EN

«Повертатись у пекло військового мотивує любов», — військовий капелан о. Тарас Михальчук

31 січня 2023, 18:05 264

Отець Тарас Михальчук — настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові, також він очолює Місію «Центр військового капеланства» Львівської архиєпархії УГКЦ. Служіння військового капелана в час війни — це особливий виклик і відповідальність. Важливим є не лише те, що ти вмієш та знаєш, але більше те, ким ти є як людина.

«Повертатись у пекло військового мотивує любов», — військовий капелан о. Тарас Михальчук

Публікуємо інтерв’ю з о. Тарасом Михальчуком про власний життєвий шлях, капеланство, життя та війну.

«Тоді я сказав собі: Якщо не стану священником, то буду військовим»

Отче Тарасе, люди звикли сприймати вас як відомого військового капелана, але ж у вас було дитинство, ви йшли до свого служіння не один рік. Як зародилась у вашому серці віра в Бога і покликання до священства?

Я народився у Львові, але ще в Радянському Союзі. Виростав у гуртожитку, мої батьки намагалися вижити у складних обставинах, які склалися на той час. На великі свята ми відвідували богослужіння в селі на Старосамбірщині, з якого походить моя мама. Я не все розумів, але завжди був там присутній. У Львові ми ходили спочатку у православний храм на вул. Патона, а потім біля нашого будинку збудували греко-католицьку каплицю і ми перейшли туди. Я дивився на людське життя і хотів зрозуміти, у чому його сенс. Це питання мене дуже непокоїло.

І ще у школі почали приходити думки, що людина покликана бути доброю, і сенс у тому, щоби вона була добра. Я інтуїтивно шукав прикладів цієї доброти. І постать священника у храмі, який для мене хоча й був недоступний, але його вигляд, слова, постава — це все для мене було втіленням абсолютної доброти на землі. З того в мене зародилося прагнення, що світлом мого життя поміж людей має бути священник. І це почало мене притягувати, манити. Я би сказав, що в мене зародилося пряме покликання. Але я того встидався і нікому про це дуже не говорив — це була середина 1990-х, на той час суспільство було інакше, і мене мало хто би зрозумів. Тому, коли запитували, ким я хочу бути, я відповідав, що журналістом. Але у старших класах уже насмілився говорити про свої наміри батькам і друзям.

Як вони їх сприйняли?

Сприйняли позитивно, але з певною іронією, бо здійснення такого бажання здавалося для них нереалістичним. Мій батько — хороший працівник, столяр, усе своє життя заробляв на хліб своїми руками, тому для нього та й суспільства навколо священник був особою високоповажною. Я й сам мало вірив, що зможу вступити, це здавалося якоюсь важкодоступною вершиною, мов Еверест. Як на нього піднятися? Я ж зі звичайної простої сім’ї.

Вас хтось підтримав?

Звичайно, я мав бесіду з батьком. Він як голова сім’ї не був проти, мама була неймовірно щаслива. Вона була релігійною людиною, навчила нас молитися, брала зі собою до храму. Тоді я сказав собі: якщо не стану священником, то буду військовим. Мені дуже подобалася постать військового. І Господь у своїх планах зробив мене військовим капеланом.

Вам вдалося тоді вступити?

Я вступив, ще й із добрим рейтингом — довго шукав себе у списку, бо конкурс був дуже великий — я виявився п’ятий згори. Тоді я сказав Богові, що такий Йому вдячний, що в житті вже нічого боятися не буду. Освітній процес у семінарії тоді забезпечував Український католицький університет, це було хороше поєднання.


Можливо, був хтось із-поза родини, хто вплинув на ваш вибір?

Такий приклад у мене, безумовно, був, але це не був священник. У маминому селі жили підпільні монахині. Вони дуже багато молилися. Мені про це розповідала мама, і час від часу нас, дітей, туди приводила. Одна з цих монахинь була нашою сусідкою там у селі. Вона жила звичайним сільським життям, мала господарку, вирощувала кіз, але жила самотньо. У її поставі я бачив покору та люблячі очі. Я бачив людину, яка живе на землі, але її серце зовсім не прив’язане до земного життя. І це було підтвердженням того, що в житті та його сенсі є щось таке, чого ми не бачимо, те, що є вищим, що йде від Бога.

