«Капелан має бути не лише на перший і останній дзвоник», — отець Олег Кекош про досвід академічного капеланства у Дрогобичі

У День знань, 1 вересня, українські школи й університети знову наповняться голосами учнів, студентів і викладачів. Сьогодні особливо доречно говорити про середовище освіти, у якому цілісно формується молода людина як особистість. Нещодавно в Києві Блаженніший Святослав та міністр освіти і науки України Андрій Бутенко обговорили питання розвитку академічного капеланства, його професійний стандарт та підготовку освітніх душпастирів.

Читайте також:
Освіта, капеланство, підтримка учнів за кордоном: Глава УГКЦ зустрівся з міністром освіти і науки України Андрієм Бутенком

В Україні, зокрема в УГКЦ, уже є досвід такого служіння, і йому понад два десятиліття. У житті Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка капелан присутній від 2002 року. Як за роки служіння вибудовується довіра з ректоратом та академічною спільнотою, з якими запитами студенти приходять до священника, чому капеланові важливо бути поруч зі студентами і що з цього досвіду може бути корисним для української освіти — про це поговоримо з о. Олегом Кекошем, освітнім капеланом у Дрогобичі.

— Отче, як почалася історія академічного капеланства у Дрогобицькому університеті і Ваша особиста як капелана? Що понад 20 років тому підказало університету, що таке служіння студентам потрібне?

— Радо поділюся, щоб такий досвід міг поширюватися в інших середовищах і мав належну законодавчу основу.

Поштовхом до формування моделі академічного капеланства у 2000-х роках у Дрогобичі став досвід ректора та проректора Дрогобицького педагогічного університету, здобутий у співпраці з європейськими, зокрема польськими, університетами, а також повага і довіра до єпископа Юліана Вороновського.

Я закінчив семінарію в Любліні у 2001 році. До цього проходив практику в Польщі, де вже розвивалося академічне душпастирство. Під час навчання кілька років проходив літню практику з молоддю в Італії. Там здобував практичний досвід і відповідні навички. Після навчання повернувся в Україну. Владика Юліан Вороновський, бачачи мої здібності та схильність до праці з молоддю, рекомендував мене до душпастирського служіння у Дрогобицькому університеті.

До мого приходу там уже працювали отець Мирослав Соболта із Дрогобича та світлої пам’яті отець Василь Поточняк. Вони створювали атмосферу довіри, дружби й відкритості. Тому ректорат і викладачі університету вже мали добру думку про Церкву та її позитивний вплив на університетське середовище. Важливим був і авторитет владики Юліана, який також впливав на ставлення університетської спільноти до Церкви. Крім того, тодішній проректор університету, світлої пам’яті професор Юрій Кишакевич, був співавтором законодавчого положення про студентського душпастиря у вищому навчальному закладі.

— Що передбачало це положення і наскільки воно було важливим для появи капеланства в університеті?

— Це положення у 2000 році затвердила Львівська обласна адміністрація. У ньому чітко визначено законодавчі засади освітнього капеланства як у вищих навчальних закладах, так і тепер у школах. Вони ґрунтуються на чинному законодавстві України, зокрема Конституції, Законі «Про свободу совісті та релігійні організації», а також на принципах гуманітарної освіти, гуманної справедливості, демократичного суспільства та свободи студентів.

У положенні також визначено організаційні засади: вимоги до кандидата на посаду капелана, його освіту, належність до традиційної Церкви, порядок погодження кандидатури із владикою і ректором, а також права й обов’язки капелана в навчальному середовищі. Окремо визначено, що він може робити, а чого не може.

Це — офіційний документ, який діє вже 26 років. Тодішній проректор Юрій Кишакевич, порадившись із ректором Валерієм Скотним, вирішив зробити все, щоб цей документ був не лише теоретичним положенням, а працював у реальному житті.

А моє служіння офіційно розпочалося з угоди між університетом і нашою єпархією. У ній були визначені всі умови служіння на підставі цього положення.

