Молиться за Україну і мріє стати священником, щоб служити люблячому Господеві і людям. Історія чотирирічного Святославчика

Молиться за Україну і мріє стати священником, щоб служити люблячому Господеві і людям. Історія чотирирічного Святославчика

24 червня 2022, 22:13 98

Одного недільного ранку у Львові, біля храму Святого архистратига Михаїла, зустрічаю маленького хлопчика. Його звуть Святославчик. Він з мамою і двома старшими братами поспішає на недільну Божественну Літургію. Ця дитина відрізняється від інших своєю щирою і відданою любов’ю до Бога і не по-дитячому усвідомленою молитвою. Він знає напам’ять не лише основні молитви, а й цілі уривки Божественної Літургії, навіть Архиєрейської.

Вражає і захоплює його дитяча уважність і щирість під час самої молитви. Він має відвагу не боятися відкрито проявляти свою любов до Літургії і ділитися своїм бажанням навчитися молитися як священник, бо в майбутньому мріє стати саме священником.

На Літургії під час Херувимської пісні Святославчик підіймає руки вгору. Повторює це і тоді, коли вся церква молиться «Отче наш». З особливим трепетом і любов’ю в очах приступає до Святого Причастя.

По завершенні спільної недільної молитви виходимо з храму. Святославчик міцно і щиро мене обіймає. В тих обіймах стільки тепла, любові! А ще відчувається така глибина, що, здається, можна повністю зануритися в неї, незважаючи на те, що це обійми чотирирічної дитини. Хлопчик показує мені отців студитів, які стоять біля храму, і біжить їх обіймати. Таким є його спосіб вітання і ділення любов’ю, якої почерпнув на Святій Літургії.

Святославчик веде мене до хреста біля храму, показує і розповідає, що це його улюблене місце для молитви, де він щонеділі поклоняється люблячому Христу.

— Чому це твоє улюблене місце? — запитую.

— Бо це хрест біля улюбленого храму, у якому є отці студити, — відповідає хлопчик.

Цікавлюся, чому він щонеділі сюди приходить.

— Щоб молитися за Україну, за перемогу, — пояснює Святославчик, — також за маму і братів. А знаєте, чому я ходжу до храму? Бо там є мій люблячий Господь. Знаєте, чому я хочу бути священником? Щоб служити люблячому Господеві і людям. Я люблю ходити до церкви Михаїла, бо люблю наших студитів, — відповідає хлопчик, випереджуючи мої запитання і щиро ділиться любов’ю, якою переповнене його серце.

Христина Потерейко в обіймах чотирирічного Святославчика біля його улюбленого ХрестаХристина Потерейко в обіймах чотирирічного Святославчика біля його улюбленого Хреста

Далі, крокуючи з хлопчиком і його мамою Валентиною Харко територією монастиря отців студитів, ми розмовляємо про цінність дитячої молитви, про любов Святославчика до Бога, про мрію стати священником, досвід молитви, а також про те, чому назвала сина на честь Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава.

— Коли ти спільно перебуваєш на молитві, — розповідає пані Валентина, — черпаєш у своє сердечко любов люблячого Господа і ділишся в обіймах присутністю і усмішкою, то наш люблячий Господь так сильно обіймає своєю любов’ю і свій слід любові залишає в наших сердечках. Часто спостерігаю, як сердечко виривається з грудей Святославчика, щоб поділитися почуттями, як сильно він хоче бути в любові люблячого Господа і близько з Ним своє життя провадити. Навіть коли в той момент є маленька проблема сказати, то сердечком все встигнеш сказати.

Святославчик зараз дуже популярний у соціальних мережах. Відео з його молитвою поширюють сотні, чи й тисячі людей. Запитую в пані Валентини, що спонукає її ділитися відео з молитвою сина.

— Мета наших дописів одна, — пояснює вона, — показати людям, що Божа любов діє. Вона зворушила серце малої дитини, і Він ділиться своєю любов’ю з усіма, кого зустрічає. Так вона може зворушити і наповнити серце кожного, хто молиться, вірить і довіряє своє серце Богові.

— Ви пригадуєте, якою була перша молитва Святославчика? — цікавлюся.

— Так, «Господи, помилуй!» — каже мама.

— Скільки йому зараз років?

— Та мені вже чотири! — випереджуючи маму, відповідає на моє запитання Святослав і додає: — Але перше був один.

— Так, — продовжує за ним услід мама. — Він мав один рочок, коли сам скидав соску на ланцюжку, махав нею і співав «Господи, помилуй». Я запитувала: «Святославчику, що ти робиш?». «Я каджу», — відповідав він. Тоді я зрозуміла, що це Божий промінь діє через дитину і його не можна заховувати. А навпаки — треба показувати, як може діяти Бог, наскільки Божа любов є потужною у світі.

