«Україна особлива тим, що тут родючий духовний ґрунт», — Данило Коласа, богослов з Австрії
Данило Коласа — випускник Віденської духовної семінарії та Інституту святого архангела Гавриїла у сфері церковної дипломатії і комунікації. Народився в Україні, але більшість життя провів за кордоном. Під час повномасштабної війни повернувся на Батьківщину, щоб особисто пережити й побачити, як живе його Церква.
Тут він занурився у життя спільнот, роботу з молоддю і навіть розпочав навчання на ліцензіаті з богословʼя. Про життя за кордоном, шлях до покликання, рік на Святій Землі і те, що нині відкриває для себе в Україні, Данило розповів в інтервʼю для Департаменту інформації УГКЦ.
— Ви народилися в Україні і в ранньому віці переїхали до Австрії — жили в тому середовищі, мали друзів, але повернулися до України. Тут працюєте, служите, продовжуєте свій науковий шлях. Тож природно виникає запитання: ким Ви себе більше відчуваєте — австрійцем чи українцем?
— Насправді, у мене ніколи не виникало питання, ким я є. Завжди чітко знав, що я українець. У нас вдома це було очевидно: мої батьки українці, зі Львова, я тут народився. Таку ж тотожність з Україною мають мої брати і сестра, які народилися вже за кордоном.
Ми виростали в середовищі, яке було здебільш англомовним, бо мій батько спершу навчався, а потім викладав у Міжнарожному богословському інституті (International Theological Institute). Та, попри це, якщо їх хтось запитає, вони завжди скажуть, що є українцями.
— Чому Ваша сімʼя переїхала до Австрії?
— Спершу ми переїхали туди ненадовго. У 90-х роках мій батько здобув стипендію на навчання. Там він закінчив магістерку з богослов’я і повернувся назад. Відтак блаженніший Любомир Гузар висвятив його на священника, і невдовзі знову відправив на подальше навчання — ліцензіат, згодом — докторат.
Ми завжди жили з думкою, що незабаром повернемося до України.
Але мого батька попросили опікуватися однією парафіяльною громадою, а згодом — перейняти посаду генерального вікарія для католиків Східних Церков в Австрії і Бог так попровадив, що він залишився там служити. Тож із 2004 року я виростав уже в Австрії.
— Скільки Вас у сім’ї?
— Нас четверо дітей. Я найстарший, маю двох братів і сестру.
— Коли Ви переїхали, якою була атмосфера у Вашому домі? Чи дотримувалися якихось традицій? Можливо, батьки щось розповідали, згадуючи Україну?
— У нас вдома завжди було так, що в хаті ми говорили лише українською мовою — це правило пильнувала мама. Само собою, ми дотримувалися українських традицій, особливо довкола релігійних свят.
Оскільки мій батько священник Української Греко-Католицької Церкви, наше життя було трохи іншим, ніж у багатьох священничих сімей за кордоном, бо тато першочергово був на навчанні. Ми жили при Міжнародному богословському інституті, тому щоденна Літургія найчастіше була англійською мовою, та й саме середовище було різноманітним — із людьми з різних країн і культур. Але водночас двічі на місяць ми з татом їздили до парафіян у Лінц, якими він опікувався, і там усе було українською. Тобто зв’язок з Україною ми тримали постійно.
Початкову школу я фактично закінчував в Україні, тому перші роки навчання мусив складати тут відповідні іспити й заліки. Через це ми часто приїжджали, і виходило, що я, по суті, вчився подвійно: і в австрійській школі, і вдома, де мама займалася зі мною українською мовою, літературою, математикою та іншими предметами. Ми багато читали українською, тому мова і культура завжди залишалися частиною мого щоденного життя.
Бути українцями для нас було не просто формальністю, а великою частиною нашої ідентичності, навіть коли ми жили за кордоном.
— В одному з інтервʼю Ви згадуєте, що Ваші батьки не завжди були віруючими. Яким був цей шлях?
— Так. Мій батько виростав у сім’ї, де його тато залишався агностиком. А його мама походила з родини, яка переїхала з Києва. Її сестри були причетними до комуністичної партії. Тому мій батько не виростав у вірі.
Змінюватися це почало, коли тато долучився до хору «Дударик», де співав ще з дитинства — з 6 років. Саме там він зустрів людей, які вплинули на нього і допомогли глибше замислитися над вірою. Своє перше свідоме навернення він пережив у 17 років.
