Нестайки: священнича династія УГКЦ із Галичини
Всеволод Нестайко — один із найвідоміших і найулюбленіших українських дитячих письменників ХХ та й ХХІ століття. Його «Тореадорів з Васюківки», «Країну Сонячних зайчиків» та «Пригоди у Лісовій школі» зачитало до дірок не одне покоління читачів «від 2 до 102». Але про те, що по батьківській лінії письменник походить з Галичини, та ще й із давньої греко-католицької священничої родини, відомо, мабуть, не всім його шанувальникам.
Сам письменник, розповідаючи про своє дитинство, зазвичай, згадував родину матері — Довганюків із Проскурова, як «носіїв українського селянського гумору», який він перейняв. Той дід, мамин батько, помер у 1921 році від тифу, ще до народження онука.
Про діда по батькові, о. Діонизія Нестайка, який помер, коли Всеволодові було 6 років, і якого він, можливо, пам’ятав, письменник розповідав набагато менше. Чому?
Про це, про драму життя «сонячного письменника» і священничий рід Нестайків, — у цьому епізоді «Історій з історії УГКЦ».
«Травма мовчання»
«У дитинстві в мене не було дитинства, і вихід був один — стати дитячим письменником», — говорив Всеволод Зиновійович у нечисленних інтерв’ю в останні роки життя. При цьому розповідав про 2 роки окупації Києва німецькими військами: «Неволя — це найстрашніше, що може бути в світі: коли йдеш з мамою по вулиці, тримаєшся за руку, а будь-який фашист може штовхнути твою маму, образити, і ти нічого не можеш вдіяти. У 1941-му мені було 11 років, і з того часу я став дорослим, напевно».
Але правда, мабуть, і в тому, що цей страх — неволі й безсилля перед силою, яку не можеш побороти, — у малого Всеволода з’явився набагато раніше. І страх цей був пов’язаний із батьком — бійцем УГА, розстріляним НКВС у 1933 році, з дідом, знаним бучацьким священником та деканом УГКЦ, і загалом із родиною по батьківській лінії.
Дослідники української історії ХХ століття говорять сьогодні про «травму мовчання» — те, про що в радянський час намагалися не говорити навіть у родині при дітях. Таких тем було багато: Голодомор, участь українців у визвольних змаганнях, УГА, яка пізніше стала основою ОУН—УПА, заборонена Українська Греко-Католицька Церква і багато іншого. Це мовчання фактично було «прошивкою» для виживання при радянській владі, щоб не вивезли «на Сибір», не репресували всю сім’ю, не знищили фізично. У той час наслідком навіть приватних розмов на певні теми могли бути серйозні кримінальні статті КК УРСР: за «наклеп на радянський народ і партію», за «буржуазний націоналізм» тощо. І це означало тавро «ворога народу», роки виправно-трудових робіт десь у таборах Мордовії, перекреслене життя — і своє, і дітей.
О. Діонизій з дітьми із дитячої захоронки при монастирі отців Василіян у Бучачі, 1914 рік (фото з архіву Бучацького краєзнавчого музею)
Тому все, що було пов’язане з батьком Зиновієм, для Всеволода Нестайка довгі роки стало таємницею, яку треба було берегти. Десь усередині 1980-х, майже 60-річним, письменник згадував: «Тато для мене змалку був уособленням таємничості і чекання. Я не вірив, що він загинув. Я був певен, що він продовжує виконувати державну справу, але настільки відповідальну й таємничу, що про це не повинні знати навіть дружина й діти. Я перестав чекати батька зовсім недавно».
«Батьківський міт, незнаний, нагло обірваний смертю, оповитий таїною невідомого величного чину та глибинної духовної українськості, назавжди залишився для Нестайка недосяжною матрицею, потягом у Вічність, незагоєною пусткою самотності, де так вільно стрибається сонячним зайчикам сподівань і лунко дзвенить сміх», — написала про це дослідниця творчості Всеволода Нестайка Наталія Марченко.
Такою таємницею був і дідусь, о. Діонизій Нестайко, декан УГКЦ, який, як носій духовної тяглості роду, беззаперечно, вплинув на формування християнської основи світогляду письменника. В одному із інтерв’ю Всеволод Нестайко так сказав про своє розуміння виховання дітей, зокрема через книжку: «Вони повинні прагнути головного — мати совість».
Пізніше, уже за незалежності України, Всеволод Нестайко не раз бував у Бучачі, передав для районного краєзнавчого музею особисті речі родичів, надав збережену інформацію про свою родину. У цьому музеї є експозиція, присвячена родині Нестайків. Його директорка, Лариса Легка, надала багато безцінного матеріалу «Галицькому кореспонденту» — світлин, документів і свідчень, поданих тут.
Священнича династія УГКЦ — родина Нестайків
Отже, про родину Нестайків — без перебільшення, священників УГКЦ із діда-прадіда.
