Проповідь Блаженнішого Святослава в Томину неділю
І ніхто не може сказати: «Господь Ісус»,
як лише під впливом Духа Святого (І Кор. 12, 3).
Преосвященний владико!
Всечесні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Христос воскрес!
Восьмого дня після Пасхи ми переживаємо, чи радше запрошені пережити, особливий момент: присутність серед нас у тілі своєї Церкви воскреслого Спасителя. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що минулої неділі ми намагалися вслухатися у первинну звістку про Воскресіння і зрозуміти її зміст.
Спробуймо тепер вслухатися у відповідь, яку дає людина, почувши цю новину. Зазвичай на привіт «Христос воскрес!» ми кажемо: «Воістину воскрес!». Це відповідь на дар, який Господь подає людині, Отець у своєму воскреслому Синові. Варто придивитися, якою була реакція Христових учнів на звістку про Воскресіння. Вона є глибокою і несподіваною. Досвід апостолів є надзвичайно важливим для нас, тих, хто нині святкує цю велику історичну подію.
Минулої неділі ми чули сповнення Христових слів: журба і смуток обернуться на радість — дослівно: журба народить радість (пор. Ів. 16, 20). Сьогодні ж Євангеліє показує, як невірство народжує справжню віру. Про це говорить папа Григорій Великий: «Plus nobis Thome infidelitas ad fidem quam fides credentium discipulorum profit» (Більше нам послужило для віри невірство Томи, ніж віра віруючих учнів) (Проповідь 26 на Євангелія). Отже, Воскресіння було не вигадкою апостолів, а об’єктивною новою для них реальністю — неочікуваною і незрозумілою. Згадаймо, як юдейська влада намагалася підкупити римських вояків, які сторожили гріб, щоб ті стверджували, що прийшли учні і вкрали тіло Ісуса Христа. Однак сьогоднішня подія нам каже, що факт Воскресіння Господнього заскочив учнів зненацька.
Євангельська розповідь змальовує дві події, що відбулися в тому самому місці з різницею у вісім днів. У день Воскресіння, ввечері, Христос приходить до переляканих учнів, які перебували за замкненими дверима. Хоча вони вже чули свідчення жінок-мироносиць, а Іван і Петро, побігши до гробу, знайшли лише похоронні пов’язки і повернулися, страх їх не покинув. Ще одна важлива річ. Хоч ми не знаємо, скільки учнів зібралося, проте відомо, що серед них не було апостола Томи. Христос входить крізь замкнені двері — немов у саму глибину їхнього страху, який не змогла розвіяти жодна людська звістка. Тільки Він здатний подолати їхній страх і дарувати їм віру.
Воскреслий Христос виконує жести, описані двічі, які, правдоподібно, відображають ранньохристиянську Божественну Літургію. Якщо придивитися, ті самі жести звершує під час Богослужіння єпископ. Виходячи на горне сідалище, він передусім каже: «Мир всім». Можливо, саме так починалася Літургія в апостольські часи. Христос дихає на апостолів своїм подихом Воскреслого, передає їм свого Духа — і тоді вони Його впізнають, а їхній смуток народжує радість. Тут сповнюються Його слова, сказані до учнів: «Ніхто не спроможен прийти до Мене, коли Отець, який послав Мене, не приведе його» (Ів. 6, 44). Інакше кажучи, людина не може пізнати Бога, якщо Він не відкриється їй і не зробить першого кроку назустріч.
Через вісім днів знову відбувається подібна зустріч: Господь приходить і вітається словами: «Мир вам!» (Ів. 20, 19). Він зустрічає Тому, який наполягав: «Як не побачу на Його руках ран від цвяхів і не вкладу мого пальця у місце, де були цвяхи, і коли руки моєї не вкладу в Його бік, не повірю!» (Ів. 20, 25).
Що ж насправді відбувається в стосунках між Христом і Томою? Апостол думає, що він вкладає палець у рани Господа, а насправді це Христос торкається ран Томи — вкладає в них свою життєдайну десницю.
