EN

Військовий капелан отець Віктор Здеб: «Уповання на Боже милосердя дає нам силу боротися і жити»

1 грудня 2023, 15:02 104

Отець Віктор Здеб, настоятель храму Всіх святих українського народу в Петрикові, неподалік Тернополя, капелан і волонтер, нещодавно втратив на війні 22-річного сина Василя. Мабуть, як і кожен батько, переживає біль втрати, однак, як священник Христовий, утверджений у вірі, що його син-герой, як і тисячі синів і дочок України, сповнивши найголовнішу заповідь любові, нині є воїнами небесного легіону у двобої між добром та злом.

Військовий капелан отець Віктор Здеб: «Уповання на Боже милосердя дає нам силу боротися і жити»

Шлях воїна-Героя

Діти приходять у цей світ, як дар і Боже благословення. Вимолені, виплекані, огорнуті любов’ю і ласкою, вони, як надія, що в старості буде допомога і піклування; що рід буде продовжуватися. Кожен батько й мати, проводжаючи у близьку чи далеку дорогу дітей, благословляють, моляться і вже за хвилину розлуки тужать й чекають на зустріч. Нині цей стан у багатьох родинах наповнений болем, страхом, переживаннями і великою вірою, що сини-дочки повернуться зі страшенного горнила війни здоровими та неушкодженими. Однак жорстока правда сьогодення, на жаль, інша. Ми на колінах зустрічаємо жалобні кортежі «На щиті». Зовсім юні — назавжди повертаються додому героями, приносячи в батьківські серця незагоєнну рану.

Минув місяць від часу, як Василь Здеб полинув до неба. Однак цей проміжок для його родини здається вічністю.

Тепер о. Віктор приходить на могилу сина з молитвою і тихою-неквапливою бесідою, роздумами про пережите.

Отець розповідає, що сповна збагнув суть страшного слова — війна. «З історії знаємо про жахіття війни, непоправні втрати, про руйнування та море сліз і горя. Для когось це просто статистика і факти. Однак, якщо війна торкнулася тебе особисто, якщо це відбувається з твоєю країною, то це не просто переживання, занепокоєння, а біль і страждання, які прийшли і в нашу родину.

З початком війни для кожного з нас настав час випробування, і до кінця мало хто усвідомлював, якою трагедією, плачевними наслідками вона стане для нас. Пригадаймо переповнені військкомати нашими мужніми хлопцями і дівчатами в перші тижні вторгнення. Саме тоді зі своїми друзями зголосився і мій син Василь, аби стати на захист не тільки своєї сім’ї і родини, а й усього народу».

Отець Віктор згадує: «Спочатку йому відмовили, оскільки на тоді він ще навчався на військовій кафедрі, і тільки після навчання, отримавши звання молодшого офіцера, зміг піти на службу в ЗСУ. Пройшов два місяці підготовки на полігоні, був направлений у 54-ту окрему механізовану бригаду імені гетьмана Івана Мазепи, яка вже тоді дислокувалася в одному з найважчих напрямків фронту — на околицях Бахмута».


«Бог в окопах»

Молоді патріоти грудьми стали на захист Батьківщини і це не просто пафосні слова. Вчорашні безтурботні, непередбачувані в діях і вчинках юнаки, вмить змужніли, стали не за роками розсудливими, відповідальними. Очевидно, багато з нас ще й досі вповні не свідомі їхньої жертви.

Отець Віктор розповідає, що саме на рубежах, як ми її нині називаємо фортеці Бахмут, син пережив перші зіткнення з ворогом — обстріли, контузії, поранення і смерті побратимів.

«Під час першої моєї капеланської поїздки на фронт, побратими мого Василя, констатували, що його позивний „Брат“ відображає його сутність. Отримавши під час бою контузію, яка супроводжувалася кровотечею з вух і носа, за наполяганням медика про евакуацію з поля бою, той відмовився, кажучи „я командир і не залишу своїх побратимів“».

А ще він постійно твердив: «Без Бога на фронті нема що робити».

