«Не викидайте, принесіть до музею», — отець Севастіан Дмитрух про старі речі, які можуть мати історичну цінність
Що робити зі старими іконами, образками, хрестиками, вервичками й іншими речами, які вийшли з ужитку? Як вчинити з тим, що люди часом знаходять на стрихах і викопують на городах? Зрештою, чи можна викидати сакральні речі, які ніби втратили вигляд, на смітник?
Про це і про багато інших тем, пов’язаних зі збереженням і таких артефактів, і архітектурної сакральної спадщини — церков, яка нищилася впродовж десятиліть не лише «зайдами-освободітєлями», а й самими українцями, не свідомими, яку шкоду вони завдають цим пам’яткам, у «Відкритій Церкві» з Анастасією Вихор розповідає о. Севастіан Дмитрух — монах-студит, голова Комісії сакрального мистецтва Патріаршої курії УГКЦ, директор Музею митрополита Андрея Шептицького у Львові.
Далі — пряма мова о. Севастіана.
Ікона хатня і храмова
Хатня, чи родинна, ікона завше мала і має цікаву багатосотлітню історію. Такі ікони писали і на полотні, й на дошках, і на папері. Деякі родинні ікони стали чудотворними, наприклад Почаївська. Це ж була саме хатня ікона, писана на дошці невеликого розміру.
Ікони меншого розміру були й у храмах, бо часто люди дарували такі образи з хати для храму. Коли радянська влада закривала і нищила наші храми, люди переховували ті ікони по хатах — на горищах, у повітках. Якісь — а серед них і справжні твори сакрального мистецтва — опинилися на складах, без жодних умов для їхнього зберігання. Я їздив, збирав ці ікони — зібрав велику колекцію, яка зараз є в нашому музеї.
Але з часом такі ікони, особливо на полотні та папері, нищилися. І люди не знають, що з ними робити. Відразу скажу: викидати не можна, бо це цінність, зокрема історична. Наприклад, ті старі хатні ікони — знимковані, мальовані, вишиті, друковані — можуть послужити як експонати для експозиції «Віра наших батьків». Вони є свідченням нашої віри, коли Церква була заборонена, але люди зберігали її, зберігали ті образи, мали їх вдома. Знаю, наприклад, людей, які ввечері виймали свою ікону, молилися, а на ранок ховали, бо залишати, щоби хтось побачив, було небезпечно.
На початку 90-х, коли вже явно можна було визнавати віру Христову, змінилася й мода — з’явилися нові друковані ікони. Гарний друк привозили з Америки, з Канади, з Європи, також почали друкувати образи і в Україні. Тобто ті старі, історичні ікони виходили з ужитку, натомість приходили інші, масові.
Власне, такі зміни в моді відбуваються й зараз, але в іншому напрямі: з’явилося багато іконописних майстерень, де пишуть дуже гарні ікони за всіма канонами. Прийшло нове життя правдивої автентичної ікони, писаної на дереві, на дошках. І люди почали купувати їх, щоб мати родинні іменні ікони, пам’ятні зі шлюбу, хрещення чи освячення дому. І це, власне, продовження нашої гарної традиції.
А ті ікони, які виходять з ужитку, можна принести до музею. Ми їх переглядаємо, даємо їм друге життя. Взагалі можна зробити гарну цікаву виставку ікони, представити кожен етап по століттях: від XVII й до ХХІ, показати сакральне мистецтво й ікону як артефакт у часовому зрізі. У цьому сенсі й та знимкована чорно-біла ікона, яка висіла десь у сільській хаті чи її ховали поміж книжок на полиці, теж має значимість і заслугу, щоб її зберегти і представити нинішньому поколінню, щоб показати, як переслідували віру в радянський час, і яке вона мала значення для віруючих.
Образки
Маленькі образки, які наші бабусі та прабабусі вкладали у свої молитвеники, можуть бути не лише родинною реліквією, а й важливим історичним свідченням. Ми по сьогодні їх вишукуємо, бо на них може бути виписана історія. Поясню, як.
Була традиція: коли священника висвячували, він замовляв собі друкований образок із цитатою Святого Письма і писав дату, коли був свячений, дату народження, першої Святої Літургії. Тобто це була ніби метрика священника. Тому, якщо ми не можемо знайти якогось іншого свідоцтва, а хочемо знати дату свячень когось зі священників, зокрема підпільної Церкви, то треба шукати такі образки. Наприклад, знайшли образок на честь першої Літургії отця Климентія Шептицького з виписаною датою. Так, ми знаємо, коли отець Климентій був свячений.