Напевне, у той час у мене якраз викристалізовувався образ Бога, яким Він є насправді, бо дуже часто ми чули в дитинстві, що Бог суворий, а люди часто говорили про Божі кари. А це не до кінця правильно формує світогляд. Тож коли я бачив кардинально іншу альтернативу в людині, яка молиться до Бога, — значить, Бог є тим, хто любить. Цей приклад мені в житті дуже допоміг. Минуло багато часу, але я досі вдячний тій монахині, що вона виявляла свою віру простим, звичайним, люблячим поглядом.

«Ти питаєш Бога: „Боже, а Ти де?“, і не чуєш відповіді»

Здається, що перед вступом у семінарію ви були налаштовані надто ідеалістично. Чи не розбились ваші очікування об те, що інколи називають людським чинником?

Буду відвертий, перший і частково другий рік навчання в семінарії були надзвичайно складними. Розпочнемо з того, що на курсі я був чи не наймолодшим, мені було 18. Ще так сталось, що мене обрали старостою курсу, це приблизно як у школі класний керівник — потрібно вести журнал навчання та обліку, звітувати про це перед ректоратом щодня. Ще мені було важко змиритись із тим, що семінарія — це заклад закритого типу, додому можна було відлучатись раз у місяць на вихідні, а вихід у місто — лише в п’ятницю та неділю, і до 19 години потрібно було вже повернутися. Я зустрівся з чіткими правилами, до яких не був готовим.

Але була інша сторона, дуже позитивна — в семінарії мотивували часто приступати до сповіді і Причастя. А якщо конкретніше, то семінаристу рекомендовано було сповідатися щонайменше раз у два тижні. До того часу для мене було нормальним сповідатись раз у рік, а тут все по-іншому. Ти молишся і одержуєш силу від Бога, у тебе є цей стосунок із Богом, хоча багато речей ти не розумієш. З іншої сторони, через оті всі правила, чергування, за які ти відповідаєш як староста, я почував себе птахою у клітці, яка хотіла кудись полетіти і все змінити, і тут у моєму житті почалася серйозна криза віри.

У чому це виявлялося?

Хоч візуально цього ніхто не бачив, але на кінець першого курсу в моїх молитвах я вже кричав до Бога: «Боже, це ж все, напевно, неправильно!».

Я звик до свободи, робив, що хотів, а тут — правила, і це на мене дуже серйозно тиснуло. У той час я вже зустрічався з дівчиною, яка сьогодні є моєю дружиною, а одруження дозволено лише по закінченні семінарії. А почуття вирують. Це мені почало дуже заважати, аж до кризи віри. І тут розпочалися літні вакації. Хочу віддати належне: коли семінарист їде додому на канікули, він зі собою забирає вакаційний лист. Кожен день ти мав прозвітувати, що молився, і в кінці тижня парох ставив печатку і підпис, потверджуючи твій запис. Це мотивувало молодого юнака ходити на Літургію, молитися приватно. Як сумлінний студент, я намагався цього дотримуватися. Це допомагає знову повернутися на навчання. Наступного року мене знову обрали старостою. Але криза віри пропала.

Криза відійшла сама поступово?

Ти питаєш Бога: «Боже, а Ти де?», і не чуєш відповіді, не відчуваєш якоїсь теплоти в серці, але молишся, стараєшся дотримуватись духовної дисципліни. І в один момент приходить у серце тепло. Мені дуже допомогли духівники семінарії, пам’ятаю слова одного з них: «Тарасе, є об’єктивна правда, яку ніколи ніхто вже не зможе змінити — Бог тебе дуже сильно любить». І ці слова закарбувались у мені наприкінці другого курсу навчання, яке загалом тривало сім років. Це зцілило, зігріло, і тоді я всеціло довірився Богові. Скажу навіть більше: на четвертому курсі я чекав, щоб закінчились канікули і я би повернувся до семінарії, тому що хотів бути з Богом на молитві, а в семінарії для цього сприяло середовище — ось ця солодкість бути з Богом.

«Не заставляйте дітей ходити до храму»

Як вам давалися предмети, які викладали у семінарії?