За рік на фронтових рубежах він цілковито змінився. Однак не змінилося його молитовне стояння та уповання на Господа. Василь під час прильотів по бліндажу і чергувань на позиціях завжди молився вервичку. Одного разу під час обстрілу син витягував пораненого побратима, просив його молитися, оскільки важко було його дістати з поля бою. На прохання почув: «Я не вмію молитися», тоді Василь почав вголос промовляти «Богородице Діво». Як тільки поранений почав повторювати слова молитви, відразу відчув у собі силу і сам відіпхнувся ногою, завдяки чому Василь зміг його витягнути і врятувати йому життя.

Пригадую, як попросив його, щоби він зробив фотографію разом вз побратимами на БТРі, а син мені відповів, що в цей час вже молиться.

Я сам добре знаю, яка ситуація на фронті відносно харчування, а Василь, будучи на війні, дотримувався засад святого посту.

Він постійно просив нас: «Як буде вільна хвилинка — моліться. Для вас це хвилина, а для нас тут, на фронті, це врятоване життя».

Під час нашої останньої розмови син сказав: «Тату, я маю подякувати Богові вже не за одне життя». Це сталося на позиції, коли по них вдарила ракета, він залишився чудом живий, присипаний під панелями. Побратими його розкопали і витягли, а під землею залишився його телефон, у якому були мощі. Згодом Василь два дні розгрібав завали, щоби знайти святі мощі отця Піо і йому це вдалося зробити.


Ангел небесного війська

«Слова Святого письма „Господь дає терпіння, але й дає силу витерпіти, а якщо не можеш терпіти, то проси у Бога сили“ закарбувалися в серцях багатьох його друзів і тепер дають нам силу жити далі», — стверджує о. Віктор.

Витираючи сльози, твердим голосом священник розповідає: «Василь отримав тяжке поранення від прильоту ракети і потрапив до військового госпіталю у Києві. Майже місяць провідні хірурги столиці боролися за життя сина, за що їм велика подяка».

Увесь цей час тисячі людей молилися, постили і жертвували Святе Причастя за його оздоровлення. Та 1 листопада Господь покликав мужнього воїна до себе.

Отець Віктор, згадуючи пережите, каже: «Може здатися, що все це намарно, але ні. Ми випросили для мого сина не просто оздоровлення, а чогось більшого, того, до чого ми всі народженні і покликані, це — вічність у Царстві Небесному і спасіння душі. Впевнений у тому, бо перед пораненням він висповідався і запричащався. У лікарні я уділив йому Святу Тайну Єлеєпомазання і дав розгрішення. Вірю, що він є тим ангелом-охоронцем у небесному війську не тільки для моєї сім’ї, родини та друзів, а також для всіх наших захисників, оскільки для нього це був пріоритет. На фронті Василь штурмував позиції ворога, а тепер він штурмуватиме небо для захисту своїх побратимів і всієї України».

Батько героя та Христовий священник висловлює вдячність за співпереживання. Молитовну підтримку і співчуття: «Я дякую митрополиту Василієві Семенюку за благословення бути військовим капеланом, бо, крім можливості самому їздити на фронт і допомагати нашим воїнам, я мав можливість бачити свого сина.

Я дякую також владикам Теодорові й Володимирові, які в перші дні поранення сина запевнили мене у молитовній підтримці. Моя вдячність за постійну молитву братам-семінаристам, співбратам-священникам і всім людям, яких навіть не знаю, але котрі молилися і підтримували в цей важкий час.

Окрема подяка Блаженнішому Святославові за його слова у зверненні на 90-й тиждень війни. Почувши з його вуст слова молитовної підтримки в день поховання мого сина, я запевнився, що Господь ніколи нас не полишає, дає випробування і дає усім нам сили».

Отець Віктор поділився, що «під час того, як Василь був у лікарні, відбулося одне зі свідчень врятованих життів у нашій родині. Наші родичі, які живуть в Ізраїлі, планували їхати на відпочинок, але дізнавшись, що Василь отримав поранення, відмовилися від своїх планів. Згодом місце, де вони мали відпочивати, було атаковане, внаслідок чого загинуло багато людей».

Зранений, але не зламаний духом священник нині звертається до всіх нас: «Пам’ятаймо, що тільки молитва, піст і уповання на Боже милосердя дасть сили всім нашим воїнам і нам перемогти цього диявола в людській подобі, який хоче всіх нас знищити».

Підготувала Надія Шподарунок,
Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ

Локації

Дивіться також