До речі, такі «метрики» на образках мали не тільки священники, а й миряни. У радянський час, коли священник хрестив дитину, то писав на образку дату хрещення і дарував його батькам та дитині в пам’ять про цей день. І коли ми сьогодні хочемо знати, коли та дитина була хрещена, бо далеко не завжди це записували в метричних церковних книгах, треба пошукати такий образок. До речі, священник, який хрестив дитину, з міркувань безпеки, теж не завжди підписував своє ім’я. Але за почерком я вже можу встановити, хто з тих підпільних священників хрестив ту людину. І на основі того образка можна виписати свідоцтво про хрещення.
Все це — історія, яку дуже важливо зберегти. Якщо хтось не хоче такі образки й інше зберігати вдома, хай принесе до свого храму чи до Музею митрополита Андрея Шептицького у Львові, що на вулиці Кривоноса. Дуже прошу — тільки не викидайте. Недавно один чоловік із Рясного приніс мені чимало образків, молитовників, книжок, навіть Святе Письмо, які повизбирував на смітниках Львова. Він розклав все на підлозі в музеї, я зробив знимки. Тепер це все переглядатиму. Напевно, там можна знайти й такі метрикальні записи і священничих свячень, і хрещення людей. Очевидно, що серед цього всього можуть бути і не музейні речі. Тоді їх треба спалити, щоб не поневірялися. Бо на сміття таких речей викидати не можна.
Вервиці, хрестики і медальйони
Щодо таких речей, то навіть якщо вони вже непридатні, не викидайте, хоча б із вдячності за те, що вам послужили. Це ж також було у вашому житті: ви хотіли купити собі той медалик чи хрестик, потішилися, поносили, купили собі чи хтось подарував інший, кращий. Нехай це все лежить у якомусь пуделочку вдома, як скарб. І, може, колись ваша дитина візьме і скаже: «То було моєї мами» чи «То було моєї бабусі», торкнеться своєї родинної історії і тої духовости, яка була в ній. Навіть якщо дитина колись скаже: «Та я в то не вірю, мені того не потрібно», побачить те пуделко з речами батьків, то, може, й замислиться. Тобто це може стати якимсь поштовхом, відновленням віри в родині.
Не кажу вже про те, щоби викидати такі старі речі — мамині чи бабусині. Це — родинний скарб, який треба збирати і мати такі реліквії. Крім того, вони також можуть мати історичну цінність. Якщо є якась книжечка, якийсь образок із написом — їх треба зберігати, їх не можна викинути як непотрібну річ. Віддайте в музей, якщо це вже не потрібно вам, може, хтось гляне, і ті речі щось розкажуть.
Це прохання, зокрема, стосується спадку старших людей, у кого нікого не залишилося, до їхніх родичів. Не викидайте те, що знайдете на горищі — віддайте в наш музей. Люди викидають, не розуміючи, що це, а це, наприклад, видання 1946 року, надруковані у друкарні отців василіан у Жовкві, з підписом. Я таке врятував зі сміття, уявляєте?
Пригадую одну нашу сусідку, яка жила з мамою і братом. До них свого часу приходили сестри-монахині збирати на сиротинці: завжди в них ночували і залишали у дар різні книжечки. Мені було 10–15 років, і я до неї приходив щось допомагати, бо вона вже була дуже старенька. І вона мені давала по одній тій книжечці читати. Ті книжечки її мама закопала, коли ту жінку заарештували «совіти». Вона відбула 10 років на Сибіру. То потім, коли повернулася, їх відкопала і давала мені читати. Там були місіонарії отців василіан, інші дуже гарні статті. Я на тому, можна сказати, виховався, виріс. І, може, з того й пішло моє покликання — з тих книжечок. Там була, наприклад, Біблія для дітей — то було найперше, що я прочитав. Знаєте, мені здавалося, що я запам’ятав кожне слово з тої Біблії. І багато інших, наприклад, про появу Богородиці в Люрді. Тобто та жінка закопала ті книжечки в землю, щоб не пропали, і вийняла в певний час. Я дотепер дивуюся, як то збереглося, бо ж тоді не було якихось церат і того, що є зараз. Але та кмітлива сільська жінка зуміла то закопати та зберегти, і потім вийняла й дала дитині. У них дітей своїх і внуків не було, то ті книжки перечитав я.
Я є великим поціновувачем і шукачем таких реліквій для Музею митрополита Андрея. Так я знайшов вервицю митрополита, яку він у 1906 році привіз зі Святої Землі: є його знимка з Єрусалиму, на якій він її тримає. Коли митрополит помер, на знимках є, що він тримає вервицю, але іншу: виявилося, що саме ту вервицю з Єрусалима монахи-студити, які йому прислуговували, забрали. І вони мені сказали, що вона збереглася. Це зараз — цінний експонат у нашому музеї, як і багато інших його особистих речей.
