Місійна станиця УГКЦ: як живе найменший чоловічий монастир греко-католиків на Харківщині

Місійна станиця УГКЦ: як живе найменший чоловічий монастир греко-католиків на Харківщині

18 серпня 2022, 16:05 177

Чоловічий монастир у Покотилівці, що на Харківщині, був заснований 1994 року. У 2002 році за проєктом архітектора Столяревського збудований невеликий, однак дуже світлий, сучасний і затишний храм Покрову Пресвятої Богородиці. Цього року в жовтні святкуватимемо 20-річчя від дня зведення церкви. На початку монастир виглядав як звичайний сільський будинок на вул. Інтернаціональній у Покотилівці Харківського району, однак із часом кількість парафіян збільшувалася, тому було ухвалено рішення викупити будинок на вул. Тімірязєва, 17, де й облаштувалася монаша обитель.

Будинок, що був на території земельної ділянки, переобладнали на приміщення для проживання монахів і прочан. Зараз на постійній основі у Свято-Покровському чоловічому монастирі василіан живуть троє монахів — два отці та брат. «У Харківській області з чоловічих монастирів це  — найменший», — каже о. Йосиф, настоятель монастиря.

Однак парафія храму не обмежується Покотилівкою  — сюди приїжджають із Харкова, Мерефи, селища Високого та інших населених пунктів Харківського району.

Про настоятеля

Керує монашою братією 40-річний отець-василіанин Йосиф Щур. Настоятель був вихований у католицькій родині в селі Бубнище на Івано-Франківщині. Як він сам каже, родина приділяла багато часу молитві та читанню книжок, із дитинства з бабцею відвідував Гошівський василіанський монастир на Ясній горі, де на той час був найбільший монаший осередок на Івано-Франківщині.

«Мені це подобалося завжди, із самого дитинства. У мене немає ніяких різких переломів у житті, що я хотів бути кимось іншим, але вибрав це, тому що щось сталося. Усе йшло плавно, рівно, вихованням», — із усмішкою коментує о. Йосиф кінематографічні історії навернення, що часто розповідають прихожани церков Московського патріархату.

Настоятель водночас говорить, що після школи мати хотіла, щоби він став лікарем. Однак о. Йосиф вирішив спробувати монаший шлях. Василіани дають до семи років, щоби зрозуміти, чи справді кандидат продовжуватиме служіння. Із року в рік кандидати складають тимчасові обіти, обіцяючи бути в чині, зберігати убожество, чистоту і послух, і так аж до вічних, які складають наприкінці випробувального терміна.

Отець Йосиф також закінчив Василіанський інститут філософсько-богословських студій імені Йосифа Велямина Рутського у Брюховичах. Після навчання був скерований у Покотилівку. Монах визнає, що воно було не дуже престижним.

«Якщо чесно, у мене навіть був внутрішній бунт. У нас все відбувається дуже просто — вивішують на дошку оголошень список. Настоятелі вирішують, а ми приходимо і читаємо. Я думав про всі монастирі в Україні, може, десь за кордоном, але тільки не Покотилівка. Це вважалося тяжке місце, бо умов практично не було. Ми, молоді монахи, вже виховані в ліпших умовах. Старші — в інших, не в таких, — говорить настоятель. — Перед приїздом сюди я пішов назустріч настоятелям, бо вибору в мене все одно не було. Я по сьогодні пам’ятаю, як цілу ніч не спав, стояв у коридорі потяга і рахував стукіт коліс до Харкова. Це не забудеться ніколи».

Отець Йосиф вступив до Чину святого Василія Великого 1 березня 2000 року, до Покотилівки приїхав у 2009 році, а настоятелем Свято-Покровського монастиря став 2010 року.

«Цей рік  — із 2009 по 2010  — був дуже тяжким для мене. Відтоді до сьогодні ми багато змінили. У нас території не було, вся вода з вулиці затікала під церкву, умов для життя не було, була старенька хата, оббита дошками, вгрузла в землю. Ставлення до Греко-Католицької Церкви було жахливе, — згадує він. — У 2010 році я став священником, відтоді неодноразово зустрічався зі священниками Московського патріархату і вони завжди намагалися мене принизити. Пригадується чимало неприємних слів, сказаних на мою адресу, на адресу нашої Церкви. Але минуло 12 років — і ситуація цілком змінилася».

Отець Йосиф відзначає кардинальне покращення ставлення людей до УГКЦ на Харківщині. «Дуже радикально змінилося ставлення в позитивний бік. Як у російський федерації все, що подається з телевізора і від батюшки, — це основа та правда, так і в Харківській області священники Московського патріархату проповідували, що ми секта, взагалі Католицька Церква — то не Церква, а вони одні правдиві. Я зауважив, що людям було байдуже. От сказав батюшка — і все, значить, так і є. Але ми не розчаровувалися, робили свою роботу дуже якісно, любили людей, йшли їм назустріч. Ми всіх приймаємо, у нас багато спілкування і багато хто одержує відповіді. Не обов’язково бути віруючим чи греко-католиком. Я бачу високий рівень присутності нашої Церкви і нашого чину», — говорить настоятель.

На рівні держави УГКЦ стала більш популярною, оскільки, незважаючи на минулі утиски, «зберегла вміння говорити правду», —  додає о. Йосиф. Окрім цього, наголошує він, в УГКЦ повністю відсутня політизація. На переконання о. Йосифа, політизована Церква — нежиттєздатна Церква.