Окрім певної кризи віри, було дуже складне навчання. Правила були серйозними, і я дуже хотів би донести це до нашого суспільства, до освітян — такі речі, як списування, неприпустимі. У нас за це виганяли із тріском та соромом. Якщо семінариста ловили на списуванні, він писав зізнання, і якщо він таке повторив удруге, йому давали документи в руки, безапеляційно і безповоротно. Це вмотивувало мене зібратися з думками і почати вчитися. Наприклад, читаючи історію, а тексту було багато, я не міг то все запам’ятати, тож вирішив малювати до кожного параграфу певні ескізи, асоціативні кубики, трикутники… І пізніше, маючи в уяві цю фігуру, я міг ледь не до крапки відтворити текст. Перші три роки я ледве набирав мінімальні бали, а вже магістерську працю я захистив із відзнакою.


Який предмет був у вас найулюбленішим?

Хотілось би сказати «фізкультура», але для мене це був дуже складний предмет — викладач примушував нас бігати і ставив «нездачі». Ти мусив триматися у формі. Скажу відверто, що в семінарії не від предмета залежало, а від викладача. Я вважаю, що зустрів там найкращих викладачів не лише в Україні, але в Європі, якщо не у світі. Вони могли пояснити студенту про надскладні речі.

Хотів би згадати про Блаженнішого Святослава, який тоді був віцеректором семінарії і викладав у нас «Богословську антропологію». Це — людина, яка володіє кількома іноземними мовами, читає в оригіналі філософів і розповідає тобі про Отців Церкви настільки цікаво, що ти розумієш, що фундамент закладено в IV—V столітті. Мені дуже сподобався підхід викладачів, які предмети свої будували в такий спосіб: півтори години — теорія, півтори години — перегляд фільму. Пригадую одного зі сильних і водночас простих викладачів, який викладав курс психотерапії, Олега Романчука. Ми говорили про складні людські розлади. Досі пам’ятаю, що на антисоціальний розлад особистості нам представили фільм «Леон-кілер». Тому сьогодні я стараюсь, щоб мої проповіді були дуже короткі, бо якщо ти говориш довго — значить, не можеш висловити суть.

Ви згадували про дівчину, яка стала вашою дружиною. У вас є діти?

Ми виховуємо з дружиною трьох доньок і сина, якому чотири рочки. У житті одруженого священника головну роль відіграє дружина. Якщо вона людина віруюча і теж старається довіряти Богові, веде діток до храму… Хоча в моєму житті є принцип, про який я колись почув від старенького священника, монаха. В одному селі під час духовних наук він сказав: «Не заставляйте дітей ходити до храму». Всі відразу почали шепотіти, мовляв, що він таке каже. А він витримав паузу і додав: «А ви ставайте на коліна і просіть їх це зробити». Я також намагаюсь своїх діток просити йти до храму. Дружина — мій надійний тил. Я інколи жартую, що в мене дім — це мов військова база, де я ночую і йду знову до праці. Зазвичай я доволі пізно повертаюся додому, і оскільки в нас четверо діток, то основну місію їхнього виховання дружина бере на себе. Без її розуміння мені не вдалося б опікуватися всіма завданнями, які на мене поклала Церква.

На вашу думку, для священника краще бути одруженим чи дотримуватися целібату, як у Західній Церкві?

Однозначно відповідаю — кожному свій дар. Дуже важливо, щоб людина, яка одружується, робила це з покликання, і священник, який не одружується, теж це робив із покликання. Іронія в тому, що мої найкращі друзі — один монах, інший — неодружений священник. Зрештою, попередній настоятель Гарнізонного храму, а сьогодні єпископ Степан Сус теж неодружений, але покликав мене до команди як одруженого. У співпраці в наших спільних проєктах розвитку Гарнізонного храму та військового капеланства в нашій Львівській архиєпархії поєднання одруженого й неодруженого священства принесло добрий плід.

«А хтось каже: той батя зараз його приб’є»

То скільки ви вже часу займаєтесь капеланством?

Якщо говорити про мою офіційність у капеланстві, служіння в центрі військового капеланства, який був започаткований у Львівській архиєпархії з благословення митрополита Ігоря Возьняка під проводом тоді отця Степана Суса, я в ньому з 2008 року. Мене взяли на роботу, запросили, тоді ще як випускника семінарії.

Ви потрапили туди за розподіленням чи це сталось, так би мовити, випадково?

