«Після прощання — хрещення. Ми як нація продовжуємо жити» — отець Андрій Кобилюх, капелан Гарнізонного храму

Майже чотири століття у центрі Львова стоїть Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла — свідок змін епох, імперій і держав. Він був гарнізонним ще за Австро-Угорщини та Польщі, пережив закриття і відродження. Та те, що він досвідчує сьогодні, не до порівняння ні з роками минувшини, ні, мабуть, із досвідом жодного іншого храму в Україні.

У Гарнізонному храмі щодня переплітаються біль і надія: прощаються з полеглими воїнами і хрестять новонароджених дітей, вінчають військові подружжя і моляться з родинами загиблих. Тут гостро відчувається ціна свободи і народження нового життя.

Про служіння під час повномасштабної війни, хрещення і поховання в один день, заповіт однокласника та найважчі миті прощань із полеглими — в інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ розповів капелан Гарнізонного храму о. Андрій Кобилюх.

— Слово «гарнізон» походить від французького «garnir», що в перекладі означає «споряджати, озброювати». Чим «озброюють» військових у Гарнізонному храмі?

— Молитвою. Але не тільки.

Від початку повномасштабної війни Гарнізонний храм допомагає військовим також дуже конкретними речами. Йдеться про автомобілі, пікапи, мікроавтобуси, карети швидкої допомоги. Як каже наш настоятель, о. Тарас Михальчук, підсумки цієї допомоги ми зможемо побачити вже після перемоги.

На сьогодні від Гарнізонного храму для наших воїнів на фронт передали понад 100 автомобілів, серед них — і карети швидкої допомоги.

На початку війни це були запити: від бронежилетів, кевларових касок до аптечок, бензопил, продуктів першої необхідності та пральних машин.

— У чому головна відмінність Гарнізонного храму від звичайної парафії?

— Звичайна парафія об’єднує вірних певної території — людей, які живуть поруч, знають один одного, формують спільноту довкола храму і священника. Натомість Гарнізонний храм має особливу місію — бути духовним домом для військових, ветеранів, їхніх родин, родин загиблих захисників. Це — храм, який живе в ритмі війська і війни.

Тут майже щодня відбуваються похорони воїнів, прощання, панахиди, зустрічі з родинами загиблих. Священники не лише служать богослужіння, а й супроводжують родини в найважчі моменти — у перші дні втрати, на 9-й і 40-й день, у річниці загибелі. Вони відвідують військових на полігонах і в зоні бойових дій, працюють із молоддю у військових вишах.

Для дітей військовослужбовців у нашому храмі близько 2 років діє «Простір сміливих». Ідея створення належить настоятелю о. Тарасові Михальчуку. Реалізувати проєкт нам вдалося завдяки підтримці владики Богдана Данила [єпископ Пармської єпархії святого Йосифа, голова Патріаршої комісії у справах духовенства — ред.]

«Простір сміливих» відкритий щодня: з 14:00 до 19:00. Тут для дітей проводять уроки англійської мови, музики, мистецтва, різні творчі заняття та майстер-класи.

У неділі та великі свята цей простір доступний для всіх дітей. Тут є ігрова кімната та великий екран, тому поки діти бавляться, батьки поряд із ними можуть молитися Літургію.

Це ще один із способів підтримати родини військових і створити для дітей безпечне та живе середовище при храмі.

— Скільки священників у Гарнізонному храмі і скільки тут служать Літургій на щодень?

— У Гарнізонному храмі служать 16 священників і диякон. Це — священники Центру військового капеланства Львівської архиєпархії. Окрім них, допомагають отці з Центру опіки сиріт, Центру студентського капеланства та Центру в’язничного капеланства.

Ми доволі велика священнича родина, належна до Гарнізонного храму. Більшість наших отців саме тут отримали дияконські та священничі свячення, тому для кожного з нас цей храм є особливим місцем — духовним осердям життя і служіння.

Щонеділі і на великі свята в Гарнізонному храмі служиться вісім Божествених Літургій: о 7:30, 9:00, 11:00, 13:00, 15:00 (англійською мовою), 17:00, 18:00 і 20:00. У будні дні маємо пʼять Божествених Літургій. Тоді храм відчинений з 7:30 по 22:00. У цей час більшість храмів у Львові вже зачинені, а наш і далі тримає двері відчиненими, щоб кожен охочий міг прийти помолитися, поставити свічку чи просто посидіти в тиші й поспілкуватися з Богом.

