«Архів людських душ»: як семінаристи через театр розповідають світові про Україну
Семінаристи Київської Трьохсвятительської семінарії УГКЦ здійснили турне країнами Європи з театральною виставою «Архів людських душ», що народилася з українського досвіду війни. Постановка стала способом розповісти закордонним глядачам про страждання українців, силу надії та Божу присутність посеред війни. В інтерв’ю для Vatican News вони разом із ректором семінарії о. Романом Островським поділилися роздумами про театр як засіб євангелізації та те, як сучасні виклики формують майбутніх священників.
Розповідати іншим про те, що відбувається в Україні, чим живе Україна через театральну постановку — це досить незвична для семінаристів діяльність, але якщо вистава спонукає замислитися над духовним виміром життя українців протягом останніх чотирьох з половиною років — над питаннями страждання, втрат, пошуку Бога, сумнівів та надії, — то це саме те, що відповідає покликанню майбутніх душпастирів.
«Архів людських душ» — таку назву має вистава театральної групи семінаристів Київської Трьохсвятительської семінарії УГКЦ, з якою вони нещодавно вирушили у турне країнами Європи. До маршруту турне увійшли Польща, Австрія, Німеччина, Італія, Франція та Бельгія. Семінаристів супроводив ректор семінарії отець Роман Островський. Насамперед вони зустрічаються з українськими громадами, адже вистава «Архів людських душ» поставлена українською мовою й багато в чому спирається на український досвід війни. Водночас вони сподіваються, що з часом змо жуть адаптувати постановку й для іншомовної аудиторії.
Перебуваючи в Римі, семінаристи разом із ректором взяли участь у загальній аудієнції на площі Святого Петра та мали можливість особисто поспілкуватися з Папою Левом XIV. В інтерв’ю для ватиканських медіа вони розповіли про народження вистави «Архів людських душ», її символіку та головні ідеї, поділилися досвідом євангелізації через театр, роздумами про життя семінарії в умовах війни, а також пояснили, чому сьогодні для майбутнього священника важливо навчитися бути поруч із людиною в її болю, допомагаючи їй віднайти дорогу до Бога.
Вистава про досвід війни та досвід присутності Бога під час війни
«„Архів людських душ“ — це вистава про людину, її пошуки, сумніви, втрати, про спроби позбутися того, що найбільше болить, — зазначає отець Роман Островський. — Йдеться про українців, про те, через що кожен із нас проходить на різних рівнях, намагаючись знайти відповіді на важливі запитання. Але ці відповіді у виставі приховані так, щоб їх потрібно було шукати. Ми не даємо готового рецепту, як позбутися болю чи страждання, а лише намагаємося підвести до думки, що Бог, як батько з притчі про блудного сина, готовий прийняти кожного з нас. Потрібно лише зробити перший крок».
Отже, як підкреслив ректор семінарії, основна тема цієї вистави — досвід війни та досвід присутності Бога під час війни. Священник додав, що йдеться про екзистенційну війну, «в основі якої лежить багато питань: про людську гідність, про свободу, про право країни — у цьому випадку України — самостійно обирати свій шлях розвитку, вирішувати, що робити далі». «Насправді ця війна стосується всього світу. Просто не всі хочуть це визнавати», — наголосив він.
Молодий семінарійний театр
Богодар Владика цього року вже завершив навчання в Київській Трьохсвятительській семінарії. Він є одним із тих, хто працював над сценарієм вистави. «Це повністю наш авторський твір, — розповідає він. — Підготовка тривала близько трьох місяців. Усе почалося з ідеї та бажання розповісти про себе, про нашу семінарію. Також, ми хотіли поділитися тим, як переживаємо досвід війни. Прем’єру ми показали в червні: спочатку в семінарії, а потім у Патріаршому соборі в Києві. Після цього вирушили в подорож».
Богодар розповів що їхній семінарійний театр діє вже три роки. А зародився він «з великого бажання знайти спосіб доносити людям звістку про те, ким є Бог для нас, і що відбувається, коли людина живе у стосунках із Ним».
