«Не боятися слухати Бога. Не боятися чути те, що каже Бог. І не боятися йти вперед», — отець Максим Рябуха

«Не боятися слухати Бога. Не боятися чути те, що каже Бог. І не боятися йти вперед», — отець Максим Рябуха

20 вересня 2022, 22:40 345

19 вересня стало відомо, що Папа Франциск благословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про обрання отця Максима Рябухи єпископом-помічником Донецького екзархату УГКЦ. Отець Максим належить до Згромадження отців салезіан святого Івана Боско, був настоятелем монастиря Пресвятої Богородиці Помічниці Християн, священником і капеланом. Про початки покликання єпископа-номінанта і те, що допомогло йому відчути його й не помилитися, — далі.

«Думаю, все це — одна із найкращих пригод, які Бог міг подарувати мені у житті, — каже отець Максим. — Все починалося доволі цікаво».

Посланці Божого провидіння

Максим Рябуха народився у Львові, у 1980-му: дитинство припало на останні роки СРСР і його розпад, починався вихід УГКЦ з підпілля, відкривалися вцілілі храми, у повітрі літав запах свободи і нового життя.

«Крім звичайної школи, три рази на тиждень я ходив ще й до музичної школи, у центрі міста. Додому треба було повертатися маршруткою, але я був непосидючим і, поки черга повільно рухалася, трохи мандрував прилеглими вуличками. І якось побачив, що в церкві неподалік від зупинки двері відчинені. Я зайшов туди, бо мені було цікаво — я ніколи раніше там не бував. Тоді мене заворожили розписи, які я там побачив, краса молитовного настрою, і я, не знаючи, що можна робити, а що — ні, ходив бічними навами і роздивлявся, — розповідає отець Максим про початок своєї великої пригоди на все життя. — І от одного вечора жінка, яка молилася на вервиці, прикликала мене і почала розпитувати, хто я і що тут роблю. Що я міг сказати? Ходжу, бо мені цікаво подивитися…»

Та жінка порадила хлопчикові піти ву захристію: там, мовляв, роздають образочки. І там хлопчик познайомився з сестрою-монахинею, яка, крім образочків, дала йому почитати книжку із дивною назвою — Катехизм.

«У той час я взагалі не знав, що таке Катехизм, не знав жодної молитви, але мав величезне натхнення вивчити старослов’янську мову — мені подобалося, як виглядає написаний нею текст, і я хотів навчитися читати, — пригадує о. Максим. — У тому Катехизмі були молитви українською і старослов’янською мовами, і я дуже з того втішився. Я домовився з тією монахинею, що буду приходити щочетверга, після своїх уроків музики. Вона пообіцяла, що ту книжку мені подарує і попросила мене вивчити одну молитву. Та молитва тоді мені дуже важко йшла — я не розумів, про що вона, для мене це був просто набір слів, але я дуже хотів мати ту книжку. Приходжу, та жінка питає мене — чи вивчив? Авжеж, вивчив! І я на одному подиху відбарабанив усю ту молитву. А та сестра і питає: чи можеш трошки повільніше? З повільніше було вже проблематично. А потім було найважче: вона мені сказала — а можеш мені пояснити, про що ця молитва? І це був мій перший досвід, коли хтось мені пояснив значення молитви. Це був один із багатьох особливих моментів у моєму житті. Відтоді ту жінку вважаю для себе якимсь ангелом, якого Бог поставив у цей момент. Пізніше хотів подякувати тій жінці, але ніколи більше її не бачив.



«Як це — відчувати голос Божий?»

«Чи чуємо ми голос Божий? Насправді, так. Ми можемо бути офіційно віруючими чи невіруючими, але відчуття Бога притаманне кожній людині від народження, — каже отець Максим. — Коли я був малим, не вмів молитися, не знав нічого особливого про Бога, але відчував, що Він є, і любив з Ним говорити. Тоді, як і тепер, я з Ним розмовляв, ділився думками, сперечався, навіть сварився, коли щось було не по-моєму… Але ця дружба з Богом тривала все моє життя».

Потім Боже провидіння попровадило Максима до церкви отців салезіан у Львові на Личакові.

