EN

Отець Григорій Міцевич: священник, який не зрікся

6 жовтня 2023, 07:00 1214

Спогади греко-католицького священника XIX століття о. Григорія Міцевича, нещодавно віднайдені в архівах бібліотеки Ягелонського університету й опубліковані в польському видавництві Von Borowiecky, — одне із небагатьох (а точніше — одне із трьох) особистих свідчень священників тих часів про останній етап ліквідації Греко-Католицької Церкви на Західній Волині й Західній Білорусі — землях, які після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році загарбала російська імперія.

Отець Григорій Міцевич: священник, який не зрікся
Костел Успіння Діви Марії в Острозі, на парафіяльному цвинтарі якого, ймовірно, був похований о. Григорій Міцевич

Ліквідація Греко-Католицької (Унійної) Церкви і навернення до російського православ’я на захоплених територіях почалися ще за Катерини ІІ, коли була ліквідована греко-гатолицька митрополія та всі єпархії, за винятком Полоцької. Після Листопадового повстання 1831 року в Польщі цар Микола ІІ ліквідував залишки Греко-Католицької Церкви на Правобережжі, Волині і в Білорусі, а пізніше його син, Олександр ІІ, — і на Холмщині та в Підляшші.

Основна частина щоденника о. Григорія Міцевича написана 1849 року: він описує події, починаючи з другої половини 30-х років, коли спокійне життя закінчилося і почалося мученицьке — і для нього, і для всіх греко-католицьких священиків та монахів, які відмовилися перейти у православ’я, і для їхніх родин. «Ці „Спогади“ — унікальне свідчення учасника і жертви, одна з останніх сторінок історії переслідувань послідовників і сповідників Берестейської унії, — написав у передмові до книги о. Мар’ян Бучек, єпископ-емерит Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-Католицької Церкви. — Спогади о. Міцевича дають можливість зрозуміти сутність його духовності: вона спиралася на два стовпи — велику шану до Євхаристіі і любов до Святого Письма, до Нового Завіту. З любові до Євхаристії виростала і його шана до власного священства, якого він не хотів і не міг зректися.

Перед нами — життєпис сільського священика, який був далеким від світських і політичних питань свого часу, але хотів залишитися вірним у своїй вірі, не відступитися від неї. І це був шлях мучеництва.

Ці спогади важливі і як свідчення того, чим була і залишається російська православна церква, чим був і є «русскій мір», який вона насаджує. Адже історія переслідувань Греко-Католицької Церкви повною мірою повторилася в ХХ столітті — уже в Галичині. А що несе «русскій мір» — сьогодні, у ХХІ столітті, свідчить вся Україна, бачить весь світ».

Читайте також:
Глава УГКЦ подякував за книжку про отця Григорія Міцевича: «Такі історичні праці принесуть добрі плоди у взаєминах поляків і українців»

Покликання, перші роки служіння і парафія Воскресіння Христового в Кам’янці

Точна дата народження Григорія Міцевича невідома, але на підставі дат, наведених у його щоденнику, можна припустити, що народився він між 1790 та 1795 роками, найправдоподібніше — у 1793-му.

Походив зі с. Даше (тепер — село на сході Польщі, у ґміні Кліщелі Гайнівського повіту Підляського воєводства): воно було засноване у XVI столітті як одне з передмість королівського містечка Кліщелі. Від початку XVIІ століття і до ліквідації Берестейської унії в 1831 році Даше належало до греко-католицької парафії Святого Миколая у Кліщелях.

Міцевич не був зі священичої родини: священство було для молодого Григорія особистим вибором і покликанням, а не родинною традицією, дуже поширеною серед одружених священників Греко-Католицької Церкви, коли один із синів також ставав священником. Ймовірно, Григорій був єдиним сином у родині, оскільки успадкував батьківську землю в рідному селі. Пізніше, уже ставши священником, дозволив хазяйнувати на тій землі двом своїм стриєчним братам, а його старий батько доживав віку в нього на плебанії в Кам’янці Литовському.

Його першою, домашньою, мовою була місцева говірка української мови — чи руської, як її називали у ті часи на тих землях. Польську мову вивчив у початковій школі.