У капеланство я прийшов за власним бажанням. Це було так, що у студентські роки семінаристи вже в неділю їздили військовими інституціями на зустрічі, на духовні бесіди до військовослужбовців. Здебільшого це була строкова служба. Тоді я застав у Львові багатьох строковиків із різних частин країни. Як студент семінарії, я почав брати участь у цьому з 2003 року. Тоді ще брат Степан Сус організував це служіння в семінарії у певну внутрішню структуру, він був старший на два курси від мене. Він просив і заохочував семінаристів їздити військовими частинами. Пояснював це тим, що військові чекають на нас, потребують спілкування, а ми однолітки з ними. Тож ми організовували футбольні матчі, виїзди, екскурсії, бесіди, а вже згодом, коли брат Степан став священником, в 2006 році у Львівській архиєпархії створився Центр військового капеланства із власним статутом і він його очолив. А за два роки, як я закінчив навчання, він мене запросив бути одним зі священників-капеланів.


Гарнізонного храму тоді ще не було?

Так, він з’явиться лише у 2011 році. Наш осередок доти був, як і зрештою сьогодні ми продовжуємо цю традицію, у Національній академії сухопутних військ. На її території є гарний храм Архистратига Михаїла, який певний час використовували як клуб, але отець Степан Сус із керівництвом академії відновили його. Наш осідок був там. А друга частина нашої активної діяльності з 2006 року була в Ліцеї імені Героїв Крут. Коли мене рукоположили, то я став капеланом цього ліцею і служив там упродовж чотирьох років до відкриття Гарнізонного храму.

У капеланство я прийшов за покликом серця, бо розумів велику потребу в цьому. Пригадую, як ще студентом в одну з неділь зачитав військовослужбовцям притчу про блудного сина, і коли дійшов до того, як син повертався додому до батька після свого розгульного життя, зупинився і запитав їх, а вони були здебільшого зі Сходу України, що буде далі, якою буде реакція батька? А хтось каже: той батя зараз його приб’є. Ми дослухали притчу до кінця, де батько обнімає, цілує сина й радісно приймає його. І я кажу: так і Бог приймає людину, яка згрішила, але повертається до Нього й кається. А вони кажуть: та ну, що, серйозно так може бути? Після таких бесід багато з них приходило вперше до сповіді. Ми пояснювали, що у сповіді Бог зціляє рани, які залишають у нас наші гріхи. Інколи так було, що ми сповідали до ранку.

«Безстрашний воїн — це той, у кого дуже добре серце»

Чи справді потрібен військовим капелан?

У 2014 році, коли розпочалася війна і росія вторглася на наші землі, почалася мобілізація. З того часу ми мали можливість доступитися до сотень тисяч людей. Це черги сповідей, це люди, які в дорослому віці приходили до віри; тоді ми охрестили 50 чоловіків. Я пригадую, що коли вантажили техніку в ешелони і бригада мала виїжджати в зону бойових дій, то перед самим виїздом охрестили ще одного чоловіка. Військове капеланство — це коли ти як священник їдеш до людей, які тебе не кликали, але у своєму серці вони чекають на зустріч зі священником, а точніше — на зустріч із Богом.

Перші 15 хвилин вони вирішують, як буде далі складатися твоє спілкування з ними. Ось зараз ми маємо час Йорданських відвідин, священники ходять по оселях і благословляють їх та людей, це світова практика. Військові мешкають у наметах, і ми заходимо туди, щоб поблагословити їх свяченою водою і ніколи не дозволяли собі брати якісь кошти у військових. І багато з них кажуть: отче, я вам хочу дуже подякувати, що ви приїхали і прийшли до нас. Зайти в намет і вийти з нього в мороз — це ціла процедура. Намет має подвійні стінки, двері, треба зігнутися, в наметі +20, надворі — до — 20, умовно кажучи. За день ти відвідав 100 наметів, помолився, покропив, подарував іконку, сказав гарне слово. Для людини, яка йде на війну, такі моменти дуже важливі. Для багатьох із них це вияв і знак чогось неймовірного.

Військо — це жорстка чоловіча структура, особливо в час війни, а священник — це людина здебільшого добра і м’яка. Чи не відчуваєте складнощів у комунікації?

