Владика Андрій Рабій про довіру: «Нехай повага, співчуття та любов будуть рушіями в проявах турботи, а не страх і боязнь»
Як навчитися знову довіряти один одному у світі, який бореться із пандемією коронавірусу Covid-19? Чи можливо знову побачити у пересічних людях ближніх, а не загрозу інфікування? Чи здатне суспільство функціонувати належним чином без довіри у стосунках? Спробуємо поспілкуватися на цю важливу для кожного тему із владикою Андрієм Рабієм, єпископом-помічником Філадельфійської архиєпархії УГКЦ.
Українське суспільство доволі сильно зранене багатьма історичними травмами: Голодомор, Друга світова війна, СРСР, насильні переселення, тотальний контроль, відсутність свободи слова та вірувань, переслідування та ліквідація Української Греко-Католицької Церкви. Усі ці історичні події не минули безслідно. Сьогодні покоління XXI століття продовжує жити і боротися із наслідками цих подій та суспільними зраненнями. Одним із таких зранень є цілковита недовіра у міжлюдських стосунках. Не дарма говорять про те, що у англосаксонських країнах ти отримуєш аванс довіри, який існує доти, доки ти цієї довіри не зрадиш. Натомість, в українських реаліях ти частіше отримуєш аванс недовіри, і тому спочатку змушений доказувати те, що ти можеш бути гідним довіри. Справді, частково це наслідки нашого спільного історичного минулого.
Сьогодні довіра у міжлюдських стосунках переживає випробування. Страх перед інфікуванням коронавірусним захворюванням часто перероджується у страх перед незнайомцем чи іншою людиною, яка може бути вже інфікованою та інфікувати. Інший сприймається як загроза, небезпека. Проте, чи можуть люди, а зокрема християни жити без довіри один до одного?
Ознаками і рушіями довіри у людських стосунках є відкритість, щирість, покладливість, повага та відсутність страху, — владика Андрій Рабій.
Ваше Преосвященство, мабуть, у поняття «довіри» є багато значень. Інколи люди вкладають у нього цілковито відмінне розуміння. Тому розпочнемо із того, чим для Вас є довіра?
Довіра — це розсудливе переконання в надійності, здібності, правді або силі когось або чогось. Розсудливість потрібна для бодай певного інтелектуального обгрунтування та зваження всіх фактів та доказів, щоби з’явилося переконання що хтось або щось заслуговує нашої довіри. Наприклад, ознаками і рушіями довіри у людських стосунках є відкритість, щирість, покладливість, повага та відсутність страху. Довіра може різнитися своєю інтенсивністю, і вона є динамічною, тобто може зменшуватися або збільшуватися. Також довіра може бути коротко або довготривалою, у залежності від об’єкта, причини і обставин.
Можливо, пригадаєте якийсь досвід чи момент із власного життя, коли це поняття стало для Вас не просто абстрактним, але своїм рідним?
Часом чуємо загальне нарікання, що тепер немає кому довіряти або вірити. Але мало хто задумується, чому так є, що є причиною браку довіри. Дуже легко є назвати багато зовнішніх чинників як брак належної інформації, характер особи, тощо. Але варто застановитися насамперед над собою і запитатися: «Чи я можу довіритися собі і чи може в мені є щось таке, що заважає довіритися комусь або чомусь?» Переходячи такий собі іспит совісті, побачимо, що впертість, відсутність об’єктивного мислення та аналізу і надмірна самовпевненість є часто тими бар’єрами, які унеможливлюють появу довіри і руйнують її залишки.
У квітні цього року я прийняв першу дозу вакцини компанії Pfizer від коронавірусу, не знаючи, що я вже був інфікований вірусом. Годину після цього я відчув гарячку, але думав, що це є звичайний побічний ефект від вакцини і брав звичайні таблетки від простуди. Минали дні і мені не ставало краще, а гірше. І я стояв на своєму — це побічні ефекти, все буде добре. Мене просили медичні працівники з парафії піти на обстеження і лікування. Я далі гордовито-вперто настоював на своєму, допоки стало критично погано. Відтак поїхав в лікарню, де провів 17 днів і ледве вийшов з хвороби. Дякувати Господеві за молитвами дуже багатьох людей.
Чи було розумно для мене чекати стільки часу перед тим, як піти до лікарні? Абсолютно ні. Відкинувши поради медичних працівників, вперто настоював на своєму. Це був мій повний брак довіри до людей, які безпосередньо займаються лікуванням людей, хворих на вірус, бачили їх страждання і навіть смерть. І головне, вони реально турбувалися за моє здоров’я та добре самопочуття. Ось так, показуючи свій брак довіри комусь, ми терпимо. А скільки більше ми терпимо, не довіряючи повністю і постійно Господеві, а тільки тоді, коли вже приходить безвихідь.
Довіра, можна сказати, є практичним і зовнішнім виявом нашої віри, — владика Андрій Рабій.
Чи має поняття «довіри» якесь ексклюзивне трактування у християнстві? Яким чином християнин повинен довіряти Богові сьогодні? І чи існує різниця між поняттями «віри» та «довіри»?