«Салезіани в ті роки працювали з дітворою, з молоддю — це був 1992 рік, все тільки починалося, не було зовсім нічого. Тим не менше, нас збирали, влаштовували різні зустрічі, катехизацію, курси італійської мови. Були сестри, які постійно були разом з нами — ми бачили, що вони живуть заради нас: їм було добре з нами, а нам — з ними. Були отці салезіяни — перші священики: вони були надзвичайно жертовними, і ця їхня любов і жертовність торкала серця. Щоразу, коли я приходив до церкви, у спілкуванні з салезіанами і сестрами, було відчуття, що приходиш до самого Бога, чуєш саме Його.

Пригадую, одного разу після служби одна із сестер мене питає: Максе, а ти сьогодні бачив Бога? І я собі так подумав: я бачив друзів, бачив священників, інших людей, але Бога ніби ні, не бачив. А вона мені й каже: «Як же не бачив? Ти ж сьогодні приступав до причастя! Це — найближчий момент, коли ти Його точно бачиш!»

Насправді різні моменти, різні події в житті щоразу ближче поглиблювали ці події Божої присутності і вона ставала невід’ємною в моєму житті. Зростаючи, ми робили дуже багато цікавих речей, і досвід, якого я набував у церковному житті, я хотів перенести на цілий світ. Зі своїми друзями і однокласниками я шукав способи перевернути цей світ…»



«Я завжди казав: я пішов, щоб спробувати. Напевно, досі пробую і завершувати не хочу»

«Всередині свого серця я мріяв бути священником. Бачачи святе життя салезіан, дуже хотів бути салезіанином. Але бачачи святе життя людей, які нас провадили у той час, розумів — я ніколи не зможу бути таким класним, як вони», — згадує отець Максим.

Йому подобалося все, пов’язане з природою, він готувався вступати до Аграрного університету. І ось на початку травня одна із сестер-монахинь поросила його допомогти провести літні табори для дітей: мовляв, цього року нема кому проводити великі ігри, а якщо їх не буде, то, мабуть, не буде й таборів.

«І ти розумієш, що мусиш перевернути небо і землю, мусиш допомогти. Я їй тоді сказав: сестро, в мене 11-й клас, у мене іспити — 5 випускних і 5 вступних. Але я доклав всіх сил, щоб ті ігри організувати. Так сестра зробила все можливе, щоб я залишився у Церкві того літа. І коли це все закінчилося, сестра мене кличе і каже: „А ти говорив з отцем, що хочеш йти до салезіан?“. Я кажу: „Та я навіть починати не буду, мені соромно, бо таких, як я, точно не беруть“. Вона взяла мене за руку, підвела до кабінету пароха, відчинила двері так, щоб її не було видно, — і отець каже: „Заходь!“. Ну і я мусив зайти. Отець питає — що таке, чому прийшов? І я йому почав розказувати, що хочу бути салезіанином. Це був вражаючий для мене момент. Отець мене нічого тоді більше не розпитував, тільки сказав — 8 вересня маєш приїхати до Оброшина. Там тоді був формаційний дім салезіан. Минуло багато років, це був 1997 рік. Я завжди казав: я пішов, щоб спробувати. І, напевно, досі пробую. Це настільки смачний досвід, що завершувати його дотепер поки що точно не хочу».



Про дві речі на все життя

«Це, напевно, досвід довіри до Бога, досвід, у якому Бог завжди виразно говорить, — розважає отець Максим. — Не голосно, не через якісь блискавичні події, але завжди говорить так, що ти не можеш Його не зрозуміти. Те, що я хотів бути священником, бути салезіанином — весь мій досвід все одно приводив мене до цієї відповіді».

Потім було навчання в Італії. На курсі Максима — 29 інших хлопців, різного віку і з різних країн.

«Я був наймолодшим. Я бачив, які вони мудрі, обізнані, з великим досвідом, і відчував себе зовсім малим, недостойним бути там, де я є. Спершу я собі думав: свідки Єгови мають рацію — є рай на землі. Те, що я побачив в Італії після України, — це був справді дотик до раю. Але потім почав розуміти, що цей рай, ця казка не може бути реальністю, бо ти до тієї реальності не пасуєш. Мене це мучило, я одного разу наважився, пішов до нашого магістра і сказав: „Отче, мушу їхати до України, маю повертатися, це не моє місце“. Це був вечір неділі, і магістр сказав: „Заспокойся, завтра тобі куплять квиток і поїдеш, а зараз сядь і розкажи, у чому річ“. І я йому почав розказувати всі свої переживання, відчуття, що я займаю чиєсь місце, що я недостойний бути тут. І він мені тоді сказав дві речі, які я запам’ятав і несу крізь усі роки свого життя.

