«Жодна праця не є марною, а в майбутньому дає плоди», — отець Сергій Синовіцький

«Жодна праця не є марною, а в майбутньому дає плоди», — отець Сергій Синовіцький

11 липня 2022, 00:09 85

Одного четвергового ранку наприкінці червня заходимо до храму Трьох Святителів у м. Бровари. Отець Сергій Синовіцький — молодий і жвавий священник — вітається з кількома парафіянами й починає Службу Божу. Саме тут, на території храму, стараннями о. Сергія та пароха о. Олега Панчиняка три місяці тому народився гуманітарний штаб, що нині допомагає внутрішньо переміщеним особам у Броварському районі.

«Через півгодини мушу бути на складі — потрібно видати каремати й спальники для місцевої тероборони. Вони зараз формуються і згодом вирушать на фронт. О 10:30 заїдуть волонтери по лікарські засоби й перев’язувальні матеріали для військових на Харківщину та у Слов’янськ. Також потрібно зібрати й надіслати посилку з ліками та засобами гігієни, яку повезуть у Краматорськ», — перераховує справи на сьогодні о. Сергій після Літургії. Поки зачиняє храм, підходять кілька сімей переселенців, запитують, чи можна взяти допомогу. Разом з отцем заходимо до каплички, він видає людям продуктові набори від фонду «Мудра справа». У каплиці таких ще багато, поруч — охайно посортовані дитячі памперси, засоби гігієни, побутова хімія.


Про перші тижні війни

Із невеликої каплички й почалась історія створення гуманітарного штабу в Броварах. «На початку повномасштабної війни ніхто не знав, що робити, — розповідає о. Сергій. — До храму приходили люди ховатися як в укриття. Ми з о. Олегом спілкувалися з ними, разом молилися і старалися допомогти. Це були жителі довколишніх будинків, які не мали можливості виїхати. Найстаршому „пожильцю“ було 86, наймолодшому — 8. Щоб приборкати паніку, я показував їм фільми. Для дітей та підлітків щовечора влаштовував пекарські майстер-класи. Ми пекли хліб, робили піцу, хачапурі та пиріжки, ліпили вареники. Так минули два тижні в парафії, аж поки моя дружина нарешті погодилася виїхати на Тернопільщину. Бо я родом з Тернопільщини, а вона, знаєте, місцева панянка, тож довго опиралася, не хотіла покидати дім, — усміхається отець. — Та зрештою вмовив і відвіз її з родиною до своєї мами.

Про створення гуманітарного штабу

Коли о. Сергій приїхав до Чорткова, то дізнався про гуманітарний центр у соборі Святих апостолів Петра і Павла. «Мені написав о. Андрій Лемчук і запитав, чи потрібна гуманітарна допомога. Я подумав, чому б і ні. Відтак мою машину до стелі завантажили продуктами харчування, гігієною, паперовими рушниками. Думав, та скільки допомоги я привезу тією маленькою машиною, либонь кілька коробок. Однак коли вже у Броварах разом із о. Олегом розвантажував її, здивувався, що вмістила немало речей. Так усередині березня почав народжуватися наш гуманітарний штаб. Бог через добрих людей помножив ті кілька коробок. Я їздив ще двічі своєю машиною, а потім о. Олег почав привозити допомогу зі Львова. Зараз він також у дорозі, везе бус із продуктами харчування».


Пізніше до Броварів почала приїжджати гуманітарна допомога від о. Ростислава Височана з Нового Роздолу, з Івано-Франківська, Тернополя. Щоб побачити масштаб, вирушаємо на склад.

«Спершу вся допомога вміщалася в каплиці, а потім довелося розширюватися. Пан Ігор — один із фундаторів храму — запропонував користуватися своїм складом. Тут ми сортуємо допомогу та потроху перевозимо до каплиці. Звідти вже видаємо людям. Добре, коли вони заходять на територію храму, бачать священника, який особисто дає їм допомогу, усвідомлюють, що це українська церква. Часто запитують, чим греко-католики відрізняються від православних. Інколи заходять до храму помолитися».

Тим часом під’їжджає машина волонтерів. Едуард і Ярослав родом із Куп’янська — нині окупованого міста на Харківщині. Спершу звернулися до о. Сергія як переселенці, а потім почали співпрацювати як волонтери.

«Здебільшого ми допомагаємо внутрішньо переміщеним особам, малозабезпеченим місцевим родинам, жителям населених пунктів, що були окуповані, — продовжує о. Сергій. — Однак чим можемо, допомагаємо і військовим, яких знаємо особисто чи які звертаються по допомогу. Наприклад, посилку в Краматорськ, яку зараз формуватимемо, повезе дружина нашого знайомого — Віталія Кириченка, лідера музичного гурту. Він був ведучим на нашому весіллі, а тепер воює. Його дружина займається волонтерством. Отак часом обертається доля».


