«Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться! І це — найбільше чудо 2022 року і добра новина, з якою входимо в новий рік», — Блаженніший Святослав

30 грудня 2022, 23:00 1887

Завершується 2022 рік, — рік повномасштабної війни України за незалежність і майбутнє — війни з російськими окупантами, яка почалася у 2014-му. Цей рік наповнений великим горем, але й великим героїзмом та жертовністю Українського народу задля перемоги України. 2022-й — це рік протистояння добра і зла, світла і темряви, у який українці здобули впевненість — ми переможемо, бо з нами Бог.

«Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться! І це — найбільше чудо 2022 року і добра новина, з якою входимо в новий рік», — Блаженніший Святослав

УГКЦ прожила цей великий і важкий рік разом з українським народом в усіх його болях і боях, у всіх потребах, і матеріальних, і духовних, у молитві за свій народ і перемогу України. Про підсумки року, вдячність за нього Богові й українському народові у програмі «Відкрита Церква» з о. Ігорем Яцівим говорить Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

Як 2022 рік змінив Україну

2022 рік, який почався 24 лютого і ніби на довгий час застиг на цій даті, повністю змінив життя, спосіб думання і сприйняття світу більшості українців. Важливе раніше виявилося важким і непотрібним. Найважливішим стало життя — близьких і рідних, далеких, які стали рідними. Найважливішим стало своє — вся Україна і все українське. Відбулася й відбувається велика переоцінка цінностей — великою ціною та великими жертвами. Про те, чого ми навчилися у часі цієї війни мовить Блаженніший Святослав:

Тяжкий був цей рік… Рік великих трагедій, великого болю. Рік, на закінчення якого ми недорахуємося дуже багатьох наших рідних, близьких. Але це був і рік великих звершень і великих діл, які Господь Бог учинив для нашого народу. І це — рік великих героїв військового протистояння. Слово «герої», ми зазвичай сьогодні використовуємо щодо наших захисників — військовослужбовців, дівчат і хлопців, які щоденно жертвують собою задля нашого майбутнього.

Цей рік здемаскував дуже багато прихованих речей. Роздумуючи над феноменом, як під час цієї війни виявилися найглибші думки і наміри мільйонів сердець, пригадую слова пророцтва праведного Симеона Богоприїмця, які він у день Стрітення сказав до Богородиці: «Меч прошиє твою душу, щоб виявилися думки багатьох сердець». Так воно і сталося.

Багато з тих, на кого б ми ніколи не звернули уваги в мирному часі, показали себе героями, а ті, які робили із себе героїв, виявилися зрадниками, втекли, продались і є сьогодні сторінкою ганьби для нашого політичного класу. Ті, кому народ довіряв, виявилися негідними цієї довіри.

Але це був і рік великого духовного подвигу. Ми би не змогли встояти перед цією навалою, яка перевищувала наші ресурси, якби не вірили в перемогу, якби не вірили в Бога. Багато хто у світі запитує себе: у чому секрет стійкості українців? А ми відповідаємо: секрет у тому, що ми віримо в Бога, який є любов’ю, життям і воскресінням. І та віра трансформується у наші вчинки: молитву, працю, готовність жертвувати собою в ім’я Батьківщини, свого народу.

Пригадую, як хтось із київських оборонців у перші місяці війни сказав: «Війна обнулила всі стосунки». Я довго думав над цією фразою. І справді: у таких трагічних, драматичних обставинах всі наші стосунки — ставлення до себе самого, рідних, близьких, до тих речей, які ми колись уживали, до сусідів, держави, народу — все цілком змінилося. Тобто ми навчилися чогось нового, почали наново будувати стосунки.

Можливо, ми більше почали розуміти, наскільки цінне людське життя. Наприклад, ми ніколи не думали, як укладати тривожну валізу, але почали розуміти, що для неї головне, а що — другорядне, що треба зі собою взяти, а що можна залишити. Так само й коли йдеться про наші цінності: які цінності ми ставимо на перше місце, а які треба, можливо, відкласти. Тобто ми почали цінувати найцінніше, ті справжні цінності.

