Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю Всіх святих
Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми,
того і Я визнаю перед Моїм Отцем Небесним (Мт. 10, 32).
Преосвященний владико!
Всечесні отці!
Дорогі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
У цю неділю, що йде відразу після великого свята П’ятдесятниці, Христова Церква вшановує пам’ять усіх святих — тих, які в різні часи її історії, сповнені одного й того самого Святого Духа, стали живими свідками Його діяльної присутності серед Божого люду.
Сьогоднішня неділя запрошує нас побачити плоди зіслання Святого Духа та Його діяння в історії людства. Святий — це насамперед той, хто носить у собі єдиного Святого, хто є храмом Святого Духа. Саме тому все, що така людина робить і як живе, стає видимим виявом назовні святості Духа, який її надихає.
Дух є один і той самий, — каже апостол Павло, — але кожному даються особливі дари (пор. І Кор. 12, 4). Святий Кирило Єрусалимський навчає: «… Один і той самий дощ сходить на весь світ, проте він стає білим у лілії, червоним у троянді…» (Катехизи, XVI, 12). Так само і Святий Дух єдиний, але в кожній людині приносить неповторні плоди та відкриває особливий шлях до святості. Саме Святий Дух наділяє людину Божими прикметами. Лише той, хто носить Його в собі, може і повинен бути святим. «Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий», — навчає своїх учнів Господь наш Ісус Христос (Мт. 5, 48).
Нинішнє Святе Євангеліє (Мт. 10, 32–33; 37–38; 19, 27–30) вказує нам дорогу до святості. Ба більше, цей уривок з Євангелія від Матея є своєрідним записом досвіду ранньої Церкви. Слова Ісуса до учнів сьогодні звучать особливо гостро: «Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед Моїм Отцем Небесним» (Мт. 10, 32).
Ці слова нелегко зрозуміти і пояснити, адже в оригінальному тексті вони мають дещо інший відтінок. Христос говорить: «Кожний, хто, отже, визнає в Мені перед людьми, у тому і Я визнаю перед Моїм Отцем Небесним». Українською мовою така конструкція звучить незвично, але саме прийменник «у (в)» є тут визначальним: «у Мені», «у тому». Святий Іван Золотоустий пояснює, що «визнати в Ісусі Христі Його перед людьми» означає дати свідчення Христової віри не власною силою, а завдяки дарові, отриманому згори (Гомілія 34, 3 на Євангеліє від Матея).
Отже, бути християнином — це не лише питання знань, умінь чи набутого досвіду, а насамперед питання того, ким ми є. Бути християнином означає жити в Ісусі Христі й творити простір для Його присутності в нас силою і діянням Святого Духа. Тому щоразу, коли ми постаємо перед людьми чи життєвими випробуваннями, назовні виявляється той, хто живе в нас. Недаремно Христос говорить своїм учням: «І коли видадуть вас, не журіться, як або що вам говорити, — дано буде вам на той час, що маєте говорити; не ви бо будете говорити, а Дух Отця вашого в вас говоритиме» (Мт. 10, 19–20). Христос упізнає і визнає перед Небесним Отцем того, хто живе в Ньому й у кому спочиває Святий Дух. Навіть більше, Він промовлятиме до Отця із глибини серця такої людини, як своєї дитини.
Наступні слова Господа ще вимогливіші: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, той недостойний Мене» (Мт. 10, 37).
Що має на увазі Ісус? Істина полягає в тому, що лише той, хто любить Бога понад усе і понад усіх, здатний по-справжньому любити найдорожчих людей, яких Господь дарує в житті. Якщо ми понад усе любимо Бога і живемо як Його сини та доньки, тоді любов до батьків, чоловіка чи дружини, дітей стає виявом тієї любові, яку ми самі отримали від Нього. Тому не ставмо нікого вище від Бога, навіть найближчих і найдорожчих людей.
Любити Бога найбільше не означає любити сім’ю менше. Натомість це означає любити її правильно. Не обожнюймо людину, даймо їй право на помилку, навіть якщо ця особа нам дуже дорога. Ба більше, коли людина живе в Бозі й ставить Його на перше місце серед своїх життєвих пріоритетів, тоді християнська сім’я стає першою школою святості, а християнське подружжя — дорогою до святості, яку чоловік і жінка проходять разом.
