EN
Обіцяв повернутися за три дні, а приїхав через півтора року: син священника про війну

Обіцяв повернутися за три дні, а приїхав через півтора року: син священника про війну

14 листопада 2023, 08:00 29246

Бровари — 120-тисячне місто на Київщині. Недільний ранок парафії Трьох Святителів. Отець Олег Панчиняк, парох, очолює Літургію. На проповіді крізь окуляри вдивляється у постать військового серед люду, що зібрався в церкві. Молоде лице, форма піксель, тактичний рюкзак біля стіни. «Невже мій Назар? — думає о. Олег, кидаючи короткий погляд на хори, де між сопрано стоїть його дружина Зоряна. — Наче не попереджав, що приїде…». А після Служби, обіймаючи наймолодшого сина, з батьківським докором каже: «Назаре, чого ж ти нікому не казав, що приїдеш?!». Назар зніяковіло опускає очі, усміхається: «Та я… хотів зробити сюрприз…».

Назар Панчиняк (праворуч) із мамою Зоряною, братом Олегом та батьком о. Олегом Панчиняком, червень 2021 року. Фото з особистого архіву родини.

Вибір, що нас роз’єднав

Дуже люблю футбол, але ще жодного разу не був на матчі. Знаєте, такому, де багато вболівальників, фанів, пиво, шарфи, капелюхи. В Україні такої футбольної культури поки немає. От хотів би я поїхати за кордон, наприклад у Британію, відчути цю атмосферу!

У дитинстві ми з братом Олегом займалися футболом. Років у 14 навіть грали за Україну на професійному рівні, якщо це вам про щось говорить (пишається). Ми з Олегом як порядні близнюки весь час були разом. Аж раптом, після школи, він пішов навчатися в Академію сухопутних військ до Львова.

Це був важкий вибір (згадує з усмішкою): куди вступати після школи? Один із видів реакції на стрес на війні — це ступор, коли каменієш і ніяк не можеш собі зарадити. Так ось, після школи в нас обох було щось на зразок ступору (усміхається). Сидимо, мнемо атестати про повну середню освіту, переглядаємось: ну що, брате, куди йдемо? «В Академію сухопутних військ», — каже Олег. А ми ж близнюки, весь час разом! Ну то і вирішили. Збираємо речі. Влітку приїжджаємо на вступну кампанію до Львова. Сидимо весь день у задушному коридорі. Добігає наша черга. Я заходжу в кабінет перший. А там — полковники сидять. Товстопикі, оформлені у свої військові форми. Приймальна комісія. Один із них каже до мене: «Ну що, боєць, готовий?». І я, сам того не усвідомлюючи, кажу: «Та ні…». І виходжу з кабінету з документами в руках.

Олег ображений: «Як так?! Ти мене кинув!». Мама шокована: «Ми так не домовлялися!». А я беру речі, залишаю Олега в сухопутці і повертаюся до Києва, до батьків. А згодом вступаю до КНТЕУ [Київський національний торгово-економічний університет — ред.]. Це був перший вибір, який нас роз’єднав.

Я зауважив цікаву річ: ми з Олегом були однакові поки трималися разом. Тому зараз нас стало легше розрізняти (усміхається). Ну, розумієте, Олег уже капітан, одружений чоловік. Статус усе-таки! (сміється). Я тепер навіть більше схожий на нашого старшого брата Андрія. Щоправда, старший він усього на рік. То, вважайте, ми трійнята. Принаймні мама нас так і сприймає.

Місто вмерло

Початок повномасштабної війни я пам’ятаю добре. За день до того, 23 лютого, ми добряче «посиділи» з друзями. Під ніч я повернувся додому, а зранку прокинувся близько 4:45 і побачив перший пуск ракети на Бровари, на військову частину. Не пригадую в той момент жодних думок. Я просто повірити не міг, що це правда.

Того ж ранку ми з батьком пішли до церкви на Літургію. Дорогою вперше почули сирену. У дворах метушилися люди. Як можна так швидко пакувати стільки речей у багажники?! За півтори години, коли ми поверталися, місто практично вимерло. Ми йшли наче в пустелі. Саме тоді я усвідомив, що війна справді почалася. Ніби відчув її запах: вогню, металу, смерті. Хоча тоді ще був далекий від реальних бойових дій.

Я буду серед своїх людей

Отець Олег (дякую Богові, що в мене є такий тато!) не планував виїжджати з Броварів. Він казав, що буде на парафії з людьми до останнього. А на парафії і справді їх було багато. У нашій церкві є хороший підвал. Туди, як в укриття, прийшли ховатися ті, хто не мав змоги виїхати: старенькі, бідні, немічні… Як було їх залишити?