— Коли переступаєш поріг храму, в очі відразу впадають сотні фотографій військових, прапори, уламки боєприпасів. Із чого все почалося?

— Першу фотографію загиблого воїна на стенді розмістив теперішній владика Степан Сус, тодішній настоятель храму. У 2014 році загинув випускник Львівської національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, з яким отець Степан товаришував. Тоді він прикріпив це перше фото і з нього все почалося.

Згодом фотографій ставало дедалі більше — війна тривала, з’являлися нові втрати. Із початком повномасштабного вторгнення росії кількість світлин зросла до кількох тисяч. Їх приносять батьки, дружини, діти, друзі, побратими.

Я також приносив фотографію свого доброго приятеля Миколи Павлова, з яким познайомився у Військовому коледжі сержантського складу (Львів). Він був родом із Маріуполя, дуже розумний хлопець. Загинув у Бахмуті, служив у 93-й бригаді «Холодний Яр».

Щодо уламків і боєприпасів — усе почалося з березового хреста, який нині перебуває у храмі. Його встановили в селищі Побєда Новоайдарівського району на Луганщині. Біля хреста була невеличка каплиця і військове містечко, зокрема нашої 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. 3 вересня 2014 року стався сильний артобстріл. Наступного ранку військові побачили, що все довкола зруйноване й вигоріле — залишився лише хрест. Його вирішили перевезти до Львова.

Пізніше воїни почали привозити різні речі. Один із них приніс прострілену флягу, владика Степан Сус навіть возив її до Ватикану. Так постав куточок пам’яті. Він нагадує не лише про те, чим окупанти воюють проти українського народу, а й про те, що Бог з Україною. Бо той хрест, який уцілів серед згарища, для багатьох став знаком надії, що ми в цій боротьбі не самі.

— Як почалося ваше капеланське служіння?

— У 2016 році я закінчив Дрогобицьку духовну семінарію. А задовго до того, у далекому 2009 році у Шевченківському гаю, тепер там музей Климентія Шептицького, я познайомився з тодішнім настоятелем Гарнізонного храму отцем Степаном Сусом. Він прийшов до храму отців студитів, де я прислуговував і дякувáв, щоб уділити Тайну Подружжя випускнику військової академії.

У 2011 році, коли діяльність Гарнізонного храму після 60 років запертя відновили, я часто туди приходив, особливо, коли був на канікулах чи у відпустці. Найчастіше мене зустрічав там отець Степан, із яким я підтримував спілкування.

Закінчивши духовну семінарію, я знав, що не хочу йти на цивільну роботу — хочу бути священником. Я добре розумів, що цивільна праця може затягнути і є ризик, що покликання з часом згасне. Тому вирішив, що хочу служити в Гарнізонному храмі.

У червні 2016 року я прийшов до тодішнього настоятеля, і сказав: «Отче Степане, хочу Вам чимось допомагати, хочу бути корисним». Він погодився. Так я став черговим по храму: доглядав його, відчиняв і зачиняв двері, пильнував порядок.

У 2018 році поблизу Академії сухопутних військ відкрили дочірню парафію від Гарнізонного храму — військовий храм Стрітення Господнього [відомий як «афганський» — ред.]. Там я допомагав у богослужіннях, був одним із перших співців. Водночас служив помічником капелана у Військовому ліцеї імені Героїв Крут, де проводив уроки християнської етики. Також був помічником капелана у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону — відвідував воїнів у палатах, катехизував, співав під час богослужінь.

У 2020 році в Гарнізонному храмі з рук єпископа-помічника Львівської архиєпархії владики Володимира Груци я отримав дияконські свячення. Це був період пандемії коронавірусу і, щоб свячення відбулися, пригадую, служили додаткову Божественну Літургію, з дотриманням карантинних обмежень.

Відтак 26 грудня 2021 року відбулися мої священничі свячення.

— Як виглядає ваш тиждень служіння у храмі і поза ним?

