«Лікар лікує те, що болить у тілі, а капелан допомагає лікарю — лікує те, що болить у душі», — о. Віталій Воєца

1 липня 2026, 07:00 1

1 липня цього року, у День святих безсрібників і чудотворців Косми і Дам’яна, Українська Греко-Католицька Церква вперше відзначатиме День медичного капелана. Про цих святих покровителів медичних капеланів і загалом про таке служіння в «Добрій розмові» з Галиною Бабій розповідає протоієрей о. Віталій Воєца, голова Комісії душпастирства охорони здоров’я Київської архиєпархії УГКЦ.

— Отче, Ваше служіння і служіння Ваших колег — медичних капеланів — ці кілька років особливо інтенсивне. Тому і з’явився в нашій Церкві День медичного капелана. Скільки років служіння медичних капеланів передувало цьому?

— Якщо говорити про історію медичного капеланства в сучасний період, то ця інституція існує від відновлення незалежності України і виходу нашої Церкви з підпілля. Тобто День медичного капелана не виник раптово — це певний підсумок багаторічного, а точніше — багатосотрічного служіння Церкви власне в медичних закладах, розуміння місії медичного капелана, його функцій у медичному закладі для допомоги хворим, ким він, зрештою, має бути для тих, хто цим хворим допомагає — лікарів і медсестер.

Читайте також:
В УГКЦ встановили День медичного капелана в Україні

Загалом, медичне капеланство, можна сказати, має дві тисячі років, тому що Христос був не лише Богом, який прийшов у світ, щоби врятувати його, а й людиною, і називав себе лікарем, що зцілює рани — духовні й тілесні. У Святому Письмі є чудова притча про милосердного самарянина, яка має глибоку суть про те, яким мав би бути капелан і священник. Також можемо згадати святого Василія Великого: його інколи називають засновником перших шпиталів, тому що за нього, у IV столітті, були створені спеціальні заклади, де утримували хворих, немічних, де також приймали подорожніх. Усе це — певний біблійний та історичний прообраз медичного капеланства.

— У чому полягає особлива місія медичних капеланів нашої Церкви в час війни? Бо про служіння військових капеланів люди, очевидно, знають більше, ніж про медичних…

— Війна принесла не лише фізичні рани, а й духовні. І коли люди — дорослі і діти, військові і цивільні — потрапляють до лікарень чи шпиталів, то приходять не лише з фізичними хворобами і психічними травмами, багато хто з них має духовні рани. І інколи легше вийти з фізичної хвороби й немочі, ніж знову отримати надію, яка супроводжуватиме в житті, маючи певну віру чи якусь основу, на яку можна опертися. Власне, лікар лікує те, що болить у тілі, а капелан — це той, хто допомагає лікарю лікувати те, що людині болить в душі. І завдання капелана — бути поруч із тим, хто його потребує. Можна сказати, що в медичних закладах капелан виконує допоміжну функцію і для фізичного лікування.

Коли ми говоримо про присутність поруч — це не формальний вислів щодо місії капелана, медичного чи військового, це означає бути з тою людиною, пережити з нею певний етап. Людина ж потрапляє в лікарню не лише з певною хворобою чи раною, а й з історією свого життя, зі своїми особистими душевними зраненнями. І завдання саме капелана — допомогти людині розібратися в собі. Бо, знову ж таки, лікарня — це місце зупинки. Ми ж звикли працювати, діяти, щось робити, кудись бігти, а в лікарні все зупиняється: це період, коли є багато часу на особисті роздуми, аналіз, переоцінку багато чого. І дуже важливо, щоб поруч був той, хто трішечки допоможе розібратися, підтримати, зрозуміти себе.

— День медичного капелана в УГКЦ відзначатимуть у День святих безсрібників і чудотворців Косми і Дам’яна. Чому? Яка історія служіння цих святих?

— Косма і Дам’ян — це одні зі святих ІІІ століття, які не просто були лікарями, а славилися тим, що, крім хвороби і немочі, бачили особу. Вони вишукували людей, які потребували допомоги, і лікували, зцілювали їх, причому завжди безкоштовно. Їхня місія полягала в тому, щоб не лише зцілити людину фізично, а й показати їй Бога, показати, хто її зціляє через руки лікарів. Тому День Косми і Дам’яна — свято й для медиків, які також можуть до них молитися, щоб мати сили й відвагу приймати інколи нетрадиційні рішення, щоб допомогти людині.