Дорогу до священства відкрила Григорію парафіяльна школа при греко-католицькій церкві Святого Миколая у Кліщелях. Рівень і обсяг навчання в цій школі був доволі високим завдяки пароху о. Антонію Сосновському — видатному просвітнику, релігійному й суспільному діячеві свого часу. Через 20 років, у 1834–1838 роках, коли почалася ліквідація унії царською росією, він був лідером уніатів Бєльського деканату, які відмовлялися переходити на православ’я. Але репресії, загроза заслання в Костромську губернію, домашній арешт тощо спричинилися до того, що 1839 року о. Сосницький таки підписав таку згоду.

Церква св. Миколая в КліщеляхЦерква св. Миколая в Кліщелях

При парафіяльній школі у Кліщелях існувала також школа дяків, яку, ймовірно, закінчив і Григорій Міцевич: 1816 року він уже служив дяком у церкві Преображення Христового в Подбєлях (ґміна Більськ-Підляський). А за рік вступив до Жировицької семінарії на дворічний курс теології, який вели отці василіани, щоби стати священником.

Як він написав у спогадах, священничі свячення прийняв 29 червня 1818 року в санктуарії Успіння Пресвятої Богородиці в Жировичах із рук єпископа Леона Яворівського, ЧСВВ. Перед цим одружився з 25-річною Юліаною.

Першим місцем служіння о. Міцевича була парафія Різдва Пресвятої Богородиці у Кринках (тепер — Білорусь), де він прослужив 3 роки вікарієм. У Кринках народилася донька о. Міцевича Теодора.

У 1821 році Церква скерувала о. Міцевича до Кам’янця (тепер — Берестейська область Білорусі), де він став парохом на парафії Воскресіння Христового. У Кам’янці в 1825 році народився син о. Григорія Ян. На парафії Воскресіння Христового в Кам’янці Литовському о. Міцевич прослужив 15 років (1821–1835).

Про церкву Воскресіння Христового і її долю

Парафія Воскресіння Христового була однією із трьох парафій Греко-Католицької Церкви в Кам’янці. Воскресенська православна церква постала наприкінці 1580-х років, унію прийняла 1646 року. До третього поділу Речі Посполитої греко-католицькі церкви в Кам’янці перебували під патронатом польського короля.

Панорама Кам’янця Литовського. Художник Наполеон Орда, 2-га пол. 19 століттяПанорама Кам’янця Литовського. Художник Наполеон Орда, 2-га пол. 19 століття

Церковна книга 1829 року свідчить, що парафія Воскресенської церкви була не надто великою (відстань між найвіддаленішими її точками лише 7 км): вона обіймала північно-східну частину центру Кам’янця по обидва береги р. Лесьни, район Замостів і розташовані на північ від міста п’ять сіл. Під душпастирською опікою о. Міцевича перебувало 115 родин, 658 вірних. У 18 родинах хтось із подружжя був католиком латинського обряду, тож, за традицією, сини завжди приймали обряд батька, а доньки — матері. При церкві був так званий шпиталик — притулок для бідних, який утримували коштом парафії і в якому 1829 року проживали чотири старші жінки.

Сама церква Воскресіння Христового була дерев’яною, на кам’яних фундаментах, хрестоподібною у плані. Мала похилі дахи, увінчані залізними хрестами. Довжина внутрішнього простору церкви становила 15,6 м, ширина — 8,5 м, висота — 5,3 м. Старовинне внутрішнє оздоблення тієї невеличкої святині мало велику художню цінність. Пізніше, 1863 року, коли унія на тих землях уже була фактично забороненою, православний священник Симеон Будзілович так описував у листі до славіста й етнографа з Петербурга Ізмаїла Срезневського оздоблення церкви, яка на той час стала однією із філіальних його православної парафії: «Не знаюся на теорії мистецтва і не можу визначити, до якого стилю належать надзвичайні фрески та ікони тої церкви, але навіть для недосвідченого ока видаються вони чимось винятковим. Багато ікон ми перенесли зі старої (Воскресенської — ред.) церкви до нової, Симеонівської: всі вони надзвичайні з огляду іконопису. Фрески написані також дуже майстерно, але вже пізніше, за унії, і під сильним впливом латинського іконопису».