— Що саме передбачає це положення? Які засади академічного душпастирства воно визначає?

— Саме положення визначає, що капеланство академічної молоді покликане сприяти розвитку гуманістичного світогляду студентів, виховувати любов до країни і народу, пошану до культурного надбання, формувати стійкі моральні цінності, необхідні для подальшої успішної діяльності в суспільстві. Це — своєрідний законодавчий орієнтир для діяльності священника. Ми цього дотримуємося, не втручаючись у політичні чи міжконфесійні суперечності. Йдеться про універсальні цінності, важливі для кожної людини та суспільства.

— Якщо озирнутися на перші роки служіння, яким тоді був університет і які помилки найчастіше може зробити священник, приходячи в освітнє середовище?

— Для мене це було нове середовище, адже в Україні тоді не було подібного досвіду. Модель, яку я бачив у Польщі чи Італії, не можна було просто перенести — потрібно було враховувати українські реалії й фактично починати з нуля.

Важливо найперше здобути авторитет і вибудувати довіру. Тому непотрібно нав’язуватися, не поспішати й не очікувати швидких результатів, а спочатку зрозуміти середовище. Перші 2 роки саме на це й пішли: люди придивлялися до мене, а я вчився розуміти їх і шукав своє місце в університеті.

— А що, зрештою, допомогло вибудувати цю довіру? Коли Ви відчули, що ставлення до капелана в університеті почало змінюватися?

— Перші роки були часом формування атмосфери довіри й доброзичливості. Згодом студенти та викладачі почали більше спілкуватися зі мною, запрошувати на пари, виховні години. Вони бачили результати цих зустрічей, і поступово зростав запит на присутність священника в різних університетських заходах.

Спочатку ми складали розпорядок моїх занять. Я зустрічався з першокурсниками на початку навчального року, проводив факультативи, виховну роботу, зустрічався зі студентами під час пар, виховних годин, у гуртожитках. Почалися прощі, реколекції, благодійні заходи до Миколая, згодом — до Різдва й інші ініціативи. Так поступово я входив в атмосферу університетського середовища.

— Якщо відійти від установчих документів і подивитися на освітнє капеланство з Вашого душпастирського досвіду, навіщо університету капелан?

— Знаєте, це можна порівняти з людиною. Людина — це душа і тіло. Коли між ними є гармонія, тоді формується повноцінна особистість. Коли ж чогось одного бракує, то людина не може повною мірою розвиватися і реалізувати себе. Так і університет — це середовище людей, викладачів та студентів. Він покликаний не лише навчати і давати знання, а й виховувати. А виховання — це мораль, віра в Бога, поведінка в суспільстві, формування моральних якостей особистості, пошанування традицій і культури. Цей процес неможливий без Церкви, без духовної складової — вони мають взаємопроникати і поєднуватися.

— А чи пам’ятаєте свою першу зустріч зі студентами? Якою вона була?

— Пам’ятаю. Тоді в університеті було приблизно 12 тисяч студентів, а в аудиторіях — до 120 осіб. Спочатку я трохи розгубився, але зрозумів, що найважливіше — бути собою, бути відкритим до людей, слухати їхні запитання й не нав’язувати власних тем. Через запитання, дискусії та спілкування поступово народилася атмосфера довіри, яка тривала протягом навчального року.

— А з якими запитами найчастіше звертаються до Вас студенти та викладачі?

— З різними. Це можуть бути особисті переживання, сумніви, відчуття несправедливості, питання віри: «Де Бог?». Також питання сімейних та суспільних відносин: стосунки між батьками і дітьми, братами і сестрами, хлопцем і дівчиною, проблеми у стосунках. Буває, що приходять із запитанням, як допомогти другові чи подрузі, які мають певні залежності або переживають тривогу. Були випадки наміру суїциду — була потреба вчасно врятувати людину. Є й релігійні та філософські питання. Вони виникають у різний час, на різних етапах життя людини.

