Отець Маркіян Буняк: «Я не можу зупинити війну…, але можу відкрити людям Бога»

17 червня 2025, 20:10 229

Рік тому випускник Київської Трьохсвятительської духовної семінарії о. Маркіян Буняк отримав священничі свячення і здійснює душпастирське служіння в Запоріжжі. У Донецькому екзархаті він виконує обов’язки секретаря владики Максима Рябухи, є головою Комісії у справах молоді Донецького екзархату та справжнім другом місцевої молоді. Про своє життя, виховання, зростання, сумніви і досягнення, поради та дружбу з підлітками він розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.

Спершу життя священника мене відлякувало, тому що я досвідчив усе, що проживають священничі діти в селі

— Отче, нещодавно Ви відзначали річницю священничих свячень. Поділіться досвідом служіння і тим, як Ви вирішили стати священником?

— Досвід священничого життя в мене відносно малий. Виріс у священничій сімʼї. Мій, тепер уже покійний, тато був священником, служив у Запоріжжі, а коли мені було 5 років, нас перевели на Полтавщину, де я і зростав.

У дитинстві відчував покликання до священства. Нещодавно був у себе в селі на Полтавщині, де виростав, побачив своїх учителів, які багато розказали про мене, про те, як я поводився. Дуже цікаво було послухати. Вони сказали, що я не завжди хотів бути священником, хоча мені здавалося, що завжди, а у класі четвертому—пʼятому почав більше цікавитися і їм про це розповідати. Остаточно вирішив бути священником в 11-му класі, коли навчався в місті Кобиляки, куди батька перевели на служіння. Я зростав біля нього, бачив, як він починав усе з нуля, будував парафії, адже спершу служив у будинку, потім у магазині була невеличка сільська церква.

Спершу життя священника мене відлякувало, тому що я досвідчив усе, що проживають священничі діти в селі. Тата дуже часто не було вдома. Мені було складно, але потім, коли підріс, зрозумів, що він насправді робив, і якось більше пройнявся та зрозумів його як людину, священника, настільки, що зараз багато в чому схожий, беру приклад з нього щодо людяності, відповідальності, спортивної усмішки, яка в нього завжди була. Тому для мене таким прикладом, насправді, став тато і його служіння, спілкування, дружба з людьми.

Крім цього, очевидно, мав улюблених святих, наприклад, отця Піо, Франциска Ассізького. Я ними дуже цікавився, читав про них книжки, дивився фільми — мене надихало їхнє служіння, приклад їхнього святого життя. Також мріяв про таке в дитинстві.

У 2017 році я вступив у Київську Трьохсвятительську духовну семінарію. Застав будівництво церкви — допомагав з однокурсниками й усіма іншими братами.

Не знаю, що я побачив у тій цеглі, але до мене прийшов глибокий внутрішній мир

Тоді був дуже складний час. Пригадую, як мені було страшно, коли ми прийшли. Мені кажуть, будете тут жити, трішки дальше по коридору, а переді мною розбита цегла, будівництво. Я стою переляканий, а потім мені кажуть, що за хвилин 10 починається робота, переодягайся в робочий одяг і спускайся. Я спустився, нам сказали взяти цеглу і нести до храму. Спершу трохи незрозуміло було, але взяв тих п’ять цеглин, несу і кажу собі: «Дякую Тобі, Боже, що я тут». Я відчував, що на своєму місці. Не знаю, що я побачив у тій цеглі, але до мене прийшов глибокий внутрішній мир.

Навчання закінчив у 2023 році, під час війни. Був у групі тих братів, які твердо вирішили, що нікуди не поїдуть. У мене на той час у Запоріжжі були мама і дві сестри. Я думав, що, якщо кудись поїду, то тільки в Запоріжжя. Потім ректор сказав, що виїжджають всі.

Потім, у квітні, було так зворушливо повертатися в Київ, який залишився нашим, який стоїть

— Поділіться першими враженнями, думками, коли почалася війна.

— Ввечері напередодні мав відчуття, що війна буде. Я спілкувався зі своєю дівчиною і cказав, що відчуваю, що сьогодні почнеться війна. Вона відповіла, що не буде, бо є багато оглядів, але в мене була дуже не спокійна ніч. Ми прокинулися від перших вибухів о 4:05.