Особливо його вразило життя мучеників Української Греко-Католицької Церкви. Він зрозумів, що люди не віддають своє життя просто так — за цим стоїть щось значно глибше. Тоді він почав свідомо ходити до церкви.
Згодом, через друга, його запросили на зустрічі спільноти «Обнова». Так батько став членом спільноти, яка діяла при церкві Святого архистратига Михаїла у Львові. З мамою вони познайомилися саме через це українське християнське середовище.
Тож мої батьки належать до покоління, яке пережило відродження Української Греко-Католицької Церкви. Фактично я є дитиною тих, хто навернувся у 90-х роках. Тоді було дуже багато молодих людей, які під впливом тих, хто повернувся з-за кордону, почали наново відкривати для себе віру. Йдеться, зокрема, про владику Бориса Ґудзяка, отця Михайла Димида й інших, які сприяли відродженню «Обнови» і допомагали молодим людям, студентам, віднайти свою віру.
— Як сформувалося Ваше покликання? Це було наслідком того середовища, у якому Ви зростали, чи це був якийсь інший переломний момент?
— Історія мого покликання не надзвичайною. У мене не було моменту, коли «відкрилися хмари» і хтось до мене промовив. Це справді було формування середовищем, у якому я жив.
Як уже згадував, я зростав при Міжнародному богословському інституті. Його заснував папа Іван Павло ІІ у 1995 році, а пізніше теперішній кардинал Крістоф Шенборн продовжив цю ідею і посприяв розвитку інституту. Задум полягав у тому, щоби створити місце зустрічі Сходу і Заходу.
У той час багато країн, які щойно вийшли з комунізму, не мали добре розвиненої богословської освіти. Тому метою було створити місце, куди могли би приїжджати студенти з України, Румунії, Словаччини, Білорусі, щоб навчатися католицького богослов’я і жити своїм обрядом. Водночас студенти із Заходу — з Америки чи Західної Європи — могли пізнавати східну традицію нашої Церкви. Тобто всі взаємно збагачувалися. Це був невеликий інститут: спочатку до 60 студентів, тепер — приблизно 100.
Саме там я дуже часто зустрічав духовних наставників, надзвичайно автентичних священників, які навчалися або викладали в інституті. Я фактично виростав серед них, бо це були друзі мого батька, люди, які випромінювали любов до Христа. І, звичайно, передусім це був приклад мого батька, з яким я завжди мав дуже близький контакт.
Тоді я почав дивитися на священство як на особливий спосіб служіння Христові та людям. А вже пізніше, у підлітковому віці, задумувався, чи це може бути і моїм покликанням. Приблизно у 16 років я вирішив, що таки відчуваю покликання стати священником і піти до семінарії.
— Коли Ви поділилися цими думками вдома, як це сприйняв Ваш батько? Чи давав якісь настанови?
— Він зрадів, що я відчуваю покликання, але водночас був першим, хто поставився до цього дуже серйозно. У тому сенсі, що він хотів, щоб я справді добре все обдумав.
Він наголошував, щоб це не було просто рішенням через те, що я виріс серед священників, бачив його служіння і тому автоматично вибрав такий шлях. Він радив мені чесно роздумувати над тим, чи це моє особисте покликання.
Також застановляв багато молитися, входити у глибший стосунок із Христом, бо казав, що саме там можна знайти відповідь.
Я розумів, що семінарія — це довгий шлях і що це не відразу означає священство. Це радше дорога, якою я можу йти і на якій Господь поступово мені щось відкриватиме й показуватиме.
Я знав, що ці 7 років — це час розпізнавання. І якщо за цей період бажання стати священником не зникне, не зміниться, то це, напевно, і є покликання.
— Яка тема Вашої наукової роботи? Чим Ви цікавитеся?
— Я зараз на ліцензіаті з біблійного богослов’я. Пишу роботу про Євангеліє від Матея, зосереджуючись на заклику Христа «Шукайте перш за все Царства Божого і Його праведності» (Мт. 6, 33). Досліджую, що означає шукати, що таке Царство Боже, що таке справедливість і як цей заклик застосовується сьогодні в контексті війни.
— Ви провели рік в Єрусалимі. Такою є практика віденських семінарій чи це було Ваше особисте рішення?