«Раптом що — поховаєте мене біля церкви», — говорив батько. Я сподівався, що він жартує, але у глибині душі розумів, що ні, не жартує. І я понад усе хотів бути тоді разом із батьком на парафії. Підтримувати його, щоб він не почувався самотнім. Пізніше з другом ми записалися у тероборону Броварів, але нам так звідти і не передзвонили. Однак, коли росіяни вже були під Скибиним, за десяток кілометрів від Броварів, тато попросив мене вивезти маму до Львова. Це був важкий вибір. Я сказав, добре, тату, за три дні я повернуся. Як бачите, повернувся через півтора року (сміється). Чи хотів тато виїжджати? Ні, він навіть не думав про це. Я ним пишаюся і дякую Богові за такого батька.

2 березня у Броварах відсвяткували мій день народження. 3-го — виїхали з мамою до Львова. А 5-го я вже пішов служити. Так, це було несподівано (усміхається). Приїхали. Ще не встигли вийняти всі речі із машини, як Олег каже: «Завтра ти йдеш до мене в частину». Він заздалегідь про все домовився, без мого відома. Думаю, він знав, що рано чи пізно мене мобілізують, тож краще, щоб ми були разом. 7 березня я склав присягу. І навіть не зрозумів, де я і що тепер робитиму.

Чому я?

Після Академії сухопутних військ брат Олег служив у 101-й бригаді охорони Генерального штабу в Києві. Чимало його друзів загинули в лютому—березні 2022 року в боях на Київщині. Одного разу їх вивозили автобусами з частини. І в один із них поцілив ворожий вогонь. Із 30 людей вижило 2-є. Це все були молоді хлопці.

У Львові після присяги мені пояснили, чим я займатимуся. Фактично, моїм завданням було охороняти листи, що надходили з усієї країни. Я гадки не маю, що було в тих листах. Державна таємниця все-таки. Прослужив я у Львові понад рік — до 10 червня 2023-го.

І от 10 червня приходить телеграма, що формується нова бойова бригада. Із нашої частини туди скеровують список людей. Я у списку. «Чому я?» — було найпершою думкою. Був у нас один замполіт, який частенько нам з Олегом говорив, що в його частині не служитимуть брати. Бо це, мовляв, розплідник корупції чи щось таке. Гадаю, його думка мала вплив на формування того списку.

Того ж дня я почав збирати речі. Згодом зустрів багато прекрасних людей у 42-й бригаді, за яких зараз дякую Богові. Думаю, це був Його задум щодо мене. Напевно, я більше зроблю для країни як військовослужбовець у бойовій бригаді, ніж у тиловій частині. Чи шкодував я себе, збираючи речі? Ну, трохи так. Спочатку думав: «Я ж молодий, мені 24, хочу мати сім’ю, дітей, а не воювати». Але потім сказав собі: «Годі нити! Є робота — хто, як не я, її зробить?».

Вона плаче, а я йду

Що таке справжня армія, я відчув лише на полігоні (сміється). На той момент у мене ще була дівчина. Пам’ятаю, ми приїхали з нею на полігон. Прощаємось. Дівчина плаче. А я, наче в кіно, з купою речей, сумок (набрав усе, що треба й не треба!) розвертаюся і йду геть.

Усі розказують, що армія — це дідовщина, насильство. Може колись, за Радянського Союзу, так і було. Але зараз усе інакше. Я очікував номінального навчання, як то кажуть «для галочки». Але ні. Навчання було дуже хороше! Наші й іноземні інструктори з бойовим досвідом. У Рівному ми пройшли базову загальну військову підготовку. Потім поїхали в Чортків на два тижні, чекати відправки на фронт.

Про що я думав? Я чекав списку тих, то їде на фронт у першу чергу. Простіше було знати, ніж чекати на рішення. І коли оголосили список, у ньому було моє ім’я.

Ти поживи, а я поїду на фронт

У Рівному на полігоні я здружився з Андрієм. Одну хвилинку… (замовкає, відвертається, видихає). Він мав іти на фахову підготовку, щоб здобути військово-облікову спеціальність. Дізнавшись, що мене відправляють на фронт, Андрій підійшов і сказав: «Назаре, ти ще молодий (а йому самому було всього 34!), потягни ще час, поживи. Давай я поїду замість тебе». Кажу: «Ні, друже, я так не зможу». Але він почав наполягати, мовляв, у нього дружина за кордоном, він знудився сидіти на полігоні, «і взагалі, Назаре, не нервуй мене, я вже вирішив, що поїду»…

І він поїхав на фронт замість мене. А я пішов на фахову підготовку замість нього. Пам’ятаю, навіть дав йому свій хрестик.

За тиждень дзвінок від хлопців: «Андрюха підірвався на міні, поранений — посічені ноги, живіт, але ще при свідомості». Я беру телефон, пишу йому: «Що там, брате? Як ти?»… Відповіді так і не отримав — після евакуації, у лікарні, Андрій помер.

