Звернення Глави УГКЦ у 234-й тиждень повномасштабної війни, 9 серпня 2026 року
Слава Ісусу Христу!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Цієї неділі минає вже 234-й тиждень жахливої святотатської війни, під час якої щодня і щоночі, як колись говорив ісповідник віри патріарх Йосиф Сліпий, в Україні течуть ріки крові, розливається море сліз, ми бачимо гори трупів. Таку картину, на жаль, ми мусимо не тільки приносити у своїй молитві до Господа Бога про поміч і заступництво, але й сприймати як заклик молитися і працювати задля припинення цієї війни.
Цей тиждень знову був дуже кривавим в Україні. У ніч на 5 серпня росіяни завдали масованого удару по столиці, а також по Київській області. Але цей удар був дуже цинічним і особливим. Мабуть, саме цивільні люди були його головною ціллю: горіли автомобілі, були знищені приватні будинки, складські приміщення. Загинуло багато цивільних людей, які, наприклад, очікували поїзда на залізничному вокзалі.
Усе це щоразу більше схиляє нас до думки, що російський агресор справді намагається виснажити Україну. Але він не може нас виснажити фізично. Він не може прорвати лінію фронту. Він не може виснажити все те, що ми можемо назвати необхідним забезпеченням нашої боротьби і нашого щоденного життя. Тоді ворог намагається виснажити нас морально і духовно.
Окрім цього жахливого удару балістичними ракетами по Києву і Київщині, унаслідок якого загинуло 17 людей, ми бачимо, що головною метою є справді завдати нам морального і духовного удару. І тому цей удар здійснюється на тлі масованої інформаційно-психологічної атаки на Україну.
Українцям хочуть навіяти спокусу, що краще жахливий кінець, аніж жах без кінця. Українців хочуть переконати, що Україну неминуче, особливо цієї зими, очікує економічний колапс, енергетичний колапс і багато інших апокаліптичних сценаріїв, які насправді не мають під собою жодного ґрунту і жодної сили.
Ми вкотре повинні знайти в собі сили для того, щоб протистояти не тільки військовим атакам на Україну, а й інформаційним атакам на нашу душу і наше серце. Ми вкотре повинні відчути, що здатні перемагати, здатні вистояти. З Божою допомогою ми здатні подолати всі ті труднощі, перед якими сьогодні стоїмо. Ми хочемо особливо подякувати всім тим, хто виявляє незламну волю України до стійкості та боротьби зі злом.
Ми дякуємо нашим військовим, дівчатам і хлопцям на фронті, нашим рятувальникам. Бо російські удари, які деколи мають подвійну силу, спрямовані не тільки проти якоїсь конкретної інфраструктури, а й проти тих рятувальників і медиків, які поспішають на місце, щоб з-під завалів дістати ще живих людей і врятувати людське життя.
Ми хочемо подякувати всім тим, хто сьогодні підтримує Україну, молиться і стоїть разом із нами.
Цього тижня, цими днями, ми згадували сторіччя від дня народження особливої постаті в історії нашої Церкви, яка може бути прикладом стійкості й надихати нас надією на перемогу.
Вчора в Коломиї ми святкували сторіччя від дня народження єпископа катакомбної Церкви та ісповідника віри Павла Василика. Це постать незламності духу українського народу навіть у найтяжчі часи комуністичних переслідувань.
Владика двічі відбув тюремне ув’язнення, двічі на його життя було скоєно замах, але своїм переслідувачам він казав так: «Ви заберете у мене священничий одяг, мені люди інший пошиють. Ви відберете у нас храми, ми отримаємо сотні храмів, тому що кожна віруюча сім’я свою домівку перетворить на храм Божий».
Ще у 1987 році цей владика оголосив разом з іншими активістами підпільної Церкви про вихід нашої Церкви з підпілля. Він був тією зорею, яка провістила схід «cонця cвободи» і визволення нашої Церкви з комуністичної неволі та падіння Радянського Союзу як тюрми народів.
Натхнені прикладом владики Павла Василика, утверджені силою християнської віри, навіть у сучасних тяжких обставинах Україна хоче промовити своїм голосом на весь світ: Україна стоїть, Україна бореться, Україна молиться!
Цього тижня ми святкували одне з найбільших християнських свят у році — Преображення Господнє. Це свято по-особливому переживаємо в лоні нашої Церкви у відпустовому місці — у нашій духовній Старуні. Там, де в Україні існує єдина підземна базиліка, Господь Бог установив простір зцілення ран війни.
Ми духовно підсумовували перший рік після освячення цього паломницького центру. І можна було, оглянувшись назад, побачити, що за цей рік сотні тисяч зранених українців, прийшовши сюди, отримали дар духовного зцілення.
Багато чудес сталося. Перед іконою Бахмутського Спаса матері вимолили віднайдення своїх дітей, які вважалися безвісти зниклими. Скільки було вдячних молитов за наших воїнів, яких вдалося визволити з російського полону. Воістину, це є простір зцілення ран і преображення України навіть в умовах цієї жорстокої війни.
Згідно з літургійним ритмом нашої візантійської традиції, кожне велике Господське свято має тиждень попраздненства. Це той тиждень, коли ми продовжуємо ще духовно осмислювати пережитий момент, який ми досвідчили у свято Преображення.
Ми сьогодні просимо: Господи, на горі Тавор Петро сказав до Тебе: «Добре нам тут бути». Голос Отця промовив до учнів, а також до всіх християн, вказуючи на Ісуса: «Ось, це Мій Син улюблений, Його слухайте».
Ісусе, ми Тебе хочемо слухати навіть тоді, коли хтось проти нас замишляє інформаційно-психологічні атаки. Ми не хочемо слухати голосу злого духа, який підшіптує нам спокуси здаватися і змирятися зі злом, підписувати якісь угоди за всяку ціну. Ні, бо ціною нашого спасіння, нашого відкуплення є Твоя свята кров, яку Ти пролив на хресті.
Ісусе, Ти, що преобразився на Таворі, преобрази нас, наші серця і думки, утверди нашу волю у всьому, що є добрим і що слугує для захисту та збереження життя.
Ісусе, благослови нашу багатостраждальну Україну Твоїм справедливим, небесним миром.
Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і людинолюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