Я зустрів у своєму житті одного священника, який не випускав із рук вервиці — взагалі ніколи, як я його бачив. Це був генеральний вікарій міста Майнц із Німеччини — він приїжджав сюди, в Україну, на початку 90-х роках. Я нічого не питав, але одного разу він сказав: «Знаєте, коли мене відправляли на фронт, моя тітка-монахиня дала мені її і сказала: „Тримай, це тебе врятує. Тримай і молися“. І та вервиця, сказав він, врятувала його життя, тому він ніколи не випускає її з рук.
Зараз ми передаємо на фронт нашим воїнам багато потрібних речей, серед яких можна і потрібно передавати й вервиці, і хрестики, й медалики. Думаю, для наших воїнів це буде великий оберіг, велика сила, яка обереже їх. Скільки є різних історій, що куля впучила в той медалик чи хрестик, і воїн залишився живим. На війні немає невіруючих людей — там всі вірять. І серед християн там немає поділу на православних, греко-католиків чи протестантів. Кожен із них візьме собі ту вервицю, хрестик чи медалик і віритиме, що це буде його оберегом.
Про «закопане на городі»
Якщо такі знахідки не хочете вдома тримати, — принесіть у музей Шептицького, ми все приймаємо. За такими речами можуть стояти дуже цікаві історії, як і за образками-метриками.
За радянщини, яка стільки принесла лиха, люди все цінне закопували: дзвони, чаші, різні церковні речі. По сьогодні ми шукаємо речі, які монахи студити з Унева сховали, і не можемо знайти. Люди рятували найдорожче і найцінніше для них у такий спосіб.
А щодо таких знахідок зараз, то можна запитати в тої родини, яка знайшла чашу чи її частинки на своєму городі: чи немає якихось свідчень, що це за чаша і хто до вас приходив? Можливо, то були якісь священники з підпільної Церкви? Так можна дізнатися ще щось важливе з життя Церкви часу підпілля.
Наприклад, була така історія. У час підпілля отець Вороновський [1929–2010, монах студит, священник підпільної Церкви, екзорцист — ред.] передав у моє село Добряни дві валізки стародруків, і ця література зберігалася в одної жінки на стриху. Священники тоді старалися віддавати такі речі старшим бездітним людям задля безпеки. Я був побожним хлопчиною, та жінка це знала, і якось каже мені: «У мене там є дві валізки книжок. Я вже стара. Напевно, то треба спалити». Питаю: «А то ваше?». «Та нє, — каже, — то отець Василь Вороновський передав». «Ну, то чого будете палити? Віддайте мені». «Ну, то забери». Пригадую, це була зима, я прийшов із санками, поклав на них ті книжки, привіз до себе. Потім читав ту літературу, потім забрав її до монастиря — вона сьогодні є в монастирській бібліотеці.
Недавно один старший чоловік із діаспори передав мені дерев’яний хрест. У ньому з тильної сторони є шухлядка, і там було багато реліквій. Питаю в нього: «Звідки він у вас?». «А, — каже, — то священника з Тернопільщини. Мої батьки втікали від радянської влади, українські біженці таборилися в Німеччині, у тій частині, де було американське військо. І там був один священник. Він і подарував його моєму батькові, і той хрест був у нашій родині. Я самотній, із родини немає нікого, то хочу передати його до Музею митрополита Андрея».
Цікава річ, як реліквії мандрують. Вони можуть бути і в Німеччині, і в Америці, і в Канаді, і повертатися знову в Україну. До речі, у нас є ще один хрест, можна сказати, унікальний, XVII століття — хрест першого кардинала Греко-Католицької Церкви, так званий кардинальський. Він був у Львові, потім — в Італії, тоді знову приїхав до Львова, звідти його вивезли в Канаду, з Канади — знову до Рима, тоді — знову до Канади, а звідти — вже до України. От такі довгі мав мандри.
