Пилип Ґілберт — американець з Каліфорнії, який став дияконом УГКЦ
Незбагненні постанови Господні і недосліджені дороги Його — казав апостол Павло в посланні до Римлян 11, 33. Дивовижними і неймовірними бувають долі людей, які йдуть за своїм покликанням. Яскравий приклад цього тут і зараз — Пилип Ґілберт, диякон Чиказької єпархії, який уже три роки живе у Львові, вивчив українську мову і одружився з українкою. Пилип не має українського коріння — в УГКЦ і в Україну його привели саме ті незбагненні Господні дороги.
10 жовтня цього року відбулося рукоположення Пилипа Ґілберта на диякона у Львівській духовній семінарії Святого Духа. Святителем був владика Венедикт Алексійчук, єпископ Чиказької єпархії, який у той час перебував в Україні. Зараз Пилип продовжує навчання в УКУ, здобуваючи ліценціат з Літургіки, і служить дияконом у соборі Святого Юра у Львові. Українською розмовляє вільно.
Про родину, духовний пошук батьків і виховання дітей
Як так склалося, що англомовний американець став вірним УГКЦ і обрав покликання до священства? На це вплинуло багато речей, розповідає диякон. В першу чергу, родина. Його батьки ще у молодому віці свідомо прийняли для себе рішення бути практикуючими християнами: мама у хрещенні була римо-католичкою, тато — протестантом, проте батьківські сім’ї обох були швидше номінальними християнами, до церкви ходили не часто.
«Мої батьки вирішили, кожен для себе, бути у Церкві. Тато, через приклад менторів, за власною волею став католиком. Мама перейняла глибоку віру своєї бабці, дуже побожної жінки — португалки з Азорських островів, — каже отець-диякон. — Тато і мама вчилися в одній школі, але знайшли одне одного у Церкві і одружилися. Мої старші сестра і брати виростали у Римо-Католицькій Церкві».
Родина Пилипа — цікавий приклад на тлі особливостей релігійного життя у Сполучених Штатах, у більшості — протестантської країни, де Католицька Церква — в меншості. Після Другого Ватиканського собору 1960-х, який проголосив відкритість Церкви до світу, ці процеси у деяких випадках призвели до розмивання літургійної традиції, до посилення секуляризації. Пилип розповідає, що у 80-х роках у Римо-Католицькій Церкві в Каліфорнії панував певний хаос, не було стабільного церковного середовища. Батьки ж прагнули для себе і дітей спокійного церковного життя з богослужінням і молитвою, і шукали його. Згодом, завдяки бажанню батька до пошуку, дослідження, родина почала їздити на служби в різні греко-католицькі церкви і також до монастиря Преображення Господнього Чиказької єпархії.
«Мої старші брати і сестра захотіли їздити до того монастиря, так їм там подобалося — а це півтори чи дві години дороги від нашого дому. Через таке їх бажання і батьки офіційно стали греко-католиками: ми всі повністю прийняли східну традицію як свою, — розповідає Пилип, наймолодший із п’яти дітей Ґілбертів. — Я — охрещений греко-католик від народження, виріс у цьому церковному середовищі».
Думка про покликання
Коли Пилипові було десь 4–5 років, у його рідному містечку Юкая, штат Каліфорнія невеличка греко-католицька громада, до якої належала і його родина, заснувала парафію — чи місію — УГКЦ.
«Там не було жодного українця, лише наш священник мав коріння із Закарпаття, його бабуся була звідти, — згадує диякон Пилип. — Отець Давид служив дуже ревно: було видно, як він ставиться до Таїнств, до Богослужіння. У нашому храмі було чутно Бога, відчувалося, що ця церква — не просто будинок, а Царство Боже… І я ще зовсім малим, років у 6–7, почав прислуговувати на богослужіннях, навчився любити престол, любити святе. Коли я вже закінчував школу, відчував якесь глибоке, але ще невиразне бажання служити при престолі, хоча й не дуже тоді розумів, що це означає».