Я особисто думаю, що мужній, сильний, безстрашний воїн — це той, у кого дуже добре серце. Хочу згадати, що тепер у війську багато жіноцтва. Я частково працюю над своєю науковою працею про вплив капеланів на моральну стійкість військових, але у стрижні цієї праці мало б розглядатись питання, як страх заважає військовому, а капелан допомагає його долати. Основним мотиваційним моментом, який мотивує людину рухатися далі й повертатись знову на позиції, фактично в пекло, крім адреналіну, це — любов. Любов до своїх побратимів, до своєї країни, до друзів, які є також в тилу.

«Сумніви супроводжують нас усе життя»

Чи правда, що військові капелани з вашого центру щотижня мають прочитати хоча б одну книгу?

Така ініціатива в мене з’явилася давно, але від початку масштабного вторгнення ми її ще не реалізували вповні. Ми з отцями-капеланами нашого центру домовилися і дев’ятеро з п’ятнадцяти погодилися, що впродовж місяця кожен повинен прочитати будь-яку книгу, розмір не має значення. А потім мали зустрічатися раз у місяць і кожен мав би представити книгу, яку читав: запропонувати її до читання або навпаки. Отці книги читають, але нам поки що не вдалося з цього приводу зустрітися. Спробуємо це зробити наступного тижня.

Чи були у вас сумніви щодо прийняття священства?

Сумніви супроводжують нас усе життя. Сумнівів не треба боятися, з ними просто потрібно вміти дати собі раду. Чомусь на останніх курсах я почав читати книги, які говорили про монаше життя. І мене захоплювала сама ця ідея. Водночас я хотів бути одруженим священником, тож у мене виникала певна дилема, і це справді були певні сумніви, але не щодо того бути священником чи ні, а в якому стані далі рухатися.

Яке монаше згромадження вас приваблювало найбільше?

Мене неймовірно зачаровував Унів, там студити. Але на мене справляло враження найперше саме місце. Коли я навчався на останніх курсах, мене попросили, щоб я мав практику в Педагогічному інституті католицького університету під керівництвом сестри Луїзи Цюпи — вони видавали збірник катехизмів Католицької Церкви XVIII—XX століття. Я їздив по бібліотеках, шукав ті катехизми і потрапив в Унів, там я навіть знайшов Катехизм Йосафата Кунцевича. Я добирався в Унів маршруткою, переплутав маршрути, йшов через поле — і вранці, коли сонце сходить, ти дивишся на цей монастир і розумієш, що тут життя якесь особливе, що тут стосунок із Богом особливіший. Останній рік семінарії мене дуже тягнуло до монашого життя. Але все ж на 90 % я визначився, що одружусь. Та все ж дякую Богові за цей досвід, бо дуже добре розумію тих людей, які обирають той шлях. Але мета в обох випадках однакова: в подружньому житті — прямувати до Бога вдвох, а в монастирі — прямувати до Бога, молячись за всіх.

«Переживає легше горе той, хто відчуває більше любові»

Ви священник і водночас військовий капелан, тому цікава особливо ваша думка, чому Бог допустив цю війну в Україні?

Бог допустив, щоб люди любили один одного і Бога. Ось це Він допустив. Все інше і те, що ми маємо сьогодні, — це наслідок того, що дуже багато людей не прийняло цю любов, а прийняло зло, прийняло диявола за свого друга. Як наслідок маємо, що у світі люди воюють, тому що одні вибрали Бога і захищають правду, як ми, українці, а інші, ті, хто вибрали зло, як росіяни, воюють проти цього добра і проти самого Бога. Бо зазіхнути на чужу землю і вбивати своїх сусідів, дітей, запускати ракети — це суперечить Божому плану щодо цінності людського життя. Бог так полюбив світ, що Сина свого віддав, щоб ми жили.


Для мене як людини, яка часто зустрічається з похоронами захисників, дуже гарно відповідає на це запитання різдвяна стихира, що із приходом Господа в цей світ земля і Небо з’єдналися. Я розумію одне, що коли гинуть воїни, які віддають своє життя за правду, вони насправді йдуть у Небо. Як казав Іван Павло II, час минає — вічність чекає. І продовжує: але світ один, нема двох світів. Ми живемо у світі, який є земний і водночас небесний, тож, ідучи з цього земного життя, помираючи тілом, душа йде в Небо. То якщо така ціна, щоби правда і любов перемогли, ми цю ціну, на жаль, мусимо заплатити.