— Хоч у нас є багато священників, але служінь від того не менше. У будні ми відправляємо п’ять Літургій, під час яких священники сповідають: це щонайменше двоє отців, а в неділі чи на великі свята може сповідати і п’ятеро-шестеро. На одній Літургії інколи одночасно причащає до п’яти священників.

Окрім цього, маємо постійні чергування у храмі. Біля входу, праворуч, є інформаційний центр, куди люди приходять із різними запитаннями. Дуже часто звертаються військові, які потребують допомоги — іноді фінансової, іноді просто духовної підтримки. Приходять також родини загиблих воїнів: просять про молитву, панахиду в річницю загибелі чи поїздку на Личаківський цвинтар.

Тому щодня у храмі чергує щонайменше два священники: один — в інформаційному центрі, інший — як черговий. Якщо хтось приходить і хоче посповідатися або поговорити, черговий священник одразу може приділити час. Тому від ранку і до вечора у храмі завжди є двоє священників, до яких люди можуть звернутися.

Окрім служіння у храмі, є також багато капеланської праці поза ним: це поховання воїнів, супровід їхніх родин, душпастирство серед військових. Зокрема, я виконую обов’язки капелана у реабілітаційному центрі Superhumans Center [спеціалізується на протезуванні, реконструктивній хірургії, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни — ред.] і щотижня відвідую мобілізованих воїнів: разом молимося, розмовляємо, сповідаю їх.

— За яких обставин Вас застало повномасштабне вторгнення росії? Яким був той перший день для Гарнізонного храму?

— О 5-й ранку мене розбудила дружина зі словами: «Вставай, почалася війна». Вона майже не спала, всю ніч стежила за новинами.

Ми швидко з’їхалися до храму. Ранкове богослужіння відбулося за розкладом — нічого не скасовували.

Того дня храм укотре став осередком молитви й допомоги. Ми вже досвідчували таку мобілізацію сил на початку Революції Гідності, у 2013 році. З початком повномаштабного вторгнення відбулося те саме: люди масово приносили ліки, продукти швидкого приготування, теплий одяг, павербанки, каремати, спальні мішки, пропонували свою допомогу, чим могли послужити. Пригадую, один чоловік прийшов і каже: «Я зварщик, готовий варити протитанкові їжаки». Хтось інший запропонував складати ліки, бо за освітою медик. Приходили й самі військові, які нічого зі собою не мали. Те, що щойно приносили люди, відразу забирали добровольці й вирушали на війну.

Ми, як Гарнізонний храм, також шукали в Європі бронежилети, каски, аптечки. А вже наступного дня ввечері розвантажували вантажівку з гуманітарною допомогою від наших друзів.

— Із початком активних бойових дій на Сході України в Гарнізонному храмі щодня відбувається по декілька похоронів. Церемонія прощання уставлено починається об 11-й. Що для Вас означає ця година?

Це справді велика потіха — знати, що наступного дня не буде прощань. Хоча це не означає, що того дня немає похоронів в інших містах чи селах, що десь в Україні не прощаються з полеглим Героєм.

Щоденна церемонія прощання з воїнами об 11-й нагадає, що ще одне життя віддане на полі бою. Ти ще раз бачитимеш сльози батька і матері, дітей, дружини. Фактично ще одна родина буде зраненою і скаліченою війною…

— Чи маєте якісь постанови для себе, яких дотримуєтеся як капелан?

— Найперше — це особиста, приватна молитва. Також дуже важливою для мене є регулярна сповідь: стараюся сповідатися щонайменше раз на тиждень, а інколи й частіше.

Щодо служіння, особливо коли йдеться про зустрічі з родинами загиблих чи участь у панахидах, я маю для себе одне правило: ніколи не казати фраз на кшталт «усе буде добре» або «я вас розумію».

Бо насправді я не можу до кінця зрозуміти матір, яка втратила сина. Я ніколи не переживу того досвіду й особливого звʼязку. Тому такі слова можуть бути неправдивою втіхою і навіть ранити ще більше.

Я також намагаюся не говорити банальних речей на кшталт «час лікує». У такі моменти найважливіше — просто бути поруч із людиною, слухати і молитися разом.

— Війна забирає рідних і в самих капеланів. Нещодавно в Гарнізонному храмі відбулися поховання батька і рідного брата двох ваших священників. Як ви підтримуєте одні одних у такі хвилини?

