«Прощаємо і просимо прощення» — формула, яку ми знову забуваємо
Історичні рани не повинні ставати заручниками політики, якщо народи прагнуть спільного майбутнього.
Прощаючись з нами на львівському летовищі 25 років тому, папа Іван Павло ІІ сказав: «Дякую тобі, Україно, що ти врятувала Європу від загарбницьких орд». Мені тоді ця фраза здавалася дуже влучною, але якоюсь незакінченою. Ми ніколи не могли собі уявити, що вже невдовзі своїми грудьми будемо захищати Європу від ще однієї загарбницької орди на початку третього тисячоліття.
Сьогодні, коли я дивлюся на те, що відбувається між Польщею та Україною, мені знову й знову пригадується ця незакінчена фраза. І мені болить — не лише за нас, а й за саму ідею, якій служив той візит.
Папа подарував нам формулу
Тема польсько-українського примирення — це окремий вид служіння папи Івана Павла ІІ. Польсько-українське примирення почалося саме з його ініціативи. Ще у 1987 році, напередодні тисячоліття Хрещення Руси-України, він зініціював у Римі зустріч двох єпископатів — польського і нашого, греко-католицького. Це були ще радянські часи, наша церква була в підпіллі на рідних землях.
Візит Папи до України був візитом примирення. Він перепросив українське суспільство за кривди, завдані нам історично з польського боку. А голосом нашого народу перед Папою був тоді блаженніший Любомир Гузар, який в імені українців перепросив усіх наших сусідів, кому ми могли завдати якихось кривд.
Саме Папа подарував нам формулу примирення: прощаємо і просимо прощення. Він говорив про прощення як про бальзам, який лікує історичну пам’ять. Це прощення, уділене і отримане, казав він, нехай розіллється, щоб над нами не тяжіла важка історична спадщина, щоб ми, два європейські народи, не були заручниками минулого, а разом будували своє майбутнє.
Плоди, які ми не завжди вміли берегти
Наскільки ми зуміли втілити ці плоди в життя? У 2005 році, спочатку у Варшаві, а тиждень по тому у Львові на Сихові, два єпископати звернулися із закликом не до самих себе, а до народів. Десятки тисяч поляків запитали: ви прощаєте? — Прощаємо. Ви просите прощення? — Просимо прощення. Подібне сталося і на Сихові. Вже не єпископи говорили в імені народу — питалися людей. І це було великим зрушенням.
Я пам’ятаю, як поляки плакали у Варшаві, кажучи це українцям, і як глибоко це пережили ми.
Важливо зауважити, що цей акт взаємного прощення був літургійним актом. Не йшлося лише про підписання декларації, але це була дія Церкви як Тіла Христового. Бо ж навчає нас Господь в Євангелії від Матея: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23–24).
Але потім, щоразу, коли до влади приходять політичні сили, що починають роз’ятрювати ті рани, у мене з’являється відчуття, що ми мусимо починати все спочатку, з нуля.
Чому формула знову нівелюється
Дехто казав: те, що українці хочуть нас прощати, нас ображає — за що ми маємо перепрошувати? Приходили до влади постаті, які прямо говорили: ми мусимо демонтувати цей діалог прощення. І, на жаль, почали крок за кроком демонтувати спадщину Івана Павла ІІ.
Те, що відбувається зараз, — не випадковість одного тижня. Це продовження процесу, про який Церква попереджала і раніше: коли політики намагаються одноосібно розпоряджатися темою, яка мала б належати спільній справі примирення.
Саме тому роль Церкви — і Католицької в Польщі, і нашої в Україні — полягає в тому, щоб не віддати цю святу справу лише в руки політиків, а здійснювати її в дусі християнського примирення. Це окремий вид душпастирського служіння, який започаткував папа Іван Павло ІІ.
Правда, яку ми ще не пізнали до кінця
Я не можу сказати, що в наших стосунках немає за що просити прощення. У ХХ столітті ми пережили дві українсько-польські війни зі своїми жертвами. Сьогодні ми багато говоримо про необхідність ексгумації жертв українсько-польського протистояння — на Волині, в Галичині, так само з польського боку. Дуже багато братських могил по обидва боки кордону досі чекають на християнський похорон.
Дуже багато українців не знають історичних фактів польсько-українських взаємин. Так само, як і поляки не знають. За радянського періоду не було справжньої історичної науки — була ідеологія.
Я поділяю думку українських істориків, що нас із поляками сьогодні розсварюють не самі факти національно-визвольної боротьби України, а політичні міфи про них, які нажаль були сформованими у польському політичному середовищі в останні десятиліття. Тому так важливим є наукове історичне дослідження із усією глибиною об’єктивної наукової методології.
Інакше політики завжди будуть цією правдою маніпулювати для вузькополітичних цілей. Сьогодні, коли відроджуються національні егоїзми, говорити про примирення стає щоразу важче. Тому так важливо, щоб об’єктивна історична наука роззброїла політичні маніпуляції. Існують і злочини, і жертви з обох сторін. Але прощення — це і звільнення від травм минулого, щоб вони не отруювали наше майбутнє. Ми не можемо змінити минулого. Ми можемо лише по-іншому будувати взаємини сьогодні.
Слова, сказані до молоді, стосуються і нас сьогодні
Двадцять п’ять років тому Папа сказав українській молоді на Сихові: не дайте нікому вкрасти вашої мрії, вашої надії. Не задовольняйтеся посередніми речами — прагніть справжнього і великого.
Я думаю, що ці слова сьогодні потрібні й нам, коли ми вирішуємо, як реагувати на черговий виток напруги з нашим найближчим сусідом. Посереднім було б дозволити, щоб поточна суперечка стала останнім словом в історії двох народів. Справжнім і великим було б повернутися до того, що нам заповів Папа: прощаємо і просимо прощення — не як одноразовий акт чверть століття тому, а як стосунок, який, подібно до віри в Бога, потрібно щодня будувати наново.
Молюся, щоб Господь вислухав молитву Івана Павла ІІ, який, вірю, сьогодні так само заступається за примирення між поляками й українцями, як заступався за нас усе своє життя. Україна врятувала Європу від загарбницької орди. Цю фразу Папа не встиг закінчити до кінця. Може, продовжити її маємо ми самі.
Колонка Отця і Глави УГКЦ для Укрінформу
