Проповідь Блаженнішого Святослава у 22-гу неділю після Зіслання Святого Духа і з нагоди 20-річчя спільнот «Матері в молитві» в Італії
…Я бажаю милости, а не жертви (Ос. 6, 6).
Превосвященні владики Григорію і Діонісію!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Достойні членкині нашого всецерковного руху «Матері в молитві», які сьогодні так численно прибули до цієї базиліки Святої Софії в Римі!
Преподобні сестри!
Дорога наша молоде!
Дорогі діти!
Дорогі парафіяни римських українських спільнот і товариств!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Слово Боже, яке ми щойно почули в євангельському читанні, запрошує кожного з нас поглянути на себе, на власне життя і на світ з перспективи вічності. Притча про багача й Лазаря відкриває нам істину: зрозуміти справжній сенс подій земного життя ми можемо лише тоді, коли дивимося на них духовним зором, у світлі вічності (пор. Лк. 16, 19–31). Адже людське життя — це історія, яка є значно більшою за земне існування.
Для нас, тих, хто живе в Україні, це Боже слово звучить по-особливому, бо щодня ми дивимося в очі смерті. Війна навчила нас жити з усвідомленням вічності. Скажу вам щиро: за таких обставин починаєш наново цінувати людей і людські стосунки. Розумієш, що не можна відкладати на потім те, що можеш зробити для ближнього сьогодні, бо завтра когось із нас уже може й не бути. У світлі вічності все, що ми вважали важливим у земному житті, постає в іншій перспективі. Тож євангелист Лука розповідає нам не просто про соціальну нерівність чи взаємини багатих і бідних, а про щось набагато глибше.
Притча немовби поділяється на дві частини. Перша розповідає про земне життя, у якому багач бенкетує, а Лазар бідує. Один посідає вершину суспільної могутності, інший подібний до собак, бо тільки вони приходили лизати його рани. Друга частина переносить нас у вічність, яка розставляє все на свої місця, показує щось набагато глибше і цікавіше. Тому пропоную зосередитися лише на одній деталі цієї притчі — на тому, що належить до земного життя, але залишається після смерті. І саме тут на нас чекає несподіване відкриття.
Коли земний шлях обох завершився, кожен із них потрапив на своє вічне місце: багач опинився в місці вічних мук, а Лазар — на лоні Авраама. Між ними пролягала нездоланна прірва. «Тож ті, — каже багачеві Авраам, — що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять» (Лк. 16, 26).
Багач звертається до Авраама з благанням: «Отче Аврааме, змилуйся надо мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся в полум’ї цім» (Лк. 16, 24). Той чоловік ніколи не бачив цілої руки, яку Лазар до нього простягав на землі, але у вічності просить бодай пальця!
Запитаємо себе: звідки взялася ця прірва, яку не може подолати й усунути навіть любов і милосердя Бога? Чому існують прірви, які залишаються у вічності? Євангелист Лука запрошує нас повернутися на землю. І ми справді бачимо двох людей, між якими вже за земного життя пролягла величезна прірва. Її збудував не Бог, а сама людина.
Проте у світлій вічності, зокрема слів Авраама про необхідність слухати Мойсея і пророків, відкривається ще одна прірва, що існувала на землі. Багач вважав, що не потребує ані Бога, ані людини. Коли людина думає, що тримає своє життя «за бороду», їй здається, що вона сама є повновладним господарем. Однак Авраам закликає слухати голосу Мойсея і пророків. То що ж вони говорили до того багача?
Одне зі слів пророка Осії є тут надзвичайно важливим і красномовним: «Бо я бажаю милости, а не жертви; і знання Бога — над всепалення» (6, 6). Це — звернення Господа через пророка до багачів Ізраїлю, які думали, що самими жертвами, принесеними в храмі, можна подолати прірву між Богом і людиною. Насправді ж вони наче відкуповувалися від Бога своїми жертвами, самі поглиблюючи цю прірву. Подібно докоряє їм Господь і через пророка Ісаю: «… Цей народ устами тільки зближається до Мене й губами тільки Мене шанує, а серце своє віддалив від мене…» (29, 13).
Отож сьогоднішня євангельська історія закликає нас долати прірви вже тепер, на землі: те, що розділяє Бога і людину, а також людей між собою. Бо у вічності вже буде запізно. «Як вони не слухають Мойсея і пророків, — каже Авраам багачеві, — то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять» (Лк. 16, 31).
Сьогодні Боже слово запрошує нас поглянути на власне життя з перспективи вічності й запитати себе: що допомагає нам долати прірви, які віддаляють людину від Бога, а відтак — одну людину від іншої? Ми почуємо дуже глибоке Боже слово, звернене до вас, дорогі матері, які гуртуються в молитовному русі.
