EN

Проповідь у день спомину освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового

20 серпня 2023, 08:30 417

Проповідь у день спомину освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового

Ось я кладу в Сіоні камінь наріжний, вибраний, дорогоцінний.
Хто вірує в нього, не осоромиться
(І Пт. 2, 6).

Високопреосвященні та преосвященні владики!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Дорогі сестри і брати в монашестві!
Достойні наші брати-семінаристи!
Любі парафіяни Патріаршого собору в Києві, який святкує сьогодні день народження!
Дорогі паломники, які прибули на це свято з різних куточків України та світу!
Дорогі діти нашої Церкви, які зараз за допомогою нашого «Живого телебачення» вже традиційно моляться разом із нами!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Це Боже слово про наріжний камінь, про скелю, про особливий стосунок Христа і першого серед апостолів — Петра, який благовістить нам сьогодні Євангеліє, розкриває глибоке таїнство буття Церкви. Для того щоб зрозуміти, що означає будувати Церкву та якою є природа істинної Церкви на землі, учні Христові впродовж століть вслухалися в це Боже слово.

Ісус Христос, перебуваючи в кам’янистій місцевості на березі Галилейського моря, запитує своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» (Мт. 16, 13–18). Ті відповідають: «Одні за Івана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». Однак Учитель начебто відсуває на задній план те, що вони сказали, і звертається до Петра: «А що ти скажеш про Мене?». І цей апостол, можливо вперше в історії християнства, формулює ісповідь віри: «Ти — Христос, Бога живого син» (Мт. 16, 16). Петро сповідує божество Ісуса Христа, бачить в особі свого Вчителя не лише цікаву людину, яких багато було в історії людства, а Бога, який став людиною, прийшов до свого народу. Ба більше, апостол починає розуміти, що той наріжний камінь, про який чув Божий народ у Священному Писанні, — це Він. Ісус Христос є живим наріжним каменем, який закладе підвалини нового людства. Він є наріжним каменем своєї Церкви, про що навчає: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших» (Мт. 21, 42).

Далі відбувається щось ще цікавіше. Тим, ким є Христос за своєю Божественною природою, Петро через свою віру стає за Божою благодаттю. Той, хто є сам наріжним каменем, покладеним у Сіоні, каже до Петра: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець Мій Небесний. Тож і Я тобі заявляю, що ти — Петро (скеля), і що Я на цій скелі збудую Мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 17–18).

Симон стає Петром. Цей імпульсивний, грішний, невчений рибалка — скеля, на якій Христос будуватиме свою Церкву! Камінь творить скелю. Христос, наріжний камінь, показує учням, що той, хто вірує, хто переймає віру Петра, сам стає живим каменем якоїсь більшої, таїнственної будови. Згодом апостол Петро, який чув ті слова з Христових уст, начебто пояснює їх у своєму соборному посланні: «Приступіть до нього, каменя живого, людьми відкинутого, а Богом вибраного, дорогого. А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа. Бо в Письмі стоїть: „Ось я кладу в Сіоні камінь наріжний, вибраний, дорогоцінний. Хто вірує в нього, не осоромиться“ (І Пт. 2, 4–6). Важливо наголосити, що апостол Петро, який був свідком Христового Воскресіння, говорить про Ісуса як камінь не мертвий, матеріальний, обмежений, а живий, воскреслий. Той, хто вірує у Воскреслого, вірує як Петро в те, що Христос є Сином Бога живого, сам стає живим каменем, з якого будується Його Церква.

Петро став скелею через свою віру. А ми через нашу віру слугуємо живим камінням, що з нього будується спільнота учнів Христових, яка носить у собі зародок воскресіння і над якою жодне переслідування, жодна людська історія більше не має влади. Саме такою Бог починає будувати на землі свою істинну Церкву.

Дорогі в Христі брати і сестри! Слухаючи це Боже слово про скелю, про Христа як наріжний камінь, про живе каміння, про храм, який будує Господь, ми зібралися тут, у нашому Патріаршому соборі, щоб відсвяткувати перше десятиліття його освячення.