Ми, медичні капелани, у цей день особливо вшановуватимемо цих святих, молитимемося до них. Уже навіть є спеціально написана ікона святих Косми і Дам’яна, яка зараз зберігається в Комісії душпастирства охорони здоров’я. Думаю, у майбутньому ця ікона подорожуватиме серед наших медичних капеланів різними медичними закладами, щоб нагадувати про місію цих лікарів-чудотворців.

— Медичний капелан служить не тільки хворим і пораненим, а й медикам, бо вони теж потребують підтримки, бо цілодобово служать на своєму місці. Як Ви надаєте їм допомогу? Чи маєте порозуміння з ними?

— Почну з того, що для пацієнта лікар, згідно зі своїм служінням, мав би стати не лише медиком, а й тим самим капеланом чи психологом. Ми говорили, що люди потрапляють у лікарні не лише з певними фізичними хворобами чи пораненнями, — вони приходять і з душевними зраненнями. І інколи у процесі лікування лікар, який постійно перебуває біля ліжка хворого, стає тим, із ким людина ділиться особистими переживаннями, проблемами, питаннями. Так, це довіра, але й додаткове велике навантаження: лікар, який має виконати свою медичну місію, інколи стає і слухачем людського життя. А це буває дуже важко.

Тому дуже важливо, коли капелан приходить і до хворого, і до того, хто стоїть біля ліжка хворого, — лікаря, який є людиною, яка також має свої виклики, терпіння, переживання, особисті негаразди. Звичайно, професіонал не несе з дому на роботу певні переживання, але ми живемо в умовах війни й постійної небезпеки і тривоги. Медики переживають і за пацієнтів у разі прильотів по лікарні, і за свої родини, які залишилися вдома, у той час, коли вони на чергуванні… І ця постійна тривога й недоспані ночі торкають зараз всю Україну, зокрема Київ і Київщину.

І тоді капелан стає і для медиків підтримкою, певним плечем. Тут є певні нюанси. Наступного року буде 20 років, як я служу в медичних закладах і несу місію медичного капелана від Київської архиєпархії УГКЦ. Поділюся своїми досвідами: трішки простіше, коли капелан добре знає тих медиків, із якими працює. Це щось подібне до парафіяльного життя, коли парох знає свою паству, знає певні проблеми кожної людини — тоді легше підтримати і допомогти. Так і капелан, який знає тих медиків роками, який пройшов з ними певний шлях, і якому легше відкритися та поділитися наболілим.

Але потрібно вміти допомогти всім — і тим, кого знаєш давно, і тим лікарям та медсестрам, хто тільки-но прийшов у лікарню. Тоді вмикається принцип, як у медиків піднімається історія хвороби, щоби знати проблеми людини, вміти підійти, вчасно зреагувати, зрозуміти. Неодноразово казав і кажу: інколи найбільша допомога медику приходить не у храмі чи лікарняній каплиці, а в лікарняному коридорі, в ординаторській, за чашкою чаю чи кави. Також не раз казав: пацієнт прийшов, зцілився і поїхав додому, а медик залишається. Тому дуже важливо спостерігати за станом цих людей, вміти допомогти, почути, вислухати, бути поруч або бути там, де є найбільша необхідність.

— Наша Церква наголошує, що вона милосердна, зокрема через медичне капеланство. Чи розумієте це суспільство, яке складається з людей із дуже різними світоглядами в релігійному плані?

Є такий вислів: слова заохочують, а приклад потягає. Зараз у нашому суспільстві, зокрема в час повномасштабної війни, і, зрештою, ще з часів Майдану і Революції Гідності, суспільство не просто чує про милосердя, до якого закликає Церква, а бачить, як Церква стоїть поруч із тими, хто страждає. Стоїть через молитву, присутність, допомогу, підтримку. І йдеться про різні сфери цієї підтримки — духовну, психологічну, соціальну й багато іншого. Люди навіть не обов’язково можуть пам’ятати чи розуміти, про що говорить Церква, але бачать, що вона робить.

Як казав Блаженніший Святослав ще в час Майдану, Церква покликана вийти за межі храмів, має йти туди, де є найбільша потреба, служити тим, хто найбільше цього потребує. Так є і триває вже багато років. Милосердя стає переконливим для багатьох, навіть невіруючих, коли вони бачать, як воно працює в дії, бачать, як духовенство — капелани, священники, монахи — активно долучаються до різних суспільних процесів.

