EN
Шляхом героїв. Батьки Артемія Димида пройшли дорогою загиблого сина

Шляхом героїв. Батьки Артемія Димида пройшли дорогою загиблого сина

4 квітня 2024, 11:49 357

Потрапити на місце загибелі сина батько намагався двічі. Одразу, ще по гарячих слідах на початку осені 2022 року. Трохи відійшов від шоку й вирішив: треба їхати, щоб на власні очі побачити й на власні вуха почути, як загинув його Артемко. Питань у таких ситуаціях завжди набагато більше, ніж відповідей. А нерозуміння ще сильніше ятрить душу. Нема нічого страшнішого, як батькам ховати дитину, яку люблять.

Батько Артемія — священник Михайло Димид, перший ректор відновленої після розвалу СРСР в Україні Богословської академії, нині Український католицький університет у Львові. Отець народився в Бельгії в містечку Шарлеруа, тому всі його п’ятеро дітей, окрім українського, мають ще й бельгійське громадянство. Артемій Димид, звісно, також. Коли почалася війна, хлопець подорожував світом. Якраз був у Бразилії, стрибав з парашутом зі статуї Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро. Міг би вже й не повертатися додому, як багато хто, щоб не наражати себе на небезпеку. Поїхати до бабусі в Бельгію та спокійно собі волонтерити для ЗСУ. Або й надалі мандрувати на мотоциклі, як любив. На рахунку Артемія понад 50 відвіданих країн. Утім, це був би не він.


Артемій Димид на псевдо «Курка» (пластове псевдо, яке на війні стало позивним) був смертельно поранений о десятій годині ранку 18 червня 2022 року біля села Біла Криниця на Миколаївщині. Разом з побратимом Павлом Наконечним «Істориком» вийшов з укриття запустити дрон і подивитися, що робиться за рікою на ворожому березі, але прилетіла міна. Вибух був дуже потужний. «Історик» помер на місці. Його понівечене тіло ледь позбирали докупи, руку так і не знайшли. А «Курка» помер уже дорогою в лікарню. На жаль, шансів вижити не було. Через три дні Артемія ховатиме без перебільшення весь Львів. Очевидці скажуть, що на той час це був один з найбільших похоронів у місті.

Коли ми з батьком Артемія вибиралися в дорогу зі Львова на Миколаївщину, від тої страшної події минуло всього два з половиною місяці. Фронт усе ще стояв неподалік місця загибелі хлопців, по річці Інгулець на межі Миколаївської та Херсонської областей, і потрапити туди було майже неможливо. Ніхто б не погодився ані пропустити, ані супроводжувати цивільних практично на сам нуль, де йдуть бойові дії. Тим паче якраз готувався контрнаступ української армії на Херсон, обставини загострювались, усе виглядало аж надто непевно й незрозуміло. Але отець Димид був неймовірно натхненний цією ідеєю. Він навіть десь роздобув металошукач, щоб спробувати знайти телефон сина, який присипало під час вибуху. Тому ми вирішили бодай спробувати. Під час війни не варто нічого відкладати на завтра, бо це завтра може ніколи не настати.


Тоді нам не вдалося потрапити в Білу Криницю, але пощастило зустрітися з Артемовими побратимами, з якими разом воював. Вони гостинно прийняли нас у себе на базі в Миколаєві, розповіли все, що знали, і пообіцяли, коли звільнять Херсон і буде безпечніше їхати в ці краї, показати місце загибелі «Курки» та «Історика».

Поїздку на Миколаївщину я сприйняв як особисту місію, — скаже тоді отець Михайло, — якнайдалі просунутися в бік фронту до місця, де загинув мій син Артемій, щоб зібрати свідчення й факти. Ми не змогли потрапити туди, оскільки там іще гаряча точка, але зустріли багатьох його колег, поговорили з ними, і це нам додає багато інформації та фактажу

Лише через шістнадцять місяців, на початку 2024 року, батько все ж приїхав на місце загибелі сина в Білу Криницю. Уже давно звільнили Херсон, фронт відсунувся за Дніпро, але численні спроби потрапити сюди раніше були невдалими, щось заважало. Цього разу священник приїхав не сам, а з дружиною Іванкою Крип’якевич-Димид — мамою Артемія, відомою львівською художницею та іконописицею, та Артемовою сестрою Магдалиною. Були й побратими «Курки», з якими він тут воював. Це саме вони організували для рідних свого загиблого друга цю незвичну подорож, бо розуміли, яка вона для них важлива.