Греко-католицька парафія Воскресіння Христового в Кам’янці Литовському була ліквідована 1835 року, майже відразу після вигнання о. Міцевича з парафії. Церква стала філією сусідньої православної парафії Святого Симеона Стовпника, до якої були також долучені давні парафіяни священника Григорія Міцевича. У Воскресенській церкві встановлено кіот з іконою православних святих XVI століття — трьох віленських мучеників Антонія, Івана і Євстахія, і, що для колишніх уніатів було особливо гнітючо — кіот з образом Атаназія Брестського (1597–1648), який боровся, щоб у Речі Посполитій «проклята унія була знищена і в пил повернена», та закликав російського царя до війни з Польщею.

Невідомо, як довго і як часто парох уже православної парафії Святого Симеона Стовпника відправляв служби в тепер уже філіальній Воскресенській церкві. Цитований вище лист о. Будиловича свідчить, що з неї було забрано багато ікон, які перенесли до парафіяльної церкви. Пишучи про велику художню цінність і старожитність ікон церкви Воскресіння, автор закінчує лист гіркою рефлексією: «Жаль подумати, що це досконале, хоч дещо потьмяніле малярство може потрапити до рук якогось провінційного художника, який не завагається переробити все по-своєму, або ті старожитності опиняться на стриху…». Реальність виявилася набагато трагічнішою, ніж побоювання о. Будиловича — у 1866 році церкву Воскресіння було розібрано, а з добутого матеріалу збудовано каплицю на цвинтарі. Рештки її кам’яних фундаментів були видимі ще у 2003 році, а зараз по них немає і сліду.

Початок кінця

У 1831 році округу Кам’янця захопило Листопадове повстання — національно-визвольне повстання поляків і литовців проти російської імперії 1830–1831 років. Отець Міцевич писав: «За милю від моєї парафії — заворушення і повстання, але ні я, ні жоден із моїх парафіян участі у ньому не брали». Він не бунтував проти російської влади: на той час його не цікавили політичні події, оскільки якихось утисків релігійних свобод не було — він ще не знав, що це таке. Але невдовзі все змінилося.

У 1834 році почався етап ліквідації царською росією Греко-Католицької Церкви «на Литві» — у Західній Волині та Західній Білорусі. Під гаслами «делатинізації» церковних обрядів і декору храмів у греко-католицьких церквах насаджувався «московський» православний стиль і передовсім — літургійні книги «московського припису», якими користувалася російська православна церква.

Отця Міцевича, разом з іншими священниками, викликали в Жировичі на перенавчання у зв’язку зі змінами у відправі провадження Літургії. До слова, Жировицький монастир до всіх цих подій був унійним: на початку XVII століття його відкрив св. Йосафат Кунцевич. Проте на той момент це вже була православна «твєрдиня» з ознаками пенітенціарного закладу.

Жировицький Свято-Успенський монастир — чоловічий ставропігійний монастир, який сьогодні належить Білоруському екзарзату Російської православної церквиЖировицький Свято-Успенський монастир — чоловічий ставропігійний монастир, який сьогодні належить Білоруському екзарзату Російської православної церкви

Отож у Жировичах греко-католицьким священникам видали московські служебники та зібрали особисті підписи, які нібито засвідчували їхні зобов’язання ними послуговуватися на службах. Ця процедура від початку була цинічним обманом — ці підписи священиків насправді засвідчували їхню згоду на прийняття православ’я; текст, який вони підписували, був російською мовою, якої священники не знали. Тож, як написав о. Міцевич, «не відчувши негідного фарисейського підступу, я підписав». Про інших священників, які були тоді з ним у Жировичах, написав: «Мені не відомо, чи вони розуміли, якою була мета тих підписів, чи теж не розібралися, бо без жодного спротиву підписали».

Вимучений докорами сумління і найгіршими припущеннями о. Міцевич вирішив анулювати свій підпис і так відкликати несвідомо дану згоду на прийняття православ’я. З того дня — з вівторка Великоднього тижня 1835 року, московська православна влада перейшла в режим жорсткого «переконування» о. Міцевича й інших незгідних священиків, підключивши царську поліцію і повітовий суд у Бересті.