Першою роботою театру стала вистава «Пробач» за мотивами твору Даніеля Анжа, з якою семінаристи мандрували містами західної України. Другою стала вистава, присвячена Тарасові Шевченку, за твором «Великий льох». Третя була присвячені Різдву, з якою театр відвідав східні регіони України.
«Ми побували в Запоріжжі, Харкові, Одесі, і ділилися з людьми радістю свята Різдва», — пригадує Богодар. Семінарист з радістю ділиться, що відгуки, які вони отримують від глядачів, дають їм зрозуміти, що театр постійно розвивається. Це стосується як акторської майстерності, так і сценічного оформлення вистав. «Ми постійно шукаємо нові засоби вираження, не зупиняємося на одному рівні», — каже він.
Позбутися спогадів про дитинство?
Архів людських душ — це метафоричний простір, своєрідний «ломбард» людських переживань, куди герої приходять, щоб позбутися найболючіших спогадів, втрат чи внутрішніх ран. Саме тут вони змушені зробити вибір між втечею від власного минулого і його прийняттям. Персонаж, якого у цій виставі втілює Михайло Костів, приходить до Архіву, щоб віддати, тобто забути своє дитинство, бо воно було дуже болючим.
«Для мене ця вистава стала можливістю передавати людям євангельські сенси, — ділиться Михайло, — зокрема сенс притчі про блудного сина, яка є одним із фундаментів цієї історії. Це розповідь про те, що кожна людина має момент повернення до Батька, повернення в Божі обійми. Ще один дуже важливий момент — це люди, які приходять на виставу. Я бачу їхній біль, їхні переживання, бачу сльози жінок і чоловіків, навіть тих, хто сидить на останніх рядах. Кожен знаходить у цій історії щось своє, так само, як і я».
Рана, яку людина не може загоїти сама
«Спочатку, коли мене запросили долучитися до цієї вистави, я не дуже погоджувався, адже графік у семінарії дуже насичений, — розповідає Богдан Бойчук. — Але згодом, коли вливався в колектив і почав працювати над роллю, то зрозумів, наскільки це цінний досвід переживати ролі різних героїв».
У цій виставі Богдан виконує роль пана Андрія — чоловіка зі східної України, який пережив страшну трагедію: унаслідок влучання дрона в їхній будинок загинули його мама і десятирічна сестра. Він приходить в Архів, щоб позбутися цих болючих спогадів, але не знає, як це зробити. В ньому триває внутрішня боротьба.
«Для мене однією з найболючіших фраз у цій ролі є згадка про те, що його сестрі було лише десять років і що саме він діставав тіла своїх рідних з-під завалів, — ділиться семінарист. — Коли спілкуюся з військовими чи з родинами загиблих, розумію, що це відкрита рана, яку людина власними силами не може загоїти. І тоді усвідомлюю: лише Ісус, Який Сам пройшов через найбільші страждання, може прийняти цей біль і справді зцілити людину. Саме це мотивує мене й допомагає зрозуміти, до чого я покликаний у майбутньому і куди я буду приводити цих зранених людей. Якщо Бог дозволить, то я служитиму в Донецькому екзархаті. Спілкуючись із семінаристами, священниками та єпископами, я зрозумів, наскільки ми, люди, — обмежені: існує межа того, що ми можемо пояснити чи зробити. Але тільки Ісус і Його жертва можуть зцілити людину, відновити те, що, здається, людське серце вже втратило».
Через досвід власного страждання вести інших до Бога
Роль, яку виконує Олег Томин, є дуже цікавою для майбутнього душпастиря. Це священник із символічним ім’ям Йов.