Через війну транспортне сполучення в Україні зіпсуте. Тому зі Львова спочатку добиралися потягом в Одесу, а вже звідти хлопці привезли рідних Артемія машиною до Миколаєва й далі до Білої Криниці. «Я боялася цієї поїздки, — напише на своїй сторінці в соцмережах Артемова мама, — вона планувалася 5 разів, і я 5 разів відмовлялася, боячись, що не витримаю. Тепер я сповнена якимсь торжественним духом. Ангар, у якому посеред поля на солом’яній підстилці спав мій Син з побратимами, став для мене храмом. Вирва від попадання міни — це вівтар…»

«Ангар — це місце, куди ми приїхали вперше знайомитися з мінометниками, — розповідає Роман Лозинський, друг Артемія, чинний народний депутат України, — старшими хлопцями, які, подивившись на нас і почувши, яке в нас завдання, так посміхнулися і сказали: хлопці, бажаємо вам успіхів».


Завдання було знайти найкращий шлях переходу на протилежний берег Інгульця та підготувати місце для наступу українських штурмових сил. Щоб рухатися на Херсон і звільняти правобережжя Херсонщини, треба було розширити плацдарм на тому березі.

«По факту наш підрозділ сил спеціальних операцій був однім із перших, які виконували завдання в цьому секторі для переходу на той берег», — каже Лозинський.

Сказати, що робота в хлопців була особлива, — не сказати нічого. І мова не лише про постійні походи на ворожий бік для виконання специфічних завдань. На той момент лінія фронту тут була чи не найгарячішим місцем. Ті вояки, які згодом опинилися на бахмутському напрямку, стверджували, що тут артилерія працювала набагато жорсткіше, ніж там. Росіяни не жаліли боєприпасів. Сипали зі всіх можливих калібрів. Весь український наступ на той берег зупиняли дуже щільним вогнем.

Тоді ще не працювали дрони-камікадзе, не було в природі FPV, тоді була тільки артилерія, — розповідає Лозинський, — тут прилітало кожні кілька хвилин. То мінометна міна, то артилерійський снаряд, то в конкретні години танк виїжджав працювати, то вертоліт скидав некеровані ракети. Вони постійно стріляли. І коли тебе обстрілюють кожні кілька хвилин, ти на це вже не зважаєш

Десь так і прилетіла 120-мм міна, яка розірвала Павла і смертельно поранила Артемія. Хлопці, які були поруч в ангарі, почули страшний крик, і лише він привернув їхню увагу поміж монотонного гупання розривів.

Артемові батьки добре знають у деталях усю цю історію, не раз пережиту, передуману й переплакану. Але потрапити на саме місце, побачити його, торкнутися означає дещо інше.


«Я дуже боялася своєї реакції, — зізнається Іванка, — якогось розпачу чи чогось такого… Проте страхи не справдились. Я бачу прекрасних світлих людей, які тут воюють, бачу місцевих мешканців, які допомагають армії. Роман розказував про чоловіків, які привезли щебінь на „Камазах“ під час обстрілів і мостили переправу, щоб наші воїни могли переправитися через Інгулець. Дуже світлі почуття. Почуття якогось храму, миру, внутрішнього спокою. І такої вдячності та святості того місця. Це святе місце для нашої сім’ї. Біла Криниця тепер святе місце. І я нині дуже оптимістично налаштована. Хоча їхала сюди в дуже важкому депресивному стані. Боялась, що мене порве просто на шматки. Але я почуваюся дуже піднесено й урочисто».

Отець Михайло цього разу вже не брав із собою металошукач, щоб шукати синів телефон. Зате на край Миколаївщини зі Львова родина притягла величезний камінь вагою 70 кілограмів із вибитими на ньому іменами загиблих хлопців.

«Михайло в суботу це придумав, — каже Іванка, — а в неділю і в понеділок скульптор довбав цей камінь».

