EN
Вимушена переселенка з Луганщини: «Я нестерпно хочу додому»

Вимушена переселенка з Луганщини: «Я нестерпно хочу додому»

16 березня 2024, 21:57 397

Два роки тому в журналі «Патріярхат» вийшла стаття про життя греко-католицьких парафій на Луганщині. Її написала Світлана Сабєльнікова — активна вірянка, яка допомагала розбудовувати парафії в селах Муратове й Капітанове. Саме ці парафії були крайньою східною точкою присутності УГКЦ на території України. Від лінії фронту до Муратового, де мешкала пані Світлана, у той час було всього вісім кілометрів. Місцеві жителі звикли до періодичних обстрілів і присутності військових у своєму повсякденному житті. Тому напередодні 24 лютого 2022 року лише деякі сім’ї поїхали трохи далі, до родичів або знайомих, щоби перечекати можливу небезпеку.

Світлана Сабєльнікова як учителька за два дні до повномасштабного вторгнення росіян в Україну переймалася головно участю своєї учениці в літературному конкурсі, про що свідчить допис на її сторінці у фейсбуці. Але події, які почалися 24 числа, повністю перевернули її життя. Поспішний виїзд, болісна розлука з рідними, втрата власного дому та парафії, а згодом таврування односельцями як «зрадниці, котра зомбувала дітей проти всього російського»…

Пані Світлана з сім’єю знайшла прихисток на Львівщині. В цьому інтерв’ю вона розповідає, як дає собі раду на новому місці, як підтримує спілкування з колишніми співпарафіянами та як викладає в онлайн-школі для дітей із окупованих територій, які підпільно в ній навчаються.

— Коли і як вам вдалося виїхати зі свого села на безпечнішу територію?

— Хоч ми й жили в дуже неспокійному регіоні, я сподівалася, що повномасштабного вторгнення не буде. Але вночі 21 лютого «Гради» вже активно стріляли в наш бік. Час від часу й до нас «прилітало». 22 лютого тим, що працювали в держустановах, школах, сказали не виходити на роботу, а дітям не йти до школи. Проте мій чоловік із сином працювали в лісовому господарстві, тому роботу не припиняли. 23 лютого син, повернувшись із роботи, запитав: «То ви думаєте щось робити?». А в мене, не повірите, навіть «тривожна валізка» не була спакована, хоча ми вісім років жили поруч із війною, навіть страшні пожежі пережили.

Громада вітає Світлану Сабєльнікову з Днем народження 13 лютого 2022 року. «Тоді ми ще всі разом і щасливі», — каже жінка.

Того ж числа пізно ввечері зателефонував наш парох о. Сергій Паламарчук, який опікувався греко-католицькими парафіями в Лисичанську, Муратовому й Капітановому. Дуже переживав за всіх нас, особливо за стареньких і багатодітних, які не мали змоги виїхати самотужки. Домовилися перебувати на зв’язку.

Рано-вранці 24 лютого подзвонив наш духівник і добрий друг родини владика Богдан Дзюрах із Німеччини. Він радив і наполягав, щоб ми негайно виїжджали із села якнайдалі — до Львова.

І коли до Муратового приїхав отець Сергій, ми схопилися та поїхали. Сіли в своє авто, а в бус священника багатодітна родина. Спочатку подалися в Лисичанськ на квартиру до отця Сергія, а відтак — до Львова, до отців-редемптористів. З нами їхала багатодітна родина, в якій наймолодша дитина мала 17 днів від народження.

— Чи усім вашим рідним і парафіянам УГКЦ вдалося виїхати?

— Дві родини наших парафіян не захотіли виїжджати, хоч отець Сергій їх умовляв. Маму чоловіка ми змушені були залишили в Лисичанську, тому що після двох інсультів вона не мала сил і боялася, що далеко не заїде, не хотіла бути далеко від дому.

Мої рідні — мама, старша сестра і зять — уже пенсіонери. Вони не виїхали, залишилися в своєму селі, що за 30 кілометрів від Муратового.

Мене нерідко питають, чому вони так вирішили. Знаєте, їх не бомбили, в них було досить спокійно. Тому, як розповідає сестра, коли вони побачили на своїх вулицях «переможний марш росіян», то навіть не зрозуміли, що відбувається.