Ми не могли повірити. Я знав, що ця війна буде, але не міг повірити, що таке справді сталося. Намагалися прочитати новини, але ніхто ніде нічого не писав: я чув вибухи, а новин ніяких. Лише потім BBC написало, що росія розпочала повномасштабне вторгнення. Це було дуже страшно. Тоді ще було уявлення, що війна — це як у фільмах. Здавалося, що всі точно помруть, що все зупинеться, ніхто нікуди не поїде, всі будуть знищені. Ми боялися навіть виходити на двір, тому що над нами літали літаки й було відчуття, що тебе побачать і розстріляють. Зараз уже розумієш, що це не так.

Потім, коли їхали, дивлюся — люди живуть, їдуть, кудись біжать. Думаю: невже так може бути, що війна — це не пусті вулиці і просто перекотиполе котиться? Коли виїжджали з Києва, то було дуже важке відчуття — тут майже нікого вже не залишилося. У нас, у семінарії, залишилися двоє священників і семінарист із Миколаївщини. Було відчуття, що вже не повернешся. Збираючись, залишав свої вишиті строчки. Хотів узяти, але зрозумів, що життя важливіше, — я понабираю купу речей, а хтось не матиме місця, де сісти.

Потім, у квітні, було так зворушливо повертатися в Київ, який залишився нашим, який стоїть.

Я не уявляв, як то можна поєднати — єпископ і друг. Єпископ — це єпископ, наставник, той, кому ти підкоряєшся, чиї прохання чи розпорядження виконуєш. А тут ти — для нього друг

— Розкажіть, як Вам працювати із владикою Максимом Рябухою.

— Після навчання мене відправили служити в Донецький екзархат.

На момент закінчення семінарії я вже жив у Запоріжжі. Моя сімʼя звідси починала своє служіння. Ми розуміли, що нам тут буде трішки простіше, бо більше умов для роботи. Наші знайомі запропонували нам на перший час квартиру.

Ще зі середини 6-го курсу до мене підходив владика Максим Рябуха, запитував про плани на майбутнє, духовно спроводжував у моїх подальших рішеннях.

Із владикою приємно працювати, бо він дуже людяний. Є відчуття, що працюєш із другом. Він постійно наголошує на нашій дружбі. Я не уявляв, як то можна поєднати — єпископ і друг. Єпископ — це єпископ, наставник, той, кому ти підкоряєшся, чиї прохання чи розпорядження виконуєш. А тут ти — для нього друг.

Владика Максим вимогливий, має чітке бачення, як що має бути. Завжди допоможе, дасть контакти, візію, все детально розпише. У справах, які поручає, дає простір для власного бачення. Відчувається чітка межа, де є щось, чого хоче він, і треба так зробити, а де віддає тобі, і можеш творчо щось зробити, як бачиш це ти. І це дуже круте відчуття. Мені завжди чомусь здавалося, що в мене щось не вдасться, не вийде, але поряд із ним, його довірою, впевненістю, вірою в мене зовсім по-іншому.

Не знаю, чи владика взяв щось від мене, але для мене це величезні кроки вперед у житті як людини, особистості і священника. Основне у праці з ним — дружність, довіра, відвертість. Він сам завжди каже, що очікує від мене щирості у всіх питаннях, бо потребує поради зі сторони.

Після кожної зустрічі з молоддю почуваю себе на сьомому небі, настільки заряджаюся позитивом

— Запоріжжя недалеко від фронту, дуже часто піддається обстрілам, як Ви це переживаєте, як це переживають у Донецькому екзархаті?

— Я живу на правому березі, приблизно 40 кілометрів від фронту. Наші сестри-монахині — за 25–30 кілометрів. Їм складніше, там щодня чути, як щось збивають, щось летить.

Очевидно, складно все це чути, читати та розуміти, бувають моменти загострення — більше обстрілів. Це іноді впливає на самопочуття, іноді здається, що, напевно, це вже все. Але те, що ти робиш, служиш, особливо праця з молоддю, все перекриває. Після кожної зустрічі з молоддю почуваю себе на сьомому небі, настільки заряджаюся позитивом. Це така велика відрада служити людям.