«Це образ, який уособлює біблійного праведного Йова — людину, що пережила великі страждання, — пояснює Олег. — У виставі кожен приходить до ломбарду, щоб щось віддати. А мій герой уже побував там раніше. Він має власний досвід болю, власний досвід перебування в цьому „коридорі“ очікування, роздумів і боротьби. Свого часу він теж хотів віддати свою віру, бо пережив багато втрат і випробувань: вони з дружиною не могли мати дітей, він утратив маму, пережив інші дуже болючі події. Це дуже сильний досвід. Але саме тому він може допомагати іншим і говорить людям про надію. Він усвідомлює, що той коридор, куди всі приходять, щоб позбутися свого болю, може стати місцем зустрічі з Богом. Коли людина відкривається, молиться і приймає свою історію, місце страждання може стати місцем любові».
Семінарист додає, що спочатку йому було непросто ввійти в цю роль, зрозуміти її глибину. Але з кожною виставою він дедалі більше осмислює і саму історію, і образ Йова.
«Сьогодні багато людей запитують: „Де є Бог?“. Дехто навіть втрачає віру. Але наше покликання — не дозволити цій надії згаснути, допомогти людям довіритися Богові навіть у найважчих обставинах».
Часто історія залишається відкритою
«Моя роль у виставі досить цікава, — каже Степан Ковалишин. — Я уособлюю гордовитого, інтелігентного чоловіка, який дивиться на всіх із певною зверхністю. Він приходить до Архіву, щоб здати свою совість через невирішені внутрішні конфлікти, які тягнуться ще з дитинства».
Степан пояснює, що особливість цього персонажа полягає в тому, що, на відміну від інших, він не переживає очевидної переміни.
«У фіналі я просто сиджу на лавці й думаю, — пояснює актор. — Хтось мене переконує зробити один вибір, хтось — інший, але остаточної відповіді немає: його історія залишається відкритою».
Степан зазначає, що його герой в чомусь схожий на глядачів вистави: «У кожного є свої переживання, свої рани, бажання позбутися болю, але водночас — невпевненість, як діяти далі. Так само, як і мій герой наприкінці вистави, вони залишаються із запитаннями, роздумують над своїм життям».
Як і всі українці, Степан Ковалишин бажає, щоб війна якнайшвидше завершилася. «Щоб усі, хто переживає біль, відчули Божу присутність — можливо, навіть через нашу виставу, — додає він. — Особливо це стосується українців у діаспорі. Люди, які сьогодні живуть у Європі чи на інших континентах, також зранені, бо були змушені залишити свої домівки. Ми приїхали до них, щоб привезти частинку України, частинку своєї душі, підтримати їх. Ми розуміємо, як вони переживають за свою країну, адже в багатьох рідні залишилися в Україні. Саме тому ми тут — щоб бути поруч і підтримати їх».
Досвід, який внутрішньо змінює
Назарій Жеплінський належить до Лондонської єпархії. Він завершив четвертий курс у Київській духовній семінарії, й продовжуватиме навчання вже в Лондоні — у новоствореній семінарії імені Патріарха Любомира Гузара. У семінарійному театрі він відповідає за сценічне оформлення.
«Моє завдання — створити відповідну атмосферу за допомогою світла, а також спецефектів. Ми дуже любимо використовувати дим, адже він додає сцені об’ємності й особливого настрою», — каже він.
Семінарист зізнається, що в Лондоні йому буде дуже бракувати як театру, так і спільноти Київської Трьохсвятительської семінарії. «Це один із найкращих досвідів у моєму житті. Завдяки семінарії я дуже багато внутрішньо змінився, багато чого переосмислив», — зазначає він.
Ділячись думками про театр як засіб євангелізації, Назар підкреслює, що це надзвичайно потужний інструмент, яким не можна нехтувати: «До семінарії ніхто з нас професійно театром не займався. Але коли людина робить те, чим горить, що справді любить, це обов’язково приносить плоди».
