Глава УГКЦ: Суб’єктність України дає надію європейським країнам у той час, коли колишні системи безпеки й договори більше не функціонують
«Ми потребуємо добрих і відданих друзів. Потребуємо доброзичливості, підтримки й просто людської солідарності», — сказав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в інтерв’ю журналісту КАІ Кшиштофові Томасіку, співавтору двох книжок-бесід із Блаженнішим, які вийшли в Польщі та перекладені в Україні.
Тема польсько-українських відносин — одна з основних і для українських та польських Церков, і для небайдужих громадян обох країн. Загострення цих відносин, роз’ятрювання давніх історичних ран, зростання українофобії у Польщі ослаблюють обидві країни й закривають перспективи для добросусідства на роки. Все це — лише на руку росії, яка продовжує геноцидну війну проти України.
Про потребу підтримки України в цій війні, спротив руйнівним тенденціям у суспільствах, опір російській пропаганді й роль Церков у збереженні здорових людських стосунків в інтерв’ю Католицькій інформаційній агенції (КАІ) розповідає Блаженніший Святослав.
— Ваше Блаженство, минає 243-й тиждень російської агресії проти України. Таких масованих атак, як тепер, особливо на Київ та інші міста, ще не було. Як ви це витримуєте?
— Україна стоїть та вистоїть і цієї зими, що наближається. Але Україна страждає та стікає кров’ю. З одного боку, у нас є успіхи на фронті — наша армія переходить у наступ. А з другого — оскільки москва не може перемогти Україну на полі бою, то хоче зламати психологічно, духовно, морально, щоб люди втратили надію. Хоче спровокувати внутрішню напруженість, щоб українці воювали не з росіянами, а один з одним. І це виклик для нас, особливо перед наближенням зими. Бо навіть брак тепла й електроенергії буде для нас не таким небезпечним, як брак взаємної довіри — ця загроза набагато страшніша. І за цих обставин Церква відіграє дуже важливу роль.
Чому? Уже зрозуміло, що ми маємо справу із зіткненням двох абсолютно різних типів суспільства. Російське суспільство й російська державна система мають форму піраміди. І ця піраміда політичної та військової влади дуже жорстка. На вершині перебувають кілька людей, які вирішують долі мільйонів, але вони не можуть швидко й фахово полагодити багато важливих питань. Така піраміда дуже небезпечна — вона неповоротка, навіть безвладна, і розсипається. Я переконаний, що ми близькі до ситуації, у якій опинився радянський союз наприкінці свого існування. Колос міг лякати весь світ, але це був колос на глиняних ногах, і він розвалився в одну мить. Те, що Україні вдалося знищити 50 % виробництва російської нафтової промисловості, — щось безпрецедентне. І це також означає, що російська «піраміда» не здатна досягати політичних цілей військовими засобами.
Україна будує зовсім іншу модель суспільства. Це — «мережева» модель — мережа гнучких природних міжлюдських стосунків, побудованих на солідарності. Ми будуємо правове суспільство, вільне від корупції, вільне від радянських методів управління тощо. Це — громадянське суспільство, яке є фундаментом нашої держави. Звичайно, під час війни наша соціальна мережа вразлива й має свої рани. Після кожної атаки на наші міста ми зранені. Але ця соціальна мережа швидко відновлюється. І в процесі цього відновлення Церква дуже важлива, оскільки це середовище, де лікуються рани й відновлюються людські стосунки. Церква виступає майстром встановлення справжніх і здорових міжособистісних стосунків.
Обидві системи мають сильні й слабкі сторони. Пірамідальна соціальна система в час війни іноді може бути ефективною, коли треба швидко мобілізувати людей, ресурси й кошти; але не здатна передбачити довготермінового розвитку ситуації. Така система завжди дивиться в минуле. Її мотивацією є не лише почуття суперництва, а й реваншизму. Вона знає, від чого захищатися, але не знає, що будувати. Не має надії на щось краще, але завжди відкрита на те, що було колись.