Усе сталося досить швидко. Наше село окупували вже 26 лютого, тому владика Богдан і наполягав, щоб ми виїжджали, кажучи: «Вас за нашу Греко-Католицьку Церкву не пожаліють, особливо Григорія». Так звати мого чоловіка, який з 2015 по 2018 рік був учасником АТО, добровольцем батальйону «Айдар».

— Як ви потрапили саме до отців-редемптористів у Львові?

— Владика Богдан Дзюрах сказав нам відразу їхати туди, пообіцяв, що там нас приймуть. І хоч монастир не готувався до приймання біженців, нас там опинилося чимало: знайомі отців, які тікали з Києва, Київщини, Чернігова. Невдовзі вони вже могли сподіватися на повернення додому. А я розуміла, що до свого дому ми повернемося нескоро. Вони казали мені: «Не будь такою песимісткою», але, гадаю, це не песимізм, а реалістичний погляд на речі, адже ми вісім років жили поруч із лінією розмежування. На собі відчули всю складність життя в середовищі людей, вороже налаштованих до всього українського. Збудувати греко-католицьку церкву в нашому селі було непросто. Довелося поборотися за цю можливість, бо було чимало перешкод і навіть прокльонів. Та згодом багато людей зрозуміли, хто такі греко-католики.

— Звідки походили люди, які були вашими співпарафіянами в Муратовому і Капітановому? Це були вихідці з заходу України?

— Ні, це все місцеві люди. В нас раніше ніякої церкви не було. Лише на великі свята привозили православного батюшку Московського патріархату, який махав кадилом і служив молебень. А ми робили свою добру справу, і люди нам повірили. Наші односельці переважно ніколи нікуди не їздили. Це вже ми стали возити дітей на захід України, в табори. Деякі люди похилого віку, які до 2014-го відносили себе до Московського патріархату, почали ходити на наші парафії. Наприклад, у селі Капітанове парафія складалася саме з таких людей. Вони казали: «Там, де ми чуємо „Отче наш“ українською мовою, там для нас Бог».

— Проте все, що ви робили, з приходом російської окупації обнулилося. Навіть дружнє ставлення людей змінилося на вороже, про що свідчить один відеосюжет на російському пропагандистському каналі «РИА Новости», де депутатка «ЛНР» розповідає, що ви вчили дітей «ненавидіти москалів».

— Я не маю контакту зі своїми односельцями, які залишилися в Муратовому. По-перше, там відсутній інтернет, а по-друге, більшість із них не хочуть, бояться розмовляти. Я підтримую зв’язок із тими людьми, котрі виїхали. Спочатку ми щодня зідзвонювалися та списувалися, по зернятку збирали інформацію про те, що діється вдома. Тепер уже рідше контактуємо.


Муратівська гімназія в окупації з ворожими прапорами росії та її маріонеткової «республіки»

Мене не раз хтось запитує, що я відчуваю до тих людей, які розквартирувалися в моєму будинку, розграбували й понищили його. Я не відчуваю до них ні ненависті, ні злості, тільки огиду. Шкодую за дитячими і родинними фотографіями, які не змогла забрати, вони для мене є сімейними реліквіями. Цінними для мене залишилося багато речей, як-от вироби з бісеру, творчі роботи моїх учнів, які окупанти просто понівечили й викинули на вулицю. Хоча дещо я встигла взяти зі собою. Ось тут у мене навіть такий куточок із ними є (показує на столик позаду себе, де стоять світлини, ікони та книги. — Авт.). Тут мій молитовник, яким я роками користуюся. Він для мене дуже цінний, бо містить мої позначки, з ним я завжди ходила на богослужіння.

Через два чи три місяці після того, як ми виїхали із села, до нашої хати змогла переїхати моя сестра. Думаю, пожаліла мене, кажучи, що не робила фотографій, бо забула телефон. Вони з мамою трішки прибрали в будинку і забили дошками вікна.

Але найбільше я переживала, що там із нашою церквою. Може, тому, що збудувати її нам коштувало багатьох зусиль, ми постійно відчували спротив. Сестра розповідала, як, проїжджаючи повз церкву, побачила, що будівля стоїть, лише де-не-де пошкоджена осколками. Ми з отцем Сергієм пильно передивлялися всі відео, які знімало російське пропагандистське телебачення про роздавання гуманітарки місцевому населенню: а раптом у кадр потрапить наша церква? А ще хотіли зрозуміти, який стан будівлі всередині.

