещодавно Артур знову завітав до мене: він час від часу приходить до мене і читає свої твори. Після важкого поранення хлопець змінив стиль: тепер пише короткі есе. Я зловив себе на думці, що це і є таїнственне sentire cum Ecclesia. Це — богослов’я нашого зраненого народу, інтуїція віри воїна, вихованого в галицькій парафії, який оспівує свій релігійний досвід.
Питання, яке найчастіше звучить під час війни: а де є Бог? Тому хочу завершити свій виступ словами з його тексту:
Коли священник одягає камуфляж, бере замість автомата стару, пошарпану Біблію і їде під обстріли, щоб помолитися з тими, хто хоче молитися, — це говорить про Церкву більше, ніж Папи Римські чи Патріархи Московські.
Коли чоловік на межі зриву отримує лист із дитячим малюнком і втирає сльози — у ньому стільки Бога проявляється, що й не осягнути. Так, ми віримо, що Господь усе може і всіх любить, але Він досі не зупинив у секунду все це жахіття. Чому? Я теж хочу почути відповідь. Колись я обов’язково Його запитаю. Чому сам не зупинив війну, якщо такий всемогутній? У мене буде багато незручних запитань. Але я точно не спитаю, де Він був? Де був Бог під час війни? Саме це я знаю. Бачив і відчув. Він був із нами в кожній ямці і під кожним обстрілом. Наш Окопний Господь. Із нами обстрілюваний, з нами втомлений.
Інколи стає так невимовно важко. Такий уже край. А тоді раптом з’являється думка, що я в найбільш правильному місці на цілу планету. На весь сотворений час і простір. Я маю зараз бути тільки тут. Який чудовий доказ існування» (Дронь А. Господь Окопний // Гемінґвей нічого не знає. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2025. — С. 19–20).
Який чудовий досвід віри в Бога! Дорогі колеги-богослови, бажаю вам не нижчого рівня богослов’я, ніж ми чуємо від простого 24-річного хлопця. Бажаю мати те саме відчуття, що ви перебуваєте в найбільш правильному місці на всю планету, на весь створений час і простір.
Ваша Церква вас потребує, — потребує вашої творчості, вашого богослов’я, вашого богомислія. Бо саме це є знаками часу і надії для України і від України для світу. Дякую.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