Тим часом громадянське суспільство України, яке є мережею міжособистісних звʼязків, інколи має труднощі з побудовою ефективних інституцій, але водночас саме воно є джерелом творення нових інституцій, політичних партій, які стають голосом не клептократів радянських часів, а креативних політиків. Пірамідальна структура впаде, а громадянське суспільство в цьому зіткненні вистоїть і виграє війну.
— Як Ви оцінюєте реакцію світу на те, що відбувається в Україні?
— З одного боку, світ ніколи так багато не говорив про Україну, як зараз. Цікаво, що Україна дедалі більше стає предметом не переговорів, а діалогу. Європа дедалі більше розуміє, що без нас не зможе себе захистити. І це означає, що Україна дедалі більше стає гарантом європейської безпеки. Країни, які це усвідомлюють, мають позитивне бачення майбутнього.
З другого боку, є країни, які бояться суб’єктності України, бо завжди розглядали нашу країну як обʼєкт, як суспільство нижчого класу. Є країни, які плекають почуття власної вищості, панування. І коли Україна стає щораз кращою, особливо у сфері захисту свого суверенітету, вони відчувають загрозу, бо хоч наша країна є оборонним щитом, проте ламає їхні ментальні моделі. Я переконаний, що суб’єктність України справді дає надію європейським країнам у той час, коли всі системи безпеки та міжнародні договори після Другої світової війни більше належно не функціюють. Україна не лише знаходить внутрішні сили для самозахисту, а й здатна запропонувати вирішення найбільших світових проблем. Україна дає світові світло надії.
Цікаво, що світ звернув увагу на це після виступу Президента України Володимира Зеленського на форумі Організації Обʼєднаних Націй у Нью-Йорку під час її останньої сесії. Це не була промова президента, який щось просив, це був виступ лідера нації, яка не лише пропонує, як будувати нові механізми міжнародної співпраці, а й радить, як не піддаватися пандемії війни, спровокованої «нульовим пацієнтом» — як наш президент назвав путіна. Як не піддаватися пропаганді війни, мати позитивний погляд на майбутнє — ось що Україна пропонує сьогодні Польщі, Європі і світу.
— Останнім часом ми є свідками інтенсивних контактів між Ватиканом та Україною, а також Ватиканом і москвою. Чи наближає це перспективу закінчення війни?
— Чи наближає це закінчення війни, — поки що важко сказати. Але деякі події були дуже важливими й позитивними. По-перше, візит «міністра закордонних справ» Ватикану архиєпископа Пола Річарда Галлахера до москви. На мою думку, це справді було сходженням у прірву і променем воскресіння. Архиєпископ Галлахер прибув до москви в час, коли планувалася ескалація війни, і сказав, що її потрібно зупинити, що ця війна не має мілітарного способу вирішення. Для мене це були слова пророка, який волає в пустелі.
Другою важливою подією став візит спеціального папського посланця кардинала Маттео Марії Дзуппі до москви. Тоді йому вдалося відвідати українських військовополонених. Раніше москва ніколи нікому, навіть міжнародним організаціям, не давала доступу до наших військовополонених у росії. Кардинал Дзуппі до того відвідував російських військовополонених в Україні. Українська держава завжди відкрита й демонструє повагу до міжнародного гуманітарного права. Після свого візиту до України кардинал Дзуппі попросив москву дозволити йому симетрично зробити те саме в росії. І йому дозволили.
Це для нас одна з найважливіших подій цього року. Чому? Бо росіяни тримають військовополонених у справді нелюдських умовах. Наприклад, полонені не знають, де вони, і перебувають у повній інформаційній блокаді. Їм постійно кажуть, що про них забули. Їх хочуть позбавити не лише гідності, а й імені: «Ваші імена забуті. Вас не існує». І в такому таборі з’являється посланець від Святого Отця, який каже протилежне: «Ми пам’ятаємо про вас і передаємо благословення Святого Отця». Це щось неймовірне. Як сказав російський класик: «Промінь світла в царстві темряви».