Линемо думками до подій десятирічної давнини, які сколихнули Київ, Україну і весь світ. Можливо, у цій ретроспективі Господь Бог відкриває нам щоразу глибший зміст освячення цього величавого храму. Що означає Патріарший собор Воскресіння Христового в нашій столиці для нас, віруючих людей, для Церкви? Чим була ця подія, яку сьогодні святкуємо, в історії спасіння України та світу?

Тепер ми здатні побачити цікаву річ. Коли на діамант із різних боків падає світло, він починає сяяти новими кольорами, гранями і щоразу більше виявляє свою красу, яку дарував йому Бог. Те саме стається із цим Патріаршим собором, унікальним, особливим храмом нашої Церкви й України. Щоразу нові історичні обставини осявають його, як дорогоцінний скарб нашої Церкви і рідного народу, світлом Христового Воскресіння і ми дедалі глибше розуміємо його значення, бачимо його красу, велич і святість.

Ми сьогодні відзначаємо не тільки якусь дію рук людини, так само як Петро, який, сповідуючи, ким є Христос, говорив не про людські думки, а проявив те, що Бог Отець йому відкрив про Вчителя як Сина Божого. Святкуючи щороку освячення Патріаршого собору, ми прославляємо Бога за Його великі діла в історії нашої Церкви, дякуємо Йому за таїнственну дію спорудження цього храму руками тих, хто є живим камінням у будівлі Христової Церкви, хто по цеглинці своїми пожертвами з різних країн світу долучився до його постання. Каже псалмоспівець: «Коли Господь та не будує дому — дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста — дарма пильнує сторож» (Пс. 127 (126), 1). Тому нині насамперед славимо Господа за всі Його дари, щедро вилиті на нас у цьому храмі, видимі й невидимі, уже об’явлені й ті, які ми ще побачимо в майбутньому!

Цей храм Воскресіння Христового у Києві виявляє велике діло Господа Бога в історії нашого народу. Він постав як пам’ять, слава, воскресіння Церкви Київського християнства в її колисці, — Церкви, яку заснував на святих Київських горах у часи князя Володимира сам Господь. В її тілі донині пульсує Христове Воскресіння, тому її не міг знищити ніхто — ані царські сатрапи на початку XIX століття, ані сталінські безбожники в середині XX століття. Та Церква, яку хотіли знищити, навіки поховати, воскресла, силою і діянням Духа Святого виявила, що Христове Воскресіння є не чимось мертва, а живим камінням, яке пульсує до сьогодні.

Освячуючи десять років тому цей престол, ми вклали в нього мощі всіх тих, про кого сьогодні згадуємо. Ми говорили про апостола Петра — його мощі спочивають у цьому престолі. Його брат, апостол Андрій Первозваний, який благословив Київські гори, — його мощі спочивають в цьому престолі.

Київська Церква, сутність якої окреслив святий папа Іван Павло II, була від початку і є понині православною у своїй чистоті істинної апостольської віри та католицькою в любові. Той життєдайний зв’язок з наступниками апостола Петра за часів рівноапостольного князя Володимира слугував виявом вселенськості Київського християнства, тому в цьому престолі спочивають мощі тих пап, які віддали життя за Христову віру в Україні, в українському Криму, — Климента і Мартина.

Тут також спочивають мощі святого священномученика Йосафата, який в новітні часи своєю кров’ю навіки запечатав єдність Київської Церкви з наступниками апостола Петра кожного історичного періоду, а також блаженного Миколая Чарнецького, якого ми вшановуємо як символ мученицької дороги нашої Церкви за Радянського Союзу. У цьому святому престолі спочиває вся історія Церкви на київських землях, яка воскресла після жахливих переслідувань, саме тому цей собор, осідок Глави нашої Церкви в Києві посвячений на честь Воскресіння Христового!