Про поїздки на звільнені території

У квітні-травні о. Сергій та о. Олег активно їздили по звільнених від окупації населених пунктах Київщини та Чернігівщини — були в Новому Бикові, Новій Басані, Слободі, Славутичі. Цікавий і водночас сумний випадок запам’ятався о. Сергію зі Слободи. «Їду вулицею, — розповідає, — і бачу жінку, яка сидить на лавці біля напівзруйнованої хати. Дах покосився, паркан лежить на землі, на подвір’ї видніють глибокі сліди від гусениць. Зупиняюся, виходжу з машини, даю їй пакет із продуктами, питаю, як її сім’я пережила окупацію. Перед тим як попрощатися, ми робимо спільне фото. І вже збираюся назад до машини, аж тут вона віддає мені пакет з продуктами, який я їй щойно дав. Жінка подумала, що я хотів лише сфотографувати її з пакунком, буцімто дав допомогу. Каже, що до них уже приїжджали такі „волонтери“».


Отець супить брови, коли розповідає про руйнування у Броварському районі. Описує по-весільному білий, квітучий початок травня, молоду зелень на деревах і чорні розбиті вулиці звільнених сіл, понищені будинки, смердючу спалену ворожу техніку. Каже, його вразили з одного боку руйнування, біль в очах людей, які зазнали лиха від окупантів. А з іншого боку їхнє бажання працювати, відбудовувати, жити і йти вперед попри все. «Люди були дуже вдячні за допомогу, дехто ставав на коліна і дякував за прості необхідні речі, які ми привезли. Уявляєте, росіяни забирали в них подушки, ковдри, матраци. Тобто не лише щось цінне, не ноутбуки, а й такі прості речі в бідних людей. Вони бідні, бо на Чернігівщині і до війни не розкошували, а тепер і поготів. Однак приємно було бачити, що люди готові допомагати одне одному — ділитися речами, разом відбудовувати хати, чиї постраждали».


Поки говоримо, о. Сергій кілька разів переривається, щоб відповісти на телефонні дзвінки. Усі — щодо гуманітарної допомоги. Домовляється про незаплановану зустріч із волонтерами: «Під’їдуть через 40 хвилин, тож почекаємо. Візьмуть ліки під Лисичанськ». Поки чекаємо, просимо о. Сергія розповісти про своє покликання і шлях до священства. Отець трохи міркує, усміхається й одразу попереджає, що це буде довга історія.

Про шлях до священства

«Я вже згадував, що родом з Тернопільщини із с. Нагірянка Чортківського району. Думаю, моє покликання зародилося в глибокому дитинстві, а почало проростати завдяки бабусі. Вона вчила мене молитися, спонукала піти у вівтарну дружину прислуговувати. А це було не так як зараз — прийшов і прислуговуєш. Потрібно було підготуватися, спершу скласти „іспит“ у пароха — почистити кадило, розпалити його. Потім замовити дальматику. Це був кінець дев’яностих, тоді не було таких гарних готових, як тепер. Пам’ятаю, мама десь замовила спеціальну тканину, потім віддала кравчині на пошиття і вишивку. І вже тоді у новій дальматиці я пішов прислуговувати.

Одного разу прислуговував на Вечірні, відчув особливу присутність Бога і пообіцяв Йому, що стану священником, коли виросту. Розказав про це о. Роману, пароху, а він так співчутливо усміхнувся, сказав, що я не розумію, чого прошу. І застеріг давати обіцянки Богові, бо їх обов’язково треба виконувати. От і довелося виконати», — усміхається отець Сергій.

«Після дев’ятого класу я вступив до Галицького коледжу в Тернополі на комп’ютерні технології, потім — у Київський НУХТ за тією ж спеціальністю. У Києві мені було нелегко знайти однодумців — на той час він був доволі русифікованим. Наприклад, з університетської групи лише я та мій друг з Волині говорили українською. Один час я жив у гуртожитку в кімнаті із затятим комуністом. Він був дуже проросійським, ми через це постійно сварилися. Коли хтось заходив до нас у кімнату, то неабияк дивувався. Адже над моїм ліжком висів портрет Степана Бандери і червоно-чорний прапор, а над сусідовим — портрет Леніна і прапор Радянського Союзу. Уявляєте цей жах? Тому однодумців я шукав у церкві.

На останньому курсі жив у храмі Святого Миколи Доброго на Подолі. Вечорами самому було сумно, тож запрошував друзів на перегляд змістовних фільмів. Відтак ці зустрічі стали регулярними і перетворилися на перший християнський кіноклуб — такого тоді ніде не було. До нас приходили не лише парафіяни — збиралися католики, православні, протестанти, атеїсти. Після фільму ми його обговорювали. Я запрошував священників, які відповідали на запитання і коментували. За кілька років, уже коли вчився в семінарії і давно не займався клубом, я зустрів на вулиці дівчину, яка часто приходила на кінозустрічі. Вона була з дитиною, подякувала, адже саме на кіноклубі познайомилася зі своїм чоловіком. Відтак зрозумів для себе, що жодна праця не є марною, не зникає безслідно, а в майбутньому дає плоди.