— Так, у нас було поховання рідного брата нашого отця Нестора [Петро Кизик помер 2 лютого 2026 року внаслідок інсульту, — ред.], а через тиждень — батька нашого отця Олега Малиновського [Андрій Малиновський загинув на 51 році життя, 8 лютого 2026 року — ред.].

Якщо говорити про загиблого брата отця Нестора, то він був похований у містечку Верховина, на Івано-Франківщині. Після навчання у Львівському інституті безпеки життєдіяльності, його скерували до пожежної частини міста Верховина, де він одружився і проживав разом із сімʼєю. Тому рідні хотіли, щоб захисник був похований саме там.

Наш настоятель, отець Тарас Михальчук, разом із капеланами та нашим квінтетом, після прощання в Гарнізонному храмі поїхали до Верховини. Це було глибоке свідчення підтримки — просто бути поруч. Нашою підтримкою для родини була проста присутність поруч.

Батько отця Олега Малиновського був вихованцем парафії Воскресіння Господнього неподалік Скнилова. Тому всі наші священники з’їхалися на парастас до цього храму, а згодом так само були на похороні.

Ми постійно підтримуємо один одного: запитуємо, чи потрібна допомога, телефонуємо, стараємося бути поруч і памʼятаємо в молитві.

— Кожне прощання болісне, але чи був випадок, який по-особливому Вас торкнув чи запам’ятався?

— Мої перші поховання Героїв розпочалися вже за повномасштабної війни. Одним із них було Володимира Доцишина — офіцера, інструктора Яворівського полігону, який загинув під час ракетного обстрілу. І хоч він не похований у Львові, але Чин похорону відбувався в саме тут. Я знав його особисто, і це стало першим глибоким потрясінням.

До цього неможливо звикнути. Яким би ти «загартованим» великою кількістю похоронів не був, всеодно людський біль бере верх. У цьому моменті важко бути, на нього боляче дивитися…

Одними з найважчих похоронів для мене стали поховання двох моїх однокласників. Із Василем Довбушем [загинув 6 травня 2025 року на Сумщині — ред.] я вчився у школі, а з Володимиром Сененько [загинув 16 травня 2025 рокуна Донеччині — ред.] — у музичній.

Воїн Василь Довбуш на війну пішов добровільно. Пригадую, як ми з ним десь за пів року до загибелі зустрілися у Львові. Він гуляв зі своїм домашнім улюбленцем. Василь одразу поділився зі мною, що вирішив йти у військо добровільно.

Василь був дуже розумним хлопцем. Працював на 24 каналі, монтував новини, аналітичні проєкти, одним з організаторів Ралі Львів. Мобілізувався в Сили спеціальних операцій, був оператором ударних безпілотників.

Коли він був на Сумщині, то написав заповіт. У ньому вказав, що якщо загине, то просить, щоб його однокласник Андрій Кобилюх, тобто я, його похоронив. Коли Василь загинув, першою мене сповістила його рідна сестра. Вона просила певних порад, як усе відбувається — похорон, погребення.

Десь за 3–4 години перетелефонувала знову й каже, що знайшли заповіт. У ньому було зазначено, що похорон має відбутися в Гарнізонному храмі і що саме я маю його похоронити. Фотографію цього заповіту, фрагмент, де згадано про мене, сестра мені надіслала.

Я пригадую, що пішов на парастас, який служили на парафії, де він виріс — у церкві Покрову Пресвятої Богородиці отців салезіан, на вулиці Личаківській. І в момент, коли мені дали ектенію, я не зміг її виголосити. Сльози просто розривали мене. Важко було сприйняти, що людина, яку я дуже добре знав, з якою спілкувався, а ми з ним після закінчення школи часто бачилися, бо жили в одному районі, — більше нема.

Так само було важко емоційно в день похорону і, зокрема, на Личаківському кладовищі в моменті погребення.

Похорон Василя відбувався у Світлий тиждень, відразу після Пасхи.

Минув місяць і до мене зателефонувала моя вчителька з музичної школи із класу бандури Тетяна Іванівна Шеленко, і в сльозах повідомила, що на війні загинув мій однокласник Володимир Сененько [був учасником капели хлопців-бандуристів «Гамалія» Центру творчості дітей та юнацтва Галичини — ред.].