Тепер, уже з поліцією, цих священників знову звезли до Жировецького монастиря, який поступово ставав застінком: після кількох тижнів безрезультатного «навернення» вони отримали декрети про усунення з парафій, пониження до чину дияконів, дзвонарів та храмових служителів і переведення в місця, віддалені від їхніх уже колишніх парафій. Отця Міцевича послали дияконом до церкви при раніше василіанському, а тепер — православному монастирі в Дареві поблизу Барановичів, за 180 км на північний схід від рідного Кам’янця.

Наслідком відмови греко-католицьких священників від підписання згоди на «прийняття дезунії» було безповоротне вигнання з парафії і заборона на священниче служіння будь-де. Це означало моментальне й цілковите позбавлення священника суспільного становища, засобів до життя і можливості утримувати родину. Що гірше, навіть у тих рідкісних випадках, коли священник мав власну землю, з якої можна було прожити, чи ще якусь професію (наприклад учителя), церковна влада не давала згоди на його перехід до світського стану й іншого заняття. Якщо хтось пробував не виконувати цього припису тодішнього провідника ліквідації унії на цих землях, єпископа РПЦ Іосіфа Сємашка, і не поїхати туди, куди посилали, його депортували примусом, за допомогою царської поліції. Греко-католицькі священники були поставлені перед вибором: або згода на прийняття православ’я, або ув’язнення і вигнання, життя у злиднях, втрата суспільного становища і для них самих, і для членів їхніх родин.

Заслання, втрати і горе

Виїжджаючи до Дарева на своє перше «місце заслання», о. Міцевич мусив залишити вдома важко хвору дружину і двох неповнолітніх дітей. Він просив хоча би трохи відтермінувати початок цієї служби, щоби він міг доглянути за хворою. У відповідь почув: «Що нас має обходити, що твоя дружина вмирає і діти пропадають? Пропадай і ти, таких не шкода. А як хочеш залишитися вдома, підпиши акт згоди на прийняття православ’я». Зазвичай дуже стриманий в описуванні своїх емоцій, Міцевич написав у щоденнику: «Поїхав, заплакавши».

Впродовж пів року служби дяком у Дареві (з серпня 1835-го по січень 1836-го) о. Міцевичу було заборонено виходити за межі монастиря, вести бесіди й писати листи. Бували дні, коли йому «забували» дати поїсти, і він змушений був нелегально просити милостині. У Дареві дізнався про смерть дружини.

У січні 1836 року о. Міцевича разом з іншими греко-католицькими священниками знову викликали в Жировичі — на вишкіл у «московській» дяківській школі. «Був то тільки новий спосіб, щоб нас переслідувати», — записав отець у щоденнику. Після того «вишколу», у лютому 1836 року, о. Міцевича вислали на дяківську службу до ексвасиліанського монастиря в Лискові (тепер — Брестська обл., Білорусь).

Лисків. Руїни монастиря МісіонаріївЛисків. Руїни монастиря Місіонаріїв

Тамтешній настоятель дозволив йому з’їздити до Кам’янця, щоби відшукати своїх дітей: новий православний парох Воскресенської церкви вигнав їх із плебанії. І батько забрав їх до Лискова: 16-річну Теодору влаштував до шляхетних людей, які могли дати їй добре виховання, а 11-річного Яна — до римо-католицької школи отців місіонерів. Але хлопець провчився там дуже недовго, оскільки, за наказом Сємашка і з загрозою прислати по хлопця поліцію у випадку спротиву, о. Міцевич мусив віддати хлопця до православної дяківської школи в Жировичах. Після короткої науки хлопця як «послушника» вислали до ексвасиліанського Тороканського монастиря (тепер — Берестейська обл., Білорусь), який на той час де-факто був в’язницею для василіанських монахів, які відмовлялися перейти на православ’я, та неповнолітніх синів непокірних греко-католицьких священників. Хлопців там «тримали у жахливій нужді і бруді», їх били, морили голодом і холодом.

