Проповідь Блаженнішого Святослава в Осло на екуменічній молитві за мир з релігійними лідерами України та Норвегії
Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі (Флп. 2, 5).
Дорогі в Христі сестри і брати!
Ці слова апостола Павла, які ми щойно почули, є голосом Божим і віянням духу ранньої Христової Церкви. Апостол пише ці рядки вже наприкінці свого життя і служіння, перебуваючи в римському ув’язненні. Мабуть, від дуже уважно добирав слова й образи, якими хотів звернутися до першої християнської громади в Європі.
Науковці й дослідники цього тексту стверджують, що автор тут включив до послання цілісну цитату — ранньохристиянський гімн на честь Христа, який, імовірно, добре знала Церква у Филиппах і співала під час богослужінь. Недаремно апостол вводить цей текст як вступ із пастирським заохоченням: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі». Мабуть, Ісусові думки видавалися апостолові докорінно відмінними від тих, які панували як «мейнстрім» у цьому місті.
Филиппи на той час були впливовою римською військовою колонією, розташованою на важливій транспортній артерії античного світу — Via Egnatiana, яка поєднувала Адріатичне море з Егейським, а згодом — Рим із Константинополем. Мешканці міста переважно були військовими або ветеранами римського війська. Їхній спосіб мислення і життя віддзеркалював риси мілітаризованого середовища: славний і повновладний завжди стояв на вершині суспільної піраміди; привілеї та військові звання здобувалися зі зброєю в руках і разом із награбованим майном вважалися непорушним правом, яке надавало сенс і визначало поняття гідності для членів цього суспільства.
Отож думки, які там плекалися, вели кожного вгору. Бо лише там, на їхню думку, була сила і слава; і лише перед тими, що «нагорі», згиналося коліно тих, що є «внизу» — чи то добровільно, чи то під примусом і зі страху.
І ось тим филип’янам апостол Павло вказує на Христа, який, «існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж — хресної». Тим, хто прагнув піднестися, апостол проповідує того, хто применшив себе самого! Своє буття в Божественній природі Христос не вважав за «непорушний привілей». Говорячи про Нього, Павло вживає слово «ἁρπαγμὸν» — «здобич хижака», яку той тримає в кігтях, щоб не віддати суперникові. Поява Христа у вигляді слуги — це акт добровільного применшення. Апостол уживає слово «ἐκένωσεν» — «спорожнення» від усякої сили і привілею, що випливали з Його рівності з Богом Отцем. Метою цього низходження Божого Сина стала хресна смерть — найганебніше приниження, призначене лише як кара для рабів («servile supplicium»).
Павло звіщає филип’янам: «…Ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, а для тих, що покликані, — чи юдеїв, чи греків, — Христа, Божу могутність і Божу мудрість» (I Кор. 1, 23–24). Апостол вказує на Божественний парадокс: хресне розп’яття, крайня точка приниження і низходження, стає моментом прослави та восходження! Момент ганьби в людських очах перетворюється на хвилю, коли Отець прославляє свого Сина, дає Йому «ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь»!
Дорогі в Христі! Сьогодні Україна, наш народ і наші Церкви під час цієї війни йдуть дорогою «кенозису», про яку звіщає нам це Боже слово. Кожна втрата рідних і близьких, кожне зруйноване місто й село залишають у нашому серці порожнечу, яку неможливо заповнити. Увесь світ споглядає на трагедію України: одні — із подивом, інші — з байдужістю. Ще інші лише розводять руками і перетворюють наші страждання та біль на предмет медійних баталій і маніпуляцій, щоб поляризувати власні суспільства та здобути собі додаткові політичні дивіденди.
Сьогодні наш народ переживає своє істинне розп’яття перед обличчям світової спільноти. І нам видається, що це саме про нас говорить апостол Павло, коли каже: «Ми стали видовищем для світу, ангелів і людей» (пор. І Кор. 4, 9). Але сила і слава Хреста Господнього виявляється в наших стражданнях і в нашому слові надії — для України та з України до сучасного людства!
Ми стікаємо кров’ю і вкотре питаємо себе: Боже, за що? Можливо, це питання: чому саме ми, українці, сьогодні мусимо бути розп’ятими перед очима цілого світу? — стоїть у центрі уваги всіх людей доброї волі, віруючих і невіруючих. Боже, чому інші народи живуть, розвиваються, радіють, зростають, а ми щоночі мусимо вмирати? Чому в Україні ллється кров немовлят? Боже, чому?
Мабуть, остаточну відповідь на це питання ми отримаємо на Страшному суді, коли все таємне стане явним. Але ключем до розуміння цієї трагедії є чесний і животворний Хрест Господній.
Можливо, одну з найглибших відповідей на це питання ми почули в Києві під час молитовного сніданку з нагоди Дня Незалежності. Тоді в Україну приїхали різні люди з усього світу, щоб разом із нами, із нашою владою, молитися, слухати Боже слово і святкувати День Незалежності нашої Батьківщини. Вийшов батько Максим Кулик із Кривого Рогу, який пережив подібну трагедію, як родина Базилевичів у Львові. Він в одну ніч втратив дружину і трьох дітей під час удару російських ракет — наймолодшій донечці Уляні було лише два місяці. І той батько запитує: «Боже, чому мені це сталося?». Хтось, може, каже: то за ваші гріхи ви так мусите терпіти. А він відповідає: «Ні, це неправда! Бо інші народи, які сьогодні живуть у достатку, не є більш чи менш грішними від українського народу. На моє переконання, сьогодні Господь Бог прославляє і підносить через страждання Україну і ставить наші рани перед обличчям усього світу. Каже всім, хто хоче стати на правильному боці історії: „Не відводьте очей від страждань, крові, болю України“». І чоловік продовжує: »Саме через те Господь Бог хоче, щоб сьогодні світ побачив українців, побачив наше глибоко віруюче серце і відкрив в усіх кінцях світу віруючу душу України». На нас сповнюється згаданий Божественний парадокс: хресне розп’яття, крайня точка приниження і низходження, стає моментом прослави та восходження!
Ми сьогодні разом із представниками Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій хочемо подякувати християнам Норвегії і всім людям доброї волі за солідарність з Україною. Дякуємо вам за те, що, виявляючи емпатію до нас, «плекаєте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» (пор. Флп. 2, 5).
Серед трагедії цієї війни, яка є богохульством щодо Бога і злочином проти людяності, ми пригадуємо слова португальського прем’єр-міністра, маркіза де Помбала. Після загальноєвропейського шоку через трагедію 1755 року він сказав: «Поховаймо мертвих і нагодуймо живих!». Нехай це буде гаслом нашої спільної дії християнського милосердя, щоб зупинити війну та врятувати Європу від ще однієї трагедії. Нехай наші страждання і спільне свідчення Христового Євангелія для сучасного світу послужать тому, «щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця». Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