Це був другий болючий удар, бо з Володею ми після закінчення музичної школи хоч і не часто спілкувалися, але остання наша зустріч була в суботу перед Пасхою. Він саме приїхав у відпустку і прийшов освячувати кошик до храму в Шевченківському гаю. Був тоді з дружиною і своєю 3-4-місячною донечкою. Ми мали нагоду трохи поговорити, а вже за місяць я дізнався, що Володимир загинув.

— Ви часто служите на Полі почесних поховань на вулиці Личаківській. Із грудня 2025 року поховання військових відбуваються вже в новому місці. Що ви відчували, коли на кладовищі зʼявлялися все нові могили, ряди?

— Я пригадую перше поле поховань військових — № 67, що розташоване неподалік парку «Погулянка». Ще з 2014 року маємо традицію: кожної першої суботи місяця об 11-й збираємося разом із сім’ями загиблих на Полі почесних поховань і молимося панахиду.

Є священники, відповідальні за духовний супровід родин — отець Роман Ментух, отець Юрій Бішко та отець Юрій Балух, який працює із сім’ями полеглих захисників з 2014 року, — їздить із ними в паломництва, організовує прощі. І щомісяця, коли ми приходили на панахиду, здавалося, що цвинтар уже дуже великий.

До повномасштабного вторгнення росії там було приблизно 70 могил. Важко було навіть подумати, що це зовсім не кінець. Але з початком повномасштабної війни це невелике Поле почесних поховань дуже швидко заповнилося — буквально за півтора місяця. Тоді розпочалися поховання на «Марсовому полі», яке нині є найбільшою ділянкою військових поховань у Львові…

У цьому районі я мешкаю, і до Гарнізонного храму туди й назад часто проїжджаю повз. Я дуже добре пам’ятаю, яким було це поле до війни. Таке смарагдове — зелена трава. Ніколи б не подумав, що колись воно буде вкрите могилами та прапорами.

І тепер, коли у Львові з’явилося нове Поле почесних поховань, я відчуваю глибокий сум, бо це — ще одне життя, зруйноване війною. Це знову самотні батьки, які втратили єдиного сина, молоді вдови, осиротілі маленькі діти.

Коли я дивлюся на табличку з датою народження і роком смерті захисника, усвідомлюю, скільки ще дітей могло народитися в тих молодих хлопців, скільки з них могли створити власні сім’ї, принести багато добра своїй країні. А тепер їхня жертва назавжди безцінна. Тому найменше, що ми можемо зробити, — молитися за них і пам’ятати.

У Гарнізонному храмі маємо традицію: щороку в річницю загибелі воїна, а також на 9-й і 40-й дні, ставимо його портрет на тетрапод. Це знак того, що про цю людину пам’ятають — не лише в молитві, а й у спільноті.

— Як Ви особисто справляєтеся з тим, що щодня чуєте біль, втрати і прощання — і при цьому маєте залишатися опорою для інших?

— Тут дуже підтримує спільнота капеланів. Ми всі є великою родиною і це дуже відчувається.

Щороку капелани нашого храму виїжджають на спільні реколекції за межі Львова, до монастиря, де в тиші можемо три доби молитися, чувати[роздумувати над своїм життям, вчинками та стосунками з Богом — ред.].

Маємо також гарну традицію — на Різдво і Пасху ми разом із сім’ями — дружинами і дітьми — йдемо в гості до нашого настоятеля отця Тараса Михальчука. Це нагода побачитися та поспілкуватися. Дітям — побавитися, а нам — морально відсторонитися від усього, що бачимо щодня.

— Як Ви відновлюєте свій ресурс? У багатьох священників є сімʼї, а це також потребує зусиль, щоб не переносити всі ті досвіди, які проживаєте на похованнях. Як повернутися з поховання додому людиною не замкненою у скорботі?

— За роки повномасштабної війни ми всі змінилися, і я також зауважую в собі зміни — став більш нервовим. Але коли приходжу додому і на порозі зустрічає моя трирічна донечка Катруся, — це особливі моменти: її радісний крик «Тато прийшов!» повертає до життя. Я насправді часто йду з дому рано, коли вона ще спить, і повертаюся пізно, тому ці короткі миті зустрічі стають для нас особливо цінними.