Також дуже важливою була нещодавня заява Державного секретаря Святого Престолу, кардинала Пʼєтро Пароліна, про те, що право України на самозахист не можна заперечувати, але війну потрібно зупинити. Він також визнав, що дипломатія Ватикану не досягла жодних значних успіхів у припиненні війни, але працює на платформі гуманітарної дипломатії. Зверніть увагу на обʼєднання цих двох слів в одне поняття — «гуманітарна дипломатія». Для мене це ноу-хау ватиканської дипломатії. Місія кардинала Дзуппі показала, що це — ефективний шлях уперед. Тому ми дуже вдячні Святому Отцеві за його слова щодо припинення вогню та підтримки України.
— Чи ведуться якісь переговори щодо візиту Папи Лева XIV до України?
— Наразі жодних конкретних розмов на цю тему немає. Папу неодноразово за різних оказій запрошували до України.
Триває підготовка до можливого візиту Святого Отця. Одне з найважливіших питань — безпека. Немає питань, чи має Папа їхати до України. А, можливо, і до москви, і до України… Він має приїхати до України, але щоб це було безпечно. Лев XIV готовий відвідати нашу країну. Питання не в тому «чи», а в тому «як».
— Чи вщухла буря й напруга в польсько-українських відносинах після присвоєння українській військовій частині імені «Героїв УПА»?
— Те, що ми бачимо з українського боку, це справді велика відкритість до пізнання правди. Великою відкритістю є не лише питання ексгумації жертв Волинської трагедії, а й повага до них. Спостерігається також велика відкритість до того, щоб історична правда не використовувалася для створення нових політичних міфів. Ми завжди казали, що об’єктивність і правда наукового методу в історичних дослідженнях — основоположний інструмент, щоб не створювати нових упереджень. І це позитивно.
Нам дуже болить, що іноді українці в Польщі поводяться не належно. Трагедія в Ярославі — це велика трагедія для всіх нас. Ми неймовірно вдячні священникам і черницям за те, що біль цього злочину не призвів до ескалації польсько-українських відносин.
Особливо я хотів би подякувати отцю Адріанові Мантикевичу, якого поранив злочинець і який не сприйняв це як напад усього українського народу. Також висловлюю щиру подяку митрополиту-архиєпископу Перемишльському Адамові Шалу, який одразу ж звернувся із закликом до влади, щоб не поширювати ненависті. У цих позиціях — християнський фундамент, здатний протистояти як конкретному злочину, так і ненависті, яка могла б із нього виникнути.
Ми стало будуємо здорові стосунки. Як я вже сказав, ми — суспільство, яке будує мережу міжлюдських стосунків, а Церква — структура, яка будує нові контакти, мережу транскордонних зв’язків. Кордон між Польщею та Україною не повинен замикати наші народи в національному егоїзмі. Ми з українського боку справді розуміємо образи, але також і надії польського суспільства. І я всіляко закликаю поляків робити те саме, щоб біль та надії українців досягли сердець поляків. Це — фундамент здорових стосунків.
— З початку війни УГКЦ діє на трьох фронтах: духовному, гуманітарному й інформаційному. Атаки на енергетичну інфраструктуру України тривають. Наразі гуманітарна допомога — це надзвичайно важливий фронт, особливо перед наближенням зими. Яка ситуація?
— Ми активно готуємося до зими, яка буде суворою, можливо, найсуворішою не лише з початку війни, а й за всю нашу новітню історію. Ми знаємо, що намагаючись психологічно, морально й духовно зламати Україну, росія посилює свою терористичну діяльність, зокрема проти українських міст. Ціль номер один — наша столиця. У Києві ми дуже чітко бачимо, що мета росії — знищення всього, що має фундаментальне значення для життя мешканців нашого міста, — опалення, електроенергії, водопостачання.
