Проповідь Блаженнішого Святослава у 36-ту неділю після Зіслання Святого Духа
Якщо ми зможемо любити так, як Господь Бог, про нас, християн, скажуть: «Дивіться, це богоподібний народ! Як подібні вони до Бога, у якого вірують! Вони не просто чують про заповіді любові, про покликання до взаємин з Богом, а вони в тих взаєминах живуть, їх плекають. Вони люблять одне одного». Саме це сьогодні хоче віднайти в нас Господь, який кличе нас до синівської любові до Нього.
Ми пізнали і увірували в ту любов,
яку Бог до нас має (I Ів. 4, 16).
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Дорога українська молоде!
Слава Ісусу Христу!
Ми щойно почули слово Божественного Євангелія, що є начебто відгомоном пошуків розуміння, як жити і поводитися, того часу, у якому Ісус Христос, Син Божий, прийшов на землю у людській природі свідчити Божу любов до людини.
Це євангельське читання, яке сьогодні подає нам Матей, можна поділити на дві частини. У першій частині мовиться про приписи Божого закону. Один законовчитель, спокушаючи Христа, як підкреслює євангелист, запитує Його, яка найбільша і найважливіша заповідь у законі (пор. Мт. 22, 35–46). Божественний Учитель відповідає: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються» (Мт. 22, 37–40).
Однак ця розмова раптово переходить на іншу тему — і це друга частина читання — синівства Месії, якого очікував старозавітний Божий люд, — синівства Сина Божого, що стоїть перед тими, хто Його слухає. Христос питає своїх слухачів: «Ким має бути цей Месія, чиїм сином?» (пор. Мт. 22, 42–46). Йому кажуть, що Він має бути сином Давида, тобто подібним до того славного земного царя, який завоював обітовану землю, Єрусалим, переміг усіх їхніх сусідів. Тож законовчителі, говорячи очікуваного Божого помазаника, наголошують на Його подібності до переможного земного царя. Проте Христос мовить: «Як же Давид у надхненні називає Його Господом, кажучи: Господь промовив Владиці моєму: Сідай праворуч Мене, доки не покладу Твоїх ворогів Тобі під ноги. Коли, отже, Давид Його Господом називає, то як Він може бути його сином?» (Мт. 22, 43–45). Господь має на увазі Божественне синівство, подібність Спасителя не до Давида-царя, а до Бога Отця, — подібність, яка є єдиносущністю за вічною Божою природою Сина зі своїм Небесним Отцем.
Чи пов’язані між собою тих два запитання — про найбільшу заповідь в законі і про подібність Сина до Отця, нащадка до Його великого пращура? Так, між ними є глибокий зв’язок.
Чи можна говорити про любов як про заповідь або припис закону? Чи можна когось примусити любити? Ми скажемо, що ні. Але насправді, заповідь Божого закону відрізняється від норм закону людського. Приписи останнього є зовнішнім примусом, вони начебто обмежують свободу людини. Недарма латиняни говорили: «Dura lex, sed lex» («Твердий закон, але закон»), — тобто його належить виконувати. Натомість Господь Бог через свій закон не так примушує людину до чогось, як кличе її до стосунків. Божий закон — це правила взаємин між Богом і людьми, а також певне світло для стосунків людей між собою. Вершиною справжніх, глибоких людських взаємин є здатність любити.
Отож Господь кличе людину до стосунків. Ми віримо в Бога, який є любов’ю, а ми, люди, — плід Його любові й створені на її образ і подобу. І Він кличе нас плекати ті стосунки та зростати в них. Навіть більше, Бог хоче віднайти риси власної любові в нас, як батько і мати шукають подібність своєї дитини до себе. Часто тато і мама тішаться, коли хтось, дивлячись на їхніх дітей, каже: «Ну це викапана мамуся, а це — справжній татусь»!
Щось подібне говорить нам про покликання до Божественної любові святий Григорій Богослов. Він каже, що Господь Бог створив людину на образ своєї любові та шукає в нас цієї богоподібності. Однак тільки Він вповні може віднайти в нас схожість із собою, впізнати нас у тому, ким ми є (пор. Disc. 7, 23–24). Йдеться про подібність, про яку запитував Христос у своїх слухачів у другій частині сьогоднішнього євангельського читання. Це подібність людини до Бога за благодаттю робить її собою! Господь хоче, щоб людина була собою вповні. А робить нас собою саме здатність любити, — любити так, як Він, любити Його і тих, хто поруч. Завдяки цій здатності ми стаємо у своїх вчинках і способі буття подібними до Бога, тому на дві заповіді любові спираються весь закон і пророки.