Від нашої молоді бачу просто величезний запит на справжні людські стосунки, справжню дружбу

— У Донецькому екзархаті багато уваги приділяють роботі з молоддю. Розкажіть, як Ви знаходите підхід до дітей, заохочуєте їх до Церкви та християнського життя?

— Я є головою Комісії у справах молоді Донецького екзархату — це моє особливе служіння як священника. Я дуже щасливий від цього.

Іван Боско був дуже успішним у праці з молоддю протягом усього життя. Але коли його попросили написати посібник, вийшло лише кілька сторінок. Тому я б не сказав, що є якась стратегія.

Спершу робота, спілкування з підлітками видавалися мені чимось страшним і незрозумілим. Я не готовий був навіть про це думати, але все почалося з дружби. Здружився також з отцем Олександром Богомазом, який мав досвід такої роботи.

Розпочав спілкування з дітьми — виходили гуляти містом, проводили час після Літургії. Від нашої молоді бачу просто величезний запит на справжні людські стосунки, справжню дружбу. Це те, що ковід, а відтак війна в неї вкрали — все перевелося на соцмережі, ігри. Діти додали мене у платформу Діскорд і сказали, що навчать грати в Майнкрафт, підписали Діякон Марціянос і вчили грати у цю гру — так у нас розпочалася дружба.

Наша молодь зібрала свою віртуальну платформу — Майнкрафт-карту. Там збудували церкву і хотіли показати її мені. Для них це було просто вау: реально прийшов до нас подивитися карту, з нами пограти, подивитися на церкву, яку ми збудували. Навчили мене там усього. Очевидно, має бути більше особистого спілкування, не віртуального, офлайн, як це зараз називають, але я оцінив те, що вони в Майнкрафті збудували церкву. З цього почалася дружба. У різних ситуаціях — і в дуже добрих, і в дуже недобрих, коли вони могли помилитися, щось неправильно сказати, — на всіх етапах їхнього становлення як особистостей я був поряд із ними.

Я справді з ними дружу — ходжу в кіно, сам шукаю нагоди для зустрічі. Вони бачать, що з тобою дружити добре, розуміють, що ти священник, а значить те, що ти робиш, не є чимось поганим, неправильним, хворобливим, не є сектою. Це — щось цінне.

З мого досвіду, найкращим майданчиком для спілкування також є табори, бо вони насичені духовною програмою: щодня зранку Літургія, молитва на вервиці, молитва Тезе або прослава під інструмент. Це молоді надзвичайно подобається. Віра ж має з чогось починатися. І на цьому емоційному рівні зʼявляються перші стосунки з Богом. З цього народжується все інше. Після тих таборів щонеділі ми обовʼязково продовжуємо молодіжну зустріч. Спершу було двоє—троє дітей із табору, потім підтягнулися й інші, зараз у нас досить велика компанія.

Молодь, яка була на таборах, переконалася, що вірити в Бога — це не нудно, не старовина, а навпаки — щось свіже, нове, що насправді надихає і може змінювати життя

Молодь, яка була на таборах, переконалася, що вірити в Бога — це не нудно, не старовина, а навпаки — щось свіже, нове, що насправді надихає і може змінювати життя. Потім вони діляться досвідом і приводять друзів, однокласників, студенти приводять старшу молодь. Також надзвичайно цінно бачити, що ти когось привів і він залишився.

Тільки за аніматорські курси цього року в нас було шість чи сім осіб, які вперше приступили до Сповіді і Причастя. А ще близько 10 дітей було на таборах. Тому співпрацювати з молоддю треба через табори, молитву й особистий приклад. Вони, сприймаючи тебе авторитетно, хочуть із тобою запізнати те, у що ти віриш, чим ділишся, що свідчиш.

Зараз ми організували курс для аніматорів «Ген надії». Активно заохочую долучатися. Бути аніматором — це про відповідальність. Цього року зголосилося 46 дітей. Їхнє відчуття, що я вже передаю віру, змушує тебе дорослішати, ставати більш відповідальним, розважним. Насправді, найбільшу й безпосередню участь у цьому бере Бог, а ми — підтримуємо. Зараз особливий, якісний час Бога. Поки є ця хвиля, намагаємось її зловити і максимально всіх, хто на ній, підтримати і нікого не загубити.

