Анатолій Свидницький: «За часів блаженної унії»

17 липня 2024, 07:00 163

Цей епізод «Історій з історії УГКЦ» — про те, що політика росії щодо УГКЦ завжди була однаковою: заборонити, асимілювати, знищити. Один із важливих пунктів цієї програми «русского міра» — знищити національну і культурну ідентичність захопленого народу, і знищити осердя його духовного опору — релігійну ідентичність. Заборона УГКЦ після Львівського псевдособору 1946 року — це, по суті, косплей того, що робила царська росія на підлеглих їй землях України, Білорусі і Польщі з кінця XVIII і впродовж усього XIX століття. Роман «Люборацькі» Анатолія Свидницького — сімейна хроніка, заснована на автобіографії письменника, про те, як ці процеси позначилися на Брацлавщині — східному Поділлі.

Про «Люборацьких» Анатолія Свидницького та прочитання цього роману під саме цим кутом розповідає науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ Володимир Мороз.

Східне Поділля: під Російською імперією

Україно мати наша, широка та гарна,
За що ж тебе сплюндровано,
за що гинеш марно?
Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних звичаю не вчила,
Що так тебе знівечено…

Багато хто, мабуть, подумає, що ці рядки належать Тарасу Шевченку. Але насправді їх автор — Анатолій Свидницький, що в Тульчинській громаді Вінницької області.

Свидницький — подолянин. У житті талановитого українця, який народився 1834 року і передчасно помер 1871 року відобразилася епоха, коли Російська імперія ламала українську ідентичність на захоплених нею землях, відбувалася фактично насильна асиміляція українців як у національному, так і в церковному плані. Тобто Свидницький жив на черговому болісному зламі української історії.

Він прожив лише 36 років, але, як літератор, встиг зафіксувати унікальні свідчення старого світу українського східного Поділля — Брацлавщини, яка ще пам’ятала часи «блаженної Унії».

Священничі родини Свидницьких і Ганчевських

Письменник народився в сім’ї православного священника — отця Патрикія Свидницького. Хлопця назвали на честь Константинопольського патріарха V століття Анатолія.

Мати його, Мотрона, — донька унійного, тобто греко-католицького, священника Лаврентія Ганчевського. Він був парохом у селі Попова Гребля в сучасній Чечельницькій селищній громаді на Вінниччині, майже на межі з Одеською областю.

Свидницькі і Ганчевські — давні греко-католицькі священничі родини. Свидницьких зустрічаємо у XVIII столітті, наприклад, в околицях Рави-Руської на Львівщині. Серед Ганчевських у XVIII столітті були особи з високими посадами в Унійній Церкві — як-от Ковельський декан, Луцький архипресвітер, Київський офіціал, ректор духовної семінарії. Ганчевські — з української шляхти, освічені люди з еліт Унійної Церкви.

XVIII століття: «русскій мір» на Брацлавщині

Брацлавщина, до якої належало біля трьох чвертей сучасної Вінниччини, була у XVIII столітті переважно греко-католицькою. У 1788 році на Брацлавщині діяли 984 греко-католицькі церкви.

Внаслідок російських репресій 1794-1796-х років, у 1802 році на всьому Поділлі їх було офіційно лише п’ять. Насправді спільнот греко-католиків було більше: їх історію можна розглядати як феномен греко-католицького тогочасного підпілля.

Російське насилля на межі XVIII-XIX століть проти Унійної Церкви глибоко закарбувалося в пам’яті місцевого українства, зокрема дідуся Анатолія Свидницького.

27 вересня 1794 року до РПЦ були переведені парафіяни церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Лучаківка теперішньої Ладижинської громади на Вінниччині зі священником Федором Ганчевським.

Були отці, які йшли на легальний статус і служили вдома чи в римо-католицьких храмах. Хтось перейшов на латинський обряд, хтось виїхав до імперії Габсбургів. Але більшість священників не мала куди подітися, і їх насильно змусили перейти в РПЦ, підписавши шаблонні заготовки заяви на «перехід». І вони робили це, але пам’ятали про своє походження. Тож впродовж всього XІХ століття російська світська і церковна влади боролися на Поділлі з «остатками уніатства».

«Люборацькі»: сімейна хроніка трагічних часів

Якими були ці «остатки», розповідає Анатолій Свидницький у своїх творах. Тут передусім слід розглянути твір письменника «Люборацькі», написаний у 1861–1862 роках, який автор сам назвав сімейною хронікою, а Іван Франко, зусиллями якого у 1886 році твір був опублікований у львівському журналі «Зоря» далеко по смерті автора, — «першим реалістичним романом на побутовому тлі».

У «Люборацьких» з великою мірою автобіографізму відображена трагедія українських священничих родин Брацлавщини, переведених на російське православ’я і приречених на денаціоналізацію.

Одні із персонажів, як отець Гервасій, прототипом якого був батько Анатолія, Патрикій Свидницький, не зовсім розуміли гіркоту своєї долі чи виявляли до неї байдужість. Інші, як його дружина, паніматка, прообразом якої була мати письменника, Мотрона Ганчевська, сприймали дійсність через емоції і тужили аж до смерті. Донька Люборацьких, Мася, — узагальнений образ тих, хто перекинувся до польського табору. Донька Орися, яку віддали заміж за росіянина, священника і садиста Тимоху Петропавловського, і яку він, напившись, убиває пляшкою з-під оковитої — уособлення долі багатьох українських жінок. Тимоха має реального прототипа — російського православного священника із села Соболівка біля Гайсина.