Ми не можемо повністю закрити всі потреби, але коли бачимо якусь потребу, закликаємо на неї відгукнутися і показати людям, наскільки кожен із нас може допомогти людині у війні. І саме зараз дуже багато людей відкривають для себе Церкву по-іншому: вони сприймають її не тільки за певним літургійним моментом, а й за соціальним, харитативним.

— Візьмемо аспект медичного капеланства і держави. Як розвивається це партнерство через програму «Клінічне душпастирство»?

— Уже багато років ми говоримо про певну співпрацю, яка була завжди, але зараз справді масштабувалася і стала системною. Тобто зараз можна говорити про медичного капелана як представника Церкви, яка є партнером держави в тому, щоб допомогти хворій людині, причому фахово.

Програма клінічної душпастирської освіти, яку зобов’язаний пройти кожен медичний капелан, сформована на основі певного досвіду: там є не тільки богословські, духовні засади, а й зібрано досвіди практики такого душпастирства на базі Львівського національного медичного університету, є предмети, які допомагають капелану розуміти виклики лікарні, є суто медичні предмети, зокрема надання первинної медичної допомоги.

Ця освітня програма, яку проходять капелани, уже багато років успішно реалізовується на базі Комісії душпастирства охорони здоров’я Патріаршої курії УГКЦ, і зараз її підхопило кілька закладів, які також можуть надавати цю освіту. Дуже важливо, що це — зведений досвід, який ми черпали з різних джерел, не тільки в Україні. Це досвід і Америки, і Європи, зокрема Австрії й Польщі, де ті речі давно присутні та мають свої форми. Звичайно, дуже багато речей ми адаптовуємо до реалій України, але суть залишається та сама. І друге: дуже важливо не просто навчити чомусь, а щоб ті знання були практичними, придатними до застосування.

Важливо також, що ця програма передбачає подальший саморозвиток, практичні навчання, тренінги, які ми постійно проходимо. Коли йдеться про самовдосконалення, кажемо, що нічого не стоїть на місці, все розвивається, і ми маємо постійно це вивчати, моніторити, щоб іти в ногу з часом і продовжувати бути корисними.

— Як поповнюються лави медичного капеланства? Чи багато охочих на таке служіння серед випускників духовних семінарій?

— На базі нашої Київської Трьохсвятительської духовної семінарії вже багато років, якщо не помиляюся, з 2017-го, запроваджений курс «Душпастирство, охорона здоров’я або пасторальна медицина». Це — один із, на мою думку, базових курсів. Я його викладаю для наших студентів, майбутніх священників, намагаюся, щоби вони засмакували, зрозуміли, що це таке. Важливо дати нашим студентам це зерно розуміння вже під час навчання, допомогти їм сформувати своє покликання до цього служіння, тому що коли ми говоримо, що це — служіння, то це має стати тим, чим ти живеш, що тебе наповнює щодня, з чим лягаєш увечері і встаєш зранку.

Предмет душпастирства з охорони здоров’я є в багатьох семінаріях. У Київській семінарії це 30-годинний курс: 15 годин теорії — про аспекти гуманізації, медицини, біоетики, супроводу людей у різних станах, основи ментального здоров’я, допомоги людині в горюванню та багато іншого, і 15 годин умовної практики, яку сповняємо на базі самої семінарії, створюючи моделі певних ситуацій, які допомагають зрозуміти, з чим доведеться зіткнутися в майбутньому. Маємо також виїзди на базу лікарень, за що хочу подякувати всім директорам лікарень, які нас радо приймають, усім медикам, які дозволяють, щоб наші семінаристи могли бути присутніми поряд і побачити все на власні очі. Бо можна 100 разів про щось розповісти, але коли людина раз побачить, то зможе зробити усвідомлений вибір — це її покликання і майбутнє служіння чи ні. Хтось піде у військове капеланство, хтось — у пенітенціарне служіння, а хтось — у медичне. Тут дуже важливо, щоб це був добровільний вибір.

Наше мета і завдання, як тих, хто цим займається безпосередньо й багато років, щоби вони цього служіння не боялися і розуміли, куди та на що йдуть. І, коли йдеться про перебування в медичних закладах, засвоїли давній принцип медиків — не нашкодь, будь поруч, але делікатно, тактовно, щоб допомогти тим, чим можеш на цей момент, зокрема як священник, але і як людина, яка живе поруч у час війни.

Розмовляла Галина Бабій
Текст — Оксана Козак
Департамент інформації УГКЦ