Установили його на краю вирви під стіною розбитого ангара. Тільки поставили, і в цей момент на свинцевому зимовому небі з’явилося яскраве південне сонце. Було дуже зворушливо це бачити. Отець відправляв панахиду за сином і його побратимом, степом неслося «Вічная пам’ять», а сонце пекло, ніби намагалося загоїти всі страшні рани, яких завдала війна. «Ми кайфували кожного ранку, — згадує Роман Лозинський, — сходить сонце і в тебе настрій. Можеш вмерти, а тут таке сонце»

Поблукавши по румовищах ангара, батьки поїхали подивитися село й дитячий табір у лісі поруч, де жили хлопці, коли тут працювали. І якщо село, хоч і зруйноване, усе ж якось подає ознаки життя, де-не-де видно людей, які ремонтують свої хати, десь клубочиться димок з коминів, то табір стоїть пусткою. Зруйновані будиночки, розбитий у тріски басейн, спалені дерева… Хлопці кажуть, що, коли тільки заїхали сюди, тут усе було нове й цілісіньке, але коли на іншому боці річки закріпився ворог — почалося…


«Тут дуже багато може бути всіляких нерозірваних речей під ногами, — застерігає Роман, — цю територію ворог мінував дистанційно. Тому просто ходімо крок у крок і тримаймося асфальту, будь ласка. Ми взяли турнікети. Але давайте, щоб нам не довелося їх накладати».

Табір, схований у лісі, був основною базою українських захисників. Ворог знав про нього, тож регулярно обстрілював. Роман згадує, як вони лише приїхали сюди й побачили, що біля великого відкритого басейну хлопці з іншого підрозділу риють окопи. Утім, незабаром у басейн прилетіло. «І перше, що ми робили, — це вивозили звідси двох поранених, — каже він. — А коли вибрали собі помешкання — табір обстріляв вертоліт. Чуємо якийсь такий звук, ніби вібрує мобілка, і через кілька секунд прилітають НУРСи. Ця вібрація — вертоліт, який ми майже не чули. Пролетіли ракети, ми попадали, і потім почалися обстріли з різних сторін. А „Курка“ — просто геніальний чоловік. У той момент він вирахував, у якій хаті буде лежати, з якого краю, на якому балконі. „Ага, вони стріляють звідти, під таким кутом, ці вікна виходять так, а цю хату прикривають так, от я буду тут, з того боку“».


«Дуже шкода дерев, — бідкається Артемова мама, розглядаючись довкола, — вони фактично майже всі згоріли. Тут такий прекрасний сосновий гай. Дерева без верхівок. І це також символ. Дерево без верху — символ молодої людини, яка рано загинула й не встигла розвинутися до повної своєї краси. Повної величини розквіту свого таланту».

Я сьогодні довідалась, що, виявляється, битва за Миколаїв була дуже важливою на початку повномасштабної війни, — каже жінка. — Якби москалі прорвалися через Миколаїв і Херсон на Одесу, то Україна б упала. З півдня загроза була величезна. І, власне, наш син загинув для того, щоби процвітав оцей край і щоб ціла Україна процвітала

Коли вже йдемо до машин, щоб їхати на Миколаїв, питаю отця Михайла про його враження: ви нарешті потрапили туди, куди прагнули стільки часу, що відчуваєте?


«Це місце, де Артемко приніс жертву за свою родину, друзів, Батьківщину, замість завдавати додаткового болю стає місцем паломництва, — каже священник. — Коли я їхав сюди, то усвідомлював, що їду шляхом, яким мій Артемій і багато воїнів їхали захищати Миколаївщину, Херсонщину від московського ворога. Я собі думав: це шлях героїв. Живих і тих, які відійшли у вічність. І я радий, що можу пройти цим шляхом. Це мене окрилює. Це мені дуже болить. Я відчуваю великий біль, але, з другого боку, відчуваю велику надію. І перспективу, що ця жертва, хоч вона й абсурдна, як кожна війна абсурдна, але скріплює тих, хто стає разом у строю, щоб захищати свої цінності, свої родини, свою Батьківщину».

Роман Малко,
«Український Тиждень»

Інші історії