— У більшості австрійських семінарій передбачений рік за кордоном, щоб досвідчити, що глобальна Церква не обмежується однією країною. Кожен семінарист може обирати країну.
Я вирішив їхати до Єрусалима, бо хотів поєднати навчання з досвідом східного християнства. Там я міг краще пізнати східний обряд, пожити в новому культурному контексті і водночас читати Біблію «на її землі». Це стало дуже цінним досвідом, який вивів мене за межі звичного західного середовища, де я виростав.
— Як це виглядає на практиці, коли семінарист обирає країну для навчання: він сам шукає контакти чи має скерування?
— По-різному. У більшості випадків семінарист сам шукає контакти й організовує навчання. Семінарія лише покриває частину коштів. Ректор або віцеректор можуть допомогти, особливо якщо це країни, де вони самі навчалися.
Я шукав можливості поїхати до Єрусалима, хотів поєднати навчання зі соціальною роботою. Спочатку надсилав листи до різних агенцій і спільнот, але справа не рушала з місця. Допоміг мій близький друг з Індії, який також навчався в Австрії і їздив до Єрусалима. Він запросив мене взяти участь в міжнародному релігійному таборі, у якому був священник францисканець із групою молодих людей зі Святої Землі.
Наступного дня після розмови зі мною він запропонував жити в монастирі, допомагати в соціальній роботі, а також у музичній школі. Це виглядало так, ніби Господь просто показав шлях. Мій брат завжди жартує, кажучи: «Давайте ми зробимо це, як Данило: нічого не будемо планувати, а потім Господь усе нам дасть» (сміється).
Я провів рік у єрусалимській семінарії (Terra Sancta College) з іншими священниками та монахами, які вивчали біблійне богослов’я. Працював у музичній школі, виконував адміністративні обов’язки і мав можливість спілкуватися зі студентами.
— Що найбільше Вас вразило на Святій Землі — не як туриста, а як семінариста?
— Для мене перебування на Святій Землі стало переломним моментом у розумінні того, як Церква має бути присутня в суспільстві — і навіть певною мірою політично. Не для того, щоби втручатися в політику, а щоб відчувати потреби й переживання своїх людей.
Більшість християн там — палестинці, для яких життя останні 70 років непросте: це постійна напруга, обмеження, конфлікти, невизначеність і боротьба за гідність у щоденному житті. Священники, навіть ті, що приїхали з різних куточків світу, живуть цим досвідом і беруть його до уваги у своєму служінні.
Я побачив, що Церква покликана жити у світі, усвідомлюючи його складність і суперечливість. Не все чорно-біле — у багатьох ситуаціях є сірі зони, є і біль, і добро. І не завжди все так однозначно, як нам хочеться уявляти. Особливо, коли дивитися глобально: ці — добрі, ті — погані, ці — наші, ті — вороги. Реальність складніша, бо кожен народ переживає свій шлях і свої болі.
Під час перебування в Єрусалимі мене дуже вразила зустріч спільноти Тезе в «Наметі всіх народів» («Tent of All Nations») — фермі палестинського лютеранина Давида, яку ізраїльська влада та нелегальні послення намагаються відібрати [родина Нассарів законно володіє землею з 1916 року — ред.]. Цього чоловіка тягають по судах, йому спалюють оливні дерева, завдають побоїв.
Давид розповів, що мав перед собою три варіанти: піти звідти, протистояти збройно, що було не під силу, або заплакати і здатися. Але з цього переліку він обрав інше — бути креативним і любити. Я зрозумів, що він глибоко віруючий чоловік, закорінений на Святому Письмі. Відтак його родина знайшла можливість не лише жити і працювати, а й залучати до цього людей із різних країн.
Разом зі мною в тій групі Тезе була українка — пані Ірина. Після почутого вона сказала: «Я нарешті зрозуміла, що означає бути християнином. Раніше думала, що християнство — це побожність: ходити до церкви, відзначати свята, час до часу допомагати бідним… Але сьогодні я зрозуміла: бути християнином — це в час страждань не втратити людського обличчя».
— Звістка про повномасштабну війну застала вас в Єрусалимі?
— Так, пам’ятаю, що дізнався про це зранку — здається, хтось написав. Я прокинувся і побачив новини.