«Мені тяжко сприймати Церкву, яка є частиною якоїсь політичної партії або якою керує партія, або активно бере участь у ній. Така Церква не може розвиватися, бо Церква — це голос правди у світі, це голос Христа. Якість нашої Церкви висока. Справді, Українська Греко-Католицька Церква все робить для того, щоб персонал був кваліфікованим: священники, монахи різних згромаджень, чинів, монахині — це все високоосвічені люди», — говорить о. Йосиф та додає, що попри позірну консервативність, УГКЦ гнучка до потреб людини.

«УГКЦ унікальна тим, що вільна, у ній знаходить місце інтелігенція, люди, які мислять, співають, люблять Україну. Це —  канонічна Церква в єдності зі Святим Престолом. Це  — східна Церква, але в єдності з Папою Римським. Ми це визнаємо і цим дуже пишаємося», — говорить настоятель.

Україна очікує візиту очільника Римсько-Католицької Церкви Папи Франциска. «Це не чутки  — це правда, — говорить о. Йосиф. — Папа після візиту до Канади дуже ослаб. Лікарі йому забороняють, тому буде робити паузи між візитами. Але він постійно прагне цього візиту, прагне бути з нашим народом, особливо в цей час війни, де ми всі дуже страждаємо».

Про місію УГКЦ на Харківщині

Настоятель каже, що монастирі ЧСВВ завжди поруч із громадами. Саме тому василіани більш відкриті до спілкування та допомоги людям.

«Василій Великий відвідував усі монастирі, вів монаше життя в пустелі, пробував себе в різних напрямах тогочасного монашества, але дуже сильно зіпсував собі здоров’я. Коли повернувся додому, сказав, що всьому монашеству чогось бракує. Зрозумів, що в центрі монахів-василіан має бути любов до Бога і ближнього. Це  — наша основа як чину. Тому наші монастирі не можуть бути засновані далеко від людей, десь у горах, у пустелях, у печерах. Василій Великий бачив своїх монахів, що вони мають служити людям, зберігаючи своє монаше життя, тобто правило і стиль, але бути відкритими повністю до людей», — говорить о. Йосиф.

Монаші осередки василіан засновують школи, недільні школи, осередки вченості, дитячі гуртки тощо. «Це  — харизма чину. Наша місія — проповідувати слово Боже. Є монастирі дуже великі, маленькі, місійні станиці, де потихеньку йде розвиток. Кожен має певну свою сферу діяльності».

Отець Йосиф зазначає, що монастир у Покотилівці, по суті, теж місіонерський. «Це також місія. Ми на місійних теренах. Схід України для багатьох чинів і згромаджень є місійною станицею. Ми дивимося, де є люди, де є потреба, десь задовольняємо її, десь не можемо. Оскільки чин був у підпіллі, багато монастирів ми втратили. Є те, що є. Але кожен монастир підтягнутий, доглянутий», — зауважує настоятель, показуючи монастирський сад на сусідній ділянці, чудово вимощені тротуари, задній двір будівлі.

Отець Йосиф додає, що василіани віддавна ведуть культурницьку роботу. Зокрема, ЧСВВ має видавництва та школи, у місті Бучач на Тернопіллі є василіанський чоловічий ліцей, виходить журнал «Місіонер», функціонує друкарня чину в місті Жовква на Львівщині.

«Що стосується нашого монастиря, то така культурна друкарська діяльність не ведеться, бо немає потреби, адже монастир дуже малий. Але в нас є дитяча недільна школа, яка налічує до 40 дітей. До війни було до 50. У нас окремо є Літургія в неділю о 12:00, де батьки з маленькими дітками приходять, опісля мають заняття. Також є різні біблійні гуртки, молодіжна організація, спільнота "Вірні вірі", де учасники беруть участь у багатьох культурних проєктах у Покотилівці. Пригадую, як вони сміття збирали, прибирали територію. Ми всюди намагаємося бути присутніми, де можемо, де на те є людський ресурс», — говорить настоятель.

Недільна школа для дітей ставить за мету всебічний розвиток, основа — катехизація. Діти також мають різні гуртки, де малюють, ліплять, ходять у походи, танцюють і грають. Директор школи — брат Віталій Павлюк, ЧСВВ.

Про побут монастиря

На Покров виповнюється 20 років від побудови головного монастирського храму василіан у Покотилівці. Із цієї нагоди о. Йосиф планує проведення урочистостей.

«Якось відзначимо. Можливо, не помпезно, бо до нас люди йдуть пішки з Харкова, з головного собору. Після цього — молитва, вечеря. Це все переходить із суботи в неділю. Але ми ще не мали зустрічі з єпископом. Поки не знаємо, як святкуватимемо, точно беручи до уваги воєнний стан. Буде Літургія, подяка Богові за цей храм, за тих, хто був причетний до будівництва і всього, що тут відбувається», — зазначає о. Йосиф.

Настоятель визнає, що через війну та бойові дії поруч відбулися зміни у графіку монашого життя. Зараз о 7:00 монахи прокидаються, о 8:15 — утреня, о 9:00 — Божественна Літургія, о 17:00 — вечірня. Графік пристосований до комендантської години, руху транспорту тощо. Під час дня є багато різної фізичної праці  — монахи доглядають монастирський сад, двір, ведуть певні будівельні роботи. Є час на читання, є приватна молитва і спілкування з людьми.

«Незважаючи на війну, монахи залишаються в Покотилівці та не планують виїжджати», — наголошує о. Йосиф.

Департамент інформації УГКЦ
за матеріалами dumka.media

Локації

Інші історії