Тороканський монастирТороканський монастир

Відбирання в непокірних греко-католицьких священників їхніх неповнолітніх синів, щоб у жахливих умовах і через жорстоке поводження зробити з них православних монахів, є, можливо, найчорнішою сторінкою ліквідації російською православною церквою Греко-Католицької Церкви на тих землях у ті часи. І робилося це за прямою вказівкою єпископа РПЦ Іосіфа Сємашка. Невідомо, чи були (а якщо були — то які) й інші колишні василіанські монастирі, де так «перевиховували» відібраних у батьків синів греко-католицьких священників. Одне зі свідчень про цей злочин — саме щоденники о. Григорія Міцевича.

На Волині: 10 років у Загорівському та Дерманському монастирях

Дияконування о. Міцевича в Лискові, у нужді й приниженні, тривало 3 роки і 7 місяців, після чого його перевели до такої ж церкви в колишньому василіанському монастирі в Хомську біля Дорогичина (тепер — Берестейська обл., Білорусь). Дяківську службу в Хомську він закінчив у березні 1840 року, за рік після формальної ліквідації Берестейської унії і «поглинання» Греко-Католицької Церкви на землях, підлеглих російській імперії, російською православною церквою.

Наступні 10 років о. Міцевич провів як в’язень, висланий до сусідньої Волинської дієцезії, у ексвасиліанські монастирі — Загорівський, біля Володимира Волинського, і Дерманський, біля Рівного (зараз це жіночий православний монастир УПЦ МП).

Два роки в Загорові, де він опинився з 13 іншими непокірними василіанськими монахами і греко-католицькими священниками, були справжнім кошмаром. Священників «навертали» у православ’я голодом, холодом, виснажливою працею, биттям і залякуванням.

Загорівський монастирЗагорівський монастир

Там було замучено на смерть о. Йосафата Слободзького, колишнього настоятеля василіянського Жировицького монастиря і монастиря в Кобрині (Берестейська область Білорусі), інтелектуала, який вчився філософії у Вільні, теології — в Грецькому Колегіумі в Римі, викладача школи в Жировичах, священика великої віри і покори. В Загорові о. Міцевич досвідчив, з одного боку, глибокої солідарності і взаємної допомоги в групі переслідуваних священиків, а з іншого — був свідком самогубства, несподіваних смертей і нещасних випадків, які ставалися із їхніми катами, і які він у своїх спогадах трактував як «кару Божу» за мученицьку смерть отця Слободзького і знущання над в’язнями. Репресії в Загорові врешті призвели до розслідування, але, як і можна було очікувати, винних знайдено не було.

У липні 1842 року о. Міцевича перевели до Дерманського православного монастиря, де він був ув’язнений 8 років, цього разу — у набагато легших умовах, ніж попередні місця відбування «кари» за вірність унії. Він пише, що то була заслуга настоятеля цього монастиря і монаха, призначеного йому як «опікуна». Були то, за його словами, люди доброго серця, від яких він мав «тільки доброзичливість, а прикрості — жодної». Ці двоє — намісник о. Ясон Єнжеєвич та о. Єронім Весоловський, «становили виняток посеред дикого згромадження їх братії у тому монастирі». Хоч його і надалі схиляли до прийняття православ’я, це відбувалося шляхом диспутів — щоправда, інколи бурхливих — про догмати, примат папи, історію Церкви та інші релігійні матерії. Зі спогадів о. Міцевича того періоду видно, що він міг користатися багатою бібліотекою монастиря, у якій ще були книги василіянських часів, бо він навіть цитує конкретні праці з тієї бібліотеки одному зі своїх співбесідників, щоб той «міг краще зрозуміти, у чому різниця між уніатами і православними».

Дерманський монастирДерманський монастир

Саме в Дерманському монастирі 1849 року, на 9-му році ув’язнення, о. Григорій Міцевич почав писати мемуари, як він зазначив на початку, «не для марнославства чи самохвальства, а тільки з релігійних причин». Він вважав, що опис переслідувань за віру і мучеництва «за любов Христову» був його обов’язком, оскільки так багато свідків не могло цього зробити через втрату здоров’я, страх, старість чи передчасну смерть. Отцю Григорію було на тоді 55 років, він мав добру пам’ять, тому «взявся описати шляхи, які пройшов у часи переслідування Святої Унії». Саме там і тоді він написав основну частину спогадів. Другу, коротку, як доповнення і заповіт, дописав через понад 20 років.