Ми побачили, що людське життя найцінніше, тому що все інше відновимо — зруйновані міста і села, домівки, знищену інфраструктуру життєзабезпечення. Ми все відбудуємо — наша Україна буде кращою, ніж до війни. Але чого вже не повернемо, так це тих найкращих синів і дочок України, яких забрала ця війна, які віддали життя, яких ми поховали впродовж цього року. Їх ми зустрінемо вже у воскресінні, у день Другого Приходу нашого Спасителя.

Ось так спонтанно в мене народилася така фраза: Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться! І це — найбільше чудо 2022 року. Це — найбільша радість, з якою ми можемо ввійти в новий рік. Це — та добра новина з України, яку хочемо розказати всьому світові.


Про 24 лютого

Якими були перші думки, відчуття і дії, коли стало очевидним — почалося, війна тут, безпосередньо й поруч. Адже попри попередження про велику ймовірність російського вторгнення та розмови про це у світі з кінця 2021 року, українське суспільство все-таки виявилося неготовим до цього, воно не очікувало і до кінця не вірило, що це станеться?

До війни може бути повністю готовим тільки той, хто має трохи викривлений розум або сам її планує. Тому ми до останнього сподівалися, що тверезий розум переможе ниций тваринний інстинкт агресії і нападу. Але, на жаль, цього не відбулося.

Пригадую по хвилинах перші години того драматичного дня, 24 лютого. У перші хвилини, коли ми вже жили під обстрілами, вибухами, коли довкола Києва вже кружляли ворожі гелікоптери, я готував звернення на початок війни. Дуже живо пригадую кілька основних ідей, які тоді в мені нуртували. Я думав, що сказати людям, бо всі тоді були розгубленими, не знали, що робити, куди спрямувати свої зусилля. Я розумів, що дуже важливо вберегти наших людей від паніки. Нам треба було швидко і скоординовано діяти, щоби боронити країну.

У тому зверненні пригадую кілька ключових тез. Перше: на основі досвіду двох світових воєн ХХ століття я ствердив, що той, хто починав війни, той їх і програвав. Я був цілком певний у перший день війни, що росія, як агресор, який починає війну, її ж і програє.

Друга теза, з якою я звернувся до народу: ми маємо святий обов’язок і невід’ємне право боронитися, маємо право і обов’язок стати на захист Батьківщини. І цього права ніхто в нас забрати не може. Ми знаємо, як багато мудрагеликів розмірковували, наскільки Україні варто оборонятися, бо, можливо, це занадто драматична ціна, яку треба платити, може, краще здатися. У першу ж хвилину я зрозумів, що ця оборонна війна є нашою святою справою і ми мусимо боронитися. Бо прихід на нашу Батьківщину північного сусіда під маскою нападника й агресора означає смерть. Так воно потім і виявилося: всюди, де ступила нога російського загарбника, ми сьогодні з жахом відкриваємо катівні, масові поховання, руйнування, кров, вбивства. Тому ми мусили обороняти свою Батьківщину, мусили стати на захист рідної землі.

А третя теза, яку я тоді відчув у серці, — перемога України буде перемогою Божої сили над людською ницістю, перемогою правди над брехнею. Так, воюємо ми, мусимо своє зусилля докласти, але Господь Бог нам подарує перемогу. Цікаво, що ці три тези впродовж року виявилися правдивими.

Очевидно, нам до перемоги ще треба йти, ми ще мусимо докласти чимало зусиль і ще багатьох жертв, мабуть, коштуватиме ця перемога, але Господь Бог нам її подарує. Бо ми чужого не хочемо — ми захищаємо своє. І на перше місце ставимо святість людського життя, право жити, право бути. Як писав Шекспір: «Бути чи не бути — ось питання…». І це було питання, яке чітко і ясно постало перед нами в перший же день війни. І ми хотіли собі сказати: нам — бути! І ми — є.

Про перше зі щоденних відеозвернень Блаженнішого до українців

Перше відеозвернення до вірних УГКЦ і всього українського народу Блаженніший Святослав записав 25 лютого, за добу після початку війни. Відтоді такі звернення стали щоденними — фактично, щоденником Глави Церкви в часі війни, щоденним інформаційним дайджестом про її перебіг, щоденним душпастирським словом і благословенням. Чим було для Блаженнішого те найперше звернення і як воно виникло?