До слова, протягом року ми пропонуємо студентам різні добровільні заходи: реколекції, прощі, благодійні заходи, з’їзди молоді, симпозіуми. На реколекціях маємо більше молитви, тиші та сповіді. Під час прощ поєднуємо молитву, спілкування в дорозі, духовне пізнання і сповідь. Буває, що студенти приходять випадково, але в цій атмосфері в них виникає бажання глибше поговорити, приступити до сповіді чи Причастя. Також регулярно зустрічаємося зі студентами в гуртожитках. Маємо «Світлицю», де у визначені дні й години спілкуємося зі студентами разом зі семінаристами. Вони охоче долучаються до цього служіння.

— Чи звертаються до Вас студенти й викладачі, які не вважають себе християнами-практиками?

— Люди різні і з різних причин можуть не практикувати християнство, але ми їх не відкидаємо. Спілкуємося з ними в атмосфері довіри й людяності.

— Ви також згадували, що навколо капеланства сформувалися студентські спільноти. Як вони виникли?

— У різних гуртожитках і на факультетах сформувалися постійні групи студентів, серед яких були свої лідери — старости та їхні заступники. Ми зустрічалися з ними протягом усього навчання, від першого до п’ятого курсу, разом із семінаристами. Кожна спільнота мала свою харизму: хтось займався поезією чи музикою, хтось — благодійністю або спортом. Кожен служив спільноті відповідно до своїх талантів і фаху.

— Якою є співпраця із Дрогобицькою духовною семінарією? Як вона відбувається практично?

— Між семінарією та університетом є угода про співпрацю. Я викладаю в семінарії педагогіку і катехитику, а семінаристи разом зі мною регулярно відвідують студентів у гуртожитках і долучаються до факультативів. Так вони здобувають не лише теоретичні знання, а й практичний досвід служіння в реальному університетському середовищі.

Під час практики семінаристи знайомляться зі студентками, спілкуються з ними, проводять катехизацію. Буває, що згодом вони одружуються, а потім приходять і кажуть: «Отче, саме завдяки вашому предмету ми познайомилися».

Тож, окрім того, що семінаристи вчаться проповідувати Боже слово в реальному середовищі, вони мають нагоду зустріти свою майбутню дружину. І це трапляється досить часто — майже щороку серед випускників семінарії є кілька дружин, які були студентками нашого університету. Вони просять нас про Таїнство Шлюбу, а згодом про хрещення дітей.

— Хотіла б повернутися до наших реалій — до війни. Чи змінила вона Ваше служіння? Як війна вплинула на студентів, на їхні питання про страждання, Бога, сенс і майбутнє?

— Повномасштабне вторгнення стало раптовим викликом, на який довелося швидко реагувати. Спочатку були страх, невідомість, розгубленість, багато запитань: що далі, як далі, коли це закінчиться? Але я дуже тішуся, що наша молодь уміє мобілізуватися і діяти.

Тому цей страх і запитання, на які не завжди можна відразу знайти відповіді, ми намагалися перетворювати на конкретну допомогу ближнім.

Від початку війни до Дрогобича приїхало багато внутрішньо переміщених осіб. Через університет пройшло понад дві тисячі переселенців. Уже в перші дні викладачі та студенти замість того, щоб залишатися вдома і боятися, вийшли допомагати — приносили все, що могли: консервацію, ковдри, коци. Вони чергували й цілодобово видавали допомогу.

Власне, ця активність стала відповіддю на багато запитань: чому це відбувається, як усе буде далі тощо? Просто бути людиною, робити те, що сьогодні можеш і маєш робити, а решту довірити Господу, щоби Він допоміг вирішити цю проблему.

— Де, на Вашу думку, проходить межа між душпастирською опікою, психологічною підтримкою та педагогікою? Чи можна поєднати ці три сфери у служінні капелана?