Відео, про яке ви говорите, показало нам, що до церкви таки зайшли і все перерили. В тому сюжеті депутатка «ЛНР» стоїть біля нашої каплички, тримає в руках мій учительський журнал і розповідає, як я нібито вчила дітей ненавидіти росіян, возила їх до Львова. Та я не вчила їх ненависті, я вчила їх любити Україну!

Те відео я сприйняла важко. Навіть не можу передати вам свої відчуття. Багато моїх друзів і знайомих телефонували, щоби підтримати мене. Серед них Назар Дуда, директор Катехитично-педагогічного інституту УКУ, керівник моєї дипломної роботи під час мого навчання в цьому виші. Він утішав мене, казав, що то, навпаки, найкраща реклама для нашої Церкви.

Але мені дуже боліло, мабуть, тому, що надто важко нам усе вдалося. І коли ми нарешті збудували приміщення, де могли всі разом збиратися, коли до нас приїжджали владики, приходили наші військові, коли ми ще стільки всього планували, нам ця можливість раптово обірвалася. Це дуже боляче…


Розбита кімната в дитячому центрі при церкві

Один хлопець зробив отцеві Сергію фотографії церкви, де видно, що там «господарювали». Престол та ікони на місці, а вікна вибиті, все припало порохом. В кімнаті поруч, де у нас була світлиця, дитяча кімната і кухня — ніби граната вибухнула. Уламки цегли, зірвана внутрішня обшивка, пошкоджена стеля, меблі всі перевернуті. Купою лежать дитячі книжки і творчі роботи, присипані цементним пилом.

— Чи ваші колишні співпарафіяни, які виїхали, шукали якоїсь підтримки від УГКЦ?

— Так, наші люди шукають УГКЦ в місцях переселення: в Кропивницькому, Дніпрі, у Львівській області. Для прикладу, дві наші колишні парафіянки розповідають, як добре прийняла їх греко-католицька спільнота в Кропивницькому. Вони активно включилися в життя парафії, отримують гуманітарну допомогу, самі допомагають там кожному, чим тільки можуть.

Ми з сім’єю зараз живемо в дуже добрих людей у селищі Східниця на Львівщині. Я ходжу до тутешньої греко-католицької церкви, познайомилася з місцевими священниками. Ми переїхали сюди ще в 2022 році. Тут чоловік і син знайшли роботу. Наші господарі — молода сім’я, яка має недобудований готель і равликову ферму. Готель почав будувати ще батько господаря. Потім, у 2022-му, вони з молодшим сином пішли на війну. Восени того ж року батько загинув, а син продовжив службу. І ось ця родина прийняла нас та інших вимушених переселенців.

У червні 2022 року нас відвідав отець Сергій Паламарчук. Він до останнього залишався в Лисичанську, але там ставало щораз небезпечніше (у той час точилися бої за Лисичанськ, і 3 липня 2022-го місто потрапило під окупацію. — Авт.). Разом зі своїм товаришем отцем-капеланом Олегом Ладнюком видзвонював і вивозив людей із місць, які швидко окупували. Невдовзі єпископ сказав йому, що небезпека посилюється і треба виїжджати. Тому отець спочатку мусив їхати до салезіян у Дніпро, а потім єпископ запропонував йому парафію в місті Покровськ Донецької області. Однак перед тим отець Сергій узяв невеличку «відпустку», щоб відвідати всіх нас, своїх колишніх парафіян із Лисичанська, Сєвєродонецька, Муратового, Капітанового. Ми розсіялися по різних містах, але отець знав, де хто перебуває.

Коли завітав до нас у Східницю, то подивився навкруги і сказав: «Світлано Василівно, спитаймо в господарів, може, ми тут табір для дітей організуємо?».

Мушу розповісти, що з 2016 року ми організовували літні таборування «Світанки України». У 2022-му така перспектива зникла, тож пропозиція священника була гарна, але не було відповідних умов. Місцевість прекрасна, мальовнича, однак готельне приміщення недобудоване, немає душу і вбиралень. Як ми тут розмістимо дітей? На що отець відповів: «А якби ми мали табір у лісі та жили в наметах?». Тому таки вирішили спитати в наших господарів, чи вони б узагалі на це погодилися? І ви знаєте, вони сказали, що то цікава ідея, бо їхній батько будував цей готель з думкою про те, що сюди приїжджатимуть діти на таборування.