Місія за лаштунками
Поряд з Назарієм, технічним аспектом семінарійного театру займається також Олег Улей. «Це люди, яких глядач не бачить під час вистави, — зауважує отець Роман Островський. — Вони не виходять на сцену, адже працюють за лаштунками. Насправді вони виконують величезну роботу. Усе, що глядач бачить і чує на сцені, стає можливим завдяки їхнім рукам, досвіду й розумінню своєї справи. Вони відповідають за світло, звук, спецефекти, монтують і демонтують усе обладнання, після кожної вистави складають його назад у бус. Ми повністю привезли всю апаратуру із собою: колонки, світлове обладнання, кабелі, спецефекти. Я щиро вдячний Олегу й Назарові за те, що вони взяли на себе цю непросту, невидиму для глядача, але надзвичайно важливу місію. Без їхньої праці вистава не звучала б так, як звучить зараз, і не створювала б тієї атмосфери та естетичного враження, яке відчувають глядачі».
Семінарія, яка дорослішає разом із країною
Отець Роман Островський переконаний, що війна докорінно змінила не лише українське суспільство, а й процес формації майбутніх священників. Якщо сучасні соціологічні дослідження говорять про пізнє дорослішання молоді в країнах Європи, то в Україні, за його словами, відбувається протилежне.
«Ми дуже швидко дорослішаємо, — каже він. — Але не тому, що самі цього хочемо, а тому, що нас до цього змушує війна. Вона ставить перед людиною дуже жорсткі й конкретні питання — питання життя і смерті. Уже неможливо безтурботно усміхатися й робити вигляд, що цього не існує. Щодня хтось гине. Це наші рідні, друзі, знайомі. І це залишає на кожному з нас свій відбиток».
За словами ректора, семінарія не існує окремо від країни, тому переживає ті самі випробування, що й усі українці. Нічні обстріли Києва, повітряні тривоги, фізичне виснаження, життя в умовах постійної небезпеки стають частиною щоденної формації майбутніх священників. Саме цей досвід ліг в основу вистави «Архів людських душ».
«Про це можна просто розповісти, але коли це звучить зі сцени, через діалоги й переживання героїв, воно торкає людей зовсім інакше. Людина ніби отримує можливість побачити себе збоку, впізнати власний досвід і зробити певні висновки».
Ректор переконаний, що сучасний семінарист має бути ініціативним і готовим шукати нові способи служіння людям. За його словами, в Україні не існує універсальних моделей душпастирства: кожне місто, село чи екзархат мають свої особливості, тому майбутній священник повинен уміти творчо відповідати на виклики часу, а не чекати готових інструкцій.
Війна впливає і на повсякденне життя семінарії. Одним із завдань європейського турне, окрім представлення вистави, стало також знайомство з доброчинцями, які готові підтримати навчання семінаристів, надати стипенії. Фінансові питання залишаються непростими для семінарії.
Ректор розповідає, що минулої зими, під час масованих атак на енергетичну інфраструктуру України, семінарія переживала надзвичайно складний період.
«Ми були змушені пізніше розпочати навчальний семестр, — розповідає він. — Світла не було по двадцять п’ять годин, а в приміщеннях було дуже холодно. Я жив у семінарії й спав у двох штанах, трьох піжамах і в шапці. Так жили всі брати. Згодом, завдяки Блаженнішому Святославу та доброчинцям, ми отримали інвертори й великі акумуляторні батареї. Це дозволило підтримувати найнеобхідніше й продовжувати навчання. Ми й надалі шукаємо людей, готових допомагати».
Попри всі труднощі, питання про закриття семінарії ніколи не поставало. Тут продовжувалися богослужіння, навчання та служіння при Патріаршому соборі, хоча зимові канікули довелося продовжити ще на тиждень.
«Я переконаний, що дуже важливо не втікати від труднощів, а проходити їх разом, — каже на завершення отець Роман. — Були дні, коли ми молилися лише при свічках. Священник іноді навіть світив телефоном, бо іншої можливості просто не було. Але ми це пережили. І тепер я розумію, що це також була дуже важлива частина нашої формації: бачити труднощі, навчитися шукати відповіді й усвідомити, що сьогодні Україна не має права здатися. Ми можемо рухатися тільки до перемоги. Бо якщо ми програємо — нас просто не буде».
Департамент інформації УГКЦ