Відразу після освячення цього собору ще один промінь засяяв над Україною і показав іншу грань духовного виміру цього храму. Буквально через кілька місяців розпочалася Революцію Гідності. Трагічні події на Майдані по-своєму відкрили зміст і значення Патріаршого собору для Києва, України та світу. Наш храм став знаний як «Патріарша криївка», а отже, слугував батьківським домом для зранених і потребуючих, осередком соціального служіння нашої Церкви своєму народові. У його криптах щодня ночувало від п’ятисот до восьмисот осіб, а вся округа сприймала його як свій храм, який треба захищати, до якого треба ходити і в якому потрібно служити людям, котрі найбільше потребують допомоги. Зокрема, на початку 2014 року весь Дніпровський район зносив до нашого храму їжу, одяг, теплі речі. Тут перев’язували, лікували рани постраждалих на Майдані…

Наступний промінь опустився з небес і відкрив нам сенс Патріаршого собору під час двох років пандемії, коли цей храм став осердям світової молитви нашої Церкви для мільйонів українців, які в Аргентині, Австралії, Північній Америці та Європі не мали можливості піти до своїх храмів. Вони молилися з нами, переживаючи богослужіння в нашому соборі через трансляції «Живого телебачення». І хоч цей храм у певні періоди не був наповнений вірянами, сотні тисяч людей брали участь у богослужіннях і освяченнях, які ми тут звершували. Пригадую візит однієї родини з Боснії. Ці люди мені сказали: «Блаженіший Святославе, ми ваші віртуальні парафіяни». Можливо, ми маємо мільйони таких віртуальних парафіян, істинних дітей нашої Церкви, розкиданих по всьому світу, для яких цей Патріарший собор став джерелом духовної сили і поживи Божого слова.

А коли почалося російське повномасштабне вторгнення в Україну, коли темні хмари згустилися над Києвом, ще один промінчик сяйва Христового Воскресіння з небес засяяв над Патріаршим собором. Тут, у криптах собору, ми знайшли пристановище, у якому ховалися від російських ракет, бомб і куль. Цей храм, у якому безнастанно лунає молитва до Бога за наш народ, наше військо, за всіх українців, що шукають Божої сили і благодаті, став джерелом стійкості нашого народу. Звідси на всю Україну засяяв промінь української надії на перемогу, — надії, у якій черпаємо силу Воскреслого, що нас оживляє і рухає вперед. Той промінь надії відкриває нам нові горизонти, у яких цей собор буде щоразу по-новому сяяти своїми невидимими гранями праці та служіння Богові й українському народові, гранями краси, величі та святості.

Святкуючи велике Боже діло, яке Господь Бог виявив і надалі виявлятиме в цьому святому храмі, складаємо подяку всім тим, хто став у його будові живим камінням, про яке каже апостол Петро. Дякуємо добрим людям, жертводавцям, які склали свої цеглинки для його спорудження. Ми сьогодні особливо хочемо згадати світлої пам’яті патріарха Любомира, який сам ліг як наріжний камінь цього Патріаршого собору. Пригадую, що багато людей, які перебували тут у перші важкі дні війни, невтомно день і ніч молилися перед його гробом. Одна пані мені сказала: «Владико, ми відчуваємо, що навіть якщо всі втечуть із Києва, патріарх Любомир нас не покине, він буде з нами і нас оберігатиме!». Він і донині на небесах молиться за довершення будівництва цього Патріаршого собору.

Дякую всім тим, хто десять років тому подарував нам це свято, зокрема владикам Василеві Медвіту та Богданові Дзюраху, а особливо Йосифові Міляну, який і сьогодні дбає про довершення собору, щоб він міг засяяти у всій красі.

Святкуючи нині цю гарну дату, ми славимо Господа Бога, який живо присутній між нами як наріжний камінь буття нашої Церкви, який собирає кожного з нас як живе каміння для цього собору. Нехай сила Воскреслого, яка пульсує з цього престолу, буде для нас в обставинах цієї жахливої війни надією на перемогу України, на кращу долю Церкви і народу. Бо каже нам сьогодні сам апостол Петро: «Хто вірує в нього, той не засоромиться» (І Пт. 2, 6). Амінь.

† СВЯТОСЛАВ

Персони

Дивіться також