— Ці три сфери поєднуються, і чіткої межі між ними немає. Окрім духовної освіти, я маю ступінь магістра психології, є кандидатом педагогічних наук, доктором філософії, а також викладачем і доцентом кафедри.

Тому я є серед студентів і викладачів не лише як священник, а й як викладач. Я разом із ними переживаю університетські події та процеси, маю можливість спілкуватися під час занять, засідань кафедри, роботи ректорату. Водночас як капелан здійснюю духовне виховання.

Це дає можливість бути присутнім у різних сферах університетського життя і словом та ділом свідчити про християнські, моральні та Божі цінності. Тому ці сфери взаємопов’язані й доповнюють одна одну.

— Окрім богословської освіти й душпастирського досвіду, що ще, на Вашу думку, потрібно студентському капеланові?

— Я дуже ціную слова блаженнішого Любомира Гузара, який свого часу приїжджав до нас на 10-річчя капеланства. Він наголошував, що головне для священника, зокрема капелана, — бути людиною, любити Бога і ближнього.

Якщо людина має ці риси в душі й серці, то вона всюди буде своєю і зможе свідомо виконувати свою жертовну місію, не очікуючи особистої вигоди. Природність відкриває людей.

— А як виглядає Ваше служіння на щодень? Які форми роботи з молоддю найдієвіші?

— Кожна форма дієва по-своєму, бо створює середовище й атмосферу для людей. Комусь підходить одне, комусь — інше: комусь зустріч під час пари чи факультативу, комусь поїздка або вечірня зустріч. Тому все це добровільно, і кожна форма по-своєму потрібна.

Мій день починається з особистої молитви. Далі — зустрічі зі студентами на факультативах і заняттях. Я викладаю соціальну педагогіку, де розглядаю різні наукові теми, доповнюючи їх поглядом Церкви, соціальної педагогіки та соціального вчення Церкви.

Після занять маємо різні форми дозвілля, долучаємося до волонтерської діяльності: плетемо сітки, виготовляємо окопні свічки, проводимо різні заходи для наших воїнів. Усе це супроводжується знайомством, спілкуванням, дискусіями, молитвою, відкриттям сердець.

Увечері зустрічаємося зі студентами в гуртожитках, у їхньому середовищі. Так, по суті, і завершується день.

— Ви багато говорили про атмосферу довіри. Що, власне, допомагає її створити, щоби студент не боявся підійти до капелана?

— На мою думку, найважливіше — бути поруч. Інколи навіть просто мовчки. І головне — не нав’язуватися. Молодь не любить, коли її до чогось змушують.

Потрібно бути поруч у буденності, у подорожі, у смутку і радості. Коли ти просто присутній, приходить момент, коли вони самі підходять, запитують, пропонують, запрошують, рекомендують.

Це вимагає багато часу. Для священника це також жертва, як і для його родини, адже цей час віднімається від особистого життя заради служіння в академічному середовищі.

— Якщо говорити про досвід Дрогобицького університету, що ключове для довіри між Церквою та університетською спільнотою?

— Потрібен постійний зв’язок між духовенством і університетом. У нас, наприклад, це взаємні запрошення на різні урочистості. Університет запрошує владику на ювілеї чи інші визначні події, на ювілейні дати ректора або проректора. Владика запрошує ректора на події єпархії чи семінарії, ювілеї свого життя і священства. Цей зв’язок і діалог мають тривати постійно, наживо.

У травні до нас приїжджав Блаженніший Святослав. Наш університет вручив йому відзнаку й присвоїв звання почесного доктора. Владика Ярослав організував нашу зустріч, обід із Блаженнішим і спілкування. Це була дуже зворушлива подія для ректорату університету, адже його члени мали нагоду і честь побути з визначними людьми Церкви та культури.

— Цього року Дрогобицький університет присвоїв Блаженнішому Святославові звання почесного доктора. Яке значення ця подія має для університетської спільноти зокрема і для розвитку освіти загалом?