Крім того, ми з дружиною намагаємося підтримувати свою сімейну традицію: йдемо на прогулянку у парк або сідаємо в авто і їдемо кудись неподалік: до Жовкви, Унева, Крехова, Дрогобича чи Стрия, просто погуляти містом, випити кави, відвідати знайомі місця.

Це моменти, які нагадують нам про мирне життя, і тепер у воєнний час ми намагаємося за них вхопитися, щоби відновити внутрішню стійкість, сили йти далі, служити та підтримувати інших у найважчі дні.

— Попри війну, у храмі відбуваються хрещення, вінчання, благодійні концерти. Це, напевно, нечасті Таїнства, але чи переживаються вони якось по-особливому?

— Попри те, що поховання в Гарнізонному храмі відбуваються майже щодня, великою радістю для всіх нас, капеланів, залишаються світлі Таїнства — Подружжя, Хрещення, Миропомазання.

У багатьох із них за час повномасштабної війни народилися дітки, яких ми також охрещуємо в нашому храмі. Коли я охрещую дитину, то завжди кажу, що її народження — це як Вифлеємська зірка, — зірка надії.

І коли об 11-й відбувається прощання з воїном, а вже о 12-й — одразу після похорону — хрещення дитини, — це дуже глибокий момент. Він засвідчує, що ми як нація продовжуємо жити. І жертва воїна, з яким годину тому прощалися, — це жертва заради життя, передусім заради того, щоб народжувалися діти.

Крім того, за час повномасштабної війни в нашому храмі було багато хрещень воїнів зі Сходу та Центру України. Дехто з них охрестився вже в дорослому віці, адже раніше мав негативне уявлення про Церкву та священників, зокрема через досвід Московського патріархату. Перебуваючи у Львові — у відпустці, на навчанні, на полігоні, на реабілітації чи лікуванні — вони відкривали для себе Церкву по-іншому і свідомо приймали рішення охреститися. І це справді зворушує.

Маю багато фотографій із тих радісних подій. Одною з пам’ятних є світлина, де уділяю Тайну Подружжя Герою України за життя. Уявіть собі: всі думали, що він загинув, а він вижив, і був нагороджений званням Героя України посмертно.

Як ви зауважили, від початку війни в нашому храмі відбувається багато мистецьких програм і виступів. Усі вони мають благодійну мету: зібрані кошти спрямовують на підтримку Збройних сил України. Але, крім цього, такі заходи допомагають людям бодай трохи розвіяти сум, який тяжіє між людьми.

— За роки війни що найсильніше свідчить Вам про життя, навіть поруч зі смертю?

— Найбільшою радістю для мене, як я вже згадував, є народження дітей і хрещення в Гарнізонному храмі. Навіть серед наших священників за час війни народилося понад 10 дітей — і в мене також під час війни народилася донька Катерина.

Дуже зворушує, коли воїни, які повернулися з фронту чи з полону, приходять до храму хрестити своїх дітей. Нещодавно мені написав один військовий, він стояв на захисті Маріуполя, пережив полон: «Отче, можете нас привітати? У нас народилася дівчинка. Будемо хрестити її в Гарнізонному храмі».

Пам’ятаю, як після полону я хрестив його сина, а тепер у них народилася донька, і вони знову хочуть прийти до Гарнізонного храму.

У кожному народженні дитини, як на мене, є беззаперечне свідчення того, що ми — невмирущі, що українці як нація, попри всі спроби знищення, продовжують жити.

Локації

Львівська архиєпархія

Персони

Владика Степан Сус
Єпископ Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, титулярний єпископ Зігріса, Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ

Інші історії

«Хресна дорога не завершується смертю», — владика Борис Ґудзяк про війну в Україні та силу Пасхальної надії
3 березня

«Відчуваючи любов і підтримку тих, із ким зводить мене доля, можу підтвердити слова сина: зі мною — вся українська нація», — мама загиблого Героя Андрія Бердадіна Олександра Овсянюк-Бердадіна
28 лютого

«Щотижня до нас приходять тисячі людей, і ми маємо що їм дати — це чудо Божого милосердя», — владика Василь Тучапець
26 лютого

«Служіння, яке народжується з діалогу», — владика Ігор Ранця про взаємини та розвиток єпархії
20 лютого

Дивитися ще