Долати прірву між Богом і людиною можна і треба молитвою! Митрополит Андрей Шептицький навчав, що з тим, хто молиться, стається дивна річ: «Молитва дає таку силу в житті, якої не можна деінде знайти… Молитва до самого Бога зближає і робить смертну людину подібною до безсмертного Творця» (Пастирське послання «О молитві», 12 лютого 1911 року).
А долати прірву між однією людиною та іншою можна і треба ділами милосердя! Саме милосердя допомагає людині побачити Бога, присутнього в іншій людині. Про це навчає нас той самий митрополит Андрей: «Ми Бога любимо в ближніх, любимо їх ради Бога» (Пастирське послання «Про милосердя», червень 1942 року).
Уся іронія євангелиста Луки в цій притчі полягає в тому, що ми не знаємо імені багача: воно наче зникло перед Богом. Такою великою була прірва! Натомість ім’я Лазаря нам відоме. Воно означає «Бог помагає».
І тут ми бачимо, що ані багатство саме собою не засуджує людину, ані бідність не спасає її. Від самоізоляції, самотності в земному житті та прірви у вічності людину рятують молитва і милостиня.
Дуже промовистими є слова папи Венедикта XVI, який, розмірковуючи про важливість і силу молитви в сучасному світі, згадував вислів німецького духовного письменника Рейнольда Шнайдера. Під час Другої світової війни той писав: «Тільки той, хто молиться, може затримати меч, занесений над нашими головами». Сам Венедикт XVI наголошував, що одна година молитви може зробити більше для припинення воєн, ніж тижні й місяці мирних перемовин чи гори документів. Коли ми промовляємо «Господи, помилуй!», то вкладаємо в ці слова таке благання: «Господи, глянь на мене! Я є ніщо, а Ти є всім. Я бідний і зранений, а Ти сам є найбільшим скарбом, у якому є всі блага світу, що можуть зцілити кожного немічного у світі! … Ти любиш мене не так, як люди, що люблять лише тих, кому симпатизують… Ти любиш нас не тому, що ми добрі, а тому, що добрий Ти!» (Йозеф Ратцинґер, Передача баварського радіо, 5 серпня 1978 року).
Дорогі матері, у ваших руках — велика сила. Сьогодні світ не знає, як долати нові мури й прірви, що дедалі більше розділяють людство і стають причиною сучасних воєн та військових конфліктів у різних частинах земної кулі. Українська матір уміє молитися.
Дозвольте передати вам слова подяки від Папи Лева XIV. Буквально позавчора, під час нашої зустрічі, яка відбулася лише через кілька днів після його повернення з лікарні, де він переніс непросту операцію, я запевнив Святішого Отця, що наша Церква і наші «Матері в молитві» супроводжували його молитвою. Дізнавшись, що серед українського жіноцтва діє такий молитовний рух, Папа просив сердечно вам подякувати за це.
Молитва української матері під час цієї жорстокої війни є тією силою, яка здатна розв’язати найскладніші питання, над якими сьогодні ламають собі голову могутні світу цього. Молитва української матері дуже часто народжується перед обличчям відстаней, розлуки й самотності. Вона молиться за свою дитину, яка перебуває далеко від неї.
Нерідко українська мати, не маючи своєї дитини поруч, чекає бодай звістки про сина чи доньку, які воюють на фронті. Прірви, що постають через відстань і час, часом можуть доводити до розпуки. Адже перед нами постає те, перед чим людські зусилля виявляються безсилими. Однак молитва і милостиня долають простір і час.
Молитва матері наближає її дитину, хоч би де та була, до неї перед Божим обличчям. Тому сьогодні хочу подякувати всім вам, хто молитовно заступається за свою Україну, за нашу Церкву і за наш український народ. Пам’ятайте: ваша одна година молитви може бути більш плідною за місяці пошуку мирних розв’язань, від яких залежить наше майбутнє.
Дякую всім, хто вміє молитися і знає про силу молитви. Водночас особливо прошу вас пам’ятати: молитва, яка не відкриває нашого серця і не спонукає нас долати прірви в стосунках з іншими людьми, не є справжньою. Справжність молитви завжди виявляється і підтверджується ділами милосердя. Тому, слухаючи сьогодні голос Божий через голос вашої Церкви та пророків, про яких згадує сьогодні у притчі Авраам, збережімо в серці ці слова: «Милосердя хочу».
Сьогодні ми молимося: Пречиста Діво Марія, Ти є іконою і взірцем матері в молитві. Ти породила нам живого Бога. Жертва Твого Сина стала сильнішою за всі жертви, які людина коли-небудь могла принести Богові. Пречиста Діво Марія, чувай над матерями України! Мати Божа, утри їхні сльози!
У цій Божественній Літургії просимо Господа Бога втерти сльози матерів України. Нехай же Мати Божа покриє кожну з вас своїм святим омофором. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