— Ця подія важлива з усіх поглядів. Для університету це було визнанням і подякою Блаженнішому за його підтримку та розвиток академічного душпастирства.

Блаженніший Святослав продовжує лінію, яку свого часу розвивав Любомир Гузар, наголошуючи на формуванні особистостей, здатних служити Україні й суспільству в різних сферах, розвитку науки та підтримці молоді. На цьому сьогодні також ґрунтується розвиток академічного душпастирства, особливо в контексті розмови з Міністерством освіти про шкільне та академічне капеланство на державному рівні.

Для університету присутність Блаженнішого і ця відзнака стали визнанням та підтримкою діяльності наших викладачів.

— Я читала, що випускники університету, які свого часу були залучені до капеланського життя, згодом стали учителями й самі організовують молитви та прощі. Як вдалося зберегти цю тяглість?

— Дякую, що Ви зауважили цю важливу деталь! Нам справді дуже приємно, що внутрішнє духовно-культурне життя університету не закінчується з навчанням й отриманням диплома, а стає потребою людини. Випускники стають учителями, передають свій досвід і, переконавшись у його добрих результатах, практикують язі своїми учнями — у класі та поза ним. Так і священники та семінаристи, які проходили цю практику, згодом приходять на парафії. І там колишні студентки, з якими вони свого часу спілкувалися та проводили катехизацію, радо відчиняють двері своїх шкіл для знайомого священника, щоб разом продовжувати цю працю.

— Окремо хотіла б заторкнути шкільне капеланство. Церква сьогодні активно розвиває цей напрям служіння. Що, на Вашу думку, з досвіду академічного душпастирства у Дрогобицькому університеті можна перенести в загальноосвітню школу?

— Передовсім має бути чітка законодавча основа. Положення про студентського душпастиря можна застосувати і до учнівського шкільного капеланства.

Важливі також добір і належний вишкіл священників. Не кожен може однаково служити в освітньому середовищі, тому потрібні окрема підготовка, програма, а також добра воля та бажання самого священника. Решта формується вже у процесі служіння.

— Чи означає це, що для ефективного служіння капелан повинен бути постійно присутнім у школі?

— Власне, капелан має бути не лише на перший чи останній дзвоник, а щодень. Якщо буде створена відповідна законодавча база, то капелан буде штатним працівником — матиме ставку, години, визначені права, обов’язки й відповідальність. Ідеться про постійну присутність священника в освітньому середовищі.

— Окрема дискусія сьогодні точиться навколо християнської етики у школі. Чому важливо, щоб поряд із розвитком знань і здібностей дитини було місце для християнського виховання?

— На жаль, не всі батьки усвідомлюють цю потребу. Вони більше зосереджуються на тому, щоб дитина розвивалася в мовах, інформатиці, інших технічних науках, бачачи в цьому її майбутній успіх. Але інколи це відбувається на шкоду духовному вихованню. Коли ж дитина чи родина стикається із серйозними проблемами, може бути вже запізно. Тоді виникає запитання: чому дитина робить фатальні помилки? Поясню, бо в основу її виховання не було закладено духовних цінностей.

Який би диплом, знання чи посаду людина не мала, все це може перекреслитися кількома хвилинами, якщо немає духовної основи. Батьки можуть бачити у своїй дитині майбутнього успішного фахівця, посадовця чи бізнесмена, але без основи віри й моралі цього недостатньо.

Я колись бачив зображення, на якому у в’язниці чоловік читає Біблію, а поруч написано: «Якби діти могли читати Біблію ще у школі, багатьом із них не довелося б читати її у вʼязниці».

— Нещодавно Блаженніший Святослав зустрівся з міністром освіти і науки, серед іншого вони говорили про розвиток академічного капеланства, професійний стандарт та підготовку капеланів на державному рівні. Як сьогодні найкраще могла би виявлятися співпраця Церкви й освітньої системи? Чого найбільше потребує українська освіта від Церкви?