Робота закипіла. Отець знайшов кошти завдяки багатьом добродіям з-за кордону. В серпні майже все зробили на другому поверсі: душові, туалети, кімнати для дітей, їдальню та ігрову. В цьому ж місяці до Східниці зʼїхалися діти колишніх парафіян отця Сергія. Їх було майже 30. Жертводавці повністю спонсорували їм цей відпочинок. І наступного року ми знову організували тут дитячий табір, і отець Сергій привіз сюди дітей із Покровська.

На новій парафії він також організовує багато заходів для дітей, подібних на ті, які ми колись проводили в Муратовому. Скажу щиро, іноді аж серце щемить, бо дуже сумую за нашою парафією. Але радію, що наші ідеї живуть.

— Понад 90 % ваших дописів у фейсбуці — це спогади про життя у своєму рідному селі, а також сподівання, що ви невдовзі туди повернетеся. Однак тепер ваше село в окупації, частина мешканців стали колаборантами. Село ж невелике, там усі все одне про одного знають… Що думаєте про це, як зможете жити однією громадою? Як почуваються ваші рідні, наскільки небезпечно навідуватися їм до вашого будинку?

— Почну з рідних. Вони, найімовірніше, не думають про небезпеку. Чи просто знають, як мені важко, і хочуть допомогти. Мама останнім часом тяжко хворіє і весь час плаче: «Мабуть, ми вас уже не дочекаємося. Якби ти бачила, як вони (окупанти. — Авт.) все тут активно змінюють». Мої рідні там уже отримують російську пенсію, живуть своїм тихим життям: дім магазин.

Мене, звісно, дивує, як легко на співпрацю з окупантами пішли вчителі, прикриваючись тим, що так рятують школу. Але цим ви її не врятуєте!

Я нестерпно хочу додому, та з кожним днем все більше зневірююся, чи потраплю туди. Я вже казала, що із самого початку особливих ілюзій не плекала. Тепер ми всі бачимо, яка складна ситуація на фронті. Коли, дай Боже, прийде перемога й деокупація, я розумію, що ми не відразу туди повернемося, якщо повернемося взагалі. Я теж задумувалася над тим, як жити поруч із людьми, які вже другий рік перебувають під сильним тиском російської пропаганди, націленої насамперед на молодь і дітей. Мама та сестра розповідають, з якою швидкістю там усе зросійщується. Вони теж зневірюються, тим паче що ми з ними нечасто можемо спілкуватися через слабкий інтернет-зв’язок.

Пригадую, коли в 2014-му почалася війна і мій чоловік з іншими хлопцями створював загони самооборони, то деякі місцеві називали їх поліцаями. Вже тоді був ризик, що десь підстережуть і нашкодять або хату спалять. Я була депутаткою районної ради кількох скликань, завжди намагалася допомагати людям. А зараз нас там називають зрадниками, які втекли. Був час, коли я сильно за це переживала. Але друзі тут, на Львівщині, заспокоювали нас. Мовляв, невідомо, що з нами було б, якби ми залишилися. А так, хоч і на відстані, ми можемо продовжувати свою справу.

— Якщо вам таки вдасться повернутися до рідного дому, на Луганщину, що перше зробите?

— Я думала про це. Насамперед, як в’їжджатиму в село, зупинюся перед церквою, помолюся і вклонюся, бо дуже багато сил їй віддано. Опісля, коли проїжджатиму біля школи, подивлюся на вікна свого класу. Як моя мама тепер робить, ідучи від нашого дому. Каже: «Стою біля вікон твого класу і плачу». А потім, коли вже підійду до своєї хати, впаду на коліна і поцілую землю на своєму подвір’ї.

За ці два роки я навчилася жити одним днем: зранку помолилася, попросила в Бога добре прожити день, а ввечері помолилася і подякувала за те, що прожила його. Далеких планів не будую, хоча дуже хочеться вірити, сподіватися, мріяти. Але Луганська область — не Київська, не Чернігівська й не Херсонська. В нас зовсім інша ситуація. Ті вісім років гібридної війни розірвали нашу родину. Мій рідний племінник із сім’єю залишився в Луганську. За весь цей час ми жодного разу не бачилися, лише зрідка спілкувалися на якісь нейтральні теми. Моя рідна онука — в Росії. Син розлучився з дружиною, і вона виїхала разом із дитиною. У 2015 і 2016 роках я їздила туди, щоб її побачити. Хоч і страшно було перетинати кордон, бо мій чоловік служив в українському війську. Зараз ми з онучкою спілкуємося онлайн. Це все дуже тяжко для нас.