Але ж війна — це велике випробування віри не лише в Бога, але й в іншу людину та людяність.

Поділюся дуже особистим: перший раз, коли я поїхав на фронт після повномасштабного вторгнення, я написав прощальну записку. Я хотів повернутися, але розумів усі ризики. Хто робить цей крок — перестає боятися смерті. Я розумію, що зараз, коли багато людей переживає горе, говорити про високу філософію важко — маленька дитина, яка плаче на похороні батька, просто потребує, щоб її хтось обняв. Тільки це допомагає, немає іншого ліку — просто бути поряд.

Переживає горе легше той, хто відчуває більше любові. Бог не хоче, щоби була війна. Але даючи свобідну волю людині, Він перебуває поряд із тими, хто зараз боронить правду. Там, де сльози, Він з ними плаче, там, де потрібна підтримка, — Він помагає. Один наш отець розповів нещодавно: «Я входив у палату, просячи Бога дати мені слова, якими я мав би підтримати воїна, що втратив ногу, втратив руку. І в більшості випадків не я говорю про Бога, а вони. Я просто їх слухаю. Слухаю про те, як вони сьогодні є близько з Богом». Я знаю багато прикладів хлопців на протезах, але вони повернулись до життя, мають сім’ї, діток. Хтось продовжує службу як викладач у військових закладах. Любов зціляє усі рани, і Господь допомагає нам.

Коли я роздумую над Голодомором, який вчинила радянська влада, то згадую про багато мільйонів жертв, і сьогодні потомки тих убивць хочуть проковтнути всю Україну. Але я впевнений, що цей звір вдавиться. Єдине мусимо — не опускати рук і брати приклад із наших воїнів, які вже віддали своє життя, а ми живемо, тож тепер повинні за двох воювати.

«Вони не можуть сказати, що щастя — це коли падає сніг»

Ви щодня стикаєтесь із тією великою ціною, яку платять українці в цій війні. Що ви думаєте і відчуваєте, коли чуєте про корупцію, про зловживання, зокрема на різних щаблях влади? Хтось вмирає, плаче і жертвує, а хтось на цьому руки гріє.

Я стараюсь дивитись на ці процеси значно глибше. Я завжди ставлю запитання: чому це сталося? Люди, які піддаються на ці спокуси, на корупційні схеми, на якісь неправомірні наживи й тому подібне, думаю, це все розпочалося ще з їхньої шкільної парти, а може й раніше… якщо, наприклад, вони вчилися у школі і постійно списували, потім вступали за хабарі в навчальні заклади… Запитайте їх перед усіма, скільки книжок вони прочитали і які це книжки? Більшість із них не буде пам’ятати ні автора, ні назви. Реформа нашого життя ментально повинна розпочинатися з усвідомлення, що гроші не наповнюють ті порожнечі, щоб людина була щаслива. Мені дуже шкода цих людей, хоча вони обікрали країну. Але їхня душа для мене набагато цінніша.

Коли я бачу подібне, мені хочеться плакати, бо розумію, що ці люди в житті ніколи не були щасливими. Вони не можуть сказати, що щастя — це коли падає сніг. Вони, напевне, кажуть, що щастя — це коли в тебе Майбах. Це — велика біда і трагедія. Звичайний чиновник в Європі може їхати на велосипеді чи на маленькому автомобілі й бути щасливим. А ти маєш великі статки і постійно чогось боїшся, від чогось ховаєшся. А дітки твої? Приходять батьки до магазину і кажуть: продайте нам таку іграшку, щоб наша дитина була щасливою і не плакала, ми готові заплатити будь-яку ціну. А продавець, витримавши паузу, відповідає: вибачте, але в нас батьки не продаються.


Здається, що подібні дії нечистих на руку людей руйнують довіру в суспільстві?

На превеликий жаль, тінь від діянь нечесних людей падає і на порядних. І опісля чесним потрібно виправдовуватись. Чесних людей, які працюють, допомагають війську, потрібно нагороджувати і ставити у приклад. Не можна їх запідозрювати: а чому це ти допомагаєш? Хвороба підозрілості заразна. Людям стає важко повірити, що хтось може бути чесним. Тому я хотів би, щоб ті, хто намагається наживатися на державі, війні та ближньому, розуміли, якої шкоди завдають.