Якщо ми зможемо любити так, як Господь Бог, про нас, християн, скажуть: «Дивіться, це богоподібний народ! Як подібні вони до Бога, у якого вірують! Вони не просто чують про заповіді любові, про покликання до взаємин з Богом, а вони в тих взаєминах живуть, їх плекають. Вони люблять одне одного». Саме це сьогодні хоче віднайти в нас Господь, який кличе нас до синівської любові до Нього.
У нинішніх обставинах ми все знаємо, навіть щоразу більше можемо. Проте великою бідою сучасної людини є те, що вона не вміє любити.
Ми мусимо навчатися любити, як вчимося читати й писати. Саме про це нам сьогодні нагадує Христове Євангеліє. Йдеться про зростання в умінні любити серцем, душею і думкою. Серце — це місце, у якому народжуються людські наміри та воля. Душа — це прагнення особи, те, чого вона бажає осягнути у своєму житті, чого прагне з глибини серця. А думка, свідомість — це те, що керує вчинками людини. Якщо вмітимемо любити волею, почуттями і розумом, то справді будемо людьми з великої букви.
У центрі дискусії сучасного світу є феномен штучного інтелекту, який уміє все, навіть написати за студента курсову чи дипломну роботу. Та чим він відрізняється від людини? Штучний інтелект, на відміну він людської особи, не здатний до любові. Проте, як вже було сказано, ми є собою тільки тоді, коли вміємо любити, як Бог любить нас, коли усвідомлюємо себе Божими дітьми, коли плекаємо з Ним стосунки, коли вчимося любити Його і свого ближнього як самого себе.
Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні до нашого Патріаршого собору прибули гості. Пригадуєте, минулої неділі ми вітали Всеукраїнську прощу монашества нашої Церкви? Монахи і монахині світили своїм світлом у цьому храмі. Нині ми вітаємо Молодіжний форум нашої Церкви — священників і мирян, які займаються певним видом служіння, так би мовити, плекають особливий вид любові Церкви до української молоді.
Важливо зауважити, що цьому Форумові передував час слухання української молоді. Про підсумки цього слухання священники кілька днів тому доповідали Синодові Єпископів нашої Церкви. Наша молодіжна комісія провела опитування молодих людей про те, чого вони очікують від своєї Церкви. Ми почули дуже глибокі речі. Молодь не очікує від Церкви розваг, легких відповідей на тяжкі питання… Натомість хоче, щоб ми навчили її любити, — любити Бога і ближнього. Наша молодь очікує від Церкви християнського виховання, формації, просить у неї того, із чим апостоли зверталися до Ісуса Христа: «Учителю, навчи нас молитися» (пор. Лк. 11, 1).
І от цими днями наші молодіжні душпастирі зібралися разом, щоб подумати, як це нам здійснити, як нам навчити сучасну молоду людину любити Бога і ближнього, а в тій любові усвідомити, що ми справді є плодом любові Творця, що ми є християнами саме тому, що, як каже нам апостол Іван, «пізнали і у повірили у ту любов, яку Бог має до нас» (І Ів. 4, 16), досвідчили те, що Він першим нас полюбив. Лише переживши це особисто, своїм серцем, душею і думкою, наша українська молодь зрозуміє, що насправді робить її собою.
Українські хлопці й дівчата кажуть, що та людина, яка вміє любити, буде вічно молодою. Це про неї говорив Давид: «І ось, обновиться, як орлина, юність твоя» (Пс. 103, 5). Тож якщо ми, як Церква, любитимемо Бога всім своїм серцем, усією своєю душею і думкою, а ближніх своїх, як самих себе, то будемо Церквою вічно молодою.
На цій Літургії ми особливо молимося за українську молодь, яка, можливо, найбільше зранена цією війною. Молимося за те, щоб плід Божої любові щедро захопив серце сучасного хлопця і сучасної дівчини. Саме любов, зокрема в умовах війни, дає сенс життю: той, хто любить Бога, свого ближнього і Батьківщину, знає, для чого живе і вмирає. Про це нам нині говорять наші дівчата і хлопці на фронті, волонтери, навіть ті батьки і матері, які готові віддати себе своїм дітям, які готові в подружній любові, як плід своєї любові, народжувати синів і дочок України.
Хай Господь Бог благословить нашу молодь! Хай впізнає своє обличчя в обличчі Української Церкви, молодого українця і скаже: «Ось це син Мій, ось це доня Моя. Я їх впізнаю, вони подібні до Мене, у них спочиває Моя любов і Моє благовоління». Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