На той момент я довший час перебував поза Україною, тому це не було якимось різким, миттєвим шоком, але, звичайно, це дуже зачепило. Тим більше, що росіяни атакували якраз перед початком Великого посту.
У Святій Землі є можливість записатися і провести ніч у храмі Гробу Господнього. І це було перше, що я зробив після початку війни — попросив францисканців дозволу провести ніч у молитві біля Гробу Христа.
Пізніше я також шукав різні способи, як можна долучитися і бути корисним.
— Коли Ви повернулися в Україну?
— Наприкінці 2023-го.
— Вже тоді мали чіткі думки, що робитимете далі? Ви були налаштовані продовжувати навчання?
— Після повернення з Єрусалима я спершу провів рік пасторальної практики у Відні, працював при церкві. Тоді вирішив поїхати до України.
Для мене віддавна особливим місцем був Українських католицький університет (Львів), бо тут є можливість побачити церковне життя в різних вимірах: не лише у студентському середовищі, а й у праці з людьми, у різних проєктах.
Тому я написав отцю Назарієві Мисяковському [пароху університетського храму, керівнику Деканату душпастирських справ в УКУ — ред.]і запитав, чи міг би приїхати сюди на рік. Перед тим ще зробив для себе місяць тиші — 30-денні реколекції в Унівській лаврі. А вже з початком 2024 року розпочав практику в УКУ.
— Чому саме середовище УКУ?
— УКУ для мене не було чужим місцем. До 7 років я жив із батьками у Львові. Вони через «Обнову» були знайомі з людьми, які стояли біля витоків УКУ та різних церковних ініціатив у 90-х роках, тому я знав багатьох людей звідси ще з дитинства.
Навіть коли ми жили за кордоном, то майже щоліта приїжджали до Львова — до бабусів і дідусів, до родини, і часто приходили сюди. Тому для мене це місце завжди було знайомим і близьким. І коли з’явилася можливість приїхати на практику в Україну, УКУ стало дуже природним вибором.
— В Україні тривала війна. Як на це рішення відреагували Ваші рідні?
— Коли я повернувся з Єрусалима у 2022 році й почав говорити, що хочу їхати в Україну, то спершу мене не дуже хотіли відпускати. Навіть, мабуть, більше переживали ректор, віцеректор і єпископ, ніж мої батьки. Для них це теж спочатку було непросто, особливо для мами. Але вони розуміли, що тут живе наша родина — бабуся з дідусем, інші родичі, і що для мене важливо побути в Україні. Тому вони не намагалися мене зупиняти.
Крім того, це вже був кінець 2023 року, ситуація тоді була значно стабільнішою, ніж у перші місяці війни. Тому з часом усі трохи заспокоїлися. Мій віцеректор навіть уже кілька разів приїжджав до України й відвідував мене тут.
Тож спочатку були переживання, але загалом моє рішення прийняли з розумінням.
— Ви сказали, що хотіли побачити, чим живе Ваша Церква, не з чужих слів і досвіду. Що саме Ви тут досвідчили?
— Мабуть, для контексту треба сказати, що в Австрії та загалом у західних державах довгий час після Другої світової війни дуже сильною була ідея соціальної відповідальності, — відповідальності кожного громадянина за свою державу та суспільство. Але останніми роками, думаю, також під впливом соціальних медіа, багато молодих людей трохи втратили це відчуття. Чимало з них почуваються загубленими, не мають чітких орієнтирів.
І перше, що я відчув, коли приїхав в Україну, — це сильне почуття відповідальності серед молодих людей. Багато з них по-різному, кожен у свій спосіб, але розуміє, що несе відповідальність за свою державу, свою сім’ї, культуру і традиції. І це мене дуже надихнуло, бо молодь в Україні живе не лише матеріальними планами чи кар’єрою, а відчуттям відповідальності за щось більше, ніж вони самі. Бо вони розуміють, що це можна втратити, що це можуть забрати.
Друге, що мене дуже вразило, — це солідарність і довіра між людьми. Це велика різниця між Україною, яку я бачив до війни, і Україною тепер.
Є більше відкритості, більше готовності допомогти ближньому, бо люди розуміють, що є потреба, що ми залежимо один від одного. І ця солідарність справді вражає.