Готуючись до цієї зими, ми прагнемо не лише забезпечити стійкість і стабільність нашого собору та архиєпархіального центру, а й подати приклад для наслідування іншим. Ми стаємо все більше самодостатніми — у нас є своя вода, сонячні панелі на даху, власне опалення. Ми також можемо забезпечити водою не лише себе, а й мешканців усього району. Люди з багатоповерхівок і приватних домогосподарств звертаються до нас, щоб навчитися готуватися до зими, коли в якийсь момент нічого не отримають від міста — ні води, ні електроенергії, ні тепла. Ми готуємося вижити, щоб наші парафії і монастирі могли бути пунктами стійкості та стабільності для інших.
Ми вже знаємо, що, ймовірно, більше половини Київщини зможе вижити, якщо централізоване електро-, водо- та теплопостачання буде пошкоджено. Це означає, що люди не покидатимуть Київ. Вони вже вживають заходів, вчаться виживати, допомагати один одному й добре готуватися до зими. Досвід минулого року також допомагає.
Росія дедалі частіше атакує з повітря наші міста та Київ. Але Україна шукає найефективніші способи знищення російських ракет і безпілотників. У суспільстві є велика сила, щоб не здаватися. Впевнений, що ми переживемо цю зиму, і все для нас буде на краще. Труднощі роблять нас сильнішими, Україна стає дедалі сильнішою. Це важко пояснити, але це так.
— Є таке прислівʼя: «Що нас не вбиває, робить нас сильнішими».
— Не знаю, чому так відбувається, але наше драматичне, навіть трагічне, повсякдення справді робить нас сильнішими.
— Чого Україна очікує від поляків тут і зараз? Ми знаємо, що гуманітарна допомога ослабла. Вона вже не така, як була на початку війни. Як це виглядає зараз, і які є очікування?
— Ми очікуємо не чогось, а когось. Нам потрібні добрі й віддані друзі. Потребуємо доброзичливості, підтримки і просто людської солідарності. Повірте, Україна може дати Польщі більше, ніж узяти. Закликаю подивитися на Україну з нормального, людського, погляду. Українці в Польщі справді роблять внесок у добробут поляків і є лояльними до Польської держави. Йдеться не лише про їхню працю та сплату податків; ідеться про їхні серця, розум і відданість. Звичайно, в Україні є прекрасні і шляхетні люди, але є й злочинці. Серед українців у Польщі є і ті, і ті. Від поляків ми потребуємо не лише матеріальних дарів, хоча вони надзвичайно важливі для нас у час війни. Ми потребуємо добрих і відданих друзів. Як сказав святий Павло першим християнам: «Нам потрібні ваші молитви й добрі слова».
Нам також потрібна підтримка в зусиллях України щодо інтеграції з Європейським Союзом. Ми — не загроза, а майбутня сила європейської спільноти. Святий Іван Павло II сказав полякам: «Польща потребує Європи, а Європа потребує Польщі». Думаю, Папа Римський сказав би те саме про Україну сьогодні: «Україна потребує Європи, а Європа потребує України». Завжди, коли хтось розпалює ненависть чи євроскептицизм, це означає, що він бореться проти майбутнього Європи та Польщі.
— Як Ви оцінюєте участь Католицької Церкви Польщі в допомозі Україні на цьому етапі?
— Я хотів би ще раз висловити вдячність за вашу підтримку й допомогу. Ми абсолютно відкриті до подальшої співпраці. Вона має бути добре підготовленою. Йдеться не лише про фінансову допомогу. Ми повинні побудувати стійкі структури соціальних служб, які гарантуватимуть, що матеріальна допомога дійде до тієї людини, до того села чи міста, де вона найпотрібніша. З боку Українських Церков, як Греко-Католицької, так і Римо-Католицької, ми гарантуємо прозорість. Гарантуємо, що в наших громадах не буде жодної корупції, що Карітас Спес і Карітас України прагнуть співпраці на найвищому рівні.
Розмовляв Кшиштоф Томасікekai.plФото: Hubert Szczypek / KAI