Які це були рани? Насамперед, рана втрати. Учитель, у якого Тома розпізнав Месію, довгоочікуваного Спасителя, був розп’ятий на хресті і помер. Він не припускав зустріти Воскреслого, адже справжній Месія не мав помирати. Отже, сама смерть Ісуса, згідно з єврейським уявленням, ставила під сумнів Його месійність.
Ще глибшою раною було розп’яття Вчителя. Воно руйнувало всі релігійні уявлення і сподівання апостола. В історії Ізраїлю було багато пророків, яких народ убив, але потім побудував їм гроби та шанував їх. Проте ніхто, на думку Томи, не міг побудувати і шанувати гріб Ісуса, тому що розп’яття означало прокляття і відкинення. Можемо лише уявити, наскільки глибоко були зранені цими подіями його віра і надія.
Ми добре знаємо з власного досвіду: коли хтось одного разу зрадить нашу довіру, вдруге вже не так легко повірити — ні цій особі, ні її словам чи ідеям. Коли хтось ранить наші стосунки, ми уникаємо цієї людини, не хочемо більше її бачити. Чому? Бо сама зустріч завдає болю. І саме до такого зболеного, зраненого учня Христос першим робить крок назустріч. Ба більше, Спаситель відкриває, що невірство Томи мало спасенний сенс. Йдеться не про заперечення Бога, а про пошук Його. Кожна віра проходить через сумнів — і цей сумнів може стати шляхом до повнішого пізнання істини.
Уявімо, що відбулося в душі цього зболеного, зраненого апостола, який уникав зустрічі з Христом, коли Воскреслий звертається до нього: «Мир тобі! Ти хотів торкнутися Мого тіла, Мого боку — ось, сповни своє бажання» (пор. Ів. 20, 27).
І тоді стається щось виняткове. Святий Августин пояснює: «Videbat et tangebat hominem, et confitebatur Deum» (Він бачив, торкався людини і визнавав Бога» (Трактат 121 на Євангеліє від Івана). Тома торкається людської природи Христа, а відкриває Його Божество. Бо у воскреслому тілі перебуває живий Бог. Тому з глибини його серця народжується його ісповідь віри — невірство, яке народжує віру. І каже: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20, 28).
Цей досвід зраненого учня надзвичайно важливий і для нас. Саме до нас звернені слова: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Ів. 20, 29).
Нашою вірою, особистим стосунком із Воскреслим ми даємо Йому можливість увійти в наше життя — крізь замкнені двері, крізь зранені стосунки — і наповнити нас Божим миром. Сьогоднішнє Євангеліє показує: дорога до Бога в кожного своя — особлива і неповторна. Але на цій дорозі Христос завжди перший робить крок назустріч, зцілює сумніви, долає невірство і веде до себе. Важливо й те, що ця зустріч відбувається в спільноті учнів. Досвід віри не є лише особистим — він належить усій Церкві. Ми підтримуємо одне одного, навчаємося через досвід зустрічі з Воскреслим і разом будуємо Його Тіло.
Лише пройшовши крізь ці труднощі, можемо відповідально і щиро сказати: Христос воістину воскрес! Цієї неділі ми просимо Ісуса: промов до нас те слово — «Мир вам». Ми так потребуємо цього миру. І знаємо: він приходить від подиху воскреслого Спасителя, бо мир — це повнота життя, яку дає лише Бог. Стільки ран носимо в собі, таку травму завдає нам війна. Усі ми переживаємо трагедію, що сталася вчора в Голосіївському районі, де загинули люди на мирних вулицях Києва. Ми до кінця не знаємо причини цієї біди, але відчуваємо її наслідки. Ми — поранений народ. Нам так потрібна життєдайна десниця Воскреслого, щоб торкнутися наших ран!
І все ж ми разом покликані, як спільнота учнів Церкви третього тисячоліття, прославляти і вітати між нами воскреслого Спасителя, навіть не бачачи Його фізичними очима, але відчуваючи серцем, і повторити слова Томи: «Ісусе, Ти є Господь мій і Бог мій!» (пор. Ів. 20, 28). Амінь.
Христос воскрес!
† СВЯТОСЛАВ