Головний герой — Антосьо Люборацький, має багато рис самого Анатолія Свидницького. Ані один, ані другий не може знайти місця в імперській дійсності і тужить за минулим, про яке чув хіба від старших — від матері, а вона — від свого батька, діда Антося.

Свидницький, до слова, народився за п’ять років до насильного скасування царським режимом Унійної Церкви під час Полоцького собору 1839 року — попередника Львівського псевдособору 1946 року.

Та є у «Люборацьких» ще один герой, якого читач іноді навіть не зауважує: це греко-католицький священник, прообразом якого є дідусь Анатолія Свидницького, отець Лаврентій. Добру характеристику йому подає письменник і літературознавець Валерій Шевчук:

«Є тут і „тіньовий“ головний герой — батько паніматки, який незмінно живе в її спогадах, стаючи ніби лакмусовим папірцем, який вивіряє життєві вартості, є своєрідним образом-символом, що визначає минулі, більш гармонізовані часи, супротилежні до розбалансованих теперішніх; відтак його моральні приписи референізуються, а через часті повтори — шаблонізуються, відповідно, молоді Люборацькі ставляться до них іронічно. Але для старої паніматки, яка найбільше зберегла натуральну природу свого етносу, вони — як пророчий голос, що провістить Апокаліпсис у сучасному герою житті, що його і з’являє роман».

Персонаж Антосьо Люборацький не вписується в РПЦ, він розуміє трагедію свого народу і адекватно сприймає дії влади як трагедію. Зрештою, він гине.

Фіксатор трагічних події

Реальний Анатолій Свидницький також не вписується в РПЦ. Закінчивши духовну семінарію в Кам’янці-Подільському, він не бажає ставати православним священником і залишає про заклад просто гнітючі спогади.

Впродовж свого короткого життя всюди в рідному краї він наштовхувався на залишки офіційно знищеної Унійної Церкви та унійної побожності і також фіксував їх. Події кількох своїх творів Свидницький символічно характеризує і описує як такі, що відбулися або за кілька років до знищення уніатів — як-от в оповіданні «Орендар», або після нього — як в оповідання «За рік до холери».

В «Орендарі» реалістично описано останнього унійного священника одного із сіл — отця Марчинського, який був пристрасним мисливцем.

В оповіданні «За рік до холери» маємо унікальний образ того, як російська влада поєднувала національний, релігійний та економічний гніт українців, коли селяни в селі Ст***вці (ймовірно, це село Стрижавка) відмовляються пити горілку і їх карають не на чому іншому, як на дияконських дверях із зображенням священномученика Йосафата Кунцевича, які викинули з церкви, коли село перевели на православ’я.

Свидницький пише: «За часів блаженної Унії вони стояли в іконостасі, а православний священник зняв їх та й викинув у дзвінницю: тут вони й валялися, поки не згодилися для розправи. При цьому Йосафат просто-таки „вдарив лицем у болото“, оскільки зображення його було повернуто лицем до землі».

Двері з образом показово пролежали в болоті кілька місяців, аж поки з них не зробили домовину для подорожнього. Свидницький пише: «Знайденого мерця поховали, слід Кунцевича на майдані було затоптано копитами. Образа вивітрилася, уразу — забуто, але сам факт тримається в пам’яті багатьох і дуже багатьох».

Пам’ять про «часи блаженної Унії»

Опис подій, вираз «за часів блаженної Унії», згадка про пам’ять, яка живе, — усе це невипадкові моменти в творчості Свидницького. Письменник визбирував факти і фіксував прив’язаність подолян до своєї віри, забороненої царизмом.

У нарисі «Великдень у подолян» він згадує страшну для РПЦ річ: «У молитвах подолян є домішка уніятства — від Отця і Сина». Мова тут — про «Символ віри» .

У нарисі «Відьми, чарівниці, опирі, чи то ж Примхливі оповідання люду українського» літератор відзначає: «По лівий бік Дніпра я бачив фігури лиш на цвинтарі, на гробах, помежи хрестами, а при дорозі — ніде не бачив. Кажуть, що це ніби від Унії зосталось». Тут він говорить про своє Поділля. І справді, придорожні фігури на Правобережній Україні, як греко-католицький звичай, царський уряд заборонив у 1865 році, щоб не нагадували людям про їх справжнє минуле.

Не оминув Свидницький і того, що російська влада, показово воюючи з Унійною Церквою заради православної, насправді ще й привласнювала церковне майно. У нарисі «Колишній побут православного духовенства» він вказує, як у Нижчому Ташлику біля Гайсина (теперішній Костюківці), скориставши зі смерті унійного священника, громаду перевели на православ’я, а економія привласнила більше як сто десятин церковного поля, величезну леваду з двома ставками, хутір і, здається, 11 кріпацьких сімей. У тому ж нарисі є згадки, як польська шляхта пробувала схилити вірних Унійної Церкви до Листопадового повстання 1831 року.

***

Звісно, є у Свидницького і «Легенда про Семена Палія», де українців-греко-католиків описано під впливом російської історіографії. Такі моменти в часи комунізму підкреслювали ідеологи і пропагандисти, а от про «блаженну унію» і Йосафата вони мовчали або перекручували їх. Трагедію Церкви Брацлавщини замовчували, і вона стала однією з невимовлених сторінок нашої історії.

На щастя, у наші дні доступ до архівів відкритий, а з ним приходить і краще розуміння нашої спадщини, зокрема творів Анатолія Свидницького. Знаємо ж бо, що описав він невигаданий світ і невигадані терпіння — він описував дійсність.