Пилип згадує одне зі завдань на здобуття скаутського релігійного значка — зробити доповідь про історію покликань трьох священиків. «Я тоді помітив, що в кожній з історій, які я читав, про покликання до священства їм було сказано ще в дитинстві. Одного разу, мені тоді було десь 10–12 років, після Літургії наш священик спитав мене: „Пилипе, чи ти колись думав про священство?“ Я тоді відповів: „Ні“. І лише через багато років зрозумів, що це і була думка, яку священник, як насіння, засіяв, і воно проросло».
Рішення вступити до семінарії прийшло на третьому курсі коледжу, де Пилип закінчив бакалаврат з богослов’я. На останньому курсі коледжу написав тодішньому, нині покійному, єпископу Чиказької єпархії Річарду Семінаку, і дістав благословення владики і скерування до семінарії Святого Йосафата у Вашингтоні. Був на той час одним із шести семінаристів — греко-католиків: четверо було з Філадельфійської архиєпархії, двоє — з Чиказької. Для Америки це не мало — зокрема, зважаючи на нинішні часи, коли покликання до священства є рідкістю.
«Ми ходили на лекції до Католицького університету, навколо якого є близько 30 семінарій та монаших спільнот, і всі навчаються разом. Цікаво було бути у класі, де 30 семінаристів, і лише ми двоє — зі Східних Католицьких Церков, а всі інші — римо-католики», — згадує Пилип. Вчився там два з половиною роки, потім мав пасторальний семестр. «І у 2018 році владика Венедикт (Венедикт Алексійчук, єпископ Чиказької єпархії з квітня 2017 року — Ред.) послав мене до України, щоб я отримав новий досвід Церкви».
Про враження від України та вивчення мови
Приїзд на навчання у Львівській духовній семінарії не був для Пилипа першим приїздом в Україну. В 2016 році, після першого року семінарії у Вашингтоні, він уже приїжджав на шеститижневу Школу української мови в УКУ.
«Це був мій перший досвід вивчення мови, і, пам’ятаю, було дуже важко: я не міг спілкуватися, потрібно було думати над кожним словом, відмінком і все таке. Це було дуже тяжко психологічно, я втомився і хотів додому. На другий рік я знову приїхав на Школу, і вже було легше: міг спокійно їздити в маршрутці, спитати щось чи відповісти», — згадує диякон.
У Вашингтоні Пилип чув українську мову тільки на Літургіях тричі на тиждень: до кінця першого року навчання у семінарії Святого Йосафата міг і співати Літургію, але каже, що нічого не розумів. Тому пропозиція владики Венедикта — поїхати на рік на навчання до Львова, була, без перебільшення, викликом, навіть після двох курсів у Школі української мови.
«Я тоді сказав владиці, що у перший рік не зможу вивчати предмети і вчитися богослов’я, бо не знаю мови. А владика сказав: „Будеш вчити богослов’я, щоб мати мотивацію вивчити мову“. І я сидів на лекціях, слухав, писав кожне слово, яке зрозумів, — а розумів я ще не багато. Це було досить важко — не розуміти, про що йдеться і що відбувається. На початку того навчального року, думаю, я розумів 40–50 % розмови. На лекції, якщо це був складний предмет, — можливо, 10–20 %, але якщо це було щось з Літургіки або щось простіше, — десь 70 %. До кінця року я розумів набагато більше, хоч і не все. Навчання допомогло з мовою», — розповідає Пилип.
Він перевівся на магістерку з Вашингтона до УКУ, захистився і зараз продовжує навчання в УКУ на здобуття ліценціату з Літургіки. Каже, що в семінарії і у Львові йому найбільше припало до душі літургійне життя.