Перша річ: Бог не кличе тебе до себе через твої здібності чи таланти, Він кличе через одну-єдину причину — Він тебе любить і хоче бачити біля себе в такий спосіб. Все, що йому буде потрібно від твого життя, Він завжди тобі дасть. Минуло багато років від тієї бесіди, і я бачу — немає іншої правди. Так багато Бог мені насправді доручав у моєму салезіанському служінні — багато неможливих, неймовірних речей, але я ніколи не почувався покинутим Богом. На все те, що Йому було потрібно, Він давав мені сили, натхнення, можливості. Ніколи не було моменту, щоб я не відчував тої Божої руки.

А друга річ, яку мені тоді сказав отець: те, що ти тут, — це те, що Бог хотів від твого життя. Залишитися чи ні — це тільки твоя відповідь, не приписуй її Богові. Ця думка давала мені сили вставати і йти вперед, коли було вже зовсім ніяк, коли не було сил, коли хотілося покинути все, коли не бачиш сенсу в тому, що робиш. Але щоразу згадуєш, що Бог свою думку вже сказав. І це дає відвагу, дає можливість бачити те світло, яке є попереду і довкола тебе».


«Не боятися слухати Бога. Не боятися чути того, що каже Бог. І не боятися йти вперед»

«Салезіанське життя неймовірно насичене. Дякую Богові щодня, що маю причину щодня вставати, знову йти до молитви, відчувати Його тепло і це тепло нести далі у світ, у якому живу», — завершує отець Максим свою розповідь. І пригадує ще один момент:

«Досвід Італії дав мені ще одну цікаву думку. Коли я ще вчився у школі, ми відпроваджували додому нашу вчительку з англійської мови. Вона була молода, талановита, і сказала тоді дивну для мене річ: мовляв, навіть якби вона виграла грін-карту і могла поїхати до США, то не зробила б цього. І я тоді подумав, що це — ненормально. Коли я був в Італії, то бачив неймовірно гарний світ, у якому живуть діти і молодь, бачив ту підтримку, допомогу, супровід, які вони мають, і постійно мені поверталася думка — чому в мене вдома, в Україні, такого немає? Чим наші діти гірші? І, власне, бажання донести ту красу, якої я торкнувся, те тепло, яким мене огорнули, спонукає мене знову і знову вставати і йти вперед. Цей досвід настільки сильний, що почуваюся, як мала дитина. Я маю на увазі слова Христа: „Якщо не будете, як малі діти, не ввійдете в Царство Небесне“. Для малих дітей досвід, який вони переживають, ніколи не є тільки особистим. Скажи дитині, що це секрет, і про це знатиме весь світ. Власне, цей досвід, який переживаю, хочеться нести всім, кого зустрічаю.



Дякую Богові за своє покликання. Часто кажу молоді: якби я сьогодні мав померти, я точно помру щасливим. Є багато речей, яких Господь дозволяє людині торкнутися. Є багато речей, які дають правдиве відчуття того, що цей світ сотворено Богом велично, неймовірно, прекрасно.

Що побажати? Не боятися слухати Бога. Не боятися чути те, що каже Бог. І не боятися йти вперед. Є багато питань, і це природно. Але не мовчімо, стараймося спілкуватися, ділитися своїми думками і мріями. У цьому є велич — знати, що ми не самі, що є хтось, хто разом із нами може допомогти зрозуміти, відчитати і крокувати вперед. Хай Бог кожному з нас в цьому житті допомагає бути руками Бога — незалежно від форм нашого покликання і служіння. Мені дуже подобається молитва Матері Терези — Молитва ранішнього намірення: «Боже, коли Ти бачиш, що хтось потребує, щоб Ти його обійняв, хочу подарувати Тобі свої руки. Коли будеш бачити, що комусь потрібно серце, яке може обігріти теплом, я дарую Тобі своє серце». Отож, щоб ми завжди були відважними знаряддями в Божих руках!»


Текст — Оксана Козак,
відео — CREDO,
фото — Київська салезіанська ораторія,
Департамент інформації УГКЦ

Локації

Інші історії