І дід, і прадід, і прапрадід Всеволода Нестайка по батьковій лінії були греко-католицькими священниками в Галичині — на той час Королівстві Галичини і Лодомерії, яке належало до Австро-Угорщини.
Прапрадід письменника — о. Теодор Нестайко, був парохом в Отинії (тепер — Коломийський р-н Івано-Франківської обл.). Прадід — о. Порфирій Нестайко — парохом с. Скопівка (теж — на Коломийщині, село в Отинійській селищній громаді) і недовго — сотрудником при деканальній церкві Святого Миколая у Бучачі. Дід — о. Діонизій Нестайко, — парохом Бучача, Бучацьким деканом УГКЦ і громадським діячем міста і краю.
Отець Діонизій Нестайко
Про діда Всеволода Зиновійовича — о. Діонизія Нестайка — наразі відомо найбільше.
Отець Діонизій народився у Скопівці 1859 року. Став священником, як батько і дід. Після висвячення певний час служив сотрудником пароха у Серафинцях біля Городенки (Коломийщина). Там у 1885 році народилася його найстарша дитина — донька Софія, про долю якої розповімо далі.
Невдовзі о. Діонизія перевели до Чернелиці (теж — Коломийщина), де він став парохом містечка. Там народилися його сини Юліан та Зиновій (батько письменника), які пізніше стали бійцями Української галицької армії.
Сини о. Діонизія – Юліан та Зиновій (фото з архіву Бучацького краєзнавчого музею)
У Чернелиці о. Діонизій, окрім душпастирювання, займався і культурно-просвітницькою працею, як більшість греко-католицьких священників на своїх парафіях у Галичині, Буковині й Закарпатті в той час: заклав читальню «Просвіти», яка була популярною у всій окрузі, осередок Братства тверезості, організував церковний хор, багато уваги приділяв вихованню дітей і молоді.
У 1906 році о. Діонизія перевели на Тернопільщину, до Бучача (Чортківський р-н Тернопільської обл.), де він, фактично до кінця життя, був парохом (1906–1936), а згодом — деканом Бучацького деканату УГКЦ. І, як і багато священників УГКЦ у час митрополита Андрея Шептицького, громадським діячем, а точніше — духовним дорадником представників української влади.
За Україну
А питання влади для українців після утворення ЗУНР та УНР — від політиків та військових до інтелігенції та духовенства — означало причетність до відстоювання різними способами української державності. Це був вибір: брати участь у цих політичних і військових змаганнях чи ні. І для духовної особи цей вибір був непростим. Отець Діонизій і його сини його зробили.Після Першої світової війни, восени 1918 року, у домі о. Нестайка вирішували питання переходу влади в місті та повіті від Австро-Угорщини до представників ЗУНР. Тоді ж о. Діонизій став дорадником першого міського голови після утворення ЗУНР Климентія Рогозинського — першого українського голови Бучача, галицького громадського діяча та мецената, одного із засновників Повітового товариства ощадностей та позичок «Праця», товариства «Українська бесіда», філії «Просвіта» й інших важливих для української справи інституцій.
О. Діонизій з дружиною Анною та донькою Софією (стоїть за ними) (фото з архіву Бучацького краєзнавчого музею)
У час Першої світової війни сини о. Діонизія Юліан та Зиновій вступили до лав Січових стрільців (УСС), а пізніше — до Української галицької армії (УГА). З переходом УГА за Збруч обоє брали участь у боях проти більшовицьких військ. У 1920 році Юліан Нестайко помер під час епідемії тифу в Бершаді на Вінниччині.
З 1919 року, після окупації Східної Галичини польськими військами внаслідок Польсько-української війни 1918–1919 років, о. Діонизій в умовах тиску нової польської влади брав активну участь у відновленні діяльності українських громадських організацій Бучача.
24 серпня 1924 року на установчих зборах Бучацького повітового союзу кооператив о. Нестайка обрали головою Надзірної ради цієї організації, і ним він залишався майже до кінця життя. Його наступником, у зв’язку з віком і станом здоров’я, на цій посаді став ще один відомий у Галичині священник — о. Іван Галібей, який також мав відношення до УГА, у 1947 році був відправлений у мордовські табори і там розстріляний (історію родини Галібеїв дивіться у цьому випуску «Історій з історії УГКЦ»). Отець Галібей тоді також перейняв повноваження о. Діонизія як голови спостережної ради «Українбанку» (колишнього Повітового товариства ощадностей і позичок «Праця»).
Після фактичної заборони польським окупаційним урядом у 1924 році діяльності філії організації «Пласт» — із цензурою підручників та постійним поліційним наглядом за її членами, «пластуни» в будинку о. Діонизія в Бучачі (тепер — вул. Стуса, 25) проводили свої таємні заняття та зустрічі.