Дерев’яні церкви
Багато дерев’яних храмів, особливо в Галичині, є пам’ятками архітектури і входять до списку спадщини ЮНЕСКО. Чимало з них страшенно занедбані чи й знищені, причому вже в наш час. І справа навіть не у фінансових можливостях тої чи тої громади, у підпорядкуванні якої перебуває такий храм, — його можна оберігати і без великих грошей. Головне — не зашкодити, не знищити. Але ж люди хочуть мати «все гарне» і вважають, що гарним воно буде тоді, коли зафарбувати, перемалювати, обшити пластиковою вагонкою, покрити жовтою бляхою — от тоді воно гарне. І кошти на це є. Ну, то якщо є кошти на спотворення такої пам’ятки архітектури, то, може, краще використати їх на її збереження? Чи потрібно перекривати дерев’яні храми тією потворною жовтою бляхою? На превеликий жаль, коли їдемо Галичиною, бачимо такого чимало. Буває, що ту жовту бляху ще й підмальовують синьою фарбою — ото «патріотизм»! Але ж це глупота! І таке є і на Гуцульщині, і на Прикарпатті. Багато дерев’яних храмів на Рівненщині спотворила московитська церква, поробивши зверху ті свої суздальські «цибулі»…
До слова, як дбати про дерев’яні пам’ятки, можна повчитися у скандинавів: для них такі храми — велика цінність і святість, яку вони бережуть, як зіницю ока. Наші храми для нас теж мали би бути такою цінністю, але, на жаль, тяжко людям пояснити, чому стару дерев’яну церкву не можна покривати жовтою бляхою чи зашивати вагонкою. Причому інколи це роблять і всередині — «зашиваючи» чудові малярські роботи XVII, XVIII, XIX століття, бо «то вже старе, темне і негарне».
Буває, що викидають підлогу в дерев’яному храмі і кладуть примітивну туалетну плитку. І головне — зробити опалення, щоб у церкві було тепло, і поставити пластикові вікна. Все це — велика шкода для дерев’яної архітектури, спотворення тої краси! І коли ти їм говориш, що то не можна робити, вони дивляться на тебе і сміються: чого він від нас хоче? Чому забороняє?
Не хочу називати міста і села, де є такі спотворені та знищені храми, але поясню, у чому велика шкода тих «вагонок». Коли дерев’яні стіни «зашиваються» пластиком, часто і зсередини, і ззовні, там утворюється інкубаційний простір для шашілі, короїдів та інших шкідників, які потихеньку нищать деревину, і за 10–15 років від тих стін не залишиться нічого. Якщо ж стіни відкриті, є вентиляція, можна побачити, що завелися короїди, і обробляти стіни різними хімічними середниками — так ця пам’ятка збережеться набагато довше. А якщо все зашито зі всіх сторін, ми ж нічого не бачимо! І от приходиш, дивишся — був храм, а зробили сауну.
Але є і приклади того, як такі храми реставрують та зберігають. Маємо один із таких найдавніших храмів у Потеличі — це XVІ століття! Які там чудові розписи! Як інститут «Укрпроектзахідреставрація», ще коли керував Іван Могитич, старався зберегти ті розписи і той храм! І це ж у 90-ті, коли коштів було обмаль. Дуже гарно збережена церква в Надвірній: її підняли на півметра, підмурували фундамент, щоб не тягнуло вологу, і зберегли, врятували.
Тобто, якщо люди хочуть зробити — зроблять, а як не хочуть чи не розуміють, то нищать і спотворюють, причому витрачаючи немалі гроші. До речі, щодо реставрації: завжди потрібно кликати фахових спеціалістів, які порадять, розкажуть, як це зробити, як врятувати ту пам’ятку, як протезувати ті стіни і таке інше. Такі фахівці в нас є, і вони з радістю допоможуть. І це не є великі кошти. Треба зберегти хоч те, що ще залишилося, а не донищувати останнє.
Про молодь і коріння
Виглядає, що нинішня молодь дуже добре відчуває цінність наших святинь, хоче зберегти їх і докладає до того зусиль, шукає свого коріння і повертається до справжнього, «незаштукатуреного». Змінюються покоління, моди та смаки, і загалом молоді люди зараз краще відчувають цінність тої автентики, ніж, скажімо, їхні батьки.
Я вже казав, що зараз з’явилося чимало іконописних майстерень, молодих майстрів, які створюють чудові речі. Молодь хоче мати не ту Церкву, яку спотворили і зробили з неї клуб, а справжню. Не раз чую, коли молоді люди, які приходять до мене до храму, кажуть: «Як тут чудово! Тут відчувається історія! Яка то краса!». Так, молоді люди вже трохи побачили світу, мають можливість, якщо не подорожувати, то оглянути в інтернеті, як зберігають свою культуру інші народи, бачать ту красу, розуміють її цінність. І розуміють, що й нам варто застановитися і зберігати своє. Молоді люди вже до того дійшли, що коли ми бережемо нашу історію, бачимо красу минулого, ми також хочемо залишити цю красу майбутньому, тим, хто прийде після нас.
Оксана Козак,Департамент інформації УГКЦ