У час війни нам потрібно зробити серйозну реформу освіти. В освіту потрібно вкласти все, що маємо. Так робили інші країни, що виходили з воєн. Навіть якщо зараз війна, молодих науковців і студентів потрібно відсилати у світ, під державні зобов’язання чи ще якось в інший спосіб дати їм можливість там навчатися. Бо за кілька років вони повернуться і розвиватимуть нашу країну. Вони зможуть чесною працею отримувати пристойну платню і їм не буде потрібно брати хабарі. Будемо відверті, у нас із тим у країні поки проблема. Нам треба думати про майбутнє, за п’ять років наша країна має переродитися.

Є ще одна тема, на яку мало говорять. Це питання відмови від військової служби в час війни з релігійних міркувань. Ми знаємо, що в росії відкидають свободу сумління і людей жорстко репресують, на Заході у громадян суттєво більше прав. Як у війні із драконом самим не перетворитися на дракона, але водночас захистити себе?

Не допомагати країні у військовий час неправильно. Очевидно, є люди, які зі щирих релігійних переконань не можуть брати зброї до рук, але вони можуть бути корисні в іншій допомозі — бути водієм, бути на кухні — є багато важливих тилових питань. Кожен громадянин України повинен бути готовим захищати свою країну. Якщо людина не може брати зброї до рук, то повинна копати окопи. Лопата — це не зброя. Але тут важливо враховувати, що хлопці, які йдуть у бій, хочуть, щоби біля нього була надійна людина. Мова не тільки про релігійні переконання; має бути психологічний відбір, щоб задіяти людину там, де вона буде найефективніша. Якщо змушувати певних людей брати зброю, то вони можуть наробити багато біди.

«Пане капітане, ви чому перевищуєте в лісі швидкість?»

Кілька питань під кінець нашої розмови, отче. Хто ваш улюблений святий?

Це свята. Я відчуваю особливе тепло у спілкуванні зі святою Терезою від Дитятка Ісуса. У нашому храмі є її фігура. Коли мені було важко в семінарії, я читав її біографію та щоденник. Вона в дуже юному віці відійшла у вічність, але її близькість до Бога тоді дуже мені допомогла. Я зрозумів, що Господь Ісус Христос для неї — близький друг, це допомогло і мені відчувати близькість до Бога.

У вашому житті ви бачили чуда?

Я з тими чудами зустрічаюся щодень. Може, через те, що я стараюсь їх бачити. Звичайно, я бачив як Бог зцілював людей від хвороби, я також бачив, як люди, що ніколи не ходили до церкви, просять про сповідь. Розповім одну історію. Один із моїх найкращих друзів — військовий офіцер на фронті. Де він служить, я не знав і не питав. Свого часу ми подарували йому автомобіль від нашого храму. Одного разу ми сховались у посадці в лісі біля Бахмута, сиділи в нашому волонтерському бусі. І я бачу, як із поля на великій швидкості їде точно така машина, яку ми подарували цьому офіцерові. Він повз нас промчав, і я його швиденько набрав і питаю: пане капітане, ви чому перевищуєте в лісі швидкість? Він розвернувся до нас. Що це за зустріч була, які це були емоції — неможливо передати словами!

То яку книгу ви зараз читаєте?

Я встиг прочитати лише одну сторінку і подарував ту книгу старшій пані, яка їхала за кордон. Називається вона «Який є Бог?» Карла Йозефа Вальнера. Я купую книгу за назвою. Ось, наприклад, «Бог ніколи не моргає» — в ній розповідається про людину, яка хворіла на рак та з часом зрозуміла, що Бог був настільки поряд, що ніколи повіки не змикав, навіть ні разу не моргнув — так пильно дивився за нею. Прочитаю одну цитату: «Як зворушливо. Ми смертні отримуємо через Божого Сина таке помазання Духом, що маємо право з довірливістю самого Ісуса молитися до Бога. Ми маємо право звертатися до Бога „Авва“, „Тату“, „Наш любий добрий Тату“». Я теж дуже хотів би написати книгу.

Спілкувався Андрій ТОЛСТОЙ
velychlviv.com

Локації

Дивіться також