«Бути в церкві, де 200 хлопців співають… Тепер храм має розписи, і це просто, як кажуть, небо на землі… У нашій маленькій каплиці у Вашингтоні, де троє співали й один прислуговував при престолі, було зовсім по-іншому, — зізнається Пилип. — Коли є більше ресурсів, можна й більше пропонувати. Тут — східне богослов’я, східна літургійна практика, гарне богослужіння. Таких речей мені бракувало», — зізнається він.
Про отців-студитів і прощі до Унева, хор «Клірос» і майбутню дружину
Вперше на пішу прощу до Унева Пилип пішов у перший рік навчання в семінарії, разом зі своїм другом-американцем, який приїхав до України. У часі цієї прощі познайомився з хором «Клірос» і майбутньою дружиною Христиною, яка співала в хорі.
«Я бував в Уневі і раніше, він мені дуже подобався. Знав і студитів: з нами у семінарії у Вашингтоні був один студит, отець Рафаїл, то під час мого першого приїзду в Україну він показував нам Унів, вів екскурсію. Тобто я знав про Унів, але сприймав його ще як турист — так, гарне місце, гарне богослужіння, і все. А з „Кліросом“, який має відношення до студитів і часто співав з ними в Уневі, все сприймалося інакше. Я долучився до цього хору з благословення владики Венедикта. І тепер чуюся в Уневі, як вдома».
І хоча тепер, коли Пилип служить дияконом у соборі Святого Юра, у хорі випадає співати рідше, там продовжує співати його дружина, з якою вони зустрілися у «Кліросі» — можна сказати, у Церкві, як і його батьки. Пилип і Христина одружилися у травні цього року.
«Коли я приїхав в Україну, мав різні думки про своє майбутнє — думав і про монаше життя, не відкидав і одруження. Я мав стосунки, коли був у Штатах. Але я приїхав сюди, щоб сповнити Божу волю, побачити, які плани Він має на моє життя. Я не шукав дружини, але Бог дав — і ми знайшлися».
Про дияконське служіння і літургійне життя
Пилип має досить великий досвід служіння як піддиякон — у Львові й поза Львовом, з єпископами УГКЦ і на парафіях. Навіть у недовгому дияконському служінні в соборі Святого Юра каже, що, при позірній схожості, це дещо інше служіння.
«Дияконство складніше, але й має більший простір. Я дуже цінував своє піддияконське служіння: благословення Церкви на будь-яке служіння — поважне, і його треба цінувати. Тому і магістерку я писав на цю тему — про нижчі чини і їхнє служіння. Служіння диякона складніше, але мені воно подобається. Найбільше подобається читання Євангелія: промовляти слова Христа до народу, який зібрався в Церкві, для мене дуже особливий момент», — ділиться враженнями диякон Пилип.
Чому людині, яка вважає себе християнином, потрібно заглиблюватися у літургійне життя? Пилип Ґілберт, який обрав темою своїх богословських досліджень Літургіку, каже:
«Не можна мати стосунків з людиною, з якою ти не спілкуєшся. Так само і з Богом: бути в храмі — означає бути в Божому домі. Храм є особливим місцем, присвяченим цьому перебуванню людини з Богом. І те, що відбувається там, — це присмак того, що буде в Царстві Небесному. Ми можемо прочитати у Святому Письмі — наприклад, в Одкровенні Івана Богослова, як все є у цьому Царстві: там ангели співають, там горять свічки… Тобто це — Божественне богослужіння, яке відбувається завжди, безконечно, поза часом. Те, що ми робимо на наших богослужіннях — лише передсмак, передчуття тієї Літургії у вічності. Ми перебуваємо у часі, але підключаємся до того, що відбувається поза часом, щоб бути з Богом у вічності. І якщо ми не можемо спокійно побути в храмі, якщо ми не можемо бути і молитись з Богом тут, у цьому житті, тоді що ми будемо робити у Царстві Небесному? …».
Оксана Козак,фото: Христина Потерейко,
Департамент інформації УГКЦ