Цікаво, що ці слова про достойність Христа були сказані й записані в особливих обставинах. У греко-римській культурі саме родина була осередком первинного поганського культу. Кожна сім’я мала свого ідола, а батько виконував роль жерця, звершуючи належні обряди. Якщо ж у такому середовищі з’являвся християнин, то саме його дім ставав першим середовищем, у якому учень чи учениця Христа мали не соромитися свого Господа, а визнати Його як єдиного істинного Бога, якого носять у собі. З житій святих знаємо, що нерідко саме батько примушував свою доньку приносити жертви ідолам. Натомість християнська родина ставала місцем передавання християнської віри і того Духа, який кличе всіх за Христом до досконалості в любові.
Господь каже нам сьогодні ще й таке: «Хто не бере свого хреста і не йде слідом за Мною, той Мене недостойний» (Мт. 10, 38).
Іти Христовою дорогою означає не приховувати своєї віри, а сміливо визнавати її перед людьми. Цей духовний імператив особливо промовляє до нас у теперішніх обставинах. Бути святим у час війни — це великий виклик, але водночас привілей і християнське покликання кожного. Справжня віра не ховається тоді, коли стає незручно. Не сороммося бути християнами серед людей. А коли доводиться вибирати між Божою правдою і людським тиском — завжди обираймо Бога.
Усе в житті має своє місце, але Бог повинен бути на першому місці. Вірність Христові перевіряється не тільки в храмі, а й у сім’ї, серед друзів, у школі, на роботі, а також на полі бою і в щоденному служінні задля захисту Батьківщини. Тому любімо всіх, але Бога — понад усе. Не піддаваймося спокусі соромитися Христа перед людьми навіть тоді, коли це важко. Досвід християнської досконалості впродовж тисячоліть навчає нас, що немає таких часів, у яких християнин не міг би або не повинен був би віднайти власну дорогу до святості.
Апостол Павло дає нам, християнам, особливу назву. Він каже: «Бо ми для Бога — пахощі Христові серед тих, що спасаються, і серед тих, що гинуть. Для одних запах, що від смерти веде до смерти, а для інших — запах, що від життя веде до життя» (ІІ Кор. 2, 15). Такими пахощами у віруючій людині є аромат Святого Духа. Тому можемо сказати, що на своїй дорозі до святості кожна людина має власний духовний запах, свою неповторну гармонію пахощів Христових, яку неможливо приховати. Неможливо бути християнином лише в приватному житті, адже всі, хто поруч, відразу почують або аромат Святого Духа, або недобрий запах гріха.
Під час Божественної Літургії ми молимося словами апостола Павла, прохаючи Господа прийняти наші Святі Дари безкровної жертви, що лежать перед нами на престолі: «Щоб людинолюбний Бог наш, прийнявши їх у святий, і наднебесний, і мислений свій жертовник, як приємний запах духовний, зіслав нам Божественну благодать і дар Святого Духа».
У час війни, особливо в найтяжчі моменти нашої особистої і загальнонаціональної історії, відбувається щось подібне до того, що бачимо під час Літургії, коли кладемо ладан на розпечене вугілля. Саме тоді виявляється внутрішня есенція наших пахощів Христових — запах ладану, який перетворюється на символ молитви Церкви, яка із землі возноситься до небес. Отож усі святі кличуть нас тут, у Києві, в Україні, посеред війни бути пахощами Христовими, щоб силою того внутрішнього духу, що відкривається в полум’ї випробувань і лихоліття, преображати суспільство, у якому живемо.
Ми просимо: усі святі, які є учасниками цієї Літургії разом із нами, моліться за християн України. Усе небо невидимо присутнє сьогодні серед нас.
Ми йдемо до неба тією самою дорогою, якою колись ішли ви. Ми є учасниками тієї самої процесійної ходи, лише на цій дорозі до святості ви випередили нас. Допоможіть нам іти вашими слідами, взяти на себе свій хрест і щодня прямувати за Христом до святості. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