Для мене Сповідь, як і всі інші Таїнства, — це щось дуже особливе, коли ти стаєш посередником між Богом та людиною, коли вона кається і через тебе Бог відпускає їй гріхи, робить її чистою

— Що Вам найбільше подобається у служінні?

— Те, що відчував ще з моменту вступу до семінарії, — досвід сповіді, особистого покаяння, навернення, відкриття Бога як Бога милосердного. Бог — це Той, хто прощає, любить, незважаючи ні на що.

Були в мене думки залишитися дияконом. Ще й владика Максим сказав, що шукає собі диякона, який би постійно був, служив. Я б із радістю залишився дияконом, якби міг сповідати.

Для мене Сповідь, як і всі інші Таїнства, — це щось дуже особливе, коли ти стаєш посередником між Богом та людиною, коли вона кається і через тебе Бог відпускає їй гріхи, робить її чистою. Ці сльози покаяння, я вам не передам словами, яке це велике зворушення, велика радість.

На сповідях я сам немов би навертаюся. Думаю: «Боже мій милий, дякую Тобі за те, що я священник, що маю можливість сповідати». Це те, що мене найбільше зворушує, і те, що я обожнюю робити. А завдяки тому, що працюю з молоддю, маю також за рік великий досвід перших Сповідей. Часто їзджу на передову до військових і сповідаю там.

Бути другом, ніколи не соромитися своєї віри, говорити відверто і не боятися, що молодь тебе не зрозуміє, — це, на мою думку, основа праці

— Які поради Ви б дали іншим щодо праці з молодими християнами?

— Як я вже сказав, найперше — бути для молоді справжнім другом. Ніколи не боятися свідчити.

Іноді здається, що молодь мене не зрозуміє, але це не так. Молодь має великий запит на релігійність, духовність, тому що війна відкрила багато питань.

Наприклад, є хлопчина, біля якого був приліт і по ньому вдарив великий осколок. На ньому залишився тільки відбиток опіку. І він каже: «Я не можу розуміти, чому вижив?». У нього є відчуття, що хтось його береже. Але водночас і запитання: хто це?

Якщо ніхто не говоритиме, не пояснюватиме, то молодь гадатиме на картах таро абощо. Якщо ти їм скажеш про справжню віру, то в них виникнуть запитання і захочеться дізнатися більше.

Бути другом, ніколи не соромитися своєї віри, говорити відверто і не боятися, що молодь тебе не зрозуміє, — це, на мою думку, основа праці. Також важливо бути наставником, строгим, де потрібно. Наприклад, ми часто робимо серйозні обмеження на зборах щодо користування телефоном. Був випадок, коли хлопець відмовився його залишати. І каже, що може просто піти. Я кажу: «Якщо хочеш піти, то можеш іти». Не боятися втрати. Треба ставити межі. І за 5 хвилин ми можемо потиснути один одному руки.

Не боятися виходити поза себе, не закриватися у своїй вірі і самому собі, але шукати однодумців, тих, із ким можна разом вірити та йти на Літургію, не боятися покликати друзів сходити з тобою — це теж важливі для віри речі

— Що, на Вашу думку, головне для сучасних християн? Як жити справжнім християнським життя, віднаходити віру й надію у час війни?

— Для мене особисто це участь у Літургії, Євхаристія. Не кожному це зараз доступно, особливо на окупованих територіях. Справжні стосунки з Богом, розмови, не зводячи все до молитви, яка потрібна, дисциплінує, але йдеться про особисті розмови, довіру.

Не боятися виходити поза себе, не закриватися у своїй вірі і самому собі, але шукати однодумців, тих, із ким можна разом вірити та йти на Літургію, не боятися покликати друзів сходити з тобою — це теж важливі для віри речі.

Збиратися у спільноти, бо вони підтримують людину, дають ділення вірою, переживаннями. Зрештою, Церква — це спільнота, обʼєднана довкола Христа. Для мене особисто читання Святого Письма, псалів також оживлюють віру, пробуджують запитання до Бога, а іноді дають відповіді.

Також до нас приїжджає жінка, француженка, з організації «Дім серця». Вона пише ікони

— Отче, розкажіть про соціальну складову Донецького екзархату.