Чотирирічний Святослав Харко зі ЛьвоваЧотирирічний Святослав Харко зі Львова

У нашому секуляризованому світі, каже пані Валентина, дуже важко за межами релігійного середовища проявляти свою віру. Часто люди насміхаються, не розуміють потреби віри чи навіть звинувачують у якомусь певному нав’язуванні своєї віри іншим.

— Але ми не маємо цього на меті, — пояснює вона. — Ми просто хочемо всюди бути собою і ділитися любов’ю, яку досвідчили і віднайшли в Бозі і Його Церкві. Ми маємо приклад однієї маленької дитини, яка просто тягнеться до любові і до Бога. Я від самого народження Святославчика носила його до храму і старалася, щоб він за кожної нагоди приймав Святе Причастя. Наші отці студити завжди мені в цьому допомагали.

— Так було на початку — перша молитва «Господи, помилуй». А як його любов до Бога і молитви розвивалася далі? — запитую.

— Далі Святославчик сам почав просити: «Мамо, помолімося». І так він щодня просив вдома. Він здебільшого хотів молитися уривками Служби Божої, починав співати, я йому відповідала за хор. Такою була і є його молитва серця. У якийсь момент я зняла це на відео. Нас почали критикувати, щоб не дозволяти йому так молитися. Але я добре розумію, що заборона може відкинути в нього любов до молитви назавжди, і це спричинить біль. Неможливо заборонити те, що лине від чистого серця. Молитва — це розмова з Богом. Це його розмова з Богом у такий спосіб, який вміє і відчуває. Ми мали цікавий випадок у церкві Покрови, туди ми в будні ходимо на Службу Божу…

Святославчик із мамою біля храму Покрову Пресвятої Богородиці у ЛьвовіСвятославчик із мамою біля храму Покрову Пресвятої Богородиці у Львові

Не договоривши, пані Валентина питає сина:

— А чого ми ходимо щодня на Святу Літургію?

— Бо там є люблячий Господь, — не задумуючись, відповідає Святославчик.

— Так, а ще чого?

— Щоб молитися за Україну і за всіх, хто нас просить про молитву, — переконливо додає хлопчина.

— Молодець, саме так.

Пані Валентина розповідає, що завжди після Святої Літургії, коли вони виходять із храму, на подвір’ї є хтось зі священників чи сестер, і Святославчик біжить їх обіймати.

— Так, як було сьогодні, — пригадує вона, — коли він побіг до о. Єфрема після Літургії. Але перед тим як це сталося, ми вийшли, заговорилися і бачу, що Святославчик вже плаче, вже весь у сльозах. Питаю, що сталося. Він каже, що ми забули поклонитися люблячому Господу, тобто розп’яттю Христа, яке є при вході до церкви. Ми мусили вернутися, поклонитися і тільки тоді він заспокоївся і почав всіх обіймати.

Цікавлюся у мами хлопця, як він пояснює, чому так любить саму Святу Літургію.

Вона на це:

— Святослав завжди каже, що хоче бути священником, хоче бачити і знати кожен його рух і крок, тому й повторює за отцями під час Херувимської пісні чи молитви «Отче наш».

Святослав Харко під час Божественної Літургії в гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла у ЛьвовіСвятослав Харко під час Божественної Літургії в гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла у Львові

— А якою є щоденна молитва Святослава? — запитую.

— Ми вдома маємо свій молитовний куточок, біля якого щоденно молимося. Там стоїть ікона, свічки, ручний хрест, який Святославчик дуже любить. Навіть часто засинає з ним і в обід, і ввечері. Бо каже, що мусить обняти люблячого Господа, — розповідає мені пані Валентина, а тоді до сина: — Святославчику, коли ти прокидаєшся вранці, що ти насамперед робиш?

— Кажу «Привіт!», цілую люблячого Господа і дякую Йому за те, що припильнував мене вночі, — відповідає чотирирічна дитина.

Мама додає, що потім вони моляться разом, складають молитовні намірення на день. Після ранкової молитви йдуть на Святу Літургію до храму і далі Святославчик із Мар’янчиком, середущим сином, залишаються вдома, Михайло, найстарший син, шукає заняття, а вона йде на роботу.

— Святославчику, як ти складаєш намірення? — запитую у хлопця.

— Кажу: «Люблячий Господи, прийми намірення в моїй молитві за нашу Україну», — відповідає він.