А з боку Церкви я досвідчив її долученість до життя людей під час війни. Наскільки священники присутні в різних місцях — на фронті як капелани, тут із переселенцями, з людьми, які втратили домівки, з пораненими, з родинами.
Церква в конкретних діях є там, де людині болить.
Особливо це було видно за кордоном, бо наша Церква часто однією з перших реагувала на приїзд біженців. У багатьох країнах державні структури навіть орієнтувалися на ті моделі допомоги, які спершу організували церковні громади.
І для мене це показало Церкву — не як інституцію, а як спільноту, яка є поряд із людьми в найважчий момент. У таких обставинах Церква показує себе дуже автентично, показує, що вона справді є Церквою Христа — там, де є біль, там є і вона.
— Мій знайомий, коли вперше приїхав до України, зауважив, що українці при першій зустрічі мало усміхаються, а потім припустив, що це, ймовірно, наслідок нелегкого історичного досвіду. Можливо, ви також досвідчили щось контрасне або складне для розуміння на перший погляд?
— Мене часто про це запитували за кордоном: чому в Україні люди не усміхаються. Я завжди пояснював це так: якщо люди десятиліттями жили у страху, що сусід може донести на них, що за слово можуть покарати чи ув’язнити, то втрачається базова довіра між людьми.
Це відчувається і сьогодні, особливо серед старших поколінь: ми більше довіряємо тим, кого знаємо особисто. Йдемо не просто до лікаря чи майстра, а до того, кого порадили близькі.
Але війна дуже змінила це. З’явилося відчуття солідарності і взаємної підтримки.
Коли йдеш вулицею, є внутрішнє розуміння: ми переживаємо щось спільне. Навіть між незнайомими людьми з’являється базова довіра та готовність допомогти.
Так, ця солідарність виросла із травми, але водночас стала тим, що об’єднує. І, здається, сьогодні ми поступово вчимося, що навіть наші рани можуть не лише розділяти, а й єднати.
— Чи змінило перебування в Україні бачення Вашого майбутнього служіння?
— Я б не сказав, що змінило, а швидше поглибило моє бачення служіння. Тут я бачив історії і переживання духовенства, які ще більше підсилили моє бажання служити й допомагати людям. Це також допомогло мені зрозуміти, де мої таланти та здібності можуть бути найкориснішими.
Бути священником — це завжди повертається до одного — доносити людям Христа. І те, що тут мені відразу дозволили діяти, довірили певні обовʼязки з першого дня, — це дуже цінний досвід.
Мене «викинули на глибоку воду», і це допомогло зрозуміти, що така атмосфера, де людині довіряють та дозволяють рости, народжує більше плодів і робить служіння життєдайним.
— Де Ви бачите своє священниче служіння у перспективі — більше в Європі чи в Україні?
— Завжди відповідаю, що буду там, куди мене покличе Господь. Я належу до Ординаріату для вірних Східних Католицьких Церков в Австрії, тож кілька років мені треба буде прослужити там.
Але я відкритий до того, що Господь може покликати мене кудись ще. Мій досвід життя за кордоном і подорожей допоміг мені не бути прив’язаним до конкретного місця.
Україна для мене особлива тим, що тут дуже «родючий ґрунт» — не лише в буквальному, аграрному сенсі, а й духовному.
Люди тут відкриті до духовного життя, прагнуть священичого проводу і готові відгукнутися на пропозиції служіння. Це відчувається відразу й робить досвід роботи тут дуже насиченим і живим. В інших куточках світу такої відкритості, на жаль, не зустрінеш часто.
— Невдовзі Ви повертаєтеся на трохи до Австрії. Коли приїжджаєте, що Вас найчастіше запитують про Україну й українців?
— Залежить від того, з ким спілкуюся, але найчастіше запитують: як там люди, що відбувається, яке відчуття життя під час війни? Дуже часто звучить запитання: коли закінчиться війна?
Бувають і болючі запитання, які показують, наскільки люди далеко від реалій. Наприклад, чому українці не віддадуть частину територій, щоб стало легше? Такі речі пояснювати непросто, але я можу ділитися живим досвідом і живими історіями. Це дуже впливає — люди сприймають їх зовсім інакше, ніж сухі політичні чи аналітичні пояснення, бо живий досвід показує правду життя тут.
Розмовляла Діана МотрукДепартамент інформації УГКЦ
Фото з особистого архіву Данила Коласи