Після НУХТу я планував вступати до Львівської духовної семінарії. Але дивовижним чином мене знайшла Київська семінарія. Отець Петро Жук, майбутній ректор, попросив мене полагодити його комп’ютер. Так я дізнався, що Блаженніший Любомир дуже прагне відкрити семінарію в Києві. У вересні 2010 року я став одним із 12 «першопрохідців» КТДС.

Отець Сергій на хвилину замислюється, коли запитуємо про перші враження від семінарії. А тоді продовжує розповідати. Про сімейний приватний будинок, який побачив замість очікуваного навчального комплексу, квітучий сад, тиху вуличку, ліс із двох боків. «Раніше в будинку жила літня жінка, до якої часто приїжджали онуки. На внутрішньому боці паркану навіть було написано „С любовью бабушке“. Я подумав: і тут має бути семінарія?» — згадує з усмішкою. А потім були шість років навчання та праці, адже кільком першим курсам довелося допомагати будувати семінарію. Дехто з викладачів вважав це марним, потрібно, мовляв, концентруватися на навчанні. Однак о. Сергій вдячний за такий досвід. Каже, що кожен священник щось будує ціле життя — церкву, спільноту. «Навіть якщо ти багато чого не вмієш і не знаєш, однак починаєш робити, то розуміння і вміння приходять із часом».


Про дружину та переїзд до Броварів

Завдяки семінарії отець зустрів свою дружину Марту — вона була найближчою сусідкою. Уперше побачив її в церкві на свято Пресвятої Трійці. Однак познайомитися ближче наважився не одразу. «Коли я вступив до семінарії, мені було 22 роки, а Марті 12. Думаю, її тоді хлопці ще не цікавили. А от наприкінці четвертого курсу, коли їй уже було 16, усе-таки наважився запросити на пікнік „Обнови“ — покликав через паркан. Так ми почали дружити, а скоро й зустрічатися. Звісно, більшість семінаристів мені заздрили, бо Марта багатьом подобалася. Окрім того, ми мали можливість спілкуватися і бачитися майже щодня. Однак були й мінуси. До прикладу, усі жарти ректора про дівчат були присвячені мені і моїм стосункам із чарівною сусідкою. Чув, що нашу історію досі переповідають першокурсникам як місцеву легенду».


Після закінчення семінарії отець почав шукати роботу і житло в Києві. Якийсь час займався ремонтом комп’ютерів. Потім пішов працювати в Патріарший паломницький центр. Жив у друзів, бо ще не мав власного житла. Пригадує цей нелегкий період і наголошує, що окрім семінарії варто мати другу професію чи освіту — вона може стати в пригоді. «У семінарії легко жити — усе визначено за тебе, усе по дзвінку, маєш, що їсти і де спати. А після її завершення чимало випускників почуваються розгубленими».

Через два роки після закінчення семінарії о. Сергій одружився і переїхав до Броварів. На парафії Трьох святителів проходив спершу дияконську, потім священничу практику. І зрештою отримав призначення бути сотрудником.

Про мрію створити пекарню

Тим часом під’їжджає сріблястий бус, і о. Сергій перериває розповідь, щоб разом з волонтерами завантажити допомогу — лікарські та гігієнічні засоби для військових у Лисичанськ. Після цього приступає до останнього на сьогодні завдання — знайти серед продуктів харчування борошно і завантажити в багажник.

«Завтра відвезу борошно в пекарню Дениса Суховія. Він пече хліб для військових. Кілька років тому я вчився у нього в школі пекарів. Після цього півтора року працював у різних крафтових пекарнях. Робив живий хліб на заквасці. У нас у парафії є пароконвектомат і мінімально необхідний інвентар. Наприкінці осені 2021 року ми з дружиною почали випікати солодке печиво та крекери для парафіян. На Різдвяні свята формували подарункові набори. Мріяли, що до літа вдасться придбати добру кавомашину і створити невеликий простір, де парафіяни після Літургії змогли б випити кави, з’їсти печива, погомоніти, купити додому якісний хліб. Однак початок повномасштабної війни перервав наше діло. Сподіваюся, ми продовжимо і втілимо в життя цю ідею за мирних часів», — каже о. Сергій і зачиняє багажник. Борошно завантажене, допомога разом з волонтерами їде на фронт. Залишилося написати пост-звіт на фейсбук, надіслати посилку Новою Поштою і поспішити до церкви на молебень.



Отець Сергій зачиняє ворота складу і сідає в машину. По дорозі перераховує плани на завтра: «Спакувати ще одну посилку на Харківщину, завантажити продуктові набори о. Василю на Чернігівщину, завезти борошно в пекарню, по дорозі заїхати до Мартиної бабусі…». В отця засмагле чоло, ледь помітна сивина на скронях. «Лише на правій, — уточнює і сміється, — бо на це вухо слухаю сповіді».

Добігає кінця спекотний день. Отець Сергій відчиняє церкву. Скоро на молебень зійдуться парафіяни. А завтра все повториться знову, тільки з новими завданнями і викликами. «Попереду ще багато роботи, — усміхається отець, — потрібно робити».

Марта Синовіцька

Інші історії