Святославчик обіймає Розп'яття біля храму Святого Андрія Первозваного у ЛьвовіСвятославчик обіймає Розп'яття біля храму Святого Андрія Первозваного у Львові

Далі цікавлюся в мами, як вони обрали хлопчику ім’я і чому саме Святослав.

— Це ціла історія з вибором імені для моїх синів, — зізнається пані Валентина. — Вона пов’язана з моєю доброю подругою, сестрою Бернадеттою, з якою я знайома зі шкільних років. Вона перша, хто показав мені, що є Бог, Його любов, і заохочувала ходити до церкви. Коли я була вагітною найстаршим сином, я доручила саме їй обрати ім’я для дитини, бо вона є для мене найріднішою людиною, і я вдячна їй за все добро, яке вона для мене зробила. Вона запропонувала ім’я Михайло. Потім, коли я була вагітна вдруге, вона підібрала ім’я для Мар’янчика, згодом для ще одного сина Ярославчика, який помер, а відтак уже й для Святославчика. Бернадетта запропонувала назвати сина на честь Блаженнішого Святослава. Почала пояснювати мені значення імені і розповідати про Главу і Отця УГКЦ. Я охоче на це погодилася. Мені було важливо, щоб монахині підказували імена, бо вони це робили з величезною любов’ю, яка сильно відчувалася. Так наш Святославчик названий на честь нашого Блаженнішого Святослава, якого ми любимо і за якого щодня молимося.

— Пригадую, — кажу, — що якось під час зустрічі Святославчик мені говорив, що мріє бути Блаженнішим Святославом.

— Так, він має велику мрію, — усміхається мама.

— Великого бажає, як вчив патріарх Йосиф, — додаю.

— Ми віримо, що Господь підкаже, як йому будувати в майбутньому життєву дорогу.

Валентина Харко з синами вирушають у паломництво на велосипедахВалентина Харко з синами вирушають у паломництво на велосипедах

— Ви часто берете участь у паломництвах. Звідки черпаєте силу і натхнення з трьома дітьми відвідувати різні відпустові місця, адже це, мабуть, важко, ще й на велосипедах?

— Ми дуже любимо відвідувати святі місця. Любов до святих місць зародилася в мене досить давно, ще до народження дітей. У ті місця, що поблизу, хочеться їздити велосипедом, а труднощі від дороги — жертвувати за нашу Україну. Бо наш український народ зараз потребує Божої опіки, як ніколи досі. Кожен, де може і як може, допомагає Україні вистояти. Хтось віддає життя, хтось волонтерить, а хтось молитвою підтримує воїнів і волонтерів. Це надихає нас їздити по святих місцях, розташованих на відстані до 50 кілометрів.

— Яке святе місце мрієте відвідати?

— Дуже хочеться відвідати місце, де ступала нога нашого Господа і де Він був розіп’ятий, — Святу землю. Маємо паспорти і надіємося, що з Божою допомогою реалізуємо свою мрію. Поблизу дуже любимо Унів, Глиняни, Страдч.

— Як Святославчик переживає саму війну, як він реагує на сирени, про що запитує?

— Загалом він спокійний. Відчуття любові Господа є для нього також емоційним і психологічним захистом. Він переживає, коли ми з ним дивимося новини, у яких розповідають про загиблих чи про голод. Тоді він старається просити Бога допомогти цим людям. Звичайно, що все те, що ми переживаємо, він розуміє і переживає по-своєму. Інколи йдемо вулицею, а він дивиться на небо, чи там часом щось не летить. Але найбільше — усе те, що він чує і бачить, переносить у молитву за Україну. Переживає також і запитує, чи я допоможу йому стати священником. Звичайно, що докладу всіх зусиль, щоб він пішов дорогою, яку собі омріяв і не розчарувався в ній. Коли я йду на роботу, він щодня мені нагадує не забути поцілувати люблячого Господа, поцілувати його самого, обійняти і запевняє, що буде за мене молитися. В мене часто створюється враження, що в його серці місця вистачить усім, у ньому безмежна любов до Бога і людей. Він дуже любить духовних осіб, отців, сестер. Через обійми ділиться Божою любов’ю, — розповідає пані Валентина.

Ми ще могли б багато спілкуватися про любов Святослава до молитви, але час іти. Дякую хлопчику за його відкритість і пані Валентині за щиру розмову. Святославчик обіймає мене на прощання. Ми кланяємося разом Розп’яттю перед храмом Святого архистратига Михаїла і йдемо кожен до свого дому святкувати недільний день.

Христина Потерейко,
Департамент інформації УГКЦ,
фото з фейсбук-сторінки Валентини Харко

Інші історії