— Думаю, що капеланство — це природний елемент різних сфер життя. Ми бачимо військове капеланство на державному рівні, у в’язницях, лікарнях. Так і академічне та шкільне капеланство необхідні й потребують якнайшвидшого впровадження.

Це буде великою допомогою для дирекції чи ректорату навчального закладу, батьків, держави, громади. Коли все відбувається в гармонії та співпраці, можна запобігти багатьом проблемам: від труднощів у людських стосунках до помилок, які люди свідомо чи несвідомо допускають у житті.

— А якою Ви бачите роль академічного і шкільного капеланства після війни? Чи потреба в ньому буде меншою?

— Навпаки, більшою. Дослідники говорять про те, що після війни суспільство зіткнеться із глибокою кризою — і особистою, і суспільною. Саме тоді особливо потрібна буде допомога, щоб не допустити серйозних помилок як на рівні окремої людини, так і громади та суспільства.

— Ви почали служити в університеті 24 роки тому. Що це служіння змінило у Вас як священникові?

— Це торкається і серця, і душі. За ці роки я здобув досвід, а досвід не можна ні купити, ні знайти — його потрібно пережити.

Людина вчиться протягом усього життя — і на власних успіхах та помилках, і на досвіді інших. Розширюється коло знайомств, співпраці з душпастирями, професорами, з’являється можливість брати участь у різних церковних і наукових конференціях.

За ці роки сформувалася також терпеливість. Нам часто хочеться сьогодні посіяти, а завтра вже зібрати врожай. У капеланському служінні інакше: ти сієш, а вирощування врожаю довіряєш Богові. Він може зійти завтра, за 5 чи за 15 років. Можливо, ти вже не побачиш цього плоду, але десь далеко він проросте.

Тому тут важлива довіра до Бога: робити те, що від мене залежить, і не очікувати однакових плодів від усіх і в один час.

— За ці роки Ви зустріли тисячі студентів. Чого молодь навчила Вас?

— Наша молодь чудесна. Раніше можна було розробити певну методологію, і вона працювала 2–3 роки. Сьогодні з’явилися цифрові технології, змінилася ментальність молоді, тому потрібно постійно шукати нові підходи, щоб її зацікавити й заохотити. Це спонукає і мене до саморозвитку.

Молодь багато разів надихала мене розвиватися, шукати відповіді, читати, здобувати досвід за кордоном. Але найбільше вражають її життєстійкість і здатність не падати духом.

Інколи старші люди нарікають, що світ уже не той і нічого доброго з цього не буде. А наша молодь дуже позитивна — для них немає безвихідних ситуацій. Я бачу, як вони знаходять вихід із будь-яких, і сам черпаю в них натхнення.

— Якщо це інтерв’ю читає студент, який зараз переживає кризу, самотність чи втрату сенсу, що Ви б йому сказали?

— Я хотів би його підбадьорити й побажати, щоби він знайшов себе в житті, знайшов свою спільноту, у якій зможе себе реалізувати. Сьогодні є багато спільнот — громадських, церковних, парафіяльних. Важливо знайти ту, до якої можна долучитися, бо самій людині важко дати собі раду. Потрібно шукати середовище, де тебе приймуть, де ти зможеш виявити свої здібності й таланти, розвивати їх і служити іншим. Власне, коли людина служить іншим, тоді віднаходить сенс свого життя. Вона бачить, що живе не лише для себе, а для іншого. І це взаємопов’язано.

Інші інтерв’ю

Блаженніший Святослав: Свобода — відповідальність; моліться за мир в Україні
24 серпня

«Я хочу віддати все в Божі руки і просто йти вперед», — новий митрополит Вінніпезький
10 липня

«Архів людських душ»: як семінаристи через театр розповідають світові про Україну
9 липня

«Лікар лікує те, що болить у тілі, а капелан допомагає лікарю — лікує те, що болить у душі», — о. Віталій Воєца
1 липня

Дивитися ще