Добре, що моя мама не сама: із сестрою і зятем, а мама мого чоловіка сама, бо чоловікова сестра і племінник служать в ЗСУ. Коли свекруха повернулася в село, її хату вже зайняли окупанти. Вона двічі намагалася потрапити до свого дому, та її не пускали. Свекруха змушена була виїхати в сусіднє село до знайомих. А вже як утретє повернулася до своєї хати, то сказала: «Ви як хочете, а я буду жити вдома». На її обійсті три будиночки, то вона в одному поселилася, хоча там усе понищили, розграбували. Ось так певний час свекрусі довелося жити на одному подвір’ї з ворожими військовими. Якось вони знайшли фотографію мого чоловіка в українській військовій формі з нагородами і намагалися залякати її. Але свекруха відказала, мовляв, ось ви  військові, тому служите, і він — військовий, тому й служив. От і все. Тож загалом вони її не чіпали. А потім прямо на город свекрухи стався «приліт». Маму не зачепило, а окупанти налякалися і залишили її дім.

Проте ми щодня переживаємо: а раптом із нашими рідними щось станеться, а ми нічим не зможемо допомогти? Це така безпорадність…

— Я знаю, що ви тепер викладаєте в онлайн-школі для дітей із окупованих територій. Що це за школа, як працює? Наскільки ризиковано дітям в окупації підпільно вчитися в українській школі?

— Мені та ще кільком учителям із нашої школи, які виїхали, запропонували роботу вчителя в онлайн-школі, яку створили на базі Новоайдарського ліцею Новоайдарської селищної ради, тобто нашого колишнього райцентру. Зрозуміло, що оскільки це українська школа, а місцевість — в окупації, то навчання відбувається онлайн.

У цій школі є три категорії дітей: ті, що залишилися на окупованій території, ті, що переселилися з нашої місцевості на іншу територію України, і ті, що виїхали за кордон.

Учні з окупованих територій до обіду навчаються у своїх місцевих школах із російською програмою. Саме тому наша онлайн-школа має пообідній розклад. Хоч є випадки, що там, в окупації, деяким батькам вдалося не пустити дитину до школи, тому вона вчиться тільки онлайн у нас.

Однак частина учнів — ті, що перебувають за кордоном — відвідує тамтешні школи. Але вони також хочуть отримати документ про закінчення української, особливо учні 9–11 класів. У другому семестрі минулого навчального року я була класною керівничкою в 11-класників. Там було 46 дітей, 13 із них закінчили школу екстерном.

Очевидно, діти не мають змоги відвідувати всі уроки, але видно, що вони максимально намагаються вчитися. Буває так, що діти в окупації підключаються до уроку десь у парку, тримаючи на колінах планшет. А цими днями я дізналася про випадок, коли одна дівчинка з батьками вночі відправляла виконані завдання з цвинтаря, бо там ловить мобільний інтернет. Уявляєте їхнє бажання вчитися в українській школі в таких небезпечних умовах?! Це іноді вражає і дає силу триматися, не занепадати духом.

Діти з окупованих територій відкрито розповідали, що їх там гноблять. Час від часу в них перевіряли телефони і казали: «Ну, де там ваша віртуальна школа?». І це ті вчителі, які зовсім недавно були вчителями української школи!

Коли є якась загроза, діти мусять терміново видалятися з наших груп у соцмережах. Іноді всім учителям приходить повідомлення, щоб нічого не писали дітям у наших групах до 14:00, бо є певна небезпека. Нерідко через поганий інтернет виконане домашнє завдання до вчителя приходить пізно ввечері. Буває, хтось потребує допомоги чи консультації у вихідні. Тому ні суботи, ні неділі в нас нема, ми відкриті для цих дітей.

Однак не всі діти з окупованих територій, які закінчили нашу школу, мають змогу отримати атестат, тому їхні документи зберігаються в адміністрації ліцею. І коли буде можливість, вони зможуть їх забрати. А ми сумлінно, наполегливо працюватимемо, доки в цих дітей буде бажання здобувати освіту в українській школі. А воно в них є! І ми, українські вчителі, тримаємо свій освітянський фронт, бо діти — це наше майбутнє. Їм розбудовувати нашу рідну Україну. І Бог нам усім в цьому допоможе!

2021 рік. Великодні Святкування. Храм Святого Миколая в с. Муратове
Розмовляла Світлана Бабинська
Журнал «Патріярхат»

Локації

Інші історії