Це дуже болюча для мене історія…

А потім у мене запитують, що я відчуваю, коли бачу, як підлітки носяться з колонками, з яких лунають російські пісні, або самі говорять російською… Що я можу відчувати? Біль. Згадую побратимів, які загинули за цих підлітків. І за кожного з нас.

Я зрозумів, що це війна

Якби не правда і не Бог, ми би програли. Москалів не можна недооцінювати. У їхніх очах нерозуміння — за що воювати? А ми знаємо за що воюємо.

Перше бойове завдання? Звісно, пам’ятаю. Вперше відчув себе на війні, коли ми виїжджали на позиції і наші машини почали обстрілювати. Я не розумів, звідки і хто стріляє. Але оці постріли, що молотили по машині, привели мене до тями відразу.

Змій, зелений змій

В армії алкоголь є. На жаль. Для мене це як самогубство. Випив на позиціях? Вважай вбив себе і побратимів. Я завжди кажу: «Хлопці, ви тут напиватися не будете!». Я не маю офіцерського звання, щоб роздавати накази, як мій брат Олег (сміється), але стараюся вберегти людські життя. І хочу звернутись до всіх, чиї рідні на фронті. Говоріть із ними! Кажіть, що не можна напиватися! Адже під алкоголем людина може навіть убити свого побратима прицільним вогнем у голову. Я знаю, про що кажу, повірте… Бо алкоголь б’є по психіці не менше, ніж по печінці.

Одна «прекрасна» історія

Чоловік із мого підрозділу, харків’янин. У його будинок прилетіла ракета. Дружина, яка лежала поруч, загинула. І він пішов до армії — мститися. І там запив. Можливо, він втратив сенс життя. Але вибачте. Нащо ти пішов в армію? Напивайся собі тихо вдома. Так ти принаймні менше шкоди наробиш. Ти руйнуєш систему армії зсередини. Я не пішов би з ним на завдання. Замість «аватарів» (пияків) мають їхати воювати нормальні хлопці. Але вони (нормальні), наслухавшись страшних історій, бояться йти служити. Зараз це велика проблема в армії. Бо, на жаль, таких випадків багато.

Він просив застрелити його

Найважчий момент був у Лимані. Я поїхав на позицію. І по нас був прицільний вогонь. Я спершу не зрозумів, що відбувається. Мене трохи заглушило. Всі почали кричати. Я не зрозумів, чи є 200-ті, чи є 300-ті і скільки. Бачу, відразу шестеро хлопців отримали поранення. Я підбіг до того, хто був найближче — йому відірвало ногу. Дивом я не розгубився і наклав йому турнікет на ногу, якої вже не було. Він кричав, щоб його застрелили, бо не хоче жити. Кажу: «Ні, друже, так не піде». Слава Богу, хлопець залишився живим. Уже хоче жити, вже не просить застрелити його (сміється). Потім я зрозумів, що це був найважчий момент.

Відповідь Бога

Бог був до війни, є на війні і буде після (сміється). Він — моя опора. Якби Його не було, то не знаю… Атеїстам набагато важче. Я відчуваю Його підтримку щодня, щогодини. На жаль, коли все добре, усі про Бога забувають. А от коли погано, то згадують.

Найбільшу підтримку Бога я відчуваю на позиціях, на бойових завданнях. Я не хочу нікого вбивати, бо є заповідь «Не вбивай». Тому молюся дуже часто, і Бог підказує мені, як правильно робити. Ми ж не вбиваємо для задоволення, як нелюди, а знищуємо ворога. Ми це мусимо робити. Якщо ти його не знищиш, то він знищить тебе, твою родину, твою націю. Хотіти жити і захищатися — це не гріх. А вбивати… Вбивати, звісно, гріх.

Москалі не знають, що таке людяність, а ми знаємо. З нами, до речі, працює капелан. Навіть греко-католицький! Щоправда один на 600 людей.

Я хочу. Я буду

Один мій друг каже, що хоче приїхати додому у відпустку, посидіти з друзями, похвалитися воєнними історіями. А кому розказувати? Кожен другий служить і розкаже те ж саме.

Звісно, мені дуже хочеться відпочити. Маленька моя мрія — футбольний матч. А велика мрія (окрім перемоги) — одружитися, мати дітей. Ще навіть коли їхав на фронт, то не думав про це. А зараз хочу! Не думати про відірвані ноги, руки, про гори трупів. А думати про те, чи правильний розмір дитячих памперсів я купив. Хочеться домашнього затишку, який створив сам. Прийти додому і сказати: «Ну що, жінко, зваримо пельменів?» (сміється).

Марта Синовіцька
Департамент інформації УГКЦ
Фото: Олександр Савранський

Локації

Інші історії