Людина повністю залежить від Господа Бога — з моменту свого зачаття в лоні матері, через ціле життя, до смерті і переставлення до вічності. Усвідомлення цієї істини викликає почуття найбільшої довіри саме до Нього. Він завжди любить і дбає про нас та вірний своїм обіцянкам: «Бог не людина, щоб Він брехав, або син людський, щоб Він передумав. Він сказав, і чи не зробить? Або він сказав, і чи не виконає?» (Числа 23, 19). І це свідчення передається з покоління в покоління і множиться: «Бо добрий Господь; Його непохитна любов триватиме вічно, і його вірність усім поколінням» (Пс. 100, 5). Кожен християнин також може засвідчити про надійність Бога з попередніх досвідів вислухання прохальних молитов, отримання ласк, прощення гріхів та відвернення зла. Чим більше ми відчуваємо Його благодать, вірність і доброту, тим більше довіряємо Йому. Тому довіра, можна сказати, є практичним і зовнішнім виявом нашої віри. Коли віра — це тверде переконання, що Бог є тим, ким Бог являє себе, і що все, що Бог може зробити, може зробити тільки Бог, довіра бере ще далі — Бог зробить те, що Він обіцяє.
Мабуть, кожен погодиться із тим, що довіра є основоположною для будування здорового суспільства. Однак, сьогодні нам важко довіряти один одному, адже пандемія коронавірусу внесла свої корективи щодо сприйняття іншої особи. Пригадуються розповіді лікарів та медичного персоналу про те, як односельчани переставали із ними спілкуватися, оминали дорогою та й узагалі «викидали» із соціуму. Подібні ситуації переживали хворі на Covid-19. Яким чином Церква може допомогти залікувати травми недовіри? Чи існують у неї якісь інструменти для цього?
Коронавірус показав, наскільки вразливим та недосконалим є суспільство і повністю не готове адекватно реагувати і вирішувати проблеми пандемії. Це не нормально відмежовуватися фізично та емоційно від людей, які захворіли на вірус, і тим більше від тих, які лікують. Можемо пригадати часи епідемії чуми в середньовіччя, коли лікарі вбирали довгі чорні плащі, маски крука і шляпи, щоб відвідувати хворих. Всі боялися їх на вулиці. Страх може бути потужнім каталізатором для такої поведінки, але в наш час є недоречним. Це не по-християнськи. Пригадаймо, як Ісус зціляв прокажених та біснуватих. Він йшов до них, коли всі відвернулися. В подібний спосіб ми повинні робити так само — допомогти тим, хто потребує допомоги і не боятися тих, хто ризикує своїм здоров’ям, щоби допомогти іншим. Уявімо собі, як ми би чулися, коли захворіли, а всі від нас відвернулися? Як Христос пригадує: «Робіть іншим так, як хотіли б, щоб чинили з вами» (Лука 6, 31). Нехай повага, співчуття та любов будуть рушіями в проявах турботи, а не страх і боязнь. Це також зобов’язує нас належно дотримуватися заходів безпеки в носінні масок, дотримання дистанцій, особливо серед скупчення людей та вакцинування. Ми повинні робити все залежне, що викликає довіру та почуття безпеки.
Прощати — це по-християнськи. Гніватися і розчаровуватися — це по-людськи. Прощати треба стільки, скільки потрібно, — владика Андрій Рабій.
Дещо проблематичне запитання: звідки черпати силу знову і знову довіряти людям, якщо вони постійно розчаровують та зраджують? Та й загалом, як, практикуючи довіру до своїх ближніх, не потрапити у тенета наївності?
Сила довіряти людям відзеркалює наше бажання довірятися Господеві. Для глибоковіруючого християнина є природнім мати довіру до Господа, яка кристалізується і вдосконалюється через пережиття Його любові та ласки, а також і прощення Ним наших гріхів. Пересвідчуємося в цьому кожного разу, коли приходимо до Святої Сповіді. Ми обіцяємо поправитися і не повторювати гріхів, але ми знову впадаємо у ті самі або й інші гріхи та шукаємо Його прощення. І Він дає — щедро і милосердно. Якщо це так, то чому ми не повинні поступати подібно? Ми молимося в молитві «Отче наш» «і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…», то зробімо це як правило щоденного життя. Прощати — це по-християнськи. Гніватися і розчаровуватися — це по-людськи. Прощати треба стільки, скільки потрібно. Маємо приклад з святого Євангелія: «Тут підійшов Петро й каже до нього: „Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?“ Ісус промовив до нього: „Не кажу тобі: До сімох разів, але — до сімдесяти раз по сім“ (Мт. 18, 21–22). Через вміння простити ми покажемо нашу довіру до людини як сотворіння Божого, хоч недосконалого, але доброго.
Запропонуйте кілька щоденних практичних рекомендацій, як у цьому вирі насильства, агресії, моторошних злочинів та постійного відчуття тривоги, що виливаються із телевізора чи смартфона, зберігати здатність довіряти світові та тим людям, яких нам посилає Господь Бог.
Найперше, потрібно дбати про своє духовне життя через посильну і щиру молитву, часте приймання Святих Тайн Сповіді та Святого Причастя, читання Святого Письма і вчинення діл милосердя. По-друге, залишатися позитивним і довіряти Господеві і Його Провидінню, яке веде нас дорогою спасіння. По-третє, потрібно менше перейматися постійними новинами, а зосередитися на родині, вихованні дітей та на роботі. Наш Спаситель добре наказує нам: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все решта вам докладеться» (Мт. 6, 33).
Розмовляв о. Іван Вихор,Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