Будинок у Бучачі, в якому жила родина о. Діонизія Нестайка
Батько
Події 1919 року призвели до того, що частина ЗУНР — Східна Галичина, опинилася «під Польщею», а УНР — «за Збручем» — в УРСР. Драматичною була й подальша історія Української галицької армії.
Зиновій Нестайко, повіривши пропаганді про успіхи українізації на окупованих більшовиками теренах, зважився на переїзд із Галичини в УРСР — до Проскурова (історична назва м. Хмельницький), працював на цукровому заводі. Там познайомився із Марією Довганюк — матір’ю Всеволода Нестайка. Тоді, у час війни 1918–1919 років, вона була сестрою милосердя в російській імперській армії, а за освітою — вчителькою російської словесності.
Молода родина Нестайків переїхала до Бердичева на Житомирщині, де 1930 року народився їхній син Всеволод. Пізніше, уже після смерті чоловіка, рятуючись від голоду, Марія із малим Всеволодом перебралася до сестри в Київ. І хоч була російськомовною, віддала сина в українську школу, бо «ти мусиш знати мову свого тата».
У 1933 році на Зиновія Нестайка донесли, і його заарештував НКВС. Його звинуватили у шпигунстві «на користь імперіалістичних держав» — «універсальне» звинувачення у 1930-х у СРСР, яке фактично означало смерть. При цьому йому згадали і службу в УГА, і навчання в духовній греко-католицькій семінарії, і знання п’яти мов. І, звісно, батька — Бучацького декана УГКЦ і громадського діяча.
Церква Архистратига Михаїла (колишня УГКЦ, тепер – ПЦУ) в Нагірянці (Бучач), парохом якої був о. Діонизій
Те, що запам’ятав трирічний Всеволод, — коли по тата прийшли, він дав йому жменьку цукерок. Більше тата він не бачив. Зиновія Нестайка вивезли на Колиму і, ймовірно, розстріляли.
Дідо
Невідомо, чи бачив потім о. Діонизій свого онука Всеволода. Рідні люди опинилися тоді по різні сторони стіни, яка розділяла Другу Річ Посполиту, що проіснувала до 1939 року, та УРСР. І ця стіна була нездоланною — у всіх сенсах, поки Західну Україну не «звільнила» радянська армія, й Україну відгородила від світу стіна під назвою «СРСР».
На той час о. Діонизій уже відійшов у вічність. Він дожив життя у Бучачі, служив до останніх днів. Помер у квітні 1936 року. Поховали його поряд із дружиною Анною біля церкви Святого архистратига Михаїла в Нагірянці — тоді це було село біля Бучача, парохом якого був свого часу отець. Ця могилка збереглася донині на Нагірянському цвинтарі.
Всеволод Нестайко (1930-2014). 2009 рік
Тітка Софія
Софія Нестайко (Барановська), найстарша з дітей о. Діонизія Нестайка, у 1904 році вийшла заміж за священника УГКЦ о. Євстахія Барановського, довголітнього пароха с. Рукомиш, громадського діяча.
Спершу родина жила в Галичі, там народився їхній найстарший син Роман. У 1921 році родина Барановських перебралася до Рукомиша, поблизу Бучача, де служив о. Діонизій.
Пізніше п. Софія писала, що там, у Рукомиші, до початку Другої світової війни її родина пережила свої найкращі і найщасливіші часи, називала те село «малим раєм». У час тієї війни родина Барановських опинилися у німецьких таборах. Отець Євстахій помер у Німеччині 1945 року.
Тоді родині Барановських — ДіПі (Displaced Persons) — поступово вдалося виїхати до Америки та Австралії. Роман та Євген Барановські стали відомими ветеринарними лікарями: Роман — у США, Євген — в Австралії. Обидва були помітними громадськими діячами в українських діаспорах.
Пані Софія Нестайко (Барановська), яка дісталася до США 1951 року, слідом за сином Романом, у спогадах написала: «Так розділити народи і родини залізною заслоною потрапить лише московське тверде, лихе, злобне серце азіята».
Підготовлено на основі тексту Юлії Марцінів«Незвідана Городенківщина: покутське коріння родини письменника Нестайка»
Більше про родину Нестайків:
Юлія Марцінів. Незвідана Городенківщина: покутське коріння родини письменника Нестайка. — Галицький кореспондент, 25 травня 2023.
Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто: НТШ, Український архів, 1972.
Всеволод Нестайко. «Я все життя писав для дітей — з любов’ю, болем і тривогою». Біобібліографічний нарис. Київ, 2011.
1930 — народився Всеволод Нестайко, дитячий письменник. — Інститут національної пам’яті.
Олеся Котубей-Геруцька. «Пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше». Історія Всеволода Нестайка. — Суспільне. 30 січня 2023.
Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