У Шумську під опікою

У 1850 році о. Міцевич замешкав у Шумську (тепер — Кременецький р-н Тернопільської обл.). Опинився він там унаслідок виданої 1848 року резолюції єпископа Сємашка, яка дозволяла відпускати греко-католицьких священників із місць їхнього утримання за умови, що їх візьмуть під опіку члени родини або доброчинці. Отець Міцевич клопотав про дозвіл повернутися в родинне село Даше, де мав успадковану батьківську землю. Але безрезультатно: двоюрідні брати, які вже багато років господарювали на тій землі, не без впливу Сємашка, не захотіли його прийняти. Додатковою перешкодою була загроза впливу отця на місцевих людей, які ще його пам’ятали і були не так давно «наверненими» у православ’я. Отець Міцевич у спогадах ані словом не прокоментував рішення кузенів, напевно, здогадуючись, у який спосіб воно було в них вибите.

Натомість йому було дозволено поселитися у містечку Шумську: його взяла під опіку маршалкова Людвіка Менженська. Отець Міцевич переїхав туди 1850 року, і пані Людвіка доручила йому відповідальне завдання — нагляд за вже розпочатою будовою нового католицького костелу, яку вона фінансувала. Храм у мавритансько-готичному стилі був добудований 1852 року, його освятив єпископ Луцьким Каспор Боровський 1861 року як храм Непорочного Зачаття Діви Марії.

Костел у ШумськуКостел у Шумську

Через 4 роки пані Людвіка померла, а її чоловік, маршалек Даніель Менженський, не мав наміру опікуватися о. Міцевичем. У 1867 році, за участь у Січневому повстанні 1863 року, шумський маєток у нього відібрали і віддали в російську казну. Отець Міцевич усе ж залишився у Шумську, де мешкав у «бідній хатині, живучи тільки з милості божої і ласки сусідів-добродіїв». Його й надалі переслідували спробами «навернення» та надокучаннями місцевого православного батюшки.

Останні 10 років життя в Острозі

Останні 10 років життя Григора Міцевича, до смерті в 1879-му, покриті таємницею. У спогадах він дає зрозуміти, що 1869 року виїхав зі Шумська, але не вказав нового місця перебування. Проте маленька нотатка про сповідь, датована 1879 роком, вказує, що ним опікувався о. Владислав Кшемінський, парох римо-католицької парафії Успіння Пресвятої Богородиці в Острозі. Можливо, о. Міцевича прийняли в Острозі ще попередники о. Кшемінського — о. Теодор Клоновський (парох із 1855 року, помер в Острозі 1874 року) та\або о. Еварист Нарбут (парох у 1875–1876 роках).

Останні роки життя о. Міцевича припали на болісні часи ліквідації царатом Греко-Католицької Церкви у Хелмській дієцезії: у 1875 році це закінчилося її поглинанням російською православною церквою. Вісті про мучеництво греко-католиків у Дрельові та Пратулині (1874) мали доходити й до Острога. Там і тоді, напевно, о. Міцевич зустрічався із краєзнавцем та істориком Євстахієм Івановським (1813–1903), якому згодом і передав свій щоденник, котрий той пізніше передав до бібліотеки Ягелонського університету.

Отець Григорій Міцевич помер десь у віці 86 років. Був похований, ймовірно, на парафіяльному цвинтарі церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Острозі. Невідомо, якими були долі його доньки і сина. В останніх реченнях спогадів він написав: «Не маю ані батька, ані матері, ані дружини, ані дітей. Вже не маю що втрачати, окрім сумління, релігії і душі, і запродавати їх не думаю. І якби довелося і смерть понести, то вона — у справі святій і добрій — мені не страшна».

Є щось символічне в тому, що останній — чи один з останніх греко-католицьких священників на тих «підросійських» землях закінчив життя в Острозі, на парафії, початки якої місцева традиція вела від візиту митрополита Київського і всієї Русі Ізидора в 1440 році. Ізидор прибув до Острога, проголошуючи Флорентійську унію — об’єднання Західної і Східної Церков, досягнуте на Флорентійському соборі 1439 року. І на парафії в Острозі ще 1850 року висів його портрет.

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Дивіться також