Знаєте, мені так дивно бачити свою усмішку на тому відеозаписі, бо це був тяжкий час. Мені тоді хотілося звернутися до народу з кількох причин. По-перше, мене зі всього світу тероризували дзвінками і запитаннями: чи ви живі? І я сказав найближчим співпрацівникам: запишімо відеозвернення, щоб не задавали зайвих запитань. Треба показатися, що ми живі і, бодай, не потрібно скликати Синод для обрання нового глави Церкви (сміється). Показати, що ми, як Церква, живемо. І не просто живемо — діємо.

Друга важлива річ: упродовж перших місяців війни, перш ніж таке звернення записати, я дзвонив до наших владик у Харкові, Одесі, Запоріжжі, до священників, щоб розуміти, що діється, як рухається фронт, бо ми не мали розуміння, як швидко і куди рухається загарбник. І мені було дуже важливо сказати всім, що наші священики, єпископи, монахи і монахині залишилися зі своїм народом. Очевидно, ми мусили подбати про своїх найслабших, тому залишилися на місцях і тримаємо цей свій блокпост: Церква є зі своїм народом там, де народ боронить свою Батьківщину.

Третя думка, яку я хотів передати впродовж кількох перших днів: ми повинні самі відповідати на виклики. Не чекайте від Глави Церкви вказівок, що вам конкретно робити у вашій парафії чи єпархії — ви самі мусите знайти відповідьна це запитання. Відповідальність за долю, не тільки особисту, а й свого народу, своєї Батьківщини — це слово першого відеозвернення.

До речі, я до кінця не розумів, що буде далі, тому ми ніколи не записували відеозвернення на початок доби. Перше звернення зробили 25 лютого — минула доба повномасштабної військової агресії. Тоді ми могли оглянутися на прожитий день. Важко було розуміти, що буде завтра: ми не знали, чи за годину або за дві будемо ще живі. Такий огляд дня, що минає, став лейтмотивом усіх наступних звернень.

Так само я не розумів, наскільки важливо було людям нашої Церкви в Україні і всьому світі чути голос із Києва. Хоча ми не могли точно казати, де перебуваємо - відповідні силові структури нас попередили, що ми є мішенню, за якою полюють, і якщо відкриємо своє місце, то можемо наразити на небезпеку тих, хто поруч, людей, які перебувають разом із нами у бомбосховищі чи іншій локації. Тому навіть тло для відеозвернень було дуже нейтральним — такі штори можна побачити в різних місцях. У такий спосіб можна було вийти в ефір і не видати місця перебування.

Я не усвідомлював того, що вістки з Києва, що палав, були важливими не тільки для української аудиторії. Очевидно, я мав перед очима передусім своїх вірних, відчував відповідальність за них, щоби вони розуміли, як наша Церква реагує на ці драматичні новітні виклики. А потім виявилося, що ці щоденні відеозвернення перекладають шістьма мовами, тобто аудиторія є набагато ширшою, ніж та, яку я собі на початку уявляв. Хтось мені тоді розповів, що хорватське національне телебачення транслювало ці відеозвернення із титрами. І я собі думаю: Господи, яка ж то велика відповідальність! … Тому, орієнтуючись на ширшу аудиторію, я намагався підбити підсумок подій минулої доби, потім спрямувати якесь духовне слово до тих, хто нас слухає, а завершити молитвою і благословенням, бо воно передає Божу силу тим, хто її потребує.

Блаженніший Святослав над братською могилою у Бучі, 7 квітня 2022 рокуБлаженніший Святослав над братською могилою у Бучі, 7 квітня 2022 року

Візити Глави Церкви до вірних по всій Україні

Блаженніший Святослав відвідав фактично всі єпархії, які так чи так заторкнула війна й окупація — парафії УГКЦ у Центрі, Сході та Півдні України. Це, з одного боку, велика потреба Церкви в особі її Глави в безпосередньому служінні, потреба бути поруч зі своїми людьми; з іншого — потреба самих вірян зустрітися з Главою своєї Церкви.