— Точно знаю, що чи не в кожній парафії є читання Святого Письма, де збираються люди, які мають свої запитання до Бога, Святого Письма, Церкви, і приходять сюди за відповіддями.

Також у нас є волонтери, жінки, які плетуть сітки. А все розпочалося зі спільнот матерів чи жінок загиблих воїнів. Ми освятили їхні приміщення і запропонували читати Свято Письмо. Вони зацікавилися і щопонеділка ми разом читали. Потім вони почали ходити до церкви з дітьми. Для них колись усе це було таке дике, незрозуміле. В однієї пані загинув чоловік, ми проходили читати Святе Письмо, згодом вона сказала: «Я дуже вдячна отцю Сашку і вам. Я не маю образи на Бога за те, що мій чоловік помер. Я розумію, що Бог тут ні до чого, що не треба Йому приписувати смерть мого чоловіка — Він не хотів його забирати. Це не є якесь Його бажання, щоб людина померла».

Також до нас приїжджає жінка, француженка, з організації «Дім серця». Вона пише ікони. З нашою місцевою сестрою Бернадеттою вона вже другий або третій раз підряд проводить школу іконопису, у якій беруть участь військові, матері, молодь. Це щось неймовірне — терапія, глибоке духовне прожиття.

У нас є більш світські заходи, наприклад, щоденно на парафії годували людей, які цього потребували. На парафії Матері Божої Неустанної Помочі багато працюють із дітьми: і логопеди, і є позашкільні навчання. У Дніпрі допомагали готуватися дітям до НМТ, працюють психологи.

Соціальне служіння в нас досить активне. Також працюємо над залученням людей, які не мають роботи. Для мене показова історія пані Софії, старенької бабусі, у якої теж немає чоловіка. Він помер кілька років тому, як і її син, — вона залишилася сама. Жила тут, у Запоріжжі, десь у підвалі, приходила до церкви волонтерити. Не хотіла брати гроші, підмітала. Дякувати Богові вдалося їй допомогти — зараз вона живе в гуртожитку, де їй виділили кімнату, може попрати речі, привести себе в порядок, зробити зачіску — щось, що раніше для неї було неможливим. Вона колись була номінально мусульманкою, бо сама кримська татарка. Тут охрестилася.

Люди, які вже приходять до Церкви, насправді є дуже міцними у своїй вірі. Для мене Запоріжжя — це про таких людей

— Оскільки Ви родом із Запоріжжя, як би Ви схарактеризували Запоріжжя та місцевих мешканців?

— Це відкриті люди, які ніколи не таїтитиму чогось на серці, — завжди скажуть правду, якщо їм щось не подобається, то тобі про це повідомлять, запитають, чому так поводишся. Це мене надихає. Ти живеш у правді, у чесності, від цього формуються міцні дружні стосунки. Люди, які вже приходять до Церкви, насправді є дуже міцними у своїй вірі. Для мене Запоріжжя — це про таких людей. Треба змогти стати добрим посередником, щоби Бог їх привів до тебе, навернув, але коли вже вони будуть навернені, то це справді хороші союзники, проповідники, які приведуть до Церкви друзів, рідних. Це — таке живе справжнє християнство. І через людей я люблю це місто.

Якщо справді працюватимемо, якщо вповні віддаватимемося служінню, то наша Батьківщина, наша країна, такою і буде, бо маємо величезний потенціал, неймовірних людей, молитву, яка може перевернути світ

— Якою Ви бачите Україну в майбутньому?

— Точно хочу бачити в кордонах 1991 року, цілу, відновлену, у якій вірять у Бога, у якій віра в Бога — це велика цінність. Для мене це не ілюзія, не якась марна надія — я вірю, що так може бути. Це — питання праці, найперше моєї особистої, і всіх інших. Якщо справді працюватимемо, якщо вповні віддаватимемося служінню, то наша Батьківщина, наша країна, такою і буде, бо маємо величезний потенціал, неймовірних людей, молитву, яка може перевернути світ. Я не можу змінити політику, не можу зупинити війну — це не в моїх силах. Але в моїх силах стати підтримкою та опорою для людей, відкрити їм Бога.

Розмовляла Вікторія Мазур
Департамент інформації УГКЦ