Може, у мене спрацьовувала логіка колишнього медика: я хотів бути там, де найбільше болить, де найбільше люди страждають. Богові дякувати, мені вдалося відвідати всі наші зранені парафії та екзархати у Центрі, Сході й Півдні Україні. Важко було наперед щось планувати, бо ми не знали, як житимемо наступний тиждень чи місяць. Але я завжди чекав моменту, щоб можна було поїхати.

Пригадую, як ми чекали, щоб поїхати до Ірпеня, до Бучі. Це були перші дні після звільнення, ця територія ще була замінованою. Ми бачили мертві тіла на вулицях тих міст, понівечені будинки… Це було внутрішнє наставлення — бути там, де найбільше болить.

Я розумів, що ми не можемо просто приїхати і подивитися, як туристи, — ми мусили щось робити. І тому кожна така поїздка супроводжувалася якоюсь допомогою. Ми їздили, щоби вже і зараз щось зі собою привезти тим священникам і людям, до яких можемо добратися. І друге — я намагався дуже багато слухати, — слухати людей, які пережили ці трагедії, наших священників, які розповідали про пережите і те, що потрібно. Тобто ті візити були своєрідною розвідкою, щоб правильно організовувати наступні наші акти допомоги.

Саме тому в кожному місті, де це було можливо, я зустрічався з місцевою владою — з очільниками військово-цивільних адміністрацій, з мерами міст — і завжди запитував: чим можемо послужити, які ваші нагальні потреби? Цікаво було чути, як у перші місяці після звільнення очільник Чернігівщини говорив про свою мрію — створити стратегічні запаси води. Чернігів мав доступ до води, але коли була відсутня електроенергія, то немав як її зі свердловин добувати. І ми при нашій парафії організували пункт роздачі води, зробили, щоб там можна було збудувати окрему свердловину, і так мрія здійснилася. Очільник Сумщини говорив про необхідність медикаментів, і ми почали шукатиспособів, як їх доправити.

Пригадую, як мер Харкова на моє запитання: що вам конче потрібне? Відповів: «Нам треба зброї». Я кажу йому: «Знаєте, прошу пана, але Церква зброєю не займається». А він: «Так, але ви маєте зв’язки». Очевидно, що це не церковна справа говорити про безпекові питання, але ми бачили, що питання захисту Харкова, який щодня обстрілювала артилерія, стояло на чільному місці, що це була екзистенційна потреба. Очевидно, ми почувалися некомпетентними в реалізації таких мрії місцевої влади, тому почали з порятунку людського життя.

Коли я їздив на Одещину чи Миколаївщину, мені теж дуже важливо було чути про нагальні потреби тих міст. Недавно ми були в Запоріжжі, Дніпрі, Кривому Розі, відвідували звільнену Херсонщину. Кожна така поїздка — це нагода спілкування, слухання, а також планування й організації нашої допомоги, яка потрібна вже і тепер.

Є таке латинське прислів’я: «Quid cito dat bis dat» («Той, хто швидко дає, дає двічі»). Тому «Мудра справа» — це така «швидка невідкладна допомога» Глави Церкви. Потім за нею приходять інші структури, які перебирають це служіння, але така «швидка допомога», майже з мигалкою, щоб довести якнайшвидше і негайно допомогти вже і тепер, лягла на плечі нашої Патріаршої фундації. І так, Богу дякувати, ми могли бути близько до наших людей у тих зранених містах і селах, бути близько до духовенства, владик. Тоді люди справді відчували себе непокинутими. Я багато разів досвідчив: чюди побачили, що раз до нас приїхав Глава Церкви — все буде добре. Що ми — разом, а разом ми сильні.

Освячення храму Святого Миколая у Кривому Розі, 18 грудня 2022 рокуОсвячення храму Святого Миколая у Кривому Розі, 18 грудня 2022 року

Освячення нового храму як символ майбутнього

Остання у часі поїздка Глави Церкви відбулася у середині грудня до Донецького екзархату, Запоріжжя, у Дніпро та Кривий Ріг. Потім Блаженніший Святослав і «Мудра справа» рушили на Херсонщину. У Кривому Розі у переддень Святого Миколая було освячено новий храм, — храм Святого Миколая Чудотворця. Це — своєрідний символ надії на те, що будуть у ньому люди, буде життя і мир.

Очевидно, така діяльність 2022-м не обмежиться. Справді, дуже символічно, що той візит до Донецького екзархату ми закінчили у Кривому Розі. До речі, у неділю ми освячували храм, а в п’ятницю, під час масованого ракетного удару по Україні, він дуже постраждав: загинуло багато людей, серед яких і півторарічний хлопчик. Тому це була неділя болю і трауру в місті. Але пригадую слова старшого чоловіка під час зустрічей у парафії: «По нас вдарили ракетами, вбили наших людей тут, у Кривому Розі, і думали, що ми злякаємося. Вони думали нас на коліна поставити, а ми сьогодні, у неділю, храм освячуємо! Нехай знають, що нас неподолати, бо храм освячують не для цього дня, а для майбутнього». Той чоловік побачив у тому освяченні світло на майбутнє, що Кривий Ріг має його і що мешканці, які сьогодні оплакують смерть невинно вбитих, живуть і працюють для майбутнього.

Храм Святого Миколая — особливий знак Божого милосердя і Божої любові. Ми освячували його в надвечір’я свята Святого Миколая. Знаємо, як наш народ, особливо діти, люблять цього святого. Це — свято великої Божої любові та християнської солідарності. І цей храм є осердям соціального служіння. Бо саме з парафіяльного Карітасу, з тої парафії Святого Миколая у Кривому Розі, люди їздять на Херсонщину. І ми теж звідти поїхали в ті звільнені села. Я бачив блокпости, де стояв фронт, де були позиції наших українських військових і де вже стояли росіяни. Ми бачили ті містечка-фантазми, привиди, цілком обезлюднені. І серед усього цього ландшафту тотального знищення живуть люди, які вносять якусь надію на майбутнє. Але ми мусимо їм допомогти.

Тому справді, освячення храму — це завдаток на майбутнє, знак того, що християнська любов та милосердя діятимуть і надалі, будуватимуть міста, спільноти й нашу вільну незалежну Україну.


Про Синод Єпископів УГКЦ як внутрішньоцерковну мобілізацію

Синод Єпископів УГКЦ, який відбувся у липні в Перемишлі, — важлива для Церкви подія. У попередні роки таке зібрання єпископів зі всього світу було неможливо провести через пандемію. Цьогоріч на перешкоді стало повномасштабне вторгнення росії в Україну. Проте Синод відбувся і мав велике значення для Церкви, про яке говорить її Глава Блаженніший Святослав:

Для мене особисто це був історичний Синод. Не тільки тому, що всі ми змогли фізично з’їхатися — всі єпископи нашої Церкви зі всього світу після двох років пандемії, а й тому, що він став символічним актом внутрішньоцерковної мобілізації, щоби відповісти на виклики, пов’язані з російською агресією, нападом росії на Україну.

Очевидно, Синод є найвищим органом управління помісної Церкви — це законодавчий орган, це орган, де обирають нових єпископів, де творять нові закони, де єпископи планують наступні кроки в душпастирському житті. Тому він був дуже багатоплановим. Можливо, лише з перспективи часу ми зможемо побачити всю історичність цієї події, але назву кілька знакових моментів.

Перший: Синод прийняв окремий текст Синодального послання. Як на мене, це — маркування історичного моменту: у цьому посланні зазначені чіткі позиції єпископату нашої Церкви щодо війни в Україні, а відтак тих кроків, які наша Церква хоче робити. Ми хочемо бути носіями перемоги, хочемо перемагати зло добром. Думаю, це послання програмне. Дуже заохочую його ще раз перечитати. Минає час, я його переглядаю і бачу, як Дух Святий діяв серед наших владик, які думки нуртували серед єпископату і як ми бачили ті драматичні події, що їх переживаємо.

Цей Синод прийняв також окрему душпастирську програму — стратегічний план нашої Церкви на період до 2030 року. Тобто наша Церква прийняла план скоординованих глобальних дій. Ми не просто зійшлися поговорити — ми вирішили, як разом діятимемо. І ті наші думки тепер планомірно перетворюємо на координовану діяльність на користь нашого народу, нашої Церкви, держави. Ті всі головні ресурси, які сьогодні наша Патріарша фундація «Мудра справа» отримує, щоб допомогти тим, хто опинився в біді внаслідок війни, — це реалізація цієї програми.

Ми напрацювали кілька пріоритетів на наступні кілька років. Це — лікування ран війни. Це — наша особлива увага до християнської родини, бо бачимо, як війна її руйнує, які є виклики перед жінками з дітьми, коли їхній тато воює на фронті, а вони мусять якось вижити в тих воєнних реаліях. Наша Церква накреслила план скоординованих дій, щоби прийняти, послужити і допомогти біженцям — людям, які виїхали з України, опинилися у країнах, зокрема Західної Європи. Наші церковні громади там сьогодні є тим українським християнським середовищем, яке приймає їх, зігріває, допомагає віднайти себе в нових реаліях. Тому цей Синод із погляду координації зусиль душпастирства був надзвичайно важливим і потрібним.

Також ми прийняли програму про те, як говорити до світу від імені України, що страждає. Скоординували діяльність щодо тих урядів, країн і народів світу, де сьогодні проживають наші громади. Наприклад, у Великій Британії сталися небувалі речі: принц Чарльз відвідав нашу катедру в Лондоні, а потім, уже будучи королем, знову прийшов до нашої громади і заявив, що королівська родина та Велика Британія, як держава, хочуть не тільки підтримати Україну, а й допомогти українцям, які опинилися в Об’єднаному Королівстві. Такого не було ніколи. За всю історію існування української громади УГКЦ у Великій Британії такого типу візитів і контактів із державною владою не було. Справді, світ ще ніколи не був настільки українським, як сьогодні, але ми, як Церква, теж мусимо адекватно й активно діяти відносно міжнародних структур і партнерів, щоб гідно представляти свій народ, бути голосом України у світі.

Все це можна було скоординувати, впорядкувати лише на спільній зустрічі, де ми вирішили, як діяти. Так наша Церква починає дуже ефективно відповідати на душпастирські виклики, пов’язані з лихоліттям війни.

Зустріч Блаженнішого Святослава з Блаженнішим Епіфанієм, Предстоятелем Православної Церкви України, 24 грудня 2022 рокуЗустріч Блаженнішого Святослава з Блаженнішим Епіфанієм, Предстоятелем Православної Церкви України, 24 грудня 2022 року

Про екуменізм у дії і єдність українських Церков

На початку розмови ми говорили про те, що війна ніби обнулила стосунки. Думаю, у такому ракурсі цілком нової сторінки в міжконфесійних стосунках в Україні ми справді переходимо на інший етап.

Якщо говорити про діяльність Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій під час війни, то такої активності ще не було. Десятки листів, звернень, навіть засудів, безпрецедентно активна міжнародна діяльність ВРЦіРО — все це показує, як різні Церкви, конфесії і релігії можуть разом ефективно працювати в ім’я спільного блага України. І тут ми кажемо, що коли і православні, і католики, і протестанти, і юдеї, і мусульмани говорять одним голосом до України та світу, то це має надзвичайно велику силу. І справді, сьогодні ВРЦіРО усвідомлює свою відповідальність перед історією, Богом й українським народом за все те, що можна зробити, аби рятувати людей і підтримувати Українську державу.

Церкви нині співдіють не лише у форматі ВРЦіРО — відбуваються двосторонні зустрічі та контакти на різних рівнях. Наприклад, якщо говорити про порятунок і священників, і вірних тут, на Київщині, то ми ніколи би не змогли цього зробити без співпраці із братами-протестантами. Це були міжконфесійні зусилля, щоб організувати «зелений коридор» і врятувати людей. В якомусь містечку є більше православних, тоді вони більш активні й допомагають рятувати католиків, протестантів, юдеїв, мусульман, в іншому — інша конфесія більше присутня, тому вона перебирає ініціативу. І ось на такому рівні те, що ми колись називали екуменізмом, гарною ідеєю, показалося рятівною силою. Ми бачимо, коли міста й села звільняє наше військо, коли приходить свобода від окупанта, як наші священники, пастори, релігійні діячі між собою дружать.

Хочу наголосити, що ми хочемо співпрацювати з усіма, зустрічатися зі усіма. Розуміємо, що це — не лише питання абстрактної ідеї, це — запит суспільства. Це стосується і наших братів православних. Очевидно, ми хотіли співпрацювати з усіма православними братами. Зазначу: багато років ми намагалися налагодити стосунки з УПЦ Московського патріархату, але звідти завжди мали глухе «ні» — був якийсь мур, і до того спілкування ми так і не дійшли. Так, були особисті зустрічі з митрополитом онуфрієм із нагоди різних державних свят, але до двосторонніх стосунків чи конкретної зустрічі предстоятелів двох Церков ми ніколи не доходили.

А от коли йдеться про стосунки з Православною Церквою України, то тут маємо цілком іншу відповідь: на наше братерське ставлення відчуваємо братерську відкритість. Зокрема, весною, коли Київ був в облозі, ми мали дуже гарну зустріч із його Блаженством митрополитом Епіфанієм, і вже тоді намагалися скоординувати нашу діяльність на благо народу, зокрема Києва. Пригадую, як тоді в нас, на лівому березі, сотні людей жило у крипті Патріаршого собору, у Михайлівському Золотоверхому розміщалися «Госпітальєри» — наші резиденції були подібні на мурашники, де багато різних людей координували свою діяльність, щоб рятувати Київ від окупанта, який був тут, на околицях. Та зустріч тоді, як на мене, була дуже плідною та історичною.

Тепер ми знову мали дуже гарну зустріч, бо хотіли підсумувати цей рік — побачити, як його прожили, що нам вдалося, що не вдалося. Проаналізували міжконфесійні стосунки в Україні, динаміку розвитку церковних стосунків в Україні. Проговорили основні напрями діяльності ВРЦіРО. Це був гарний момент спілкування глав українських Церков — підсумки прожитого року і накреслення планів співпраці на майбутнє у прийдешньому.

Також, як уже повідомляли, намагаємося поділитися досвідом календарної реформи. Ми бачимо, що ПЦУ здобуває свій перший досвіду в цьому питанні. Наші православні брати українці чи то в Аргентині, чи у Бразилії, чи у США, чи в Канаді не мали календарної реформи, тобто юліанський календар був частиною ідентичності українського православ’я як в Україні, так і у світі. Тому нам було важливо почути, що є відкритість до руху календарної реформи.

Якщо говорити про готовність до цієї реформи, то, думаю, Греко-Католицька Церква більш дозріла до цього. Але ми не хочемо цього робити одноосібно, а прагнемо тут діяти разом із православними братами. Про це ми говорили вже неодноразово. І тому обмін досвідом був дуже важливим. Бачимо, що наші брати з ПЦУ роблять перші кроки, а наша Церква вже має великий досвід, як проводити календарну реформу. Я мав нагоду повідомити митрополитові Епіфанію певні підсумки дискусії владик УГКЦ на Синоді, певні позиції і пропозиції. Одна з них — створення спільної літургійної робочої групи, яка  могла би стати майданчиком для ділення досвідом і напрацювання певних пропозицій, котрі потім зможемо розглянути. Адже проводити календарну реформу може лише Синод владик, і це мусить бути спільна справа, а не лише тієї чи тієї громади. І ми про це домовилися: дасть Бог, така спільна робоча група почне працювати і, можливо, ми спільно рухатимемося у цьому напрямі.

Ми бачимо, що календарна реформа в Україні назріла — суспільство цього вимагає. Ми також розуміємо, що календар — це не догма віри, це — умовність. Про неї ми маємо домовитися і тоді календарні зміни буде можливо впроваджувати. Ми чітко сказали, що не можна знінювати дату лише одного свята в контексті дискусій щодо дати Різдва. Ця дискусія наповнювалася певним політичним змістом, якимись іншими міркуваннями. Насправді, йдеться про перехід на новий стиль нашого календарного буття. І, дасть Бог, ми до того разом дозріємо та разом рухатимемося до певних практичних кроків реалізації календарної реформи в Україні.


Подяка Блаженнішого Святослава за 2022 рік

Думаю, найперше ми повинні бути вдячні Богові за те, що цей рік прожили. Бо лише Господь Бог є господарем часу: Він нам його дає, Він дає нам певні нагоди в житті. І нам завжди потрібно ці нагоди добре використовувати.

У день Пасхи Господньої ми пригадуємо слова псалма: «Цей день сотворив Господь, тож радіймо і веселімся в ньому». Але слово «день» має різні значення. Я думаю, цей день початку нового року сотворив Господь і його хотіли в нас вкрасти. Нам багато разів хотіли сказати, що в новому році України не буде. А ми кажемо: цей день нового року — для України, українського народу, Української держави — сотворив Господь. Тож ми дякуємо Господу Богові і радітимемо цим новим часом, який нам дарує Господь Бог.

Я думаю, ми маємо бути вдячні Збройним силам України за те, що живі, що можемо рухатися вперед, за те, що наша держава стоїть і бореться. Ми бачимо, що сьогодні немає жодної родини в Україні, де б хтось не воював. Тому нині українське військо справді всенародне. Це — сини і доньки нашого народу, які всіх нас боронять і здобувають майбутнє. Тому, з одного боку, ми маємо дякувати їм за те, що живі, а з іншого — мусимо жити для того, щоб їх підтримувати.

Справді, можна стверджувати, що нині під час війни вся Україна є або на фронті, або для фронту. Ми не маємо права звикнути до війни або жити так, ніби їїне існує. Бо часом буває, коли звільняють певну територію і фронт відсуваєть, виникає спокуса забути, що йде війна, і будувати своє життя, ніби її й не було. Це дуже небезпечно. Ми не можемо миритися з війною, але мусимо все зробити, аби ця війна закінчилася перемогою України.

Ми маємо подякувати нашим волонтерам — небайдужим українцям, які сприйняли цей виклик особистої відповідальності за долю свого народу і своєї держави.

Ми мусимо бути вдячними всім, хто сьогодні допомагає Україні на різних рівнях: партнерам, віруючим людям зі всього світу, які виймають зі своїх уст кусок хліба, аби поділитися ним з Україною. Маємо їм подякувати за те, що наші руки не порожні, коли несемо допомогу тим, хто в біді.

Ми повинні подякувати нашій молоді, яка стала на захист Батьківщини. Сьогодні захист нашої країни перетворився на величезний молодіжний рух.

Маємо подякувати нашим медикам, які лікують і гоять рани війни, рятувальникам, які безперервно рятують людське життя, витягають із-під завалів тих, хто потрапив під обстріли, енергетикам, які невтомно ремонтують те, що ворог вкотре намагається знищити. Я з таким подивом і вдячністю хочу звернутися до тих, хто налагоджує енергозабезпечення, бачачи, як ворог всю їхню роботу ламає. Треба мати неймовірну відвагу та настирливість, щоби знову і знову робити щось, знаючи, що його зламають, тобто щоб не знеохочуватися рятувати, будувати те, що хтось щораз намагається вбити і знищити.

Хочу подякувати жінкам України. Сьогодні українська жінка — це героїня, яку інколи, можливо, ми недооцінюємо. Це — берегиня життя, яка прийняла на свої плечі тягар цієї війни, зокрема, в тилу: виховує дітей, шиє одяг для фронту, готує іжу для голодних, щоб нагодувати мільйони. Сьогодні обличчя заплаканої жінки — це ікона України. Ми так хочемо втерти сльози наших жінок, нашої Батьківщини.

Хочу подякувати водіям, які за кермом день і ніч довозять життєво необхідні вантажі туди, де люди їх найбільше чекають.

Дякую нашим громадським організаціям, активістам, органам державної влади. Бо нині бути владою в Україні не так легко і просто. Нелегко бути державною владою, яка служить Україні і своєму народові. Дякую нашим дипломатам, які захищають інтереси України на міжнародній арені. І всім, кого в тій хвилині годі пригадати й адресно подякувати, але хто щодня, щохвилини наближає день нашої перемоги, усіх вас нехай Господь Бог благословить від нашого народу! Усім вам щира